Рекомендація щодо політики в галузі зайнятості N 169

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 6 червня 1984 року на свою сімдесяту сесію,

беручи до уваги дійсні міжнародні норми, зафіксовані в Конвенції ( 993_062 ) та Рекомендації 1964 року щодо політики в галузі зайнятості ( 993_246 ), а також в інших міжнародних актах, котрі стосуються деяких категорій працівників, зокрема в Конвенції ( 993_010 ) та Рекомендації 1981 року про працівників із сімейними обов'язками ( 993_275 ), Рекомендації 1980 року щодо літніх працівників ( 993_089 ), Конвенції ( 993_159 ) та Рекомендації 1949 року (переглянутих) щодо працівників-мігрантів ( 993_171 ), Конвенції 1975 року про працівників-мігрантів (додаткові положення) ( 993_163 ) та Рекомендації 1975 року щодо працівників-мігрантів ( 993_264 ),

нагадуючи про відповідальність Міжнародної організації праці, що випливає з Філадельфійської декларації, вивчати й розглядати вплив економічної та фінансової політики на політику в галузі зайнятості у світлі основного завдання, згідно з яким "всі люди, незалежно від раси, віри або статі, мають право на здійснення свого матеріального добробуту і духовного розвитку в умовах свободи й гідності, економічної сталості та рівних можливостей",

нагадуючи, що Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права ( 995_042 ), ухвалений Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1966 році, передбачає визнання, зокрема, "права на працю, яке охоплює право кожної людини на дістання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає чи на яку вільно погоджується", а також вжиття відповідних заходів щодо поступового забезпечення повного здійснення цього права та його гарантії,

нагадуючи також положення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок ( 995_207 ), прийнятої Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в 1979 році,

визнаючи, що у зв'язку із зрослою взаємозалежністю світової економіки та повільними темпами економічного зростання останніх років треба координувати на національному і міжнародному рівнях економічну, валютну та соціальну політику, докладати зусиль до стирання відмінностей між країнами розвинутими і тими, що розвиваються, та встановлення нового міжнародного економічного порядку, щоб якомога повнішою мірою використовувати ресурси для потреб розвитку і створення можливостей зайнятості і таким чином боротися з безробіттям та неповною зайнятістю,

зазначаючи погіршення можливостей у галузі зайнятості у більшості промислово розвинутих і тих, які розвиваються, країн та висловлюючи впевненість у тому, що бідність, безробіття і нерівність можливостей є неприпустимими з погляду гуманності та соціальної справедливості, можуть призвести до соціальної напруженості і, отже, створити умови, здатні поставити під загрозу мир та перешкодити здійсненню права на працю, яке охоплює вільний вибір роботи, справедливі й сприятливі умови праці та захист від безробіття,

вважаючи, що Конвенцію ( 993_062 ) та Рекомендацію 1964 року щодо політики в галузі зайнятості ( 993_246 ) слід розглядати у ширшому контексті, який розривають Декларація про засади й Програма дій, ухвалені 1976 року Всесвітньою тристоронньою конференцією з питань зайнятості, розподілу доходів, соціального прогресу та міжнародного розподілу праці, а також резолюції про заходи виконання рішень Всесвітньої конференції з питань зайнятості, ухваленої 1979 року Міжнародною конференцією праці,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно політики в галузі зайнятості, що є пунктом 4 порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації, яка доповнює Конвенцію ( 993_062 ) та Рекомендацію 1964 року щодо політики в галузі зайнятості ( 993_246 ),

ухвалює 26 червня 1984 року наведену рекомендацію, яка називатиметься Рекомендацією 1984 року щодо політики в галузі зайнятості (додаткові положення).

I. Загальні засади політики в галузі зайнятості

1. Сприяння повній, продуктивній і вільно вибраній зайнятості, передбачене Конвенцією ( 993_062 ) та Рекомендацією 1964 року щодо політики в галузі зайнятості ( 993_246 ) слід вважати засобом забезпечення на практиці здійснення права на працю.

2. Всебічне визнання членами Організації права на працю слід пов'язувати зі здійсненням економічної та соціальної політики, мета якої - сприяння повній, продуктивній і вільно вибраній зайнятості.

3. Сприяння повній продуктивній і вільно вибраній зайнятості має бути першочерговим завданням і невід'ємною частиною економічної та соціальної політики членів Організації і, у разі потреби, їхніх планів задоволення основних потреб населення.

4. Членам Організації слід приділяти особливу увагу найбільш ефективним засобам збільшення зайнятості і виробництва та розробляти політику і, при потребі, програми, спрямовані на сприяння зростанню виробництва та справедливому розподілові основних товарів і послуг та справедливому розподілові доходів по всій країні з метою задоволення основних потреб населення відповідно до Декларації про засади і Програми дій Всесвітньої конференції з питань зайнятості.

5. Відповідно до національної практики зазначені в параграфах 3 й 4 цієї Рекомендації політику, плани й програми слід розробляти і здійснювати після консультації та в співробітництві з організаціями роботодавців і працівників та з іншими представницькими організаціями заінтересованих осіб, особливо з організаціями сільського сектора, зазначеними в Конвенції ( 993_023 ) і Рекомендації 1975 року щодо організацій сільських працівників ( 993_263 ).

6. В економічній та фінансовій політиці як на національному, так і на міжнародному рівнях першочергову увагу слід приділяти завданням, згаданим у параграфах 3 й 4 цієї Рекомендації.

7. Політику, плани й програми, зазначені в параграфах 3 й 4 цієї Рекомендації, слід спрямовувати на ліквідацію будь-яких форм дискримінації та забезпечення всім працівникам рівності можливостей і поводження в питаннях дістання роботи, умов зайнятості, заробітної плати й доходів, професійних орієнтації та підготовки й просування по службі.

8. Членам Організації треба вживати заходів, щоб ефективно боротися з незаконною зайнятістю, тобто із зайнятістю, яка не відповідає положенням національних законодавства, правил та практики.

9. Членам Організації слід вживати заходів, які дають змогу поступово переводити працівників з неформального сектора, де такий є, у формальний сектор.

10. Членам Організації слід проводити політику та вживати заходів, які з урахуванням національних законодавства й практики повинні:

a) сприяти адаптації до структурних змін на глобальному, галузевому рівнях, а також на рівні підприємства, та наданню іншої роботи працівникам, які втратили її внаслідок проведення структурних і технологічних змін;

b) зберігати роботу або сприяти наданню іншої роботи працівникам, на яких вплинув продаж, передача, закриття або переміщення компанії, підприємства чи обладнання.

11. Згідно з національними законодавством і практикою до методів здійснення політики в галузі зайнятості могли б вводитися переговори про укладення колективних договорів щодо питань, котрі впливають на зайнятість, таких, як:

a) сприяння та збереження зайнятості;

b) економічні й соціальні наслідки структурної перебудови та раціоналізації галузей економіки і підприємств;

c) реорганізація та скорочення тривалості робочого часу;

d) захист особливих груп;

e) інформування щодо економічних, фінансових питань та питань зайнятості.

12. Членам Організації після консультації з організаціями роботодавців і працівників слід вживати ефективних заходів, щоб заохочувати багатонаціональні підприємства до проведення, і особливо до сприяння проведенню такої політики в галузі зайнятості, яку передбачено Тристоронньою декларацією засад, котрі стосуються багатонаціональних корпорацій та соціальної політики (1977 р.), і щоб уникати негативного та сприяти позитивному впливові на зайнятість через капіталовкладення багатонаціональних підприємств.

13. У зв'язку із зрослою взаємозалежністю світової економіки членам Організації слід, крім заходів, яких вживають на національному рівні, зміцнювати міжнародне співробітництво, щоб забезпечити успіх боротьби проти безробіття.

II. Демографічна політика

14. 1) Забезпечуючи наявність достатніх можливостей працевлаштування, до політики розвитку та зайнятості можна було б вводити там, де це доречно і відповідає національним законодавству й практиці, демографічну політику і програми, спрямовані на забезпечення сприяння сімейному добробуту та плануванню розміру сім'ї шляхом здійснення інформаційних програм і програм добровільного навчання з питань демографії.

2) Члени Організації, особливо країни, які розвиваються, у співробітництві як з національними, так і міжнародними неурядовими організаціями могли б:

a) у своїх демографічних політиці й програмах приділяти особливу увагу роз'ясненню реальним та майбутнім батькам переваг планування розміру сім'ї;

b) у сільських районах збільшити кількість служб охорони здоров'я та місцевих центрів, які надають послуги в ділі планування розміру сім'ї, і чисельність кваліфікованого персоналу, що надає такі послуги;

c) у міських районах приділяти особливу увагу нагальній потребі розвитку відповідних інфраструктур та поліпшення умов життя, особливо в районах трущоб.

III. Зайнятість молоді та груп, а також осіб, які перебувають у несприятливих умовах

15. У контексті загальної політики в галузі зайнятості членам Організації слід вживати заходів, котрі відповідають потребам усіх категорій осіб, які часто зазнають труднощів у пошуках стабільної роботи, таких як деякі групи жінок і молодих працівників, інваліди і працівники літнього віку, особи, що тривалий час не мають роботи, та працівники-мігранти, котрі на законних підставах перебувають на території цих держав. Такі заходи повинні відповідати положенням міжнародних конвенцій і рекомендацій щодо праці, які стосуються зайнятості цих груп, та умовам зайнятості, встановленим на підставі національних законодавства й практики.

16. З урахуванням національних умов та відповідно до національних законодавства й практики, згадані в параграфі 15 цієї Рекомендації заходи могли б, зокрема, охоплювати:

a) доступну для всіх загальну освіту, а також програми професійних орієнтації і навчання, щоб допомогти цим особам знайти роботу, поліпшити їхні можливості працевлаштування та підвищити їхні доходи;

b) створення системи підготовки кадрів, пов'язаної з системою освіти і світом праці;

c) служби професійної орієнтації та працевлаштування, котрі сприяють виходу цих осіб на ринок праці і надають їм допомогу в пошуках роботи, яка відповідає їхнім кваліфікації та здібностям;

d) програми створення зайнятості, яка дає дохід, у конкретних районах, місцевостях або галузях;

e) програми адаптації до структурних змін;

f) заходи для безперервної підготовки та перепідготовки кадрів;

g) заходи професійної реабілітації;

h) сприяння добровільній мобільності;

i) програми сприяння роботі не за наймом та кооперативам працівників.

17. 1) Слід вживати спеціальних заходів в інтересах молоді, зокрема:

a) заохочувати державні та приватні установи й підприємства до найму і професійного навчання молоді за допомогою методів, котрі відповідають національним умовам та практиці;

b) хоча першочергову увагу слід приділяти працевлаштуванню молоді на постійній роботі, спеціальні програми може бути розроблено з метою надання молоді роботи на добровільній основі для здійснення громадських, особливо місцевих проектів, котрі мають соціальне спрямування, з урахуванням положень Рекомендації 1970 року щодо спеціальних програм для молоді ( 993_253 );

c) розробляти спеціальні програми, в яких професійна підготовка й праця чергувалися і таким чином, щоб надавати допомогу молоді в пошуках першої роботи;

d) привести у відповідність можливості в галузі професійної підготовки з технічним та економічним розвитком і піднести якість такої підготовки;

e) вживати заходів для полегшення переходу від навчання у школі до праці та для сприяння можливостям працевлаштування після завершення професійної підготовки;

f) сприяти вивченню перспектив зайнятості як основи раціональної політики в галузі професійної підготовки;

g) забезпечувати охорону та гігієну праці молоді, що працює.

2) Заходи, зазначені в пункті 1) цього параграфа, мають ретельно контролюватися, щоб пересвідчитися в їхньому сприятливому впливі на зайнятість молоді.

3) Ці заходи повинні відповідати положенням міжнародних конвенцій і рекомендацій щодо праці, котрі стосуються зайнятості молоді, та умовам зайнятості, передбаченим національними законодавством і практикою.

18. Відповідно до мети сприяння здійсненню заходів, зазначених у параграфах 15-17 цієї Рекомендації, можуть передбачатися стимули, котрі відповідають національним умовам та практиці.

19. Відповідно до національних законодавства й практики між компетентними органами та організаціями роботодавців і працівників, а також іншими відповідними організаціями слід своєчасно проводити поглиблені консультації з питань розроблення, здійснення та контролю заходів і програм, зазначених у параграфах 15-18 цієї Рекомендації.

IV. Політика в галузі технології

20. Одним з основних елементів політики національного розвитку має бути сприяння розробленню технології як засобу збільшення виробничого потенціалу і досягнення основних цілей розвитку, якими є створення можливостей працевлаштування та задоволення основних потреб. Політика в галузі технології повинна з урахуванням рівня економічного розвитку сприяти поліпшенню умов праці і скороченню тривалості робочого часу, а також містити заходи, що перешкоджають втраті робочих місць.

21. Членам Організації слід:

a) заохочувати дослідження щодо вибору, впровадження й розроблення нової технології та її впливу на рівень, структуру, умови зайнятості, професійну підготовку, зміст праці й кваліфікаційні вимоги;

b) заохочувати проведення досліджень з технології, яка найбільшою мірою відповідає конкретним умовам країн, залучаючи до участі в них незалежні дослідницькі інститути.

22. Членам Організації за допомогою відповідних заходів слід намагатися забезпечувати, щоб:

a) системи освіти і професійної підготовки, серед них програми перепідготовки, надавали працівникам достатні можливості для пристосування до змін у галузі зайнятості, спричинених технологічними змінами;

b) приділяти особливу увагу якомога кращому використанню тих, що є, і майбутніх професій;

c) усувати в максимально можливій мірі негативний вплив технологічних змін на зайнятість, умови праці й життя, а також на гігієну та безпеку праці, зокрема, за допомогою врахування на стадії розроблення нової технології вимог ергономіки, безпеки та гігієни праці.

23. Державам-членам слід будь-якими методами, що не суперечать національним умовам і практиці, сприяти використанню нової відповідної технології та забезпечувати або удосконалювати зв'язок і консультації різних служб і організацій, котрі займаються цими питаннями, та представницьких організацій роботодавців і працівників.

24. Слід заохочувати заінтересовані організації роботодавців і працівників, а також підприємства до надання допомоги в поширенні загальної інформації про вибір технології, розвиток технологічних зв'язків між великими й дрібними підприємствами та в розробленні відповідних програм підготовки кадрів.

25. Відповідно до національної практики членам Організації слід заохочувати організації роботодавців та організації працівників до укладення на національному й галузевому рівнях або на рівні підприємства колективних договорів про соціальні наслідки запровадження нової технології.

26. Членам Організації слід, наскільки це можливо і відповідно до національних законодавства та практики, заохочувати підприємства, якщо вони впроваджують у свої процеси технологічні зміни, котрі можуть значно вплинути на працівників підприємства, до того, щоб:

a) залучати працівників і/або їхніх представників до планування, впровадження та використання нової технології, тобто інформувати їх про можливості і вплив такої нової технології та завчасно консультуватися з ними з метою укладення договорів;

b) сприяти кращій організації режиму робочого часу та кращому розподілові зайнятості;

c) запобігати несприятливому впливу технологічних змін на працівників і в максимально можливій мірі пом'якшувати його;

d) сприяти капіталовкладенням у технологію, яка прямо і непрямо сприяла б створенню робочих місць та поступовому розширенню виробництва, а також задоволенню основних потреб населення.

V. Неформальний сектор

27. 1) У національній політиці в галузі зайнятості слід визнати як джерело робочих місць важливість неформального сектора, тобто економічної діяльності, здійснюваної поза інституціоналізованими економічними структурами.

2) Слід розробляти і здійснювати програми сприяння зайнятості з метою заохочення сімейної праці та роботи не за наймом в індивідуальних майстернях як у міських, так і в сільських районах.

28. Членам Організації слід вживати заходів, щоб сприяти встановленню додаткових зв'язків між формальним і неформальним секторами та забезпечувати ширший доступ підприємств неформального сектора до ресурсів, товарних ринків, кредитів, інфраструктури, систем професійної підготовки, технічних знань і передової технології.

29. 1) Членам Організації, які вживають заходів щодо розширення можливостей зайнятості та поліпшення умов праці в неформальному секторі, слід прагнути того, щоб сприяти його поступовому введенню в національну економіку.

2) Членам Організації слід враховувати, що введення неформального сектора у формальний сектор може зменшити їхню здатність поглинати робочу силу і створювати прибуток. Тим не менше вони повинні прагнути поступово поширювати регулювальні заходи на неформальний сектор.

VI. Дрібні підприємства

30. У національній політиці в галузі зайнятості слід враховувати важливість дрібних підприємств як джерела зайнятості і визнавати внесок місцевих ініціатив, спрямованих на створення зайнятості, в діло боротьби проти безробіття та в економічний розвиток. Ці підприємства, які можуть набувати різних форм, таких як дрібні традиційні підприємства, кооперативи та асоціації, надають можливості працевлаштування, особливо працівникам, котрі відчувають певні труднощі.

31. Після консультації та в співробітництві з організаціями роботодавців і працівників членам Організації слід вживати потрібних заходів, які сприяють встановленню додаткових зв'язків між підприємствами, зазначеними у параграфі 30 цієї Рекомендації, та іншими підприємствами, з метою поліпшення умов праці на цих підприємствах і їхнього доступу до товарних ринків, кредитів, технічних знань та передової технології.

VII. Політика регіонального розвитку

32. Відповідно до національних законодавства й практики членам Організації слід визнати важливість збалансованого регіонального розвитку як засобу пом'якшення соціальних проблем та проблем зайнятості, створюваних неадекватним розподілом природних ресурсів і недостатньою мобільністю засобів виробництва, та як засобу усунення нерівномірності розвитку і поширення зайнятості по районах і зонах однієї й тієї самої країни.

33. Після консультації та у співробітництві з представниками відповідних верств населення, і особливо з організаціями роботодавців і працівників, слід вживати заходів з метою сприяння зайнятості в недостатньо розвинених або відсталих, у таких, що занепадають, сільськогосподарських та промислових, прикордонних зонах і в цілому в тих районах країни, які неповною мірою скористалися результатами національного розвитку.

34. З урахуванням національних умов, планів і програм кожного члена Організації заходи, передбачені в параграфі 33 цієї Рекомендації, можуть, зокрема, охоплювати:

a) створення й розширення пунктів і центрів розвитку, які мають сприятливі потенційні можливості для створення робочих місць;

b) розвиток та інтенсифікацію регіонального потенціалу з урахуванням людських і природних ресурсів кожного регіону та потреби в узгодженому й збалансованому регіональному розвиткові;

c) збільшення кількості й розміру середніх та невеликих міст, щоб стримувати зростання великих міст;

d) поліпшення надання й розподілу найважливіших послуг, потрібних для задоволення основних потреб, та доступу до цих послуг;

e) заохочення шляхом відповідних соціальних заходів добровільної мобільності працівників у межах окремого району та між різними районами країни поряд із зусиллями, які сприяють створенню задовільних умов життя й праці у районах походження працівників;

f) капіталовкладення для удосконалення регіональних інфраструктур, служб та адміністративних структур, долучаючи призначення потрібного персоналу та надання можливостей для здобуття професійної підготовки і перекваліфікації;

g) сприяння участі місцевого населення у визначенні та здійсненні заходів регіонального розвитку.

VIII. Програми державних капіталовкладень та спеціальні програми громадських робіт

35. Члени Організації могли б здійснювати економічно й соціально життєздатні програми державних капіталовкладень та спеціальні програми громадських робіт, особливо з метою створення і збереження робочих місць та збільшення доходів, підвищення рівня життя найбідніших верств населення і повнішого задоволення основних потреб населення районів, де значно поширені безробіття та неповна зайнятість. Такі програми там, де це можливо й доречно, повинні:

a) приділяти особливу увагу створенню можливостей зайнятості для груп, що перебувають у несприятливих умовах;

b) вводити проекти створення сільської та міської інфраструктури, а також будівництво об'єктів, потрібних для задоволення основних потреб у сільських, міських і передміських районах та більш значні продуктивні капіталовкладення в такі галузі, як енергетика й зв'язок;

c) сприяти піднесенню якості соціальних послуг у таких галузях, як освіта і охорона здоров'я;

d) розроблятися та здійснюватись у рамках планів розвитку, де такі є, і після консультації з відповідними організаціями роботодавців і працівників;

e) виявляти осіб, в інтересах яких мають здійснюватися ці програми, а також визначати наявну робочу силу і встановлювати критерії вибору проектів;

f) забезпечувати, щоб набір працівників здійснювався на добровільній основі;

g) забезпечувати, щоб робоча сила не відтягувалася від інших продуктивних видів діяльності;

h) пропонувати умови зайнятості, котрі відповідають національним законодавству й практиці, і, зокрема, положенням законодавства, яке регулює дістання роботи, тривалість робочого часу, заробітну плату, оплачувані відпустки, безпеку та гігієну праці, а також компенсацію у разі трудового каліцтва і професійного захворювання;

i) сприяти професійній підготовці працівників, зайнятих у цих програмах, а також професійній перепідготовці тих, хто у зв'язку зі структурними змінами у виробництві та зайнятості змушений змінити роботу.

IX. Міжнародне економічне співробітництво та зайнятість

36. Членам Організації слід сприяти розвиткові міжнародної торгівлі для надання взаємної допомоги у збільшенні зайнятості. З цією метою їм слід співробітничати в міжнародних органах, у завдання яких входить сприяти постійному та взаємно вигідному розвиткові міжнародної торгівлі, технічної допомоги і капіталовкладень.

37. Членам Організації з урахуванням їхньої відповідальності перед іншими компетентними міжнародними організаціями треба з метою забезпечення ефективності політики в галузі зайнятості поставити перед собою такі завдання:

a) сприяти зростанню виробництва та розвиткові міжнародної торгівлі в умовах економічної стабільності і збільшення зайнятості в контексті міжнародного співробітництва з метою розвитку та на основі рівноправності і взаємної вигоди;

b) визнати, що взаємозалежність держав, яка виникає внаслідок поглиблення інтеграції світової економіки, має сприяти створенню такого клімату, в якому держави могли там, де це доречно, визначати спільну політику, спрямовану на сприяння справедливому розподілові соціальних витрат та переваг структурної адаптації, а також на справедливіший міжнародний розподіл прибутку і багатств таким чином, щоб країни, які розвиваються, могли працевлаштувати зрослу кількість своїх працівників, а розвинені країни підвищити свій рівень зайнятості і скоротити видатки на адаптацію відповідних працівників;

c) координувати національну політику в галузі торгівлі, структурних змін та регулювання, щоб надати країнам, які розвиваються, можливість брати ширшу участь у світовому промисловому виробництві в умовах відкритої і справедливої системи міжнародної торгівлі, стабілізувати ціни на сировину на справедливому як для виробників, так і для споживачів рівні, заохочувати капіталовкладення у виробництво та обробку такої сировини в країнах, що розвиваються;

d) сприяти мирному вирішенню конфліктів між державами, укладенню шляхом переговорів угод про обмеження озброєнь, що забезпечить безпеку всіх народів, а також сприяти поступовому переведенню коштів, призначених для озброєнь та галузей промисловості, які виробляють озброєння, на випуск товарів і надання послуг, особливо тих, котрі задовольняють основні потреби населення і відповідають потребам країн, що розвиваються;

e) прагнути порозуміння щодо координації на міжнародному рівні з метою удосконалення міжнародної економічної системи, особливо в галузі фінансів, щоб сприяти зайнятості у розвинених і тих, які розвиваються, країнах;

f) розширювати економічне й технічне співробітництво, особливо країн з різним рівнем розвитку та різними соціально-економічними системами шляхом обміну досвідом і розвитку можливостей, то взаємодоповнюються, зокрема в галузі зайнятості та людських ресурсів, у виборі, розробленні й передачі технології відповідно до взаємоприйнятних законодавства та практики відносно прав на приватну власність;

g) створювати умови для не супроводжуваного інфляцією постійного зростання світової економіки та для вдосконаленої міжнародної валютної системи, яка привела б до встановлення нового міжнародного економічного порядку;

h) забезпечувати більшу стабільність обмінних курсів, зменшення податкового тягаря країн, що розвиваються, надання країнам, що розвиваються, під низький відсоток довгострокової фінансової допомоги та проведення політики регулювання, яка сприяє зайнятості і задоволенню основних потреб.

38. Членам Організації слід:

a) сприяти передачі технології, щоб надати країнам, які розвиваються, можливість вибирати на справедливих і розумних комерційних умовах таку технологію, котра найбільш прийнятна для сприяння зайнятості та задоволенню основних потреб;

b) вживати відповідних заходів щодо створення й збереження зайнятості та надання можливостей для здобуття професійної підготовки і перекваліфікації. Ці заходи могли б охоплювати створення національних, регіональних або міжнародних коригувальних фондів з метою надання допомоги у справі позитивної реорганізації галузей промисловості та перегрупування працівників, на яких вплинули зміни в системі світової економіки.

X. Міжнародна міграція і зайнятість

39. Членам Організації з урахуванням конвенцій і рекомендацій МОП щодо працівників-мігрантів слід там, де є міжнародна міграція, проводити політику, спрямовану на:

a) створення ширших можливостей зайнятості та кращих умов праці в країнах еміграції, щоб зменшити потребу в міграції з метою пошуку роботи;

b) забезпечення того, щоб міжнародна міграція здійснювалася в умовах, які сприяють повній, продуктивній та вільно вибраній зайнятості.

40. Членам Організації, котрі звичайно або неодноразово використовують працю значної кількості іноземних працівників, слід у випадках, коли ці працівники прибувають з країн, що розвиваються, намагатися здійснювати тісніше співробітництво у справі розвитку цих країн шляхом активізації відповідних пересувань капіталу, розширення торгівлі, передачі технічних знань і надання допомоги в професійній підготовці місцевих працівників як ефективної альтернативи міграції з метою дістання роботи та надання цим країнам допомоги в поліпшенні їхнього економічного становища і становища в галузі зайнятості.

41. Членам Організації, значна кількість громадян яких звичайно або неодноразово вирушає працювати за кордон, слід за допомогою законодавства, угод з організаціями роботодавців і працівників чи будь-яким іншим шляхом, вживати заходів, котрі відповідають національним умовам та практиці, з метою запобігання в момент набору або виїзду будь-яким зловживанням, до яких можуть спричинитися непередбачені законом умови їхнього виїзду, перебування чи зайнятості в іншій країні, якщо такі заходи не суперечать праву кожного покидати будь-яку країну, серед них і свою власну.

42. Країнам еміграції, що розвиваються, з метою сприяння добровільному поверненню з-за кордону своїх громадян, котрі мають професії, нестачу яких вони відчувають, слід:

a) передбачити потрібні стимули;

b) заручитися сприянням країн, де зайняті ці громадяни, а також сприянням Міжнародного бюро праці та інших міжнародних або регіональних органів, які займаються цим питанням.

43. Членам Організації, котрі надають роботу і тим, з яких прибуває робоча сила, слід вживати відповідних заходів, щоб:

a) не допускати зловживань під час набору робочої сили для роботи за кордоном;

b) не допускати експлуатації працівників-мігрантів;

c) забезпечувати повне здійснення прав на свободу асоціації та організацію і ведення колективних переговорів.

44. Членам Організації, котрі надають роботу, і тим, з яких прибуває робоча сила, слід, коли це потрібно, та із всебічним урахуванням дійсних міжнародних конвенцій і рекомендацій щодо праці, які стосуються працівників-мігрантів, укладати дво- або багатосторонні угоди з таких питань, як право на в'їзд і перебування, охорона прав, пов'язаних із зайнятістю, сприяння можливостям у галузі освіти й професійної підготовки для працівників-мігрантів, соціальне забезпечення, а також надання допомоги працівникам та членам їхніх сімей, що бажають повернутися на батьківщину.