П О С Л А Н Н Я ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

до Верховної Ради України 2001 рік

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

ЗМІСТ

I. Суспільно-політичний розвиток країни. Основні завдання 2001 року.

1. Українська державність: відповіді на виклики сучасності

2. Перспективи становлення громадянського суспільства

3. Пріоритети гуманітарного розвитку

II. Підсумки соціально-економічного розвитку України у 2000 році
     та завдання на 2001 рік.

1. Узагальнюючі характеристики

2. Проблемні питання 2000 року

3. Основні завдання економічної політики 2001 року

III. Тематичні доповіді.

Актуальні питання дальшого забезпечення свободи слова в

Україні

1. Правові засади свободи слова та інформаційної діяльності в Україні

2. Роль друкованих ЗМІ в інформуванні населення

3. Стан телебачення і радіомовлення та задоволення інформаційних потреб населення

4. Проблеми та шляхи розвитку українського сегменту Інтернету

5. Взаємовідносини органів влади зі ЗМІ

6. Забезпечення свободи слова та захист прав журналістів в Україні

7. Кадрове забезпечення преси, телебачення, радіо в Україні

Проблема бідності в контексті політики соціально-економічних

перетворень та стратегії реформ

1. Характеристика бідності в Україні

2. Склад бідних верств населення України

3. Стратегічні напрями подолання бідності

Енергозабезпечення економіки України та енергозбереження

1. Сучасний стан енергетики та енергетичної безпеки

2. Надійне енергозабезпечення: невідкладні завдання поточного моменту та шляхи удосконалення

3. Використання та реалізація можливостей енергозбереження

4. Перехід енергетики до сталого розвитку

5. Наукове забезпечення ПЕК та кадри енергетики

6. Нормативно-правова база функціонування та розвитку енергетики

Аграрний сектор економіки України: шляхи поглиблення реформ

1. Результати реформ

2. Якісні зміни у відносинах власності та господарювання

3. Формування ринкового середовища

4. Ресурсне забезпечення економічного зростання в аграрному секторі

5. Забезпечення соціальних перетворень на селі

6. Удосконалення управління аграрним сектором

Сучасна судова система та судова реформа в Україні

1. Розвиток судової системи за умов державної незалежності

2. Основні напрями державної політики у здійсненні судової реформи

3. Прийняття законів, необхідних для ефективного здійснення правосуддя

4. Етапи реформування судової системи та відповідного законодавства

Україна і Європейський Союз

1. Європейський Союз на початку XXI століття

2. Євроінтеграційний курс України (1991-2000 рр.)

3. Пріоритети співробітництва України з Євросоюзом на початку XXI століття

4. Національні механізми забезпечення європейського інтеграційного вектора розвитку України

Україна і міжнародні фінансові інституції (МФІ)

1. Підсумки співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями (1992-2000 роки)

2. Напрями поглиблення та оптимізації співробітництва України з міжнародними фінансовими інституціями

3. Питання платоспроможності України і взаємовідносини з міжнародними фінансовими організаціями

IV. Статистичні таблиці ( na002100-01 ).

Основні показники соціально-економічного розвитку України

Валовий внутрішній продукт

Фінанси

Ціни і тарифи

Реальний сектор

Транспорт

Аграрний сектор

Інституціональні перетворення та розвиток підприємства

Енергозабезпечення та енергозбереження

Зовнішньоекономічна діяльність

Науково-технічний потенціал

Споживчий ринок

Рівень життя населення

Демографічна ситуація

Доходи та витрати населення

Зайнятість населення

Соціальний розвиток

Охорона навколишнього середовища

Міжнародні зіставлення по країнах СНД

Шановні народні депутати!

Подаючи до Верховної Ради згідно зі ст. 106 Конституції України ( 254к/96-ВР ) Послання "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році", вважаю за необхідне привернути увагу парламенту до найгостріших проблем соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни.

Минулий рік є першим роком реалізації обгрунтованої на основі передвиборної програми Президента України стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр. ( 276а/2000 ), яка стала фундаментом утвердження парламентської більшості та програми діяльності Уряду. Як і прогнозувалося, рік, що минув, виявився переломним у економічній динаміці. Після тривалої економічної кризи досягнуто реального зростання основних макроекономічних та галузевих параметрів розвитку вітчизняної економіки: ВВП зріс на 6,0 %, промислове виробництво - на 12,9, валова продукція сільського господарства - на 9,2 %. Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання монетизації економіки, її експортного потенціалу, зменшення зовнішнього боргу. Зазначені зрушення досягнуто, з одного боку, за умов зниження більш як на 2 млрд. дол. зовнішнього боргу України та зростання валютних резервів, з іншого, - фактичної відсутності зовнішнього кредитування української економіки з боку міжнародних фінансових інституцій. Важливо враховувати й те, що позитивні зрушення в економіці були започатковані ще у другій половині 1999 р.

Зазначені процеси дозволяють зробити висновок стосовно того, що за роки реформ в українській економіці сформовано достатньо вагомий потенціал зростання, який за умови адекватної економічної політики та стабільної політичної ситуації може забезпечити (в досить стислі терміни) відчутні позитивні зрушення як в загальному розвитку економіки, так і у забезпеченні добробуту людей. Цей принципової ваги висновок підтверджується високими темпами зростання впродовж двох місяців поточного року.

Водночас економічні підсумки 2000 р. не можна переоцінювати. Вони віддзеркалюють не лише позитивні зрушення, а й наявні проблеми та не використані повною мірою сприятливі можливості минулого року. Процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій.

Незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним і у сфері соціальних відносин, роком реального поліпшення добробуту широких верств населення. Це означає, що визначений у минулорічному Посланні Президента України ( 276а/2000 ) і підтриманий депутатським корпусом курс на відчутне посилення соціальної спрямованості реформ ще не знайшов ефективного втілення. Однією з причин такого стану є відсутність надійних механізмів, які б дозволили ефективно вирішувати накопичені проблеми соціальної сфери, її перетворення у надійний стимулятор економічного розвитку та зростання. При зростаючій диференціації доходів та поглибленні бідності ні про який стійкий розвиток нашої економіки, як і суспільства загалом не може бути і мови.

Спільним завданням виконавчої та законодавчої влади, а також органів місцевого самоврядування є здійснення у відповідності із передбачуваним стратегією економічного і соціального розвитку такого комплексу заходів, які б забезпечили трансформацію досягнутих у 2000 р. темпів економічної динаміки у стійку (як у середньо-, так і довгостроковій перспективі) тенденцію сталого зростання.

Ключовою проблемою реалізації цього завдання є зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної економіки, її інноваційне оновлення, утвердження сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату. Визначальну роль у цьому мають відіграти:

- по-перше, забезпечення відчутного зміцнення національної грошової одиниці та збереження стабільності її валютного курсу. Потрібно поставити перед Урядом та Національним банком завдання забезпечити не лише зниження рівня інфляції у 2001 р. до 13-14 %, а й створення необхідних передумов її стабільного утримання у наступний період (2002-2004 рр.) на рівні не вище 10 % в рік;

- по-друге, не символічне, а відчутне (наголошую на цьому) зниження податкового навантаження, створення ефективної та прозорої системи адміністрування податків, узгодженої із забезпеченням прав і зобов'язань платників податків та інших обов'язкових платежів;

- по-третє, приведення фінансових зобов'язань держави у відповідність з її ресурсами, забезпечення на цій основі реальної, а не фіктивної (як це має місце) збалансованості та бездефіцитності державного бюджету. Здійснення цих заходів має бути підпорядковане визначальній меті: подальшому обмеженню боргової залежності держави. Рішуче виступав і виступатиму проти будь-яких відступів від цього завдання;

- по-четверте, стояв і стою на позиції подальшої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Як показує попередній досвід, зовнішня відкритість вітчизняної економіки - визначальний стимул підвищення її конкурентоспроможності та активізації притоку іноземних інвестицій. Розраховую на підтримку відповідної позиції і з боку депутатського корпусу. Майбутнє економіки України - це її максимальна відкритість як для Сходу, так і для Заходу. Це, крім всього, диктується і нашим геополітичним положенням. У зв'язку з цим пріоритетним завданням Уряду у 2001 р. є остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ. Це сприятиме більш повній реалізації, з одного боку, експортного потенціалу наших підприємств, з іншого, - залученню іноземних інвестицій.

На етапі післякризового розвитку більш осмисленою та цілеспрямованою має стати державна промислова політика. Нині спостерігається справжній бум у розвитку окремих галузей промислового виробництва. Важливо, щоб цей процес супроводжувався відчутними якісними перетвореннями, зокрема, виправленням глибоких структурних деформацій, прискоренням інноваційного оновлення виробничого потенціалу. Особлива увага органів виконавчої та законодавчої влади має бути приділена забезпеченню ефективної державної підтримки вітчизняного високотехнологічного та наукоємного сектора економіки, тих її ланок, що витримали випробування часом, довели свою конкурентоспроможність в умовах жорсткої і тривалої економічної кризи.

Не менш важливим пріоритетом 2001 р. є продовження активної аграрної політики, що має за мету утвердження України (вже у найближчі роки) як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. Починаючи з 1994 р., ми зробили відчутні кроки у питаннях реформування аграрних відносин, зокрема в утвердженні приватної власності на землю.

Не можу не наголосити на тому, що йдеться по суті про власну українську модель здійснення реформ на селі, яка була опрацьована вітчизняними вченими та практиками і запроваджувалася у життя ініціативними кроками Президента, її успіх значною мірою пояснюється цією обставиною. Завданням аграрної політики є створення у 2001 р. надійних умов, що мають закріпити позитивні зрушення у реформуванні АПК, забезпечити подальший приріст сільськогосподарської продукції, стабілізацію виробництва у тваринництві, остаточне подолання збитковості та зміцнення фінансового стану підприємств АПК.

Відчутні зміни мають відбутися і в політиці енергозабезпечення та енергозбереження. Не можна й далі обмежуватися розв'язанням лише поточних питань, відкладаючи вирішення стратегічних проблем енергетики. Ми повинні виходити з того, що за умови збереження діючої моделі енергетичної політики українська економіка не матиме ніякої перспективи. У цій сфері мають відбутися не косметичні зміни, а глибокі структурні перетворення.

У минулорічному Посланні Президента ( 276а/2000 ) обгрунтовано механізми формування в країні критичної маси ринкових відносин, дальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі. Однак багато з них лишається поза увагою. Це стосується насамперед проблеми утвердження ефективного конкурентного середовища. Такою ж мірою назрілим є питання стосовно здійснення ефективних кроків, спрямованих на оздоровлення економічного середовища шляхом реалізації процедур банкрутства неефективних та збиткових підприємств, які довели свою неспроможність використати нові сприятливі умови для фінансового оздоровлення.

Інвестиційний клімат в Україні знаходиться у прямій залежності і з виправленням деформацій у відносинах власності, забезпеченням надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів, інвесторів та кредиторів, стимулюванням приватної ініціативи. Водночас ми маємо постійно дбати про зміцнення позицій національного капіталу (фінансового, банківського, промислового), його концентрацію та централізацію. Потрібно виходити з того, що лише великий національний капітал у союзі з малим та середнім бізнесом можуть стати основою реальної суверенності національної економіки, її базовою конструкцією.

У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики визначальним є максимальна концентрація усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. У вирішенні цього завдання не можна покладатися тільки на силові методи. Такі методи можуть дати лише тимчасовий ефект. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ, зокрема на відчутне послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси та їх максимальну лібералізацію, розмежування влади та капіталу.

Активна політика подолання корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися передусім органами виконавчої влади. На нинішньому етапі розвитку це має бути визначальним напрямом діяльності Уряду, кожного міністерства, органів виконавчої влади на місцях. Водночас потрібно винести уроки із власного досвіду і визнати, що ключовою функцією держави в економіці є, без всяких сумнівів, захист економічної свободи. Нашою стратегією у цьому питанні має бути не підтримка обраних підприємств та учасників ринку, а захист майнових прав громадян та прав власності, підприємницької ініціативи. Держава має послідовно відходити від практики адміністративного втручання у бізнес. Потрібно забезпечити прийняття та застосування законів прямої дії, звести до мінімуму відомчі інструкції, усунути подвійне тлумачення нормативних актів. Прогрес української економіки та соціальної сфери, утвердження сприятливого інвестиційного клімату, позитивного міжнародного іміджу держави органічно пов'язані з досягненням відчутних зрушень у розв'язанні зазначених проблем.

Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежної України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, яка гальмувала поступ нашої держави на шляху реформ, важким тягарем лягала на плечі суспільства. У Верховній Раді було сформовано більшість, налагоджено її конструктивну взаємодію з Кабінетом Міністрів. Це дало можливість розблокувати процес законодавчого забезпечення реформ, вчасно прийняти Державний бюджет, досягти економічних успіхів. Однак відсутність чітко визначених правових засад функціонування парламентської більшості призвела до того, що наприкінці року вона виявилася не в змозі подолати внутрішні суперечності. Як наслідок, різко знизилася ефективність роботи парламенту, знову загострилися стосунки між законодавчою та виконавчою владою.

Зазначене свідчить, що політична система країни потребує подальших системних змін, які б забезпечили надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку, створили механізми поглиблення демократії, цивілізованого діалогу між владою та опозицією, мінімізували негативний вплив на ситуацію в державі і суспільстві корпоративних інтересів та амбіцій політичних сил і груп політичної еліти.

Першочерговим завданням у здійсненні політичних реформ є втілення в життя результатів Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, що мають за мету створення інституційних передумов для оптимізації взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади. Моя позиція з цього питання добре відома: вважаю неприпустимим затягування імплементаційного процесу, чим би воно не вмотивовувалося. Не слід забувати, що єдиним джерелом влади у нас є народ і нехтувати своїм волевиявленням він не дозволить.

Вимагає вирішення проблема створення належних умов для поглиблення взаємодії держави і суспільства. Особливу роль у цьому процесі повинні відіграти засоби масової інформації, політичні партії, які мають забезпечити повноцінне представництво спектра політичних інтересів усіх суспільних верств. Стимулом розвитку реальної багатопартійності покликане стати вдосконалення законодавства щодо партій.

Важлива складова процесу формування в Україні громадянського суспільства - діяльність різноманітних об'єднань громадян, профспілкових та молодіжних організацій. На часі перехід до якісно нового етапу їх розвитку - від інституціалізації до повноцінного здійснення функцій комунікації між суспільством і державою. У свою чергу структури виконавчої влади мають будувати відносини з об'єднаннями громадян на засадах конструктивного діалогу, рівноправного партнерства, делегування їм частини своїх повноважень. Дії влади повинні стати відкритішими і прозорішими для громадськості, що сприятиме подоланню тенденції взаємного відчуження. Найважливіше завдання - навчитися використовувати інструменти держави для забезпечення свободи, свободи особистості, свободи підприємництва, свободи розвитку інститутів громадянського суспільства.

Потребують більшої системності і послідовності реформи в гуманітарній сфері. Найважливішим завданням тут є виправлення демографічної ситуації в державі, покращання системи охорони здоров'я. Мають швидше адаптуватися до нових соціально-економічних реалій, повніше враховувати світові тенденції гуманітарного розвитку галузі освіти, науки та культури.

Необхідно підвищити ефективність дій держави щодо гармонізації міжетнічних та міжконфесійних відносин, розв'язання нагальних проблем, що існують у цих сферах.

Минулий рік був особливо переконливим у підтвердженні значення внутрішніх процесів для зовнішньополітичного становища держави, її міжнародного авторитету та іміджу. Важливі зрушення в українській економіці супроводжувалися посиленням змістовності відносин України з її зарубіжними партнерами. Це яскраво простежувалося на всіх пріоритетних напрямах зовнішньої політики держави - у наших відносинах з Європейським Союзом, Росією та Сполученими Штатами. Україна досягла важливого прогресу у поглибленні відносин і з багатьма іншими країнами світу.

За минулий рік досягнуто відчутних результатів у зміцненні статусу України як важливого контрибутора міжнародної та регіональної безпеки. За обсягами та географією своєї участі лише у миротворчих операціях під егідою ООН наша держава вийшла на перше місце серед країн Європи.

Динаміка світових процесів в умовах глобалізації, а також сучасний етап розвитку України вимагають посилення відповідальності всіх гілок влади за досягнення конкретних і відчутних результатів на всіх зовнішньополітичних напрямках. Найважливіший з них - надання зовнішньополітичній діяльності більш цілеспрямованого, цілісного та прагматичного характеру. Передусім це стосується стратегічного євроінтеграційного курсу держави. На кожному з головних векторів наших відносин з Європейським Союзом важливо визначити реальні завдання та забезпечити досягнення конкретних результатів. Спільними зусиллями всіх гілок влади необхідно відновити авторитет України в Раді Європи, насамперед шляхом прискорення законотворчого процесу з метою остаточного виконання відповідних зобов'язань держави перед цією організацією.

Нарешті, необхідно здійснювати практичні кроки з метою подальшого ствердження України як регіонального лідера; займати не лише активну позицію, але й забезпечувати досягнення конкретних результатів у врегулюванні конфліктів поблизу наших кордонів; більш продуктивно використовувати нинішнє непостійне членство в Раді Безпеки ООН.

Шановні народні депутати!

Для реалізації всього комплексу зазначених завдань країні, як повітря, потрібна політична стабільність, реальна консолідація зусиль усіх гілок влади. Від кожного з нас - представників багатомільйонного українського народу - і насамперед від тих, хто знаходиться біля керма державної влади у центрі чи на місцях, від лідерів політичних партій та рухів, політиків різної ідеологічної орієнтації вимагається усвідомлення тієї великої історичної місії, яка на нас покладається - місії першопрохідців, що стоять біля витоків утвердження та зміцнення України як суверенної, демократичної, соціальної держави. Переконаний у тому, що лише спільними зусиллями ми зможемо успішно реалізувати цю відповідальну місію.

Л.КУЧМА

6 березня 2001 р.
    м. Київ
 

I. Суспільно-політичний розвиток країни. Основні завдання 2001 року

1. Українська державність: відповіді на виклики сучасності

1.1. Проблеми державотворення та особливості суспільно-політичного життя країни

Українська держава вступила в десятий рік свого існування. За короткий в історичному вимірі час вона перетворилася з уламку колишнього Радянського Союзу на самодостатній організм з власною економікою, фінансово-грошовою системою, владними структурами, Збройними Силами, політичними та культурно-освітніми інституціями.

Становлення і зміцнення незалежної держави, демократичні перетворення збіглися зі складними і суперечливими процесами ринкових реформ, формуванням багатоукладної економіки і нової соціальної структури суспільства з відповідними інтересами та цінностями. Незважаючи на об'єктивні та суб'єктивні труднощі перехідного етапу, поглиблюється розуміння суспільством неминущої цінності суверенної демократичної держави, її ролі в обстоюванні інтересів і прав людини, необхідності зміцнення органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Ставлячи за мету підвищення ефективності державного будівництва і дієздатності влади, Президент України активно сприяв взаємоузгодженню і скоординованості зусиль Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Із створенням на початку 2000 р. парламентської більшості істотно прискорився законотворчий процес, поліпшилася його синхронізація з вимогами і потребами життя.

Водночас через відсутність чітко окреслених правових засад свого існування та діяльності парламентська більшість не раз опинялася перед внутрішніми конфліктами і загрозою розколу, що вносило напругу в діяльність Верховної Ради, гальмувало законотворчий процес. Зокрема, не прийнято нові редакції Адміністративного, Земельного, Кримінального, Митного, Податкового кодексів, а також ряд інших законодавчих актів, необхідних для прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Існування парламентської більшості необхідне і з погляду реформування самої системи влади, оскільки воно можливе тільки на основі внесення змін до Конституції ( 254к/96-ВР ) та інших законодавчих актів.

Президент України вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про парламентську більшість, яким чітко регламентується порядок її створення, права та обов'язки. З його прийняттям та визначенням правового статусу більшості відкриється шлях до формування системи політично відповідальної влади. Завдяки цьому більшість отримала б реальні важелі впливу на формування Уряду і разом з ним несла б відповідальність за стан справ у державі.

Водночас на порядок денний ставиться проблема законодавчого закріплення статусу опозиції як необхідного елементу демократії і парламентаризму. Глава держави неодноразово вказував на необхідність прийняття окремого закону про опозицію. Окрім парламентської, йдеться про цивілізовану опозицію в суспільстві, яка визнавала б політичні реалії, діяла відповідально і толерантно щодо легітимної влади, керувалася національними інтересами і не ухилялася від конструктивного діалогу з державними структурами.

Істотного поліпшення потребує організація законотворчого процесу як найважливішої передумови дальшої демократизації суспільного життя. Головними його напрямами мають бути забезпечення системності у розвитку національного законодавства, його кодифікації, інкорпорації та адаптації до європейських стандартів. Доцільно було б запровадити практику спільного визначення Президентом України, Головою Верховної Ради України та Прем'єр-міністром пріоритетних питань, які виносяться на обговорення кожної сесії парламенту.

Потребують прискорення розгляд та прийняття закону про Регламент Верховної Ради, який має стати правовою основою законотворчої процедури у парламенті.

Обсяг і складність завдань, які стоять перед системою виконавчої влади, диктують гостру потребу у прийнятті закону про Кабінет Міністрів України.

Минулий рік підтвердив істотні недоліки у діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, надто повільні темпи здійснення адміністративної реформи. Уряд повинен зробити з цього серйозні і відповідальні висновки.

Важливим кроком на шляху гармонізації інтересів центру та регіонів стало створення наприкінці 2000 р. Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування.

Для забезпечення формування відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) системи судів та виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи, запровадження норм і стандартів Європейського Союзу створено Раду з питань реформування судової системи при Президентові України. Основними її завданнями є розроблення, аналіз та узгодження відповідних законопроектів, підготовка пропозицій щодо визначення напрямів розвитку законодавства України, координація здійснюваних органами державної влади заходів щодо формування нової судової системи.

Прискорення розвитку країни, подолання наявних проблем і завчасне передбачення викликів майбутнього потребують формування та сприйняття усім українським суспільством національної ідеї. На переконання Президента України, це має бути ідея побудови сильної демократичної Української держави, здатної забезпечити добробут і процвітання нації, всебічний розвиток особистості, адекватно відповідати на виклики глобалізованого світу з його прагматизмом і жорстокою конкуренцією. Згідно із соціологічними даними, таку національну ідею готові прийняти близько 90 % громадян, тобто абсолютна більшість українського народу.

1.2. Реформування політичної системи

Суспільно-політичний розвиток України у 2000 р., недостатня ефективність діяльності владних структур, радикалізація певних політичних сил зі спробами діяти за межами правового поля, дестабілізуючи ситуацію в країні, висвітлили недосконалість механізмів пострадянської демократії перехідного типу.

Потрібен перехід від окремих, розрізнених та епізодичних заходів до системних змін, які забезпечували б надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку держави, утверджували свободу особистості, стимулювали її громадську та ділову активність.

В Україні склалися як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови для переходу до якісно нового етапу державотворення, головним змістом якого має стати реформування політичної системи на основі поглиблення демократичних засад розвитку суспільства.

Першим кроком у цьому напрямі стало проведення у квітні 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Волевиявлення народу дало правові підстави для реалізації важливих заходів, спрямованих на підвищення дієздатності та ефективності діяльності державної влади. Проте надмірна політизованість у роботі парламенту, намагання частини депутатів використати результати референдуму для несумісного з Конституцією ( 254к/96-ВР ) перерозподілу повноважень вищих органів влади, відсутність політичної відповідальності з боку частини депутатського корпусу поставили імплементаційний процес на грань зриву.

Опитування громадян, проведені після завершення VI сесії Верховної Ради, засвідчили очевидне переважання негативних оцінок позиції парламенту щодо втілення в життя результатів референдуму.

Результати всеукраїнського репрезентативного опитування *

Мене обурило нехтування народного                      42 %
волевиявлення

Важко відповісти                                       23 %

Мені це байдуже                                        14 %

Нічого страшного не сталося:                           13 %
результати референдуму будуть
реалізовані пізніше

Позицію народних депутатів                              5 %
вважаю правильною

Інша думка                                              3 %

_______________
     * За даними Інституту соціальної та політичної психології АПН
       України (січень 2001 р.)
 

Наслідком неструктурованості суспільства, несформованості соціальних та політичних інтересів є нестабільність і різновекторність орієнтацій окремих груп населення, зокрема у поглядах на те, яка політична система була б для України найкращою.

Результати всеукраїнського репрезентативного опитування *

Демократія західного типу                              44 %

Радянська система                                      32 %
(подібна до СРСР)

Важко сказати                                          18 %

Політична система, що                                   6 %
існує зараз

_______________
     * Проведене факультетом соціології та  психології  Київського
       національного  університету  ім.  Тараса Шевченка спільно з
       Департаментом  політичних  наук  Університету  штату  Айова
       (США) у червні 2001 р.
 

Водночас за всієї розбіжності позицій у цьому питанні сформувався широкий громадський консенсус щодо необхідності здійснення широкомасштабних і скоординованих інституційних, структурних та функціональних перетворень, які забезпечили б перехід від нестійкого балансування до гарантованої стабільності і сталого динамічного розвитку на власних національно-історичних та світоглядних засадах.

У загальних рисах реформована політична система повинна:

- бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики глобалізації;

- стимулювати процеси внутрішньої структуризації, інтеграції та демократичного розвитку українського суспільства;

- створити умови для найповнішої реалізації громадянських прав і свобод особистості;

- прискорити усвідомлення в суспільстві національних інтересів та необхідності їх захисту, забезпечити на цій основі взаємодію та співпрацю між суб'єктами політичного процесу;

- гармонізувати відносини між усіма гілками влади, зробити прозорим і зрозумілим для суспільства процес ухвалення державних рішень;

- забезпечити відповідальну діяльність усіх суб'єктів політичного процесу;

- прискорити проведення соціально-економічних реформ в інтересах суспільства.

Виходячи з того, що політичні реформи повинні здійснюватися на основі чіткого визначення пріоритетів, умов та принципів суспільно-політичного розвитку, Президент України дав доручення щодо підготовки проекту Концепції реформування політичної системи України.

У червні 2001 р., згідно з Розпорядженням Глави держави ( 369/2000-рп ), відбудеться науково-практична конференція "Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть". Ставиться за мету осмислити історію становлення української нації, досвіду державотворення за роки незалежності, національних традицій та цінностей. На конференції планується апробувати проект Концепції реформування політичної системи, після чого він буде винесений на широке громадське обговорення. Не пізніше жовтня 2001 р. Концепція буде затверджена Указом Президента України. Відповідно до неї буде розроблено політичний проект, своєрідну політичну доктрину України - модель нашого буття у XXI столітті, засад та форм функціонування держави, української нації, відкритого громадянського суспільства, гармонізації національних і загальнолюдських цінностей.

2. Перспективи становлення громадянського суспільства

2.1. Політичні партії і вибори 2002 року

У стратегічному курсі на прискорення суспільно-політичного розвитку однаково важливими є як завдання державного будівництва, так і підтримка активності громадян, форм їх самоорганізації. Особлива роль належить політичним партіям як сполучній ланці між громадянським суспільством і державою. Вони покликані представляти та реалізовувати інтереси різних соціальних верств через участь в органах влади, сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, впливати на суспільну думку.

На 1 березня 2001 р. в Україні зареєстровано 110 політичних партій. Водночас, незважаючи на їх кількість, є підстави констатувати, що партійна система в Україні ще не досягла належного ступеня зрілості. Зростання кількісних показників у її формуванні продовжує домінувати та не переходить у відчутні якісні зміни. Як правило, це наслідок того, що переважна більшість партій створювалася не для представництва певних соціальних груп та вираження їхніх інтересів, а на основі загальних, надто абстрактних, світоглядних концепцій або для проведення своїх кандидатів у представницькі органи влади, реалізації корпоративних чи особистих амбіцій.

Маючи зовнішні формальні атрибути, такі партії характеризуються незначною (за європейськими стандартами) чисельністю, відсутністю сталого електорату та стабільних зв'язків з ним, виразного ідеологічного обличчя та організаційної згуртованості. Показово, що з більш ніж сотні зареєстрованих в Україні політичних партій лише шість мають свої осередки у більшості районів та міст держави.

Із зазначених та інших причин у партійному середовищі тривають розколи, посилюються тенденції до авторитаризму, згортання внутрішньопартійної демократії.

Складається парадоксальна ситуація: переважна більшість партій є самодостатніми, незалежними від суспільства інституціями, все призначення яких полягає у забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів. Останнім часом набуває популярності новинка у політичних технологіях - так звані віртуальні партії, видимість існування яких створюється і підтримується засобами масової інформації. Відірваність від суспільних верств, превалювання інтересів партійних еліт над інтересами виборців зумовлюють кон'юнктурну політичну поведінку партій і, як наслідок, низький рівень довіри до них населення.

Рівень довіри населення України до політичних партій *

Повністю не довіряю                           44 %
        Скоріше не довіряю                            27 %
        Важко відповісти                              18 %
        Скоріше довіряю                                9 %
        Повністю довіряю                               1 %
        Немає відповіді                                1 %

_______________
     * За  даними  всеукраїнського  репрезентативного  опитування,
       проведеного Українським інститутом соціальних досліджень та
       Центром "Соціальний моніторинг" (грудень 2000 р.).
 

Позиція Президента України полягає у тому, що держава повинна сприяти діяльності партій незалежно від їхнього ставлення до влади - однак тільки тих, які є справді масовими, виражають інтереси великих соціальних груп, діють в рамках Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України.

Необхідними передумовами піднесення ролі партій до рівня повноцінних суб'єктів політичної системи є їх консолідація та розвиток регіональних структур, забезпечення партіями в сукупності реального представництва всього спектра політичних інтересів суспільства, активізація їх участі у політичному житті, зокрема виборах.

Цими міркуваннями продиктовані пропозиції, внесені Президентом України до Закону "Про політичні партії в Україні" ( 2365-14 ). Усвідомлюючи нагальну необхідність його прийняття, Глава держави готовий іти на компроміс, але до певної межі, щоб закон не перетворився на інструмент дальшого відриву політичних партій від суспільства.

Проблеми партійного будівництва та створення відповідного законодавчого поля набувають особливого значення у зв'язку з наступними виборами до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. Вони мають стати важливим кроком у розвитку демократії, зміцнити підгрунтя для реформування політичної системи.

Головними питаннями, які повинні при цьому вирішуватися, є:

- чітке політичне структурування парламенту, передусім формування стійкої парламентської більшості, здатної забезпечувати ефективну законотворчу діяльність у взаємодії з Урядом;

- забезпечення максимального представництва інтересів соціальних груп та регіонів;

- підвищення політичної активності та правової культури громадян, стимулювання процесів формування громадянського суспільства.

Необхідна передумова досягнення зазначених цілей полягає у відповідності виборчої системи суспільно-політичним реаліям України.

Нині більшість лідерів політичних партій, представлених у Верховній Раді, вважає, що наступні вибори до парламенту та органів місцевого самоврядування повинні відбуватися за пропорційною системою, оскільки вона, на їх думку, сприятиме зміцненню та консолідації партій, структуруванню парламенту і суспільства, формуванню політично відповідальних парламентської більшості та Уряду.

Однак факти свідчать про інше. Саме спроби застосування елементів пропорційної виборчої системи у 1993 р. та запровадження змішаної виборчої моделі у 1997 р. надали імпульсу зростанню кількості політичних партій, яке не супроводжувалося якісними позитивними змінами.

Динаміка створення політичних партій у 1992-2000 рр. *

1992 - 6 1993 - 16 1994 - 5 1995 - 3 1996 - 5 1997 - 10 1998 - 13 1999 - 24 2000 - 19

_______________
     * За даними Міністерства юстиції України.
 

Не можна без застереження сприймати на віру і твердження, що тільки пропорційна виборча система є запорукою демократичного розвитку держави. Така виборча модель справді застосовується у більшості європейських країн. Однак у США, Канаді, Великій Британії, Японії, Австралії віддають перевагу мажоритарній системі. В Італії торік було проведено референдум, 73 % учасників якого висловилися за повернення від пропорційної виборчої системи до мажоритарної.

У багатьох країнах Східної та Південно-Східної Європи, а також європейських державах, що входили до складу СРСР, вибори до вищих законодавчих органів відбуваються за змішаною системою. У цьому прослідковується певна закономірність, зумовлена схожістю національних та соціально-політичних особливостей перехідних суспільств, до яких належить і Україна. Головна з них - в інтенсивності процесів трансформації соціальної структури, що потребує адекватного відображення у політико-правових системах. За таких умов пропорційна виборча система не забезпечує відповідного представництва інтересів соціальних верств у структурах влади, тому перевага віддається змішаній системі.

Президент України поділяє думку відомих правників про те, що немає абсолютно "добрих" чи "поганих" виборчих систем, у кожної з них свої переваги і вади. Головний критерій при оцінці виборчої системи - її відповідність суспільним реаліям. В Україні, де політичні партії слабкі, охоплюють незначну частку населення і не користуються достатньою його довірою, запровадження пропорційної виборчої системи означало б принесення волевиявлення громадян у жертву партійним інтересам та амбіціям політиків.

Це підтверджують дані соціологічних досліджень. Пропорційна виборча система схвалюється лише 8 % громадян, тоді як на підтримку змішаної або мажоритарної систем висловилося 50 % опитаних (за даними всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" у грудні 2000 р.). Ще категоричнішим є негативне ставлення громадян до пропорційної системи, коли йдеться про вибори до органів місцевого самоврядування.

Крім того, ухвалений Верховною Радою Закон "Про вибори народних депутатів України" ( 541/97-ВР ) суперечить ряду статей Конституції України ( 254к/96-ВР ). Усе це спонукало Главу держави застосувати щодо зазначеного закону право вето. На його переконання, найбільш прийнятним та оптимальним варіантом парламентських виборів 2002 р. було б проведення їх на основі чинного закону (змішаної, пропорційно-мажоритарної системи) з попереднім його удосконаленням. Водночас треба багато зробити для підвищення політичної та правової культури виборців. Указом Президента України схвалено Концепцію підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні ( 1322/2000 ). Її реалізація сприятиме забезпеченню демократичного, свідомого волевиявлення громадян у ході майбутніх виборів та інших кампаній.

2.2. Розвиток об'єднань громадян

Важливою складовою процесу становлення громадянського суспільства в Україні є діяльність об'єднань громадян, які створюються з найрізноманітнішими цілями. Нині у нашій державі зареєстровано 1376 всеукраїнських та міжнародних і понад 12,7 тис. місцевих громадських організацій. Вони функціонують практично в усіх сферах суспільного життя, опановуючи цивілізовані методи обстоювання своїх інтересів у взаємодії з державою.

Водночас розвиток цих та інших структур громадянського суспільства значною мірою відбувається за логікою, що склалася ще в ході демократичних перетворень кінця 80-х років, які здійснювалися здебільшого "згори". За цих умов політичні партії, молодіжні, професійні та інші об'єднання громадян часто виникають не внаслідок природного перебігу процесів самоорганізації тих чи інших груп населення, а з ініціативи та під "патронатом" окремих політично або економічно активних осіб, котрі переслідують насамперед власні цілі.

Створені в такий спосіб структури не мають масової підтримки і не здатні повноцінно реалізовувати завдання виявлення, узгодження та цивілізованого обстоювання суспільних інтересів. Відповідно вони не можуть існувати без фінансової допомоги вітчизняних та зарубіжних спонсорів, що спрямовується, як правило, на задоволення їхніх внутрішніх потреб, або домагаються інкорпорації до державних інституцій з розрахунком прилучитися до процесу розподілу бюджетних коштів.

Розподіл кількості всеукраїнських громадських організацій за сферами діяльності *

Спортивні 125 Національно-культурні 94 Молодіжні 60 Освітні 53 Підприємців 45 Екологічні 36 Інвалідів 34 Жіночі 33 Військово-службовців 28 Правозахисні 25

_______________
     * За даними Міністерства юстиції України.
 

Тим часом в Україні вже склалися передумови для переходу до якісно нового етапу будівництва громадянського суспільства - від інституціалізації його структур до повноцінного здійснення ними своїх функцій. Найважливішими із цих передумов є такі:

- створена і розвивається соціально-економічна основа громадянського суспільства - багатоукладна ринкова економіка;

- поступово складається нова соціальна структура українського соціуму з її ядром - середнім класом;

- в основному сформовано законодавче поле діяльності інститутів громадянського суспільства.

Президент України вважає, що на нинішньому етапі розвитку головним завданням об'єднань громадян має стати налагодження постійної взаємодії, комунікації між суспільством і державою. Громадські організації можуть стати реальними каналами представництва всього спектра суспільних інтересів, посередниками між їх носіями і владою. Для цього кожному з них слід чітко визначити свою мету і стратегію діяльності, подолати корпоративізм і замкненість, апріорну налаштованість на конфронтацію з органами влади.

У свою чергу структури виконавчої влади повинні навчитися вести конструктивний діалог з інститутами громадянського суспільства, делегувати їм частину своїх повноважень. Вони повинні бачити в об'єднаннях громадян свого рівноправного партнера, здатного розв'язувати актуальні проблеми суспільного життя.

Дії влади мають стати більш відкритими і прозорими для громадськості, що сприятиме подоланню тенденції відчуження суспільства від держави. З цією метою Президент України видав Указ "Про вдосконалення діяльності органів влади з інформування населення" ( 101/2001 ).

Органи влади зобов'язані активніше використовувати інтелектуальний потенціал неурядових організацій, передусім аналітичних центрів та фондів, залучати їх до проведення незалежних експертиз при підготовці нормативно-правових актів, вироблення рішень з питань, що мають суспільний резонанс, моніторингу соціальної ситуації, сприяти налагодженню дієвого громадського контролю за своєю діяльністю.

Потребує вдосконалення нормативно-правова база функціонування об'єднань громадян, зокрема в частині розмежування їх політичної активності та діяльності, спрямованої на розв'язання неполітичних проблем. Громадські організації, які беруть участь у вирішенні соціальних питань, повинні користуватися державною підтримкою. Уряд повинен розробити і внести на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо конкретних її форм та механізмів, зокрема надання на конкурсних засадах субсидій, податкових пільг, повного або часткового звільнення від плати за послуги державних підприємств, права користування державним майном тощо.

2.3. Профспілковий і молодіжний рух

Найбільш чисельними та структурованими об'єднаннями громадян є професійні спілки, які об'єднують близько 20 млн. осіб. Понад три чверті членів профспілок входять до складу Федерації профспілок України, яка залишається найвпливовішим у державі профоб'єднанням. Водночас активно розвиваються незалежні профспілки, які намагаються повніше враховувати у своїй діяльності нові соціально-економічні реалії.

До головних завдань цих організацій, які вони можуть вирішити тільки у взаємодії з органами влади та роботодавцями, належить забезпечення необхідних соціальних гарантій та допомоги кожному працюючому, вдосконалення системи і механізмів соціального захисту людей праці.

У розвитку профспілкового руху в Україні спостерігаються як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, профспілкові об'єднання та організації поступово переходять від радикально-протестних, часом політизованих, форм обстоювання своїх інтересів до цивілізованих засобів впливу на державну владу, активніше шукають діалогу з нею та роботодавцями.

З іншого боку, частина профспілок ще не може повноцінно реалізовувати свої функції за нових умов. Нерідко спостерігаються випадки їх свідомого відсторонення від своїх безпосередніх завдань захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів працюючих. Залишається проблема "розмивання" профспілкового руху, зниження довіри до нього у зв'язку з протистоянням між профспілковими лідерами та організаціями. Через недосконалість нормативно-правової бази діяльності профспілок звужуються їхні повноваження та можливості, виникає напруга у стосунках з державою.

Органи виконавчої влади повинні забезпечувати обов'язкову участь профспілок у виробленні та прийнятті рішень, які стосуються сфери соціально-трудових відносин. Обов'язок держави - дбати про поліпшення умов розвитку профспілкового руху на засадах здорової конкуренції, підвищення ефективності діяльності профспілок, зростання їх суспільної ваги, впливовості та авторитету.

Важлива роль у визначенні пріоритетних напрямів соціально-економічної політики держави покладена на Національну раду соціального партнерства при Президентові України, яка сприяє виконанню Генеральної та регіональних угод і контролює цей процес.

Є очевидною потреба у виробленні нової концепції Генеральної угоди з урахуванням нових суспільних реалій. Йдеться про радикальні зміни у підходах до ідеології цього документа, зокрема принципів взаємодії між профспілками, роботодавцями і державою, та вироблення механізмів практичної його реалізації.

Важливо закріпити і зробити необоротною тенденцію переходу профспілок від радикальних страйкових методів обстоювання прав та інтересів своїх членів до цивілізованих переговорних процедур. Це, зрештою, сприятиме зміцненню стабільності в суспільстві.

Якісно нові завдання постають на сучасному етапі й у сфері молодіжної політики, вироблення та здійснення якої Президент України відносить до найважливіших державних пріоритетів. Нині в Україні зареєстровано 62 всеукраїнських і близько 3 тис. регіональних молодіжних та дитячих організацій. За останні роки організований молодіжний рух став невід'ємною складовою процесу самоорганізації суспільства, впливовим чинником суспільно-політичного життя.

Політичні процеси останніх років спростували думку про громадянську пасивність молоді. Так, якщо на президентські вибори 1994 року прийшло 25 % молодих громадян з правом голосу, на парламентські вибори 1998 р. - трохи більше 50 %, то на президентські вибори 1999 р. - майже 70 %. Молодь, її організації активно підтримали Всеукраїнський референдум за народною ініціативою та сприяли його проведенню. Активізувалася участь молоді у представницьких органах, у сфері малого, середнього, а почасти й великого бізнесу.

Водночас у молодіжному русі залишаються істотні негативні тенденції. Зокрема, ще бракує масовості й авторитету більшості молодіжних організацій. За даними соціологічних опитувань, значна частина молодих людей навіть не знає про їхнє існування, цілі та практичну діяльність.

Надто повільно і непослідовно вирішуються назрілі соціальні проблеми молоді. Програми її організацій часто перенасичені заходами суто ритуального та розважального характеру. У той же час близько третини людей цього віку ніде не працює і не навчається, рівень безробіття серед них становить 20,5 %, що майже вдвічі перевищує цей показник для всього працездатного населення (12 %).

Не йде на користь справі протистояння, яке намітилося між двома "центрами тяжіння" - Українським національним комітетом молодіжних організацій і молодіжними парламентом, урядом та іншими організаціями. Активізувалися спроби втягнути молодь у політичну боротьбу, радикалізувати це середовище. Використовуючи брак політичного і життєвого досвіду, властиві цьому вікові безкомпромісність та максималізм, деякі політики та політичні сили підштовхують молодих людей до непродуманих, а нерідко і протиправних дій.

Усе це значною мірою спричинене пасивністю і прорахунками Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, його колишнього керівництва.

Для невідкладного поліпшення стану справ у молодіжному русі спільними зусиллями Верховної Ради, Кабінету Міністрів та молодіжних організацій необхідно вирішити передусім такі питання:

- удосконалити законодавство щодо фінансової підтримки державою соціально значущих програм молодіжних організацій та посилення контролю за використанням бюджетних коштів. Механізм розподілу та використання цих ресурсів має бути абсолютно прозорим і здійснюватися на тендерних засадах;

- підвести правову базу під соціальну роботу з дітьми та молоддю, суспільно корисну волонтерську діяльність молоді, заохочення суб'єктів підприємницької діяльності, які надають роботу учням та студентам у вільний від навчання час;

- оптимізувати принципи представництва молодіжних організацій у системі державних органів, що відповідають за роботу з цією категорією населення, зокрема Національній раді з питань молодіжної політики при Президентові України, не допускати монополізації впливу політичних сил на молодіжний рух.

Роль каталізатора процесів становлення інституцій громадянського суспільства, налагодження його конструктивного діалогу з органами державної влади, гармонізації стосунків особистості і держави покликані відігравати засоби масової інформації. Це, у свою чергу, вимагає створення належних умов для об'єктивного висвітлення й аналізу ними діяльності владних структур, політичних партій та громадських організацій, найрізноманітніших проявів суспільного життя з усіма його позитивами і негативами.

3. Пріоритети гуманітарного розвитку

3.1. Охорона здоров'я і демографічна ситуація в Україні

Засади гуманітарної політики закладені в Конституції України ( 254к/96-ВР ), яка визнає людину, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, гарантує кожному право на вільний розвиток своєї особистості, на освіту, свободу світогляду і віросповідання. Основою розвитку суспільства та реалізації інтелектуального потенціалу нації є здоров'я людей.

Минулий рік був позначений посиленням уваги вищих органів влади до цієї сфери, про що свідчить прийняття понад 120 нормативно-правових актів. Президентом України затверджені Основні напрями соціальної політики на період до 2004 р. ( 717/2000 ) та Концепція розвитку охорони здоров'я населення України ( 1313/2000 ). Опрацьовується Міжгалузева комплексна програма "Здоров'я нації", розроблено Програму розвитку охорони здоров'я до 2010 р.

Вжиті заходи разом з деяким збільшенням бюджетних видатків дозволили вперше за роки незалежності досягти сталої тенденції до зменшення смертності немовлят, значно знизити материнську смертність, захворюваність на керовані інфекції та рівень травматизму, охопити щепленнями 95,7 % дітей.

Роки

1990 р. - народжуваність 12,7 смертність 12,1 природний приріст 0,6

1995 р. - народжуваність 9,6 смертність 15,4 природний приріст -5,8

1999 р. - народжуваність 7,8 смертність 14,8 природний приріст -7

2000 р. - народжуваність 7,8 смертність 15,3 природний приріст -7,5

Водночас медико-демографічна ситуація в Україні залишається складною. Динаміка народжуваності, смертності та природного приросту характеризується такими даними (на 1 тис. населення):

Головним чинником природного скорочення населення є підвищення рівня смертності, основна причина якої - хвороби системи кровообігу (понад 61 % померлих). Загальна кількість онкологічних хворих в Україні наближається до 800 тис. осіб. Залишається значною поширеність цукрового діабету (близько 1 млн. зареєстрованих хворих). Викликає занепокоєння стан стоматологічної допомоги та фактична відсутність профілактики у цій галузі. З урахуванням цього має бути розроблена Національна програма профілактики стоматологічних захворювань.

Перед Міністерством охорони здоров'я ставиться завдання удосконалити структуру витрат, з яких безпосередньо на лікувально-діагностичний процес нині використовується лише 30 %.

Дієвим фактором поліпшення медичного обслуговування мають стати поширення інституту сімейних лікарів, розвиток первинної медико-санітарної допомоги, імунопрофілактики населення. Дуже важливим для України є поліпшення спеціалізованої допомоги та зниження впливу на дітей, підлітків і вагітних жінок наслідків Чорнобильської катастрофи. До невідкладних завдань належить поетапне запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.

Указом Президента України 2001 р. оголошено Роком охорони здоров'я населення України ( 963/2000 ). Одне з головних завдань цієї акції - формування здорового способу життя людей, посилення відповідальності кожного за стан свого здоров'я та працездатності. У цьому контексті набувають важливого значення нові підходи до фізичної культури і спорту як економічно вигідного та ефективного засобу профілактики захворюваності і зміцнення генофонду нації.

Як справи державної ваги Президент України розглядає посилення соціального захисту та державної підтримки материнства, малозабезпечених сімей з дітьми, багатодітних і неповних сімей, ветеранів та інвалідів, профілактику дитячої бездоглядності та правопорушень серед неповнолітніх, створення умов для інтеграції в суспільство дітей з вадами розвитку, підтримку нових форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

3.2. Інтелект і культура нації

Головною продуктивною силою в наш час виступають інтелект, знання і творчий потенціал людини, які мають стати визначальним фактором розвитку українського суспільства. Це вимагає повнішого використання вітчизняного та зарубіжного досвіду, врахування світових тенденцій розвитку соціально-культурної сфери, модернізації системи освіти, підвищення її мобільності та конкурентоспроможності.

За роки незалежності в Україні визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну нормативно-правову базу, розпочато практичне реформування галузі, оптимізується мережа навчальних закладів, розширюються міжнародні зв'язки.

Особливе місце відводиться загальноосвітній школі, де стає домінуючою гуманістична спрямованість теорії і практики навчального процесу. У 2000 р. більше ніж утричі зросли обсяги державного фінансування випуску навчальної літератури. Вперше за роки незалежності з державного бюджету виділено понад 6 млн. грн. на комп'ютеризацію середньої освіти.

Передбачені новим законодавством про освіту реформи спрямовуються передусім на забезпечення глибокої індивідуалізації навчання, розвиток мережі різних типів навчальних закладів, широку варіативність навчальних планів та програм. Реформа української школи передбачає зміну її структури, що відповідає міжнародній практиці і вимогам ЮНЕСКО до термінів одержання повної середньої освіти.

Стрижнем цієї роботи є модернізація змісту освіти. В її основу покладений принцип доцільності та соціокультурної цінності знань про людину, природу і суспільство, підпорядкування його вимозі мінімальної достатності і необхідності для повноцінного, всебічного розвитку особистості школяра.

Водночас не може не викликати стурбованості проблема забезпечення доступу до навчання, охоплення дітей дошкільною освітою та вихованням. Далекою від сучасних стандартів є освіта на селі, де працюють дві третини шкіл. Не створено належних умов для навчання дітей з фізичними та психічними вадами, бракує закладів ранньої діагностики та корекції їхнього розвитку.

Забезпечення якісної загальної шкільної освіти передбачає залучення до навчання всіх дітей шкільного віку, обов'язкове вивчення у кожному освітньому закладі інформатики, належне комплектування бібліотек та кабінетів. Справою великої політичної ваги є підвищення статусу вчителя, суспільного престижу цієї професії, поліпшення матеріального та соціально-побутового забезпечення освітян. З урахуванням цього у 2001 р. планується підвищення їх заробітної плати.

За умов інтелектуалізації виробництва зростає значення освітнього рівня і кваліфікації працівників. Відповідно до перспектив розвитку ринку праці та завдань, пов'язаних з використанням новітніх науково-технічних досягнень, належить удосконалювати зміст та форми роботи професійно-технічних навчальних закладів.

Назріла потреба у розробці та прийнятті Національної доктрини освіти, затвердженні нової Концепції загальної середньої освіти та Концепції розвитку професійно-технічної освіти. Ці питання будуть одними з основних на Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, запланованому на жовтень 2001 р.

Реформування вищої освіти дало можливість підвищити за останні роки ефективність функціонування її системи, поліпшити якість підготовки фахівців, удосконалити механізми управління та фінансування, підтримати процеси інтеграції з іншими ланками освіти та науковою сферою.

У 816 державних та 163 недержавних вузах України нині навчаються понад 1 млн. 930 тис. студентів, що складає 392 особи у розрахунку на 10 тис. населення.

Динаміка кількості студентів у 1995-2000 рр., тис. осіб

1930,9
                                       1789,1 ---
                                1714,0 ---    | |--
                         1636,4 ---    | |--  | | |
                  1571,9 ---    | |--  | | |  | | |
           1540,5 ---    | |--  | | |  | | |  | | |
           ---    | |--  | | |  | | |  | | |  | | |
           | |--  | | |  | | |  | | |  | | |  | | |--
           | | |  | | |  | | |  | | |  | | |--| | | |
           |1|2|  |1|2|  |1|2|  |1|2|--|1|2| ||1|2|3|
           | | |--| | |--| | |--| | |3|| | |3|| | | |
           -----3------3------3-----------------------
            1995   1996   1997   1998   1999   2000

1 - Всього

2 - У державних закладах

3 - У недержавних закладах

У 2000 р. тривало удосконалення системи доступу громадян до здобуття вищої освіти. До вступної кампанії був прийнятий ряд законодавчих актів з визначенням пільг для окремих категорій вступників та розширенням прав вищих навчальних закладів. Віднині громадяни України можуть брати участь у вступних іспитах одночасно до кількох вищих навчальних закладів.

Водночас Кабінету Міністрів доцільно зберегти обсяги державного замовлення на підготовку спеціалістів, забезпечити адресну державну підтримку студентів з числа сиріт, інвалідів, малозабезпечених та із сільської місцевості.

Міністерство освіти і науки повинно створити можливості для запровадження екстернатної та індивідуальної форм навчання, дотримання наступності між освітньо-кваліфікаційними рівнями, належного контролю за якістю освіти у вузах усіх форм власності. Реалізації цих та інших завдань сприяло б прийняття закону "Про вищу освіту".

У минулорічному Посланні до Верховної Ради ( 276а/2000 ) Президент України підкреслив важливість створення необхідних умов для виявлення, підтримки та розвитку неординарних особистостей, юних обдарувань. На це спрямована затверджена ним Програма роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 рр. Інструментом практичної її реалізації стали довготермінові пільгові кредити, для чого торік було вперше виділено з державного бюджету 5 млн. грн. Ця форма здобуття вищої освіти набуватиме дальшого поширення.

Незважаючи на економічні труднощі, в Україні вдалося зберегти основний науковий потенціал, його здатність до відтворення та розвитку. Загальна чисельність працівників наукових організацій складає 191,3 тис. осіб, у т.ч. 118,5 тис. тих, хто виконує наукові дослідження та розробки. За показниками насиченості економіки науковими кадрами Україна знаходиться в числі розвинутих країн світу, але істотно поступається їм за ефективністю використання наукового потенціалу.

Ринкові перетворення в економіці, зміна форм власності ще не справляють належного позитивного впливу на розвиток науково-технологічного потенціалу, технологічне оновлення виробництва, нарощування випуску наукоємної конкурентоспроможної продукції. Повільно вирішуються питання створення системи захисту інтелектуальної власності відповідно до міжнародних норм і стандартів.

Потрібно вдосконалювати механізми інтеграції освіти, науки та виробництва, посилювати державну підтримку нових інноваційних структур - технопарків. Першорядного значення у розвитку вітчизняної науки набуває прискорена інформатизація як ключовий елемент інфраструктури сучасної дослідницької роботи.

Історичний поступ нашого суспільства, утвердження ідеалів свободи й самореалізації особистості об'єктивно вимагають розвитку української культури, збагачення її досягненнями інших культур. Цей процес повинен базуватися на засадах творення єдиного загальнонаціонального культурного простору, забезпечення гарантій свободи творчості та доступу до культурних надбань, підтримки національної культурної спадщини, створення та утримання культурної інфраструктури, сприяння діяльності культурно-мистецьких спілок, організацій, об'єднань та окремих митців.

У 2000 р. розпочався II Всеукраїнський огляд майстрів мистецтв та народної творчості, присвячений 10-й річниці незалежності України. Активізувалася робота над поверненням пам'яток, вивезених з України, тривають широкомасштабна реставрація та відтворення видатних архітектурних споруд. Завершується оздоблення відбудованого Михайлівського Золотоверхого монастиря, освячено відтворений Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Водночас численні культурно-освітні установи, зокрема понад 40 тис. закладів клубного типу та бібліотек, працюють далеко не на повну силу. Зниження їхньої активності пояснюється насамперед як скороченням бюджетного фінансування, так і недосить ефективним використанням виділених коштів. Особливо відчутні втрати культурного ресурсу на селі.

Повільно вирішуються питання комплектування бібліотек новими книгами, поліпшення умов роботи музеїв, активізації діяльності кінопрокату. Наполовину скоротився контингент учнів дитячих музичних шкіл, студій, аматорських художніх колективів. Уряд, інші органи державної влади, творчі спілки та організації повинні об'єднати та активізувати зусилля у протидії тенденціям, які знижують духовний, творчий потенціал нації.

Нинішній стан культури в Україні вимагає невідкладного її реформування зі створенням достатньої правової бази, забезпеченням необхідного протекціонізму, встановленням фінансових квот у видатковій частині бюджетів усіх рівнів.

Одним з пріоритетних напрямів розвитку гуманітарної сфери є забезпечення повноцінного функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України як важливого фактора консолідації суспільства.

3.3. Шляхи забезпечення національно-культурних і релігійних потреб громадян

Атмосфера толерантності, доброзичливості та взаєморозуміння між людьми різних національностей стала надійною опорою української державності. Конституція ( 254к/96-ВР ) передбачає розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури у тісному взаємозв'язку зі збереженням етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Один з головних напрямів роботи органів влади полягає у всебічному сприянні діяльності національно-культурних товариств, яких в Україні близько 400. Для підвищення їх ролі у процесі прийняття органами державної влади рішень щодо розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян при Президентові України створено Раду представників громадських організацій національних меншин.

Освітні потреби національних спільнот забезпечує розгалужена мережа загальноосвітніх навчальних закладів, серед яких 2525 шкіл з російською та 2363 з кількома мовами навчання. На базі багатьох загальноосвітніх шкіл працюють факультативи та гуртки з вивчення рідної мови, які відвідують близько 170 тис. дітей. При національно-культурних товариствах діють 76 недільних шкіл, де діти опановують рідну мову, вивчають історію і традиції своєї нації. Держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для цих шкіл. Протягом останніх років за її підтримки для таких шкіл видано близько 170 назв підручників, посібників, розмовників.

У сфері захисту прав національних меншин Україна співпрацює з іншими державами, зокрема у рамках змішаних міжурядових комісій з питань забезпечення прав національних меншин - українсько-угорської, українсько-словацької та українсько-румунської. Реалізуються міжвідомчі угоди про співробітництво у сфері міжнаціональних відносин, укладені з Російською Федерацією, Молдовою, Литвою та Білоруссю.

Водночас у розв'язанні етнонаціональних проблем використовуються ще далеко не всі можливості. Необхідно переглянути і вдосконалити механізми задоволення потреб та прав національних меншин. Це стосується передусім формування дорадчих органів з числа їхніх представників при органах місцевого самоврядування, послідовного виконання державними адміністраціями програм національно-культурного розвитку, забезпечення національно-культурних товариств приміщеннями, створення умов для діяльності недільних шкіл з вивчення рідної мови.

Значна частина проблем національних меншин стримується відсутністю необхідної законодавчої бази. Два роки залишається без розгляду внесений Урядом до Верховної Ради проект Закону "Про національні меншини в Україні". Подібна ситуація і з законопроектами "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України", "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа - національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України" і нагальна потреба у новому законі про розвиток та застосування мов в Україні, який забезпечував би механізм реалізації відповідних положень Конституції ( 254к/96-ВР ) і узгоджувався з міжнародними правовими актами.

Особливої уваги з боку держави потребує комплекс проблем, пов'язаних з поверненням на історичну батьківщину та облаштуванням депортованого кримсько-татарського народу. Це винятково важливе завдання відновлення історичної справедливості Україна досі розв'язує практично самотужки, не маючи відчутної допомоги від зарубіжних держав та міжнародних організацій. Попри складну соціально-економічну ситуацію, органи влади вживають дієвих заходів для забезпечення повноцінної інтеграції кримських татар в українське суспільство, чому сприяє, зокрема, діяльність Ради представників кримсько-татарського народу при Президентові України. Для того, щоб надати процесу інтеграції більшого динамізму, необхідно, по-перше, забезпечити узгодженість і послідовність дій законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у розв'язанні соціально-економічних та гуманітарних проблем кримських татар, по-друге, активізувати зусилля у зовнішньополітичній сфері з метою підвищення ефективності взаємодії з країнами, з яких повертаються репатріанти, привернення уваги міжнародного співтовариства до необхідності практичної допомоги Україні в питаннях їх облаштування.

Важливим фактором вільного духовного розвитку особистості є право кожної людини на свободу світогляду і віросповідання. В Україні діють понад 25 тис. релігійних організацій, які представляють 105 церков, конфесій, течій та напрямів, у т.ч. 241 духовний центр та управління, 277 монастирів, 126 духовних навчальних закладів. Культові відправи здійснюють понад 22 тис. священнослужителів, виходять у світ 222 релігійні періодичні видання. Кількість релігійних інституцій динамічно зростає, збільшується питома вага населення, інтегрованого в різні види церковної діяльності, розширюється соціальна сфера, де присутність церков і релігійних організацій стає дедалі відчутнішою.

Релігійні організації України активно сприяють процесу державотворення та національного відродження, розширюють сферу свого соціального служіння. Позитивний вплив на стан державно-церковних відносин справляє Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій. З її участю вирішується комплекс актуальних проблем, пов'язаних із забезпеченням державного контролю щодо заборони передачі комерційним установам чи приватним особам об'єктів колишньої церковної власності, зближенням духовної і державної систем освіти, співпраці Церкви з державною системою соціального захисту. Водночас інтересам соціального миру не сприяють спроби певних сил політизувати релігійне середовище, загострити міжконфесійні взаємини, зашкодити конструктивному діалогу православних віруючих.

Залишаються актуальними питання дотримання принципу рівності всіх релігій, віросповідань і релігійних організацій, приєднання України до міжнародних договорів та інститутів з питань забезпечення свободи думки, совісті та релігії.

Україна сьогодні інтенсивно входить у європейський і світовий цивілізаційний простір. Однак її гуманітарна сфера поки що характеризується певною непослідовністю і безсистемністю у проведенні реформ, наявністю істотних соціально-економічних проблем, успадкованою від минулого недооцінкою гуманітарних чинників, роль яких у трансформаційні періоди різко зростає і стає вирішальною. За умов глобального змагання конкурентоспроможність і місце нашої країни у світі все більше залежатимуть від здоров'я нації, всебічного духовного і культурного розвитку особистості, що покладає велику відповідальність за майбутнє як на органи державної влади, так і на громадськість, сім'ю, на кожного члена українського суспільства.

II. Підсумки соціально-економічного розвитку України у 2000 році та завдання на 2001 рік

Економічні підсумки 2000 р. не можуть оцінюватися однозначно, вони суперечливі і потребують поглибленого аналізу. Він потрібний насамперед для остаточного визначення основних засад економічної політики післякризового періоду, яка має забезпечити надійні гарантії не лише стійкого економічного зростання, а й якісних перетворень української економіки, її системного розвитку. Завдання полягає і в тому, щоб осмислити, якою мірою політика минулого року була адекватною викладеній у попередньому Посланні Президента України до Верховної Ради і Стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки ( 276а/2000 ) і в чому вона потребує коректив.

1. Узагальнюючі характеристики

1.1. Економічна криза 1990-1999 років

За роки економічної кризи (1990-1999 рр.) ВВП скоротився на 59,2 %, обсяги промислової продукції - на 48,9, сільського господарства - на 51,5 %. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 раза, а реальні виплати з пенсій - у 4 рази.

Зміни ВВП, у % до попереднього періоду

Роки

1991 - 8,6 1992 - 9,9 1993 - 14,2 1994 - 22,9 1995 - 12,2 1996 - 10 1997 - 3 1998 - 1,9 1999 - 0,4 2000 - 6

Найбільш відчутних втрат українська економіка зазнала у 1990-1994 рр. За цей час обсяги ВВП зменшилися на 45,6 %, промислового виробництва - на 40,4, сільського господарства - на 32,5 %. Лише у 1994 р. падіння ВВП склало 22,9 %, промислового виробництва - 27,3 %, у т.ч. непродовольчих товарів - 37,5 %, сільськогосподарського - 16,5 %. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова система. Особливо відчутними були наслідки рекордної за світовими стандартами гіперінфляції, яка у 1993 р. досягла 10256 %. Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Тільки за 1994 р. валютний курс українського карбованця у доларах США знизився у 8,3 раза.

Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово, крок за кроком, вивести українську економіку з катастрофи, в якій вона опинилася.

2000 р. став переломним у економічній динаміці. Після тривалої економічної кризи вперше вдалося досягти реального зростання української економіки.

Вихід економіки з кризи підтверджується основними економічними результатами 2000 р. Це - зростання ВВП на 6,0 %, промислової продукції - на 12,9 %, сільськогосподарського виробництва - на 9,2 %, досягнення позитивних зрушень у бюджетній сфері, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, підвищення рівня монетизації економіки, її експортного потенціалу, зменшення зовнішнього боргу.

Нині в країні утверджується якісно нова економічна ситуація: формуються передумови тісного поєднання політики системних реформ та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою. Органи виконавчої та законодавчої влади, суспільство загалом мають повною мірою використати передумови та можливості для вирішення цих фундаментальних завдань стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі роки та дальшу перспективу, визначених Посланням Президента України до Верховної Ради (у 2000 р.) ( 276а/2000 ).

1.2. Передумови економічного зростання

За експертними оцінками, фаза економічної стабілізації та зростання, в яку вступила після тривалої економічної кризи українська економіка, почала формуватися ще у першій половині 1997 р. її розвиток було припинено під впливом світової фінансової кризи (1997-1998 рр.) та через помилки у здійсненні грошової та фінансової політики, яких припустилися Уряд та Національний банк. Наслідками цих помилок стало відчутне зменшення валютних резервів НБУ (з 2341,1 млн. дол. у 1997 р. до 761,3 млн. дол. у 1998 р.), зростання до критичної межі державного зовнішнього боргу, суттєве скорочення експорту українських товарів.

У другій половині 1999 р. економічна стабілізація та зростання відновилися. Практично за всіма основними параметрами економічної динаміки статистикою зафіксовані позитивні результати. Відчутний вплив на ці процеси справило запровадження на основі указів Президента України системи економічних, в т.ч. фіскальних стимулів, спрямованих на виведення з кризового стану металургійної, суднобудівної, переробної та легкої промисловості, виробництва сільгосптехніки, прискорення житлового будівництва, реформування аграрних відносин.

Синтезуючим результатом стало помітне пожвавлення інвестиційного процесу. З 1998 р. темпи зростання інвестицій в основний капітал почали випереджати динаміку ВВП та промислового виробництва. У III кв. 1999 р. проти III кв. у 1998 р. інвестиції зросли на 11,1 %, а промислове виробництво - на 9,4 %, у IV кв. 1999 р. відповідно - на 11,4 і 9,8 %. Подолання спаду виробництва здійснювалося на зазначеній основі. На кінець 1999 р. практично у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання". Здійснено реструктуризацію значної частини підприємств, відбулася їх адаптація до ринкової кон'юнктури.

Темпи приросту, зниження (-) обсягів промислової продукції та продуктивності праці у промисловості у 1997-2000 рр., % до попереднього року

----
                                             |  |---
                                  9,6        |  |  |
                                  ----       |  |  |
            7,1                   |  |4,0    |  |  |
            ----                  |  |---    |1 |  |
            |  |       3,9        |1 |  |    |  |  |
            |  |       ----       |  |  |    |  |  |
            |1 |-0,3   |  |-1,0   |  |  |    |  |  |
            |  |---    |1 |---    |  |2 |    |  |2 |
            ----2--    ----2--    -------    -------
              1997       1998       1999       2000

1 - продуктивність праці в промисловості

2 - загальний обсяг промисловості продукції

Важливою ознакою позитивних зрушень у промисловості стало зростання продуктивності праці. За даними Держкомстату України, у 1997 р. її індекс у промисловості склав 107,1 %, у 1998 - 103,9, 1999 - 109,6, у I півріччі 2000 р. - 115,3 %.

На результатах минулого року позитивно позначилися й інші важливі кроки у політиці реформ, здійснені у 1998-1999 рр.:

- перехід (починаючи з 1999 р.) до грошової приватизації;

- запровадження стимулів розвитку малого підприємництва, в т.ч. презумпційного оподаткування, заходів щодо його дерегуляції, впорядкування системи перевірок тощо;

- зниження податкового навантаження на товаровиробника, в т.ч. на фонд оплати праці, за рахунок скасування зборів до Чорнобильського фонду, запровадження одного фіксованого сільгоспподатку (замість десяти). Відчутно знижено рівень державного споживання (доходів Зведеного бюджету): з 30,1 % ВВП у 1997 р. до 28,2 % у 1998 та 25,3 % - у 1999;

- утворення мережі спеціальних економічних зон та територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності;

- здійснення заходів щодо скорочення немонетарних розрахунків та платежів. Вони підтвердили свою ефективність вже у січні 2000 р., коли рівень бартеризації у промисловості знизився порівняно з відповідним періодом 1999 р. з 34,8 % до 18,8.

Підсумковим результатом стабілізаційних процесів у 1999 р. стало зростання промислового виробництва на 4,0 %, в т.ч. виробництва товарів народного споживання - на 7,2 %. Показово і те, що позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами було досягнуто не лише у 2000 р., а й у 1999 р., коли воно склало 2,3 млрд. дол.

Сказане дає підстави для висновку, що підсумки 2000 р. не можуть розглядатися окремо від політики економічних перетворень попереднього періоду. Вони стали логічним продовженням позитивних зрушень у реальній економіці, що відбувалися у 1998-1999 рр. Підтвердженням цього висновку є і таке: у I кв. 2000 р. приріст ВВП склав 5,5 % (в т.ч. у січні - 3,4 %, січні - лютому - 6,1 %). Подібні темпи збереглися фактично до кінця року.

Досягнуті результати базуються і на інших сприятливих об'єктивних чинниках 2000 р.:

- сприятливій політичній ситуації, що склалася у країні після президентських виборів та утворення парламентської більшості;

- виправленні допущених у 1997-1998 рр. валютно-курсових диспропорцій та подоланні надмірної ревальвації гривні, демонтажі фінансової піраміди;

- сприятливій зовнішньоекономічній кон'юнктурі. За оцінками Держкомстату України, минулорічне зростання ВВП значною мірою (майже на 80 %) обумовлене збільшенням експорту.

З урахуванням цих обставин економічні наслідки 2000 р. не можна переоцінювати. Вони засвідчують не лише позитивні зрушення, а й не використані повною мірою винятково сприятливі можливості минулого року. Слід також мати на увазі, що у багатьох країнах СНД темпи економічного зростання значно вищі, ніж в Україні. Так, у 2000 р. ВВП у Російській Федерації збільшився на 8,0 %, Таджикистані - на 8,3, Казахстані - на 10,5, Азербайджані - на 11,4 %.

1.3. Кількісні параметри зростання

Валовий внутрішній продукт (ВВП). Його зростання на 6,0 % є узагальнюючим результатом 2000 р. Упродовж року тривала позитивна тенденція помісячного зростання ВВП, яка розпочалася у квітні 1999 р. Позитивні зрушення у промисловості, сільському господарстві, торгівлі та громадському харчуванні сприяли приросту валової доданої вартості практично у всіх провідних галузях економіки.

У 2000 р. обсяг ВВП склав 175,0 млрд. грн., тобто 3536 грн. у розрахунку на душу населення. У номінальному обчисленні це на 930 грн. більше, ніж у 1999 р., а в реальному - більше на 180 грн., або на 6,9 %.

Рівень життя. Грошові доходи населення у реальному обчисленні збільшилися на 6,3 %. Погашено заборгованість з виплат пенсій. Рівень зареєстрованого безробіття працездатного населення зменшився з 4,3 % до 4,2 %. Зменшилася заборгованість з виплат заробітної плати, зокрема у бюджетній сфері.

Зміни ВВП, наростаючим підсумком у % до відповідного періоду попереднього року

1999 р.

січень 96,7 лютий 95,8 березень 95,3 квітень 95,9 травень 96,6 червень 97 липень 97,1 серпень 97,2 вересень 98,3 жовтень 98,8 листопад 99,3 грудень 99,6

2000 р.

січень 103,4 лютий 106,1 березень 105,5 квітень 105,5 травень 105,4 червень 105 липень 105 серпень 105,3 вересень 105,2 жовтень 105,1 листопад 105,4 грудень 106

Промисловість. З квітня 1999 р. і протягом усього 2000 р. стабільно нарощувався випуск промислової продукції. У 2000 р. її обсяги збільшилися проти попереднього року на 12,9 %. Вперше перевищено рівень промислового виробництва 1995 р.

Найбільш позитивна динаміка склалася у II півріччі 2000 р. - зростання виробництва порівняно з відповідним періодом 1999 р. у III кварталі склало 12,9 %, у IV кварталі - 15,8 %.

Зміни обсягів промислового виробництва, наростаючим підсумком, у % до відповідного періоду попереднього року (без даних малих підприємств)

1999 р.

січень 98,6 лютий 97,6 березень 97,5 квітень 97,5 травень 98,1 червень 98,9 липень 99,2 серпень 100,5 вересень 102,3 жовтень 103,3 листопад 103,9 грудень 104,3

2000 р.

січень 106,2 лютий 110,7 березень 110,3 квітень 110,6 травень 111,0 червень 111,0 липень 111,9 серпень 112,2 вересень 111,8 жовтень 112,0 листопад 112,5 грудень 112,9

Найвищі порівняно з 1999 р. темпи зростання обсягів продукції зафіксовано в таких галузях кінцевого споживання, як харчова, деревообробна, целюлозно-паперова та легка (на 26-39 %), а також у кольоровій та чорній металургії (на 19-21 %).

Вперше за останні роки одержано приріст обсягів виробництва в основній інвестиційній галузі - машинобудуванні та металообробці, де випуск продукції у порівнянні з 1999 р. зріс на 16,8 %.

У промисловості намітилася тенденція підвищення інноваційної активності. У 2000 р. інноваційну діяльність здійснювало 1491 промислове підприємство, що на 8,4 % більше, ніж попереднього року. Найбільша сприйнятливість до інновацій спостерігалася в авіаційній промисловості, де ними займалися на кожному другому підприємстві. У медичній, суднобудівній, скляній та фарфоро-фаянсовій промисловості, хімічному та нафтовому машинобудуванні інноваційно активними були близько 30 % від усіх підприємств. У тракторному та сільськогосподарському машинобудуванні, електротехнічній промисловості і чорній металургії інновації впроваджувалися на кожному четвертому з підприємств.

Водночас загальний рівень інноваційного оновлення промислового виробництва лишається низьким, ним охоплено всього 14,8 % від загальної кількості підприємств.

Сільське господарство. У 2000 р. порівняно з 1999 р. виробництво валової сільськогосподарської продукції (у порівнянних цінах) у господарствах усіх форм власності збільшилося на 9,2 %.

Приріст валової продукції в рослинництві становив 21,2 %. На сільськогосподарських підприємствах її обсяги зменшилися на 2,0 %, а в господарствах населення зросли на 39,4 %. Одержано 24,4 млн. т зерна, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах - 19,9 млн. т, господарствах населення - 4,5 млн. т.

Обсяги виробництва валової продукції тваринництва зменшилися на 5,3 %, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності - на 20,8 %, а в господарствах населення - збільшилися на 2,0 %.

Інвестиційна та будівельна діяльність. У 2000 р. тривало нарощування обсягів інвестицій в основний капітал (капітальних вкладень) - вони зросли на 11,2 %. За рахунок усіх джерел фінансування освоєно 19,5 млрд. грн. капітальних вкладень і введено в дію основних фондів фактичною вартістю 17,2 млрд. грн. Частка власних інвестиційних ресурсів підприємств склала 67,6 % від усіх капіталовкладень.

Прямі іноземні інвестиції збільшилися на 583,7 млн. дол.

Поліпшилася технологічна структура капітальних вкладень. Питома вага витрат на будівельно-монтажні роботи зменшилася проти відповідного періоду минулого року з 45,9 % до 45,6. Більше інвестицій спрямовувалося на придбання обладнання та устаткування.

Транспорт. Збільшилися обсяги перевезень на залізничному, автомобільному та річковому транспорті. Водночас скорочення транзиту аміаку та газу негативно вплинуло на загальні підсумки: вантажооборот зменшився на 2,2 %.

Послугами громадського транспорту скористалися 8,1 млрд. пасажирів, обсяг роботи пасажирського транспорту склав 115,3 млрд. пасажиро-кілометрів, що відповідно на 2,0 % та 6,7 % більше від попереднього року.

Споживчий ринок. Загальний обсяг продажу споживчих товарів зріс на 5,6 %, в т.ч. роздрібний товарооборот - на 6,9 %. В обсязі роздрібного товарообороту домінуючим був недержавний сектор, за рахунок якого формувалося 91,2 % товарообороту (у 1999 р. - 90,5 %).

Частка товарів вітчизняного виробництва в роздрібному товарообороті торгової мережі у 1998-2000 рр.

-----------------------------------------------------
        |  Продовольчі  |  Непродовольчі  |  Всього
        |    товари     |     товари      |
-----------------------------------------------------
1998 р.       90,5             56,1           75,1
1999 р.       92,3             58,0           75,4
2000 р.       93,4             58,6           75,6
(9 міс.)
 

Зросла частка товарів вітчизняного виробництва, що реалізуються через торговельну мережу. По продовольчих товарах вона становила 93,4 %, непродовольчих - 58,6 %.

Фінанси. За попередніми даними Зведений бюджет у 2000 р. виконано за доходами на 114,5 %, видатками - на 111,7 %. За даними Державного казначейства, профіцит державного бюджету склав 917,5 млн. грн.

Розширюються розрахунки суб'єктів господарювання через банківські установи. Якщо у 1999 р. питома вага поточних негрошових розрахунків складала у державному бюджеті 7 % від всіх фінансових ресурсів, то торік - лише 0,24 %.

Зведений бюджет, млн. грн.

------------------------------------------------------------------------
              | 1995 р.| 1996 р.| 1997 р.| 1998 р.| 1999 р.|    2000 р.
              |        |        |        |        |        | (попередні)
------------------------------------------------------------------------
Доходи          20690    30219    28112    28916    32876      48444

у % до ВВП       38,0     37,0     30,1     28,2     25,3       27,7

Видатки         24303    34183    34313    31196    34821      47280

у % до ВВП       44,6     41,9     36,7     30,4     26,8       27,0

Дефіцит          3613     3964     6201     2280     1945      -1164

у % до ВВП        6,6      4,9      6,6      2,2      1,5       -0,7
 

Кредитування економіки комерційними банками збільшилося на 62 %.

Рівень монетизації економіки (співвідношення грошового агрегату М (3) до номінального ВВП) зріс з 17,0 % у 1999 р. до 18,3 % у 2000 р.

Державний борг України зменшився з 15,3 млрд. дол. до 14,1 млрд. дол., в т.ч. зовнішній борг з 12,4 млрд. дол. до 10,3 млрд. дол.

Зовнішньоекономічна діяльність. У 2000 р. експорт товарів та послуг збільшився на 18,8 % і склав 18,1 млрд. дол., а імпорт відповідно - на 18,2 % і 15,3 млрд. дол. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі зросло з 2,3 млрд. дол. у 1999 р. до 2,8 млрд. у минулому. Ця позитивна динаміка стала потужним фактором загального зростання української економіки.

Збільшенню експортних поставок сприяла зовнішньоекономічна кон'юнктура, особливо в Росії, у торгівлі з якою експорт українських товарів зріс на 46,7 % і забезпечив 24,1 % від усіх експортних поставок. Позитивною є динаміка торговельних відносин з іншими країнами-членами СНД, насамперед Азербайджаном, Казахстаном, Таджикистаном, Туркменістаном та Узбекистаном. Істотно збільшився експорт товарів у країни Євросоюзу, передусім Іспанію (37,9 %), Італію (39,1 %), Нідерланди (в 1,7 раза), Німеччину (32,4 %), Фінляндію (в 32,4 %), Францію (31,4 %), Швецію (в 1,7 раза), а також у держави - кандидати на членство в цій організації - Латвію (в 3,4 раза), Болгарію (29,9 %), Польщу (38,7 %), Румунію (в 2,2 раза), Чехію (33,5 %). В 1,7 раза зріс експорт у США та Канаду.

Прискореними темпами зростали експортні поставки продукції тваринництва (33,6 %) та харчової промисловості (30,9 %).

Поліпшилася товарна структура експорту за рахунок зростання поставок продукції фармацевтичної промисловості (37 %), пластмас та виробів з них (1,6 раза), машин та устаткування (47,5 %), електричних машин (49,5 %), засобів наземного транспорту (48,5 %).

За 2000 р. з країн СНД та Балтії було ввезено 59,2 % від загального обсягу імпорту в Україну, з інших країн - 40,8 % (у 1999 р. - відповідно 58,6 % і 41,4 %). Найбільше імпорту надходить з Російської Федерації - 41,7 % від загального обсягу імпорту, Німеччини - 8,1, Туркменістану - 6,8, Білорусі - 4,3, Казахстану - 3, США - 2,6, Італії - 2,5, Польщі - 2,2 %.

43 % від вартості імпорту припадає на мінеральне паливо, нафту та продукти її переробки (у т.ч. 23,8 % - природний газ). В Україну надійшло 6,6 млн. т кам'яного вугілля, 5,8 млн. т нафти сирої (у т.ч. з Російської Федерації - 3,9 млн., Казахстану - 1,9 млн. т), 59,2 млрд. куб. м природного газу (у т.ч. з Російської Федерації - 39,3 млрд., Туркменістану - 17,8 млрд., Узбекистану - 2,1 млрд. куб. м).

Поставки машин, устаткування та механізмів складали 13,9 %. Це на 25,9 % більше, ніж у 1999 р.

2. Проблемні питання 2000 року

Процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій та деформацій у соціальній сфері. У багатьох напрямах зафіксовано поглиблення зазначених диспропорцій.

2.1. Ціни і тарифи

Динаміка цін споживчого ринку та цін виробників промислової продукції характеризується такими даними (грудень до грудня попереднього року, %):

--------------------------------------------------------------
Роки |Індекс цін|           У тому числі          |Індекс цін
     |споживчого|---------------------------------|виробників
     |   ринку  |Продовольчі|Непродовольчі|Послуги|промислової
     |          |  товари   |   товари    |       | продукції
--------------------------------------------------------------
1993    10256      12178        11201       9206      9768
1994      501        473          473        882       874
1995      282        250          220        584       272
1996      140        117          119        213       117
1997      110        114          103        108       105
1998      120        122          124        113       135
1999      119        126          111        112       116
2000      126        128          109        131       121
 

Як видно з таблиці, у 1998-2000 рр. намітилася тенденція зростання цін. Макроекономічними прогнозами на 2000 р. передбачалося зниження інфляції з 119 % до 116 %, проте фактично індекс цін споживчого ринку сягнув 125,8 %. Це один з найвищих показників інфляції серед країн СНД.

Інфляційне зростання цін засвідчує, що одна з базових позицій стратегії економічного та соціального розвитку української економіки на 2000-2004 рр. - запровадження надійних інструментів грошової стабілізації - залишається нереалізованою, що вимагає посилення уваги до цього з боку Уряду та Національного банку.

Треба виходити насамперед з того, що інфляційні процеси знецінюють потенціал економічного зростання, який формується в українській економіці. Йдеться передусім про підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, нагромадження капіталу, інвестиційну привабливість національної економіки. Не менш важливо і те, що відчутне зростання цін у 2000 р. стало основною причиною зниження реальних доходів населення. Саме через це виявилися неефективними здійснювані Президентом України та Урядом заходи у сфері соціальної політики.

Симптомом недостатньої результативності грошово-валютної політики НБУ стала глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні і значним рівнем внутрішньої інфляції, що склалася у 2000 р. Цей чинник підриває конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки і може стати відчутним гальмом економічного зростання.

У 2000 р. на 39,2 % підвищено житлово-комунальні тарифи, однак через низький рівень грошових доходів населення цей крок не дав очікуваних економічних наслідків. Заборгованість з платежів за житлово-комунальні послуги продовжувала зростати і склала на 10 січня 2001 р. 6174,3 млн. грн. Термін заборгованості населення за відповідні послуги у грудні 2000 р. склав 11,7 місяця. Боржниками за три місяці і більше стала (з усіх видів комунальних послуг) майже половина всього населення.

2.2. Грошові доходи населення

За 2000 р. номінальні грошові доходи населення збільшилися на 40,4 %, реальні - на 6,3 %. Однак ці позитивні процеси не супроводжувалися, як передбачено стратегією економічного та соціального розвитку, випереджаючим зростанням заробітної плати. Тенденція її знецінення, сформована за роки економічної кризи, продовжувала зберігатися. Якщо у 1994 р. частка оплати праці в структурі грошових доходів населення складала 62,7 %, то у 1999 р. - 49,5, а за 2000 р. - 48,9 %. Частка пенсійних виплат та стипендій зменшилася з 23,8 % у 1999 р. до 21,0 % у 2000 р.

Частка оплати праці в грошових доходах населення, %

1994 р. - 65 1995 р. - 59 1996 р. - 57 1997 р. - 51 1998 р. - 47 1999 р. - 48 2000 р. - 46

Продовжує зменшуватися і частка витрат на оплату праці в структурі собівартості виробництва продукції: у 1996 р. вона складала 13,6 %, у 1999 р. - 12,0, у 2000 р. (за 9 місяців) - 11,0 %. У промисловості цей показник впав з 10,6 % у 1996 р. до 9 % у 2000 р. (за 9 місяців).

Така динаміка засвідчує не тільки поглиблення диференціації доходів населення, а й зростання бідності. У 2000 р. індекс реальної заробітної плати обчислювався у 99,1 % від рівня 1999 р. Слід мати на увазі, що статистика обчислює не отриману, а нараховану заробітну плату. На 10 січня 2001 р. заборгованість з виплат заробітної плати зменшилася порівняно з початком цього року на 1473 млн. грн., або на 23,0 %. Цього досягнуто головним чином завдяки скороченню заборгованості перед працівниками бюджетної сфери.

Співвідношення середньої пенсії до середньої заробітної плати, %

1998 р. - 34,4 1999 р. - 31,5 2000 р. - 31,7

Значним і незаперечним здобутком 2000 р. є погашення заборгованості з виплат пенсій та грошової допомоги. Водночас середньомісячний розмір пенсій в Україні не перевищує третини від середньомісячної заробітної плати, тоді як за світовими стандартами цей показник має бути вищим за 70 %.

Високий рівень інфляції у 1998-2000 рр. призвів до щорічного зменшення реальних виплат пенсій, а відтак і погіршення матеріального стану пенсіонерів. У 2000 р. індекс середньомісячної пенсії у реальному обчисленні порівняно з попереднім роком склав 88,2 %.

Таким чином, незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним у сфері соціальних відносин, підвищенні добробуту широких верств населення, отже, у відчутному посиленні соціальної спрямованості реформ.

2.3. Суперечності фінансової сфери

Неоднозначними є і результати, отримані у бюджетній сфері. Збільшення бюджетних надходжень стало можливим, з одного боку, завдяки прискоренню темпів зростання виробництва (бюджетними розрахунками 2000 р. передбачалося зростання ВВП не на 6 %, як це фактично , мало місце, а на рівні 1 %), а з другого - суттєвому збільшенню інфляційного податку. Кожна четверта гривня бюджетних надходжень минулого року мала інфляційну природу. Це означає, що фінансування у реальних цінах значної частки бюджетних видатків, у т.ч. на соціальну сферу, мало від'ємні (порівняно з попереднім роком) результати.

У минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради ( 276а/2000 ) увага Уряду зосереджувалася на необхідності корекції фінансової політики - першочерговому зміцненні фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Надійна стабільність фінансової, в т.ч. бюджетної, системи держави можлива лише на цій основі.

Однак відповідної переорієнтації фінансової політики у 2000 р. не було забезпечено. Якщо у 1999 р. доходи Зведеного бюджету (без надходжень до Пенсійного фонду) складали 25,3 % до ВВП, то у 2000 р. - 27,7 %. Разом із доходами Пенсійного фонду це становило близько 40 % до ВВП. Такий рівень державного споживання для економіки післякризового періоду є надто високим, і ресурс її зростання не може бути достатнім. Кабінетові Міністрів та Верховній Раді необхідно враховувати ці обставини в бюджетному процесі.

За 9 місяців 2000 р. балансовий прибуток суб'єктів господарювання дорівнював 8855 млн. грн., що в 1,2 раза більше, ніж у 1999 р. Однак у промисловості, будівництві, на підприємствах громадського харчування, транспорті і зв'язку результати фінансової діяльності виявилися гіршими, ніж за попередній період. У порівнянні з січнем - жовтнем 1999 р. кількість збиткових підприємств у промисловості зросла з 53 % до 56 у січні - жовтні 2000 р. У будівництві їх було 60 %, у сфері матеріально-технічного постачання - 65, на транспорті - 68 %.

Збереглася тенденція зменшення у структурі ВВП частки прибутку рентабельних підприємств, що є визначальним критерієм ефективності економіки. Якщо за 11 місяців 1999 р. цей показник складав 19,0 %, то за такий же період 2000 р. він зменшився до 17,1 %. За 11 місяців 2000 р. нерентабельні підприємства зазнали збитків на суму 14562 млн. грн., що на 48 % більше, ніж за відповідний період попереднього року (9849 млн. грн.).

У 2000 р. зросли обсяги обігових коштів підприємств, проте їх структура лишалася нераціональною. У загальному обсязі обігових коштів матеріальні ресурси становили 20,4 %, тоді як грошові засоби - всього 2,6 %. Це свідчить про збереження негативної тенденції у взаємовідносинах між суб'єктами господарської діяльності, яка зумовлює наростання заборгованості.

За станом на 1 січня 2001 р. дебіторська заборгованість склала 185,3 млрд. грн., кредиторська - 258,4 млрд. грн., у т.ч. на державних підприємствах (без комунальної) - відповідно 78,9 і 100,3 млрд. грн. Загальний рівень дебіторської та кредиторської заборгованості усіх суб'єктів господарювання (крім бюджетних установ) збільшився за 2000 р. відповідно на 8,8 та 12,7 %.

Наведені дані підтверджують, що минулого року кризові процеси у фінансовій сфері української економіки подолано ще не повністю. Це має стати визначальним завданням економічної політики Уряду у 2001 р. У зв'язку з цим набуває особливого значення проведення радикальної податкової реформи з метою не лише суттєвого спрощення податкового адміністрування, а й значного послаблення податкового тиску.

2.4. Структурні деформації у промисловості

Економіка незалежної України успадкувала вкрай спотворену структуру промислового виробництва, яка сформувалася у період її перебування у складі СРСР. За роки економічної кризи ці деформації ще більше поглибилися, досягли критичної межі і потребують невідкладного усунення. Ця проблема є однією з ключових.

Галузева структура промислового
                   виробництва, %

------------------------------------------------------
      Галузі      | 1990 р.| 1995 р.| 1999 р.| 2000 р.
   промисловості  |        |        |        |
------------------------------------------------------
Промисловість,        100      100      100      100
всього

Електроенергетика       3,2     11,0     16,2     12,2

Паливна                 5,7     13,3     11,2     10,1

Чорна металургія       11,0     21,8     23,8     27,4

Кольорова               1,1      1,6      2,1      2,5
металургія

Хімічна і               5,5      7,1      5,4      5,8
нафтохімічна

Машинобудування та     30,7     16,1     14,1     13,2
металообробка

Деревообробна і         2,9      2,2      2,2      2,3
целюлозно-паперова

Будівельних             3,4      3,9      3,1      2,6
матеріалів

Легка                  10,8      2,8      1,6      1,6

Харчова                18,6     15,1     15,1     17,4
 

У 2000 р., незважаючи на зростання випуску продукції переважно кінцевого використання, загальна тенденція погіршення структури промислового виробництва не змінилася. Це стосується насамперед машинобудування, частка якого зменшилася з 30,5 % у 1990 р. до 13,2 % - у 2000 р.

Збільшилася і без того непомірно велика частка чорної металургії: за 2000 р. вона досягла 27,4 % порівняно з 11 % у 1990 р. та 23,8 % у 1999 р. Тривало зростання питомої ваги інших енергоємних галузей (хімічної промисловості, кольорової металургії). За підсумками 2000 р. сукупна частка сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва наблизилася до 58 %. З огляду на зростання цін на сировинні та енергетичні ресурси така ситуація стає загрозливою для економічної безпеки держави.

2.5. Оновлення виробничих фондів

Ситуація у цій сфері також наближається до критичної межі. Якщо у 1995 р. коефіцієнт оновлення основних фондів складав 5,9 %, то у 2000 р. - 2,4 %. Ступінь зношення основних фондів досяг 42,8 %, тоді як у 1995 р. він був на рівні 37,1, у 1999 р. - 42,3 %. У промисловості цей показник є таким: у 1995 р. - 43,6 %, 1999 р. - 49,0, 2000 р. - 50,1 %.

2.6. Звуження внутрішнього ринку

У 2000 р. збільшився платоспроможний попит населення на споживчі товари вітчизняного виробництва. Однак загалом випереджаючого зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки у структурі ВВП, переорієнтації зростаючої частки економіки на внутрішній ринок досягти не вдалося. Диспропорція між часткою внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалася за попередні роки, відчутно поглибилася. Якщо у 1993 р. частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП складала 26 %, то у 1999 р. вона зросла до 52, а у 2000 р. (за попередніми оцінками) - близько 60 %. Це майже втричі перевищує питому вагу експорту у структурі ВВП у Росії та Польщі.

Відповідно зменшилася частка внутрішнього ринку: з 74 % до ВВП у 1993 р. до 47 % у 1999 і 40 % - у 2000 р. Торік на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної продукції - 90, у деревообробці - 75 %. Це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.

2.7. Приватизація

У 2000 р. роздержавленими підприємствами вироблено 58,3 % від загального обсягу промислової продукції. За рік форму власності змінили 5247 об'єктів, у т.ч. 31,0 % об'єктів державної форми власності та 69,0 % - комунальної. Майже половина підприємств та організацій, які змінили форму власності, припадає на торгівлю, громадське харчування і побутове обслуговування.

Способи приватизації у 2000 р.

Викуп об'єкта приватизації                             2448
Продаж на аукціоні                                     1600
Викуп державного майна, зданого в оренду                851
Продаж за комерційним конкурсом                         122
Продаж акцій відкритих акціонерних товариств            139
Продаж за некомерційним конкурсом                        69
Викуп за альтернативним планом приватизації              18
 

Від продажу об'єктів державної власності до державного бюджету надійшло 2076 млн. грн. (у 1999 р. - 694,6 млн.). Це 82,9 % від суми, запланованої на 2000 р.

Негативною тенденцією є поглиблення диспропорції між пропозицією та попитом на об'єкти приватизації, що призводить до штучного заниження ціни на непродані об'єкти. Нині перебуває у стадії приватизації по три і більше років понад 3 тис. підприємств. Торік вдалося продати з першої спроби на конкурсній основі лише кожний сьомий об'єкт.

Низький попит на об'єкти приватизації значною мірою пояснюється і недостатньою конструктивністю позиції Уряду щодо використання частки приватизаційних ресурсів на інноваційне оновлення стратегічно важливих для української економіки підприємств. Ця норма, передбачена відповідним Указом Президента України, досі не реалізована.

Залишаються надто складними технології та механізми приватизації. Вони не забезпечують достатньої прозорості приватизаційних процесів, не гарантують від адміністративного втручання в їх перебіг. Разом з підприємницькими ризиками це негативно позначається на формуванні стратегічного інвестора та відповідального господаря, які були б зацікавлені у вкладенні капіталу у виробництво, прискореному його оновленні та реальному оздоровленні. Відповідно не забезпечуються очікувані зрушення у реструктуризації відносин власності зі створенням передумов для реалізації переваг її приватної форми, зміцнення позицій національного капіталу.

Як і у попередні роки, не забезпечується належне управління державними пакетами акцій корпоративних підприємств. На 1 січня 2001 р. вони були розміщені у 2549 відкритих статутних фондах акціонерних товариств, у 421 з яких частка таких пакетів перевищує 50 %. За минулий рік держава отримала на 105,3 млн. грн. дивідендів замість передбачених державним бюджетом 275 млн. грн.

2.8. Малий бізнес

Протягом минулого року не сталося відчутних зрушень у розвитку малого підприємництва. Ця сфера економічної діяльності продовжує розвиватися повільними темпами, на її стан та перспективи ще мало впливають позитивні зрушення в економіці. Внесок малих підприємств у ВВП протягом останніх років залишається на рівні 7-8 %, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник перевищує 40 %. У загальному обсязі прибутку на малий бізнес припадає близько 2 %. В Україні ще дуже мало таких структур, які б здійснювали інноваційну діяльність, венчурний бізнес, немає ефективних механізмів їх державної підтримки, як і малого підприємництва загалом.

Дану ситуацію слід розглядати крізь призму одного з визначальних напрямів післякризового розвитку української економіки - створення у стислі строки (протягом найближчих двох-трьох років) максимально сприятливих умов для розвитку приватного підприємництва, формування критичної маси ринкових реформ. Більшість проблем цієї сфери вирішувалися Урядом за допомогою інструментів, які вже довели свою неспроможність. Не були повною мірою використані сприятливі умови минулого року для розширення та удосконалення законодавчої бази.

З цих та інших недоліків та прорахунків мають бути зроблені серйозні і відповідальні висновки.

2.9. Ринок цінних паперів

Процес становлення у 2000 р. вітчизняного фондового ринку характеризується такими даними. Якщо на початок року обсяг емісії цінних паперів склав 21,4 млрд. грн., то на 1 жовтня - 40,4 млрд. Це майже дворазове зростання відображає позитивні зміни, що відбувалися в українській економіці.

Структурна емісія цінних паперів, %

------------------------------------------------------
    Види емісії    | на 01.01.2000 р. | 01.10.2000 р.
------------------------------------------------------
Акції                     18,3              12,7
Облігації                  0,6               0,1
Ощадні сертифікати        14,6              20,5
Векселі                   66,2              66,5
Інші види емісії           0,3               0,2
 

Водночас потребує істотного поліпшення і структура емісії цінних паперів. Суттєво зменшилася найбільш значуща складова фондового ринку - випуск акцій корпоративних підприємств як наслідок нерозвиненості цієї сфери інвестиційної діяльності. Спостерігається також зростання випуску векселів, що є відображенням браку обігових коштів на рахунках суб'єктів господарської діяльності. Недостатня правова захищеність вексельного обігу обумовлює низьку ліквідність значної частини векселів, а відтак породжує серйозні економічні ускладнення.

Звертає на себе увагу і невелика (19,2 %) частка цінних паперів, якими володіють фізичні особи. 63,8 % від їх загальної суми складають акції, причому основна їх маса була придбана в обмін на приватизаційні сертифікати. Тобто залишається низьким рівень мобілізації вільних коштів населення в інвестиційних цілях.

Український фондовий ринок фактично залишається поза ринками зарубіжних країн. За 9 місяців 2000 р. нерезидентами реалізовано цінних паперів на 748,5 млн. грн., або всього 1,9 % від загальної суми емісії відповідного періоду.

Дальше розширення та удосконалення ринку цінних паперів в Україні, як ще одна з визначальних складових післякризового розвитку української економіки, потребує зміцнення законодавчої та нормативної бази, створення сприятливих умов для вкладення у виробничу сферу вітчизняного та іноземного капіталу, захисту інтересів усіх учасників інвестиційного процесу.

2.10. Зовнішньоекономічна сфера

Досить динамічний розвиток зовнішньоекономічних відносин України у 2000 р. супроводжувався водночас і негативними явищами, які пов'язані насамперед зі структурними деформаціями вітчизняної економіки.

По-перше, основний приріст експорту товарів та послуг у 2000 р. досягнуто завдяки нарощуванню поставок продукції металургії та хімічної промисловості. На ці галузі, які споживають більше половини всіх енергоресурсів (переважно імпортних), припадає відповідно 44,9 % та 10,7 % українського експорту. До 37 % зросла торік у його структурі частка напівфабрикатів та заготівок, у той час як прокату - зменшилася до 38 %. У 1996 р. ці показники складали відповідно 21,6 % та 66,7 %. Крім усього іншого, це посилює навантаження на економіку через зростання платежів за спожиті енергоресурси.

По-друге, не вироблено дієвих механізмів прискореного нарощування експорту в галузях, що випускають продукцію з високим рівнем доданої вартості. Торік на продукцію машинобудування в структурі експорту припадало лише 9,2 %, а з урахуванням транспортних засобів - 12,2 %, тоді як десять років тому її питома вага коливалася в межах 35-40 %.

По-третє, не розвивається як слід сучасна інфраструктура зовнішньої торгівлі - системи довготермінового кредитування, страхування експортних ризиків, інформаційного забезпечення експортерів тощо.

По-четверте, на фоні зростання обсягів експорту товарів намітилася тенденція до застою в експорті послуг. Це пов'язано насамперед з нераціональністю їхньої структури - переважанням транспортних послуг. Така однобічність, як і надмірна залежність від надання транзитних послуг Росії, яка проводить політику диверсифікації маршрутів транспортування своїх експортних вантажів, стала основною причиною загального скорочення у 2000 р. обсягів експорту послуг на 2,4 % при зростанні їх імпорту на 21 %.

* * *

Поданий аналіз дає підстави для висновку: у сферах, пов'язаних з якісними перетвореннями, подоланням деформацій господарського механізму, тінізації економіки, 2000 р. не приніс відчутних позитивних зрушень. За багатьма позиціями реалізація завдань переорієнтації на утвердження ефективних механізмів якісних перетворень, розв'язання складних і багатоаспектних проблем економічної перспективи не отримали належних імпульсів. В окремих напрямах економічної діяльності, зокрема тих, що стосуються структурної та промислової політики, інноваційного розвитку, реформування відносин власності, не видно активної позиції Уряду, проглядається розрахунок на те, що все це має робитися в автоматичному режимі, саме собою.

Такі настрої повинні рішуче долатися. Поки немає повноцінних ринкових відносин, має посилюватися регулююча функція держави, зростати її дієздатність. Утвердження відповідних механізмів - одне з ключових завдань Кабінету Міністрів на 2001 р.

3. Основні завдання економічної політики 2001 року

Відповідно до стратегії економічного та соціального розвитку повинен бути вироблений і здійснений такий комплекс заходів, який дозволив би, з одного боку, утримати у 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4 %, а з іншого - створити надійні передумови для відчутного прискорення економічної динаміки, досягнення у 2002-2004 рр. середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6-7 %. Тільки такі темпи будуть достатніми для вирішення невідкладних соціальних проблем піднесення життєвого рівня населення, передусім малозабезпечених громадян.

Передумови прискорення темпів зростання. До них належать забезпечення достатньої і стабільної законодавчої бази, утвердження критичної маси ринкових перетворень, конкурентного середовища, сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, досягнення надійної стійкості гривні та реальної збалансованості державних фінансів, усунення структурних та відтворювальних деформацій в економіці, забезпечення її відкритості та прискореної інтеграції у світовий економічний простір.

У цьому контексті першочергове значення має підвищення конкурентоспроможності української економіки, реалізація інноваційної стратегії її розвитку.

До головних пріоритетів 2001 р. належить продовження активної аграрної політики з метою утвердження України вже у найближчі роки як держави з високоефективним експортноспроможним сільським господарством.

Водночас слід повніше задіяти соціальні чинники зростання, насамперед здійснення Урядом у 2001 р. глибокої реформи оплати праці, забезпечення більш ефективного використання та розвитку трудового потенціалу населення.

Важливим і невідкладним є оздоровлення економічного середовища через процедури банкрутства неефективних та збиткових підприємств, які довели свою неспроможність використати нові сприятливі умови для поліпшення свого фінансового стану.

Сприятливі обставини. За експертними оцінками, у 2001 р. і дальшій перспективі збережеться достатньо сприятлива для української економіки зовнішньоекономічна кон'юнктура. Зокрема, прогнозуються стабільні темпи зростання російської економіки та інших країн СНД - основних торгових партнерів України. Оптимістичними є і погляди на майбутнє економіки країн - членів ЄС, а також Центральної та Східної Європи. Результативними можуть виявитися торговельні відносини України і з іншими економічними партнерами.

Україна може розраховувати і на поглиблення співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями, реструктуризацію своїх боргових зобов'язань перед кредиторами Паризького клубу та на відчутне зростання у найближчій перспективі прямих іноземних інвестицій.

Ризики. Розвитку і закріпленню позитивних тенденцій в економіці може загрожувати ускладнення політичної ситуації у зв'язку з наступними парламентськими та президентськими виборами. Економіка перехідного періоду особливо чутлива до таких факторів.

При визначенні основних засад економічної політики на 2001 і наступні роки треба мати на увазі поступове послаблення дії позитивних чинників економічного зростання, пов'язаних з глибокою девальвацією гривні у 1997-1998 рр.

Складною лишатиметься ситуація з реалізацією доходів та фінансових зобов'язань держави, зокрема виконанням передбачених бюджетних надходжень за рахунок приватизації.

Нарощування випуску продукції стримуватиметься повільним відновленням платоспроможності внутрішнього ринку і насамперед реального попиту населення.

Поглиблення позитивних процесів в економіці буде неможливим без реальних зрушень у боротьбі з корупцією, максимальній легалізації економіки, виведенні її за межі "тіньових" відносин.

3.1. Підвищення життєвого рівня людей

Політика економічного зростання повинна органічно поєднуватися з реалізацією ключових завдань соціального розвитку - зупиненням процесів зростання бідності та майнового розшарування населення, створенням цивілізованого ринку праці та забезпеченням ефективної зайнятості, випереджаючих темпів підвищення реальних доходів населення, насамперед заробітної плати та пенсій. 2001 р. має стати: а) роком запровадження механізмів адресної державної соціальної допомоги; б) реалізації основних положень визначеної Указом Президента України Концепції реформування оплати праці; в) здійснення першого рівня завдань пенсійної реформи та реформи системи соціального страхування.

Завдання Уряду полягає у тому, щоб забезпечити:

- зростання реальних доходів населення не менш як на 4,4 %;

- підвищення оплати праці в бюджетній сфері не менш як на 25 %;

- збільшення на 20 % рівня мінімальних соціальних виплат та середніх виплат трудової пенсії;

- повне погашення (у I півріччі 2001 р.) заборгованості перед працівниками бюджетної сфери з соціальної допомоги та заробітної плати;

- запровадження відповідно до чинного законодавства індексації грошових доходів населення та компенсації громадянам втрат частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати;

- створення не менш як 600 тис. нових робочих місць та залучення до участі у громадських роботах понад 230 тис. безробітних громадян.

Увага Кабінету Міністрів має зосереджуватися на удосконаленні механізмів соціального партнерства, насамперед на рівні підприємств, підвищенні ролі індивідуальних та колективних договорів у регулюванні питань оплати праці та соціально-трудових відносин, а також на реформуванні системи охорони праці.

У 2001 р. мають бути здійснені ефективні заходи для розширення масштабів житлового будівництва та поліпшення житлових умов населення, насамперед незаможних його верств. Програми забезпечення житлом повинні бути вироблені і здійснюватися у кожному регіоні.

3.2. Зміцнення грошової одиниці

В основу всієї макроекономічної політики у 2001 р. та наступний період необхідно покласти узгоджені заходи Уряду та НБУ щодо забезпечення надійної грошової стабілізації. Суттєве зниження інфляції та прогнозовану стабільність валютного курсу гривні слід розглядати як одну з визначальних передумов не лише досягнення прогнозованих параметрів економічного зростання, а й збереження та нагромадження доходів населення. Відповідно до стратегії економічного та соціального розвитку середній рівень інфляції у 2001 р. не повинен перевищувати 12-13 %, у 2002 р. - 9-10, у 2003-2004 рр. - 7-8 %.

До відповідних завдань НБУ належить активне сприяння дедоларизації української економіки шляхом збільшення гривневих активів порівняно з вкладеннями в іноземних валютах.

3.3. Фінансова політика

Життєво важливим завданням фінансової політики Уряду є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Без цього неможливо досягти реальної збалансованості державних фінансів. У 2001 р. необхідно прийняти Податковий кодекс та реформувати на його основі податкову систему, що забезпечить:

- відчутне зниження податкового навантаження;

- розширення бази оподаткування;

- вирівнювання умов оподаткування для всіх платників податків за рахунок скасування пільг (особливо тих, що надаються за галузевими та територіальними ознаками);

- створення ефективної та прозорої системи адміністрування податків, узгодженої із забезпеченням прав і обов'язків платників податків та інших обов'язкових платежів.

У бюджетній політиці Уряд повинен:

- привести зобов'язання держави у відповідність з її ресурсами, забезпечити на цій основі реальну збалансованість та бездефіцитність державного бюджету;

- здійснити заходи, які забезпечили б прозорість бюджетного процесу та дієвий контроль за використанням бюджетних коштів на всіх рівнях;

- привести у відповідність з Бюджетним кодексом (який має бути схвалений Верховною Радою не пізніше як у I кв. 2001 р.) реформу міжбюджетних відносин;

- забезпечити надходження до бюджетів усіх рівнів тільки у грошовій формі;

- перевести місцеві бюджети на казначейське обслуговування;

- врегулювати кредиторську заборгованість державного бюджету;

- забезпечити своєчасність розрахунків за спожиті енергоносії на основі жорсткої політики енергозбереження у державній сфері.

Надзвичайно актуальним є утвердження ефективної системи управління державним боргом України, створення умов для її виходу на зовнішні ринки капіталу, продовження співпраці з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з питань реструктуризації боргу перед Паризьким клубом кредиторів. Усе це потрібно для зменшення боргової залежності держави. Потрібно також прискорити прийняття Закону "Про державний борг".

3.4. Інвестиційна діяльність

Уряд повинен забезпечити умови, які гарантували б збільшення у 2001 р. загального обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) до 25,9 млрд. грн., у т.ч. як мінімум 900 млн. дол. прямих іноземних інвестицій. Не менше чверті коштів, отриманих від приватизації державного майна, необхідно спрямовувати на інноваційний розвиток підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Водночас треба застосувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств.

У першому півріччі необхідно вирішити питання щодо створення Українського банку реконструкції та розвитку, завдання якого - забезпечувати фінансування бюджетних видатків тільки на кредитній основі та залучати додаткові фінансові ресурси для кредитування інноваційних проектів відповідно до пріоритетів розвитку економіки України.

Посиленої уваги вимагають проблеми ринку капіталів, його функціональної інфраструктури, запровадження ефективної системи страхування інвестицій, розвитку спільного інвестування, зокрема недержавних пенсійних та страхових фондів, лізингу вітчизняних машин та обладнання для АПК, авіації та міського транспорту, телекомунікацій тощо. Важливим джерелом залучення коштів населення у інвестиційний процес може і повинна стати житлова іпотека.

Серед невідкладних завдань також прийняття Закону "Про фінансові послуги", створення системи регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ.

3.5. Промислова політика

У 2001 р. Кабінетом Міністрів має бути вироблена Концепція державної промислової політики і розпочата її реалізація. При цьому пріоритетними є такі завдання:

- утвердження економічних механізмів прискорення структурної перебудови промисловості;

- розвиток внутрішнього ринку промислової продукції;

- прискорення інноваційного оновлення виробничого потенціалу, підвищення його конкурентоспроможності, зниження енергоємності та матеріаломісткості;

- сприяння виробництву імпортозамінних товарів та продукції.

Особливо потрібна реальна державна підтримка вітчизняного високотехнологічного та наукоємного сектору економіки. Указом Президента України "Про заходи щодо використання космічних технологій для інноваційного розвитку економіки держави" ( 73/2001 ) на Кабінет Міністрів покладено прийняття та реалізацію Міжвідомчої програми застосування вітчизняних космічних технологій у виробництві продукції для потреб внутрішнього ринку та на експорт.

Пріоритетним напрямом промислової політики є стимулювання розвитку української авіаційної промисловості, а також інформаційної техніки та технологій.

При підготовці проекту Державного бюджету на 2002 р. потрібно врахувати вимоги Закону "Про наукову та науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ) у частині бюджетного фінансування науки на рівні не менш як 1,7 % від ВВП.

Уряд та НБУ мають прискорити роботу, пов'язану із заснуванням Українського інвестиційного фонду високих технологій.

3.6. Аграрна політика

Основні завдання аграрної політики на 2001 р. полягають у закріпленні позитивних наслідків реформування АПК, забезпеченні не менш як 3 % загального приросту продукції, стабілізації виробництва у тваринництві, остаточному подоланні збитковості та зміцненні фінансового стану сільськогосподарських підприємств.

Особливої уваги потребують проблеми врегулювання майнових відносин у реформованих підприємствах, формування ринку землі та забезпечення державного захисту приватної власності на землю, удосконалення інфраструктури ринків збуту продукції і матеріально-технічних ресурсів для потреб аграрного сектору, запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування ризиків сільськогосподарського виробництва. Обов'язок Уряду та НБУ - сприяти залученню підприємствами АПК не менше 3 млрд. грн. кредитних ресурсів, вирішити організаційні та фінансові питання, пов'язані зі створенням земельного (іпотечного) банку.

Вирішальну роль у здійсненні цих та інших завдань повинне відігравати прийняття Земельного кодексу України (не пізніше I півріччя 2001 р.).

3.7. Банківська система

Залишається настійною потреба в істотному зміцненні банківської системи України, підвищенні її фінансової надійності та орієнтації на потреби реального сектору економіки. У I півріччі 2001 р. повинна бути схвалена Комплексна програма розвитку банківської системи України на 2001-2003 рр.

Згідно з розрахунками НБУ, обсяг кредитування банківською системою суб'єктів господарювання має збільшитися у 2001 р. на 24 %. Для цього передбачається запровадити монетарні стимули для банків, основна діяльність яких має інвестиційне спрямування. Будуть застосовані заходи стимулювання надходження в Україну і зменшення відпливу з неї іноземної валюти, удосконалення структури внутрішнього валютного ринку. Протягом року має бути створено єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами.

Потрібно прискорити прийняття законів "Про кредит", "Про цінні папери і фондовий ринок", "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", "Про іпотеку", "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", "Про валютне регулювання", "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно" (в т.ч. права застави), "Про запобігання та протидію легалізації ("відмиванню") доходів, отриманих злочинним шляхом".

3.8. Приватизація та корпоративне управління

Уряд і Фонд державного майна мають забезпечувати посилення інвестиційної спрямованості приватизаційного процесу, поліпшення системи управління об'єктами державної власності та підготовки їх до продажу, підвищувати приватизаційну привабливість таких об'єктів.

Гострою є потреба у механізмах корпоративного управління підприємствами акціонерної форми власності, гарантіях реалізації та захисту прав дрібних акціонерів. Цьому сприяло б прийняття законів "Про акціонерні товариства" та "Про управління об'єктами державної власності".

У 2001 р. державний бюджет повинен отримати від приватизації 5,9 млрд. грн.

3.9. Зміцнення позицій національного капіталу

У реалізації цього завдання слід виходити з того, що тільки великий національний капітал (фінансовий, банківський, промисловий) у союзі з малим та середнім бізнесом може стати основою реальної незалежності вітчизняної економіки, базовою її конструкцією.

3.10. Екологічна політика

Одним з основних завдань у цій сфері є прискорений перехід до запровадження міжнародних принципів сталого збалансованого розвитку держави, який поєднував би підвищення темпів економічного і соціального розвитку з поліпшенням стану довкілля, раціонального та ощадливого використання природних ресурсів. Це має знайти відображення у Національній стратегії сталого розвитку України, яку Уряд повинен підготувати у 2001 р.

Потребує істотного вдосконалення законодавчо-правова база охорони навколишнього природного середовища, застосування економічних інструментів раціонального використання природних ресурсів, здійснення на національному, регіональному та місцевому рівнях невідкладних заходів, спрямованих на забезпечення надійної екологічної безпеки.

3.11. Зовнішньоекономічна діяльність

Пріоритетним завданням Кабінету Міністрів на 2001 р. є остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ, реалізація положень Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС, поглиблення економічних відносин з Російською Федерацією та США.

Обсяг українського експорту повинен збільшитися щонайменше на 4-5 %. Особлива увага має приділятися стимулюванню експорту товарів з високим рівнем доданої вартості та наукоємності, а також послуг, гармонізації інтересів імпортерів та експортерів, забезпеченню збалансованості платіжного балансу України.

3.12. Обмеження корупції та "тіньової" економіки

У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики на одне з чільних місць ставиться рішуче обмеження корупції та "тіньової" економічної діяльності. У цьому не можна покладатися тільки на силові методи, які можуть у кращому разі дати лише тимчасовий ефект. Потрібна цілісна, комплексна система дій, спрямована передусім на попередження та усунення причин та передумов цих явищ, зокрема на суттєве послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси, розмежування влади та капіталу.

Активна протидія корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися і здійснюватися перш за все органами виконавчої влади. На нинішньому етапі це один з визначальних напрямів діяльності Уряду, усіх центральних та місцевих органів виконавчої влади на місцях.

III. Тематичні доповіді

Актуальні питання дальшого забезпечення свободи слова в Україні

Свобода слова, вільне вираження поглядів та переконань належать до базових принципів демократичного суспільства, а їхнє забезпечення є одним з провідних завдань Української держави і пріоритетів діяльності Президента України.

Процес становлення цих цінностей відбувається у нашій державі за умов перехідного етапу та формування державної влади і визначається як законодавством, так і рівнем правосвідомості та політичної культури населення, станом економічної незалежності засобів масової інформації, професійністю і відповідальністю журналістів.

1. Правові засади свободи слова та інформаційної діяльності в Україні

Відповідно до міжнародних актів з прав та свобод людини Конституція України ( 254к/96-ВР ) (ст. 15, 34) визначає, що суспільне життя у країні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, забороняє цензуру, гарантує кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, забезпечує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію різними способами на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Конституційні положення з питань свободи слова та інформаційної діяльності розвиваються та конкретизуються у більш як 110 нормативно-правових документах - Законах, Указах Президента України та постановах Кабінету Міністрів. Наявна законодавча база створює реальні можливості кожній людині в українському суспільстві безперешкодно дотримуватися своїх поглядів, вільно виражати і поширювати свої думки, ідеї та інформацію.

Закони України "Про інформацію" ( 2657-12 ), "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 ), "Про телебачення і радіомовлення" ( 3759-12 ), "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" ( 538/97-ВР ), "Про інформаційні агентства" ( 74/95-ВР ), "Про рекламу" ( 270/96-ВР ), "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" ( 539/97-ВР ), "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" ( 540/97-ВР ), "Про науково-технічну інформацію" ( 3322-12 ), за оцінками фахівців, відповідають вимогам Загальної декларації прав людини ( 995_015 ), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права ( 995_043 ), Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини ( 995_004 ). Ці акти:

- закріплюють права громадян на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя;

- встановлюють загальні правові основи одержання, використання, поширення і зберігання інформації та основні принципи діяльності засобів масової інформації;

- визначають, що засоби масової інформації є вільними та що випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено лише за рішенням засновника (співзасновника) або суду;

- забороняють створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації;

- підтверджують, що журналісти здійснюють свою діяльність на засадах професійної самостійності і перебувають під правовим та соціальним захистом, а їхні честь, гідність і недоторканність охороняються законом.

Водночас залишаються законодавчо неврегульованими такі сторони діяльності засобів масової інформації, як:

- забезпечення розвитку нових багатоканальних телеінформаційних технологій - супутникового, кабельного та стільникового телебачення;

- охорона інтелектуальної власності у світовій інформаційній мережі Інтернет;

- функціонування Інтернет-ЗМІ та використання цієї мережі всупереч законним інтересам особистості, суспільства та держави;

- формування національних інформаційних ресурсів та міжнародних інформаційних обмінів;

- реальне забезпечення права на інформаційний запит, встановленого статтями 32-35 Закону "Про інформацію" ( 2657-12 ), та визначення відповідальності посадових осіб за порушення вимог цього Закону;

- діяльність електронних інформаційних мереж; зокрема, відсутні Закони "Про електронний цифровий підпис", "Про електронний документ" тощо;

- статус конфіденційної інформації, а також передбачених законодавством України видів таємниці, зокрема банківської, комерційної, лікарської тощо;

- тарифна і податкова політика щодо користувачів радіочастотного ресурсу України.

Основоположні закони у сфері забезпечення свободи слова та функціонування ЗМІ було прийнято у першій половині 90-х років. Окремі їхні положення застаріли або містять певні неузгодженості і потребують уточнення. Це стосується, зокрема, чіткого визначення понять "національний інформаційний виробник", "національний і спільний інформаційний продукт", "державне замовлення", "інформаційна експансія", а також попередження монополізації інформаційних ринків.

У нових Кримінальному та Цивільному кодексах, які мають бути ухвалені Верховною Радою, необхідно передбачити більш ліберальні підходи у питаннях відповідальності за наклеп, поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність особи тощо.

Порівняння фахівцями українського законодавства зі статтею 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини вказує й на інші недоліки нормативно-правових актів України з питань свободи слова та інформаційної діяльності.

Одним із напрямків удосконалення системи інформаційного законодавства України має стати розроблення Кабінетом Міністрів Інформаційного кодексу України, що дозволить розв'язати проблему подолання протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах та їхньої систематизації.

На підставі ст. 85 та ст. 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ) Урядові слід невідкладно підготувати концептуальні засади та стратегію здійснення інформаційної політики в Україні.

Йдеться, зокрема, про неухильне дотримання прийнятих норм суб'єктами інформаційних відносин, насамперед, органами державної влади всіх рівнів. Саме у цій сфері зараз допускаються порушення, які викликають обгрунтовані нарікання журналістів і представників громадськості та застереження міжнародних і європейських організацій.

Водночас і самі журналісти, працівники ЗМІ повинні добре знати норми українського законодавства і суворо їх дотримувати.

2. Роль друкованих ЗМІ в інформуванні населення

У сучасному суспільстві свобода слова реалізується насамперед через діяльність засобів масової інформації, які виступають основним механізмом задоволення інформаційних потреб людей, публічного висловлення ними своїх ідей, поглядів і думок. Згідно із Законом "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 ) (ст. 8) право на заснування друкованого засобу масової інформації належить громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, юридичним особам України та інших держав, трудовим колективам підприємств, установ і організацій.

Здійснення демократичних перетворень за умов державного суверенітету зумовило суттєві кількісні та якісні зміни в інформаційній сфері.

10 років тому в Українській РСР виходили 1972 газети і журнали, переважна більшість яких були органами відповідних партійних комітетів. Під жорстким ідеологічним контролем працювали РАТАУ та державне телебачення і радіомовлення.

Станом на 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано близько 10,2 тис. періодичних видань, з яких: 6762 газети, 2449 журналів, а також видання журнального типу (бюлетені, альманахи, календарі тощо). До загальнодержавної сфери розповсюдження відносяться 2646 періодичних видань, зарубіжної - 3, загальнодержавної та зарубіжної - 1113, регіональної - 37 і місцевої - 6345.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування є засновниками і співзасновниками 1039 газет та журналів, науково-дослідні установи - 395, навчальні заклади - 595, політичні партії - 262, громадські організації - 971, комерційні структури - 4594 і фізичні особи - 1695.

На фоні становлення незалежних мас-медіа та проведення ринкових реформ зменшується кількість державних ЗМІ, які, однак, продовжують залишатися основним джерелом інформування суспільства про внутрішню і зовнішню політику держави, роботу органів влади. Разом з тим явно надмірною і недоцільною є кількість відомчих видань (240), які створені центральними органами виконавчої влади, нерідко передплачуються за рознарядкою і перетворюються в рупор керівництва зазначених органів.

Засновники періодичних видань в Україні

Комерційні структури 43 % Фізичні особи 13 % Інші 13 % Державні установи 9 % Громадські організації 9 % Наукові установи 7 % Навчальні заклади 6 %

У подібних випадках варто було б обмежуватися випуском інформаційних бюлетенів, а водночас більш активно і відкрито працювати з незалежними засобами масової інформації, які мають забезпечувати діалог влади і суспільства, неупереджено інформувати громадян про державну політику в усіх сферах та практичні дії органів влади.

Закон "Про інформацію" ( 2657-12 ) прямо зобов'язує органи державної влади надавати інформацію про свою діяльність, проте журналістам це вдається далеко не завжди. Як видно з листів до Адміністрації Президента України, такі факти віддаляють, відчужують органи влади від громадян.

Водночас деякі керівники вимагають від місцевих газет "оспівування" своїх персон та своєї діяльності, неадекватно і неконструктивно відповідають на критичні виступи преси. Непоодинокими є факти протистоянь і відкритих конфліктів між владними структурами - засновниками видань - та редакторами і колективами редакцій.

Серйозне занепокоєння викликає стан регіональної та місцевої преси (державної і недержавної), на яку припадають майже дві третини від усієї кількості періодичних видань і найбільша читацька аудиторія. Так, районні газети виходять замість трьох - чотирьох разів на тиждень лише двічі, а нерідко - один раз. З огляду на це Урядові слід вивчити можливості визначення в обласних бюджетах коштів на підтримку районної преси. При цьому доцільно було б запровадити у практику укладення угод між органами влади - засновниками ЗМІ - та редакціями газет, які б визначали і взаємні зобов'язання сторін, і обсяги фінансування видань.

Регулювання інформаційних відносин ускладнюється недосконалістю окремих законів з питань діяльності друкованих ЗМІ. Перш за все Держкомінформполітики доцільно внести пропозиції щодо застосування окремих положень Закону "Про телебачення і радіомовлення" ( 3759-12 ) стосовно періодичних видань та врахувати певні особливості законодавства сусідніх країн, зокрема Російської Федерації. Пропонується, наприклад, позбавити права на заснування видань іноземців та осіб без громадянства, а також юридичних осіб інших держав, залишивши за ними право бути співзасновниками періодичних друкованих видань без контрольного пакету акцій. Варто також розглянути можливість отримання фізичними особами свідоцтва про державну реєстрацію газети чи журналу лише після створення ними редакції видання як юридичної особи.

Тематична спрямованість друкованих засобів масової інформації загалом відображає платоспроможний попит та інтереси різних соціальних груп населення. Найпопулярнішими є загальнополітичні, наукові, науково-технічні, фінансово-економічні, бізнесові, довідкові і навчальні видання. Останнім часом помітно більше реєструється газет та журналів релігійної спрямованості, а також видань для жінок і дітей. Водночас явно бракує видань з питань культури і мистецтва, для молоді.

У засобах масової інформації далеко не повною мірою реалізується конституційно закріплений державний статус української мови, що заважає її розвитку і функціонуванню в усіх сферах суспільного життя та на всій території України. На даний час зареєстровано 2690 видань, які виходять українською мовою. 5,5 тис. видань, які згідно з реєстраційними зобов'язаннями повинні публікувати матеріали українською та російською мовами або виходити паралельно двома мовами, здебільшого друкуються російською мовою.

В Україні зареєстровано також 118 друкованих ЗМІ, що мають свої аналоги в Росії. До передплатного каталогу на 2001 р. включено 546 газет і 690 журналів, що видаються в Україні, та 318 газет і 1940 журналів Російської Федерації. Крім цього, у Києві та інших великих містах, південних і східних регіонах країни у значній кількості реалізуються російськомовні друковані видання, які потрапляють до нас із сусідніх країн поза контролем з боку держави.

Поряд із задоволенням інформаційних потреб етнічних росіян значна увага приділяється й іншим національним меншинам. Для них ведуть передачі 5 регіональних державних телерадіоорганізацій. Їхніми мовами, а також російською та українською виходять 176 газет та журналів і виключно мовами національних меншин - 28. У структурі Держкомінформполітики працює Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин.

Мова періодичних видань в Україні

Двомовні 58 % Україномовні 20 % Іншомовні 12 % Російськомовні 9 % Англомовні 1 %

Необхідно докорінно змінити ставлення держави до інформування української діаспори та зарубіжної громадськості про Україну як важливої проблеми загальнодержавного значення. Кабінет Міністрів України повинен терміново вишукати кошти, необхідні для забезпечення присутності нашої країни у світовому інформаційному просторі, активного просування її політичних та економічних інтересів.

Незважаючи на значне збільшення кількості та тематичну різноманітність періодичних видань, їхній загальний тираж залишається невеликим. Станом на 1 січня 2001 р. державним підприємством зв'язку "Укрпошта" здійснено передплату 12366,3 тис. примірників видань. Ще більш як 8 млн. примірників періодичних видань розповсюджується альтернативними комерційними структурами.

У деяких регіонах на даний час не виходить майже половина зареєстрованих видань. За цих умов насиченість населення пресою порівняно з багатьма європейськими країнами залишається невисокою. Так, згідно з встановленими ЮНЕСКО нормами, мінімальною для цивілізованих країн кількістю джерел інформації є 100 примірників газет на рік на 1000 чол. населення. В Україні цей показник складає 62 примірники. Якщо в 1990-1991 рр. кожна сім'я передплачувала в середньому 3-4 видання, то зараз на одну сім'ю припадає менше одного передплатного видання. За даними соціологічних досліджень, газети та журнали передплачує лише трохи більше третини опитаних громадян.

Недостатня забезпеченість населення друкованими засобами масової інформації зумовлена головним чином їх високою ціною. У зв'язку з цим звертають на себе увагу такі чинники.

По-перше, значно зросла ринкова вартість імпортного паперу, а вітчизняний випуск цієї продукції залишається незначним. Торік Україна, по суті, інвестувала кілька десятків мільйонів доларів у виробництво паперу за кордоном. Тому Кабінету Міністрів необхідно знайти кошти для технічного переоснащення українських підприємств і збільшення власного виробництва якісного паперу, а також звільнити від митних зборів імпортований папір, який складає 78 %.

По-друге, Уряд має розробити і здійснити заходи щодо докорінного оновлення поліграфічної бази випуску періодичних видань, особливо районних друкарень. Устаткування, яке тут використовується, вже давно виробило свій ресурс, а придбання імпортного стримується непомірними податками.

По-третє, вартість поліграфічних послуг та витрати на закупівлю паперу істотно зростають через стягнення податку на додану вартість. Предметом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів мало б стати передусім звільнення від цих податків видань, засновниками яких є трудові колективи. Урядові пора надати редакціям пільгові кредити для комп'ютеризації.

За умов незалежності видань потрібні сучасний менеджмент, вміння працювати за жорсткої ринкової конкуренції, без звичних партійних та державних дотацій. Переконливим і корисним є досвід ряду районів (Балаклійського Харківської області, Тлумацького Івано-Франківської, Бердянського Запорізької, Новобузького Миколаївської областей), де, зокрема, об'єднали редакції газет і друкарні. Це вже помітно вплинуло на економічний стан видань.

Особливу стурбованість викликає рівень забезпечення населення книгами. За цим показником ми серйозно поступаємося навіть перед найближчими сусідами в СНД та іншими державами Східної Європи. Наприклад, для дітей дошкільного віку торік в Україні було видано всього 38 назв книг загальним тиражем 331 тис. примірників, а для школярів - 69 назв накладом 309 тис. примірників.

За даними Української асоціації видавців, щороку в Україні надходить на книжковий ринок усього 8-9 млн. примірників книжок вітчизняного виробництва, в той час як у Польщі - близько 200 млн., Російській Федерації - понад 400 млн. примірників. Собівартість української книги зараз удвічі вища від російського аналогу, що ставить наших книговидавців у нерівні умови і робить їхню продукцію неконкурентоспроможною.

Усе це постійно вимагає розглядати книгу, ставитись до неї не як до звичайного, пересічного споживчого товару, а як до важливого джерела інформації, мистецького твору, потужного засобу морального та естетичного виховання людей.

Для розв'язання цієї проблеми Президент України вніс до Верховної Ради проект Закону "Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування у частині, що стосується видавничої справи". Ним передбачається звільнення від податків на додану вартість та прибуток усіх операцій з підготовки, виготовлення і продажу національної книги, а також звільнення від мита та ПДВ матеріалів, технологічного та технічного обладнання, які імпортуються для використання при виготовленні книжкової продукції. Прийняття такого закону не тільки зробило б книгу доступною для всіх верств населення, а й перетворило б книговиробництво в одну з найприбутковіших галузей.

Указом Президента "Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження" ( 1217/2000 ) підсилено положення даного законопроекту. Однак прийняття закону блокується нерозумінням частини народних депутатів його сутності та цілей або небажанням забезпечити реальні позитивні зрушення у цій сфері. Збереження статус-кво призводить, зокрема, до того, що книговидавці Росії та Білорусі продовжують щороку заробляти на українському ринку (законно і нелегально) не менше 50 млн. дол.

Проте регулювати і захищати вітчизняний ринок окремими адміністративними методами сьогодні не можна. Необхідні комплексні протекціоністські заходи щодо книговиробництва в Україні.

3. Стан телебачення і радіомовлення та задоволення інформаційних потреб населення

Наймасовішим і найдоступнішим джерелом інформації є ефірний простір України. Провідне місце тут належить проводовому радіомовленню, на базі якого будується і система оповіщення цивільної оборони. Нині в Україні працюють 233 районні студії такого мовлення, а його мережа у ВАТ "Укртелеком" включає 8,1 млн. основних радіоточок, кількість яких постійно зменшується. Зараз на 100 сімей припадає лише 40 радіоточок. Це спричинене неплатоспроможністю бюджетних організацій, виходом з ладу застарілого обладнання і відповідно нерентабельністю утримання мережі. У кінцевому підсумку істотно обмежується задоволення інформаційних потреб населення.

У багатьох населених пунктах України радіомовлення повністю або частково не працює через проведену реконструкцію ліній спільної підвіски на ЛЕП. На мережі проводового мовлення зруйновано понад 7 тис. км ліній радіофікації, які через відсутність коштів своєчасно не відновлюються. Надто повільні темпи переведення системи проводового мовлення на новітні технології з використанням мереж на базі волоконно-оптичних ліній зв'язку, заміною електролампових підсилювачів на напівпровідникові. Потребує перегляду абонентська плата, яка протягом багатьох років залишається незмінною.

Питома вага діяльності окремих телевізійних каналів (prime-time) 2000 р.

У будні дні (пн-пт), %

СТУДІЯ 1+1 - 29,9 ІНТЕР - 28,9 Інші - 24,2 Новий канал - 5,8 УТ-1 - 4,4 СТБ - 3,8 ICTV - 3,0

У вихідні дні (сб-нд), %

ІНТЕР - 28,9 СТУДІЯ 1+1 - 28,0 Інші - 26,1 Новий канал - 5,7 СТБ - 4,2 УТ-1 - 3,6 ICTV - 3,5

Необхідною умовою свободи слова є незалежні електронні засоби масової інформації. Їх становлення в Україні відбувається за умов ринкових перетворень, роздержавлення та поступового зміцнення приватної власності. Період найбільш швидкого зростання кількості теле- і радіокомпаній наша країна переживала з 1995 по 1998 р. На початок 2001 р. до державного реєстру внесено понад 790 телерадіоорганізацій, які в сукупності володіють більш як 930 ліцензіями на канали мовлення, виданими Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Щорічний обсяг мовлення загальнодержавних телерадіоорганізацій становить 319 тис. годин, а регіональних та місцевих - 13 тис. годин. Набувають популярності недержавні телерадіокомпанії, які складають майже 60 % від загальної кількості суб'єктів ефірного простору. Діють також 59 компаній кабельного телебачення.

Останнім часом намітилася тенденція до створення потужних медіа-груп, які об'єднують по кілька популярних комерційних ЗМІ, фінансово підтримуються відповідними структурами і відіграють помітну роль в інформаційному середовищі. Проте їхня фінансова залежність зумовлює недостатню об'єктивність, упередженість у подачі інформації, вихід замовлених передач, а то й прямих наклепів та інсинуацій, хоча політичні інтереси при цьому, як правило, не декларуються, а здебільшого і ретельно приховуються. Реалізація принципу свободи журналістської творчості у комерційних засобах масової інформації час від часу вступає в протиріччя з бізнесовими інтересами підприємницьких структур та їх власників.

Крім того, концентрація в регіонах друкованих та електронних ЗМІ, що перебувають під впливом певних політичних та фінансово-бізнесових структур, несе в собі загрозу монополізації інформаційного простору. Це вимагає рішучого посилення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства в інформаційній сфері.

Саме у практиці комерційних мас-медіа зафіксовано найбільше зловживань правовими нормами. Характерними для приватних телерадіоорганізацій є, наприклад, показ неліцензованих програм, фільмів та "піратських" відеокопій, порушення законодавства про рекламу. Чимало недоліків пов'язано і з тривалою бездіяльністю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, відсутністю її штатних працівників у регіонах.

Всупереч вимогам ст. 9 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" ( 3759-12 ) переважна більшість недержавних телерадіоорганізацій веде передачі в основному російською мовою. Порушуючи ліцензійні зобов'язання, частина телерадіоорганізацій видає в ефір зарубіжні програми, тоді як на власну україномовну продукцію припадає незначний обсяг мовлення. Для ретрансляції російських телеканалів широко використовується мережа кабельного телебачення.

Питома вага діяльності окремих телевізійних каналів на рекламному ринку, %

ІНТЕР - 50 СТУДІЯ 1+1 - 38 УТ-1 - 5 СТБ - 5 Новий канал - 2

Незважаючи на вагомі кількісні показники, вітчизняні електронні ЗМІ перебувають зараз у складному становищі.

Після різкого скорочення обсягів національного ринку телерадіореклами внаслідок фінансової кризи 1998 р. торік знову з'явилася тенденція до його збільшення. Позитивним є те, що приріст відбувається за рахунок вітчизняного рекламодавця, що свідчить про якісні зміни в економіці. Проте якщо загальний обсяг ринку телерадіореклами оцінюється експертами в 210 млн. дол., то частка реальних, "живих" грошей не перевищує 32-34 млн. Усе інше - так званий обмінний час, за рахунок якого телерадіоорганізації проводять кампанії із самореклами, підтримують усілякі акції.

Телерадіоорганізації України повинні щорічно сплачувати за обслуговування ефірних мереж Концерну радіозв'язку, радіомовлення і телебачення 106 млн. грн. та витрачати понад 18 млн. грн. в рік на експлуатацію власних передавальних засобів. Це практично унеможливлює виробництво якісного, конкурентоспроможного вітчизняного програмного продукту, оскільки середня вартість створення однієї години телевізійної програми складає 30 тис. грн., а радіопрограми - 5,5 тис. Тому український ефір заповнений здебільшого низькопробною закордонною аудіовізуальною продукцією. Відсутність вільних коштів не дозволяє телерадіокомпаніям виробляти або закуповувати якісний продукт, проводити технічне переоснащення.

Для поліпшення стану справ у телевізійній сфері Держкомінформполітики слід переглянути ряд положень законів "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) та "Про телебачення і радіомовлення" ( 3759-12 ) і внести пропозиції щодо розширення квоти рекламного часу в телевізійному і радіоефірі, а також визначитись із переліком товарів, рекламу яких доцільно заборонити на телебаченні і радіо, в т.ч. з обмеженим поширенням в газетах та в інших рекламних носіях. Дозвіл її з відповідними обмеженнями дав би змогу залучити в цю галузь значні кошти і навести порядок з рекламою продукції, що зараз виходить в ефір без будь-якої правової регламентації.

Кабінету Міністрів необхідно створити режим митного і податкового сприяння при ввезенні програмної продукції та новітньої телерадіотехніки. В іншому разі наші телерадіокомпанії не зможуть діяти самостійно на зарубіжних телерадіоринках, а технічне переоснащення українського ефіру залишиться проблематичним.

Значну роль в інформуванні населення продовжують відігравати Національні теле- і радіокомпанія України та обласні державні телерадіокомпанії.

Незважаючи на складні фінансово-економічні умови, останні залишаються найбільшими виробниками інформаційної продукції на місцях. Вони активно впливають на формування політичної культури суспільства, здебільшого об'єктивно інформують громадськість про події загальнодержавного та місцевого значення. Водночас життя регіонів ще недостатньо висвітлюється загальнонаціональними телеканалами, а відповідні програми обласних ТРК вони нерідко просто відкидають.

З метою посилення конкурентоспроможності обласних державних телерадіокомпаній Урядові разом з облдержадміністраціями слід розглянути питання про їх акціонування з тим, щоб 51 % залишити в державній власності, 25 % - у власності обласних державних адміністрацій, а 24 % продати за гроші, що дозволить вирішити матеріально-технічні та кадрові проблеми цих структур. При цьому за ними доцільно було б закріпити один з метрових каналів, для чого є можливість практично в кожному обласному центрі.

Поширення програм аудіовізуальних ЗМІ в регіонах сьогодні суттєво стримується моральною та фізичною застарілістю передавальної техніки. На підприємствах Концерну РРТ такого обладнання вже близько 70 відсотків (в основному чеського та російського виробництва). Воно надто енергоємне, потребує значних коштів на запасні частини і не відповідає за своїми техніко-економічними показниками сучасному світовому рівню. У багатьох областях через недостатню потужність передавальних засобів погіршилась якість прийому програм або зовсім не приймається сигнал. Особливо багато таких "білих плям" у прикордонних районах, де в той же час стабільно приймаються програми телебачення сусідніх країн.

З різних причин майже чверть діючих телерадіопередавачів працює без дозволів на експлуатацію, тобто не пройшла міжнародно-правового захисту й координації частотних присвоєнь, хоча телерадіоорганізації різних форм власності мають ліцензії на право мовлення. Це також зменшує зони охоплення телерадіомовленням.

Для поліпшення стану справ у даній сфері Кабінету Міністрів необхідно прискорити модернізацію та реконструкцію передавальних засобів, освоїти нові цифрові стандарти телебачення і радіомовлення. Модернізація матеріально-технічної бази телебачення і радіомовлення давно назріла і вимагає значних коштів. У зв'язку з цим Президент буде вимагати від Уряду повного і безумовного виконання свого доручення щодо підтримки електронних засобів масової інформації, Національних теле- та радіокомпанії.

Виходячи з того, що релейні засоби передачі телесигналів мають обмежені можливості і вже майже вичерпали свою пропускну спроможність, перспективним напрямом дальшого розвитку мереж поширення телерадіопрограм слід вважати нарощування супутникових каналів. На виконання доручення Президента України минулого року велася робота над створенням Національного каналу супутникового мовлення, підготовлені його концепція та відповідні розрахунки. Проте необхідні кошти не були передбачені Мінфіном при формуванні державного бюджету на 2001 р.

Водночас у розвинених країнах світу і більшості країн, що розвиваються, вже розпочато практичний етап переходу на цифрове мовлення. З 2003 р. в Україні почнеться витіснення з ефіру тих ТРК, які працюватимуть в аналоговому стандарті.

Урядові доцільно розглянути пропозиції щодо зміни порядку державного замовлення, зокрема, розділення коштів на виготовлення і поширення телерадіопрограм. Варто також відокремити кошти за електроенергію, які витрачаються Концерном РРТ на поширення програм державних та недержавних телерадіоорганізацій. Це впорядкувало б практику його взаєморозрахунків з Національними теле- і радіокомпанією, яка зараз значною мірою недосконала. У першочерговому порядку Кабінетом Міністрів має бути вирішена проблема технічного переоснащення Концерну, переходу його на сучасні та більш дешеві засоби розповсюдження сигналу - супутниковий та із застосуванням волоконно-оптичних ліній зв'язку.

Крім того, нинішня структура Концерну істотно ускладнює його діяльність, створює можливості для зловживань. На його базі доцільно створити державне підприємство з чіткою вибудованою підпорядкованістю місцевих структур центру.

Важливою складовою інформаційного простору України є діяльність інформаційних агентств, яких зареєстровано 37. За останні 2-3 роки почало працювати кілька агентств, які спеціалізуються виключно на розповсюдженні економічної інформації.

Водночас потребує вдосконалення законодавча база діяльності інформаційних агентств, адже відповідні акти приймалися в 1994-1995 роках. Особливо це стосується визначення їхнього статусу як засобу масової інформації та питань оподаткування.

4. Проблеми та шляхи розвитку українського сегменту Інтернету

Свобода обігу інформації сьогодні тісно пов'язана з розвитком інформаційних технологій і, перш за все, Інтернету.

Кількість користувачів українського сегменту мережі Інтернет за останні два роки збільшилася більш як утричі. Значно зріс і обсяг інформаційних ресурсів, які мають доступ до мережі Інтернету. Якщо на початок 1999 р. вони розміщувалися на 1,4 тис. веб-серверів, то на кінець 2000 р. - на майже 9 тис. веб-серверів. Розширився і тематичний діапазон їх наповнення.

В українському сегменті Інтернету розміщені понад 320 газет і журналів, причому деякі з них не мають друкованих аналогів. До цього слід додати також 28 серверів, на яких розміщують інформацію політичні партії та 335 - з персональними сторінками окремих політиків і бізнесменів.

Практично кожен з цих серверів цілодобово доступний для користувачів мережі Інтернет незалежно від того, де вони знаходяться. При цьому потенційна аудиторія зазначених інформаційних ресурсів досить широка: на кінець 2000 р. в українському сегменті мережі Інтернет, за різними оцінками, було від 320 до 370 тис. постійних користувачів і близько 300 тис. чол. користувалися послугами мережі Інтернет час від часу.

За кількістю хостів, підключених до мережі Інтернет, Україна посідає 28 місце в Європі і 45 - у світі. Проте за кількістю користувачів Інтернетом на 100 тис. населення нам належить передостаннє місце в Європі (менше - лише у Білорусі). За деякими соціологічними дослідженнями, більше половини опитаних не має уявлення про можливості Інтернету.

На розв'язання цих та інших проблем спрямовано Указ Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні" ( 928/2000 ). Нині завершується розробка Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні, метою якої є, зокрема, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності, належне представлення в мережі Інтернет національних інформаційних ресурсів, прискорення інтеграції України до європейських структур.

Користувачі українського сегменту Інтернету виявляють найбільший інтерес до інформації про діяльність суб'єктів господарювання, довідкового і розважального характеру, електронних версій друкованих видань, матеріалів науково-дослідних установ. Підготовлено Програму інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп'ютеризації сільських шкіл. Міністерство науки і освіти планує підключити до Інтернету у 2001 р. понад 200 сільських шкіл, а за чотири роки - близько 3 тис. У Києві доступ до мережі Інтернет зараз мають понад 240 шкіл.

Мережа Інтернет дедалі ширше використовується для інформування громадян про діяльність державних органів. На даний час в Україні створено 62 таких сервери. Свої сторінки в Інтернеті мають Адміністрація Президента України, Верховна Рада України і Кабінет Міністрів, Рада національної безпеки та оборони, Вищий арбітражний суд, 11 міністерств, 17 державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, 6 обласних та 10 міських і районних державних адміністрацій.

Інтересам нашого суспільства та дальшому забезпеченню свободи слова, інформації, вільного вираження поглядів в Україні сприяли б такі заходи Кабінету Міністрів:

- активний розвиток мережі Інтернет;

- поширення в Інтернеті всебічної інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування:

- швидше впровадження Інтернету у навчальних закладах усіх видів;

- перегляд шкільних програм з інформатики із значним збільшенням кількості годин на вивчення та практичне освоєння роботи в Інтернеті, випуск відповідного підручника та методичних посібників;

- запровадження на Першому національному каналі телебачення в найбільш глядацький час циклу науково-пізнавальних програм, присвячених ознайомленню з можливостями Інтернету.

5. Взаємовідносини органів влади зі ЗМІ

У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади загалом та окремих її гілок та органів впливати на засоби масової інформації з метою повнішого використання їхніх можливостей. У той же час це має відповідати нормам Конституції ( 254к/96-ВР ) та чинного законодавства. Держава може і повинна бути важливим фактором регулювання діяльності засобів масової інформації і забезпечення свободи слова, визначаючи відповідні правові рамки, норми та стандарти.

В Україні посилюється увага до засобів масової інформації, органи влади та посадові особи дедалі ширше йдуть на контакти з ними. Стали традиційними регулярні зустрічі Президента України з представниками центральних та регіональних ЗМІ за участю керівників Верховної Ради і Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Водночас звернення, які надходять до Глави держави та його адміністрації, свідчать і про утиски преси з боку владних структур, невмотивовані перевірки, бюрократичну тяганину тощо.

Засоби масової інформації потребують сприяння в адаптації до реалій ринку. Закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" ( 540/97-ВР ) визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Проте ставлення до нього є неоднозначним.

З одного боку, висуваються звинувачення на адресу державної влади, яка нібито продовжує неринкову політику щодо засобів масової інформації, котрі прагнуть бути незалежними і навіть "опозиційними" до неї. Водночас висловлюються критичні зауваження, що Закон та постанова Кабінету Міністрів про реалізацію його статей 14 і 16 залишили невирішеною низку питань. На думку Національної спілки журналістів, це, передусім, проблеми заробітної плати, пенсійного забезпечення, обчислення стажу роботи, прирівнення категорій журналістів до держслужбовців відповідного рангу, статусу журналістів-чорнобильців тощо.

Гостро стоїть і проблема роздержавлення засобів масової інформації. Тривалий час ведеться мова про передачу у власність колективам редакцій приміщень, які використовуються ними у процесі виробничої діяльності, про доцільність розділення та приватизації великих газетних видавництв, споруд телерадіомовної сфери. Тому необхідні серйозні розрахунки і виважені рішення, які мав би запропонувати Кабінет Міністрів.

На поліпшення стану фінансово-господарської діяльності ЗМІ спрямований проект Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", який вже розглянуто Верховною Радою у першому читанні. Він, зокрема, передбачає скасування картотеки, списання або реструктуризацію податкової заборгованості.

Засоби масової інформації не задовольняє встановлений порядок затвердження тарифів на передплату вітчизняних друкованих видань та визначення переліку видань, для яких застосовуються пільгові тарифи з наступним відшкодуванням збитків Державному підприємству зв'язку "Укрпошта".

У принципі такий підхід суперечить засадам ринкової економіки, не забезпечує прозорості і справедливості встановлення пільг, а відтак викликає обгрунтовану критику та нарікання. Пільгами могли б користуватися лише, наприклад, кілька загальноукраїнських дитячих, освітніх, наукових газет та журналів, а також видання для української діаспори. Решта друкованих ЗМІ повинна розповсюджуватися за єдиним економічно обгрунтованим тарифом на доставку, який слід було б запровадити при передплаті на наступний рік.

Нинішня практика підтримки ЗМІ не сприяє становленню незалежної преси та професійної відповідальності журналістів. Основна функція держави щодо засобів масової інформації має полягати у створенні рівних умов економічної діяльності, які стимулювали б конкуренцію та захищали від проявів монополізму, враховували національні інтереси держави і потреби вітчизняного ринку. Необхідно переглянути податкову, митну і регуляторну політику, вжити протекціоністських заходів щодо українських засобів масової інформації, поліпшити інвестиційний клімат в інформаційній сфері. Слід вважати неприпустимим вибірковий і тенденційний підхід до ЗМІ з боку фіскальних та інших контролюючих органів виконавчої влади.

Глава держави як гарант додержання Конституції ( 254к/96-ВР ) підкреслює свою готовність всіляко сприяти зміцненню демократичних засад інформаційної діяльності та свободи слова.

Наступним практичним кроком могло б стати створення Ради з питань інформаційної політики при Президентові України. До основних завдань відносяться такі:

- координація дій органів державної влади у сфері підготовки та розповсюдження інформації і забезпечення свободи слова, розробка проектів нормативних актів Президента України;

- допомога у вирішенні конфліктних ситуацій з питань свободи слова та інформації;

- вироблення пропозицій щодо сприяння розвитку та нормативному регулюванню українського сегменту мережі Інтернет;

- аналіз інформаційного простору, розробка пропозицій щодо його вдосконалення тощо.

6. Забезпечення свободи слова та захист прав журналістів в Україні

Забезпечення свободи інформації, слова, вільного вираження поглядів є сферою співпраці державних органів з об'єднаннями громадян і, перш за все, з Національною спілкою журналістів України, Асоціацією працівників засобів масової інформації та Гільдією головних редакторів. Розширюються контакти з 20 неурядовими організаціями, які опікуються правами журналістів та свободою слова.

Влада усвідомлює, що становлення демократичного суспільства неможливе без участі преси, а також масових громадських організацій, котрі беруть на себе чітко визначені зобов'язання і діють як відповідальні партнери держави. На жаль, таких об'єднань в Україні практично немає, що не сприяє забезпеченню свободи слова та захисту прав журналістів. Така ситуація тільки посилює патерналістські тенденції з боку держави, яка перебирає на себе надто багато відповідальності і важелів регламентації певних сфер суспільного життя.

До цього часу не відпрацьовані демократичні методи контролю за владними структурами з боку громадських організацій та засобів масової інформації. Водночас повинен бути і належний суспільний контроль за діяльністю ЗМІ, який мали б здійснювати перш за все відповідні громадські об'єднання.

Згідно з результатами різних соціологічних опитувань, мас-медіа в Україні належать до тих соціальних інститутів, рівень довіри до яких з боку громадян ще дуже низький.

Дані соціологічних опитувань з питань свободи слова

Чи на Ваше видання подавалися судові позови, пов'язані з поширеною Вами інформацією (захист честі та гідності; захист проти втручання в приватне життя)?

Так - 58,7 % Ні - 41,0 % Важко довести - 0,4 %

Чи були серед позивачів...

Посадові особи різних рівнів - 54,8 %

Приватні підприємства - 38,0 %

Державні органи, органи - 29,5 % місцевого самоврядування

Громадські організації - 19,9 %

Особи, які займаються публічною - 16,9 % діяльністю (зірки естради, відомі меценати

Важко довести - 9,0 %

Рівень професіоналізму та якості журналістики засвідчують і судові процеси. Верховний Суд України узагальнив 324 справи за позовами, пов'язаними із захистом честі, гідності та ділової репутації, втручанням в особисте і сімейне життя, та інші спори, сторонами в яких були засоби масової інформації. З числа вивчених справ позови задоволено в 113 випадках (34,9 %), відмовлено в позові у 51 справі (15,7 %), в інших випадках позови залишалися без розгляду або провадження по справі закривалося з різних підстав.

Журналістську громадськість непокоять позови до ЗМІ посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування. Нерідко такі позивачі не лише відстоюють власну репутацію та авторитет державних установ і органів, а й вимагають надмірної фінансової компенсації нібито спричиненої публікаціями моральної шкоди. Такі дії не співвідносяться з реальністю і, що, за міжнародними стандартами, однозначно є нелегітимною ціллю у захисті порушеного права.

Законодавство і судова практика країн з давніми демократичними традиціями, Європейського суду з прав людини схиляються до того, що публічні особи (як офіційні, так і неофіційні) внаслідок свого особливого становища в суспільстві повинні бути терпимими щодо критики чи поширюваних щодо них відомостей, які мають суспільний інтерес, і тому розгляд справ за позовами таких осіб має певну специфіку. А найшвидший та найефективніший метод скоригувати судову практику - це постанова пленуму Верховного Суду України і дотримання його рішення судами всіх інстанцій.

Органи влади мають зробити висновки з подій, пов'язаних із загибеллю чи зникненням працівників ЗМІ. Глибоку стурбованість викликає те, що в Україні гинуть журналісти і більшість з них - за нез'ясованих причин. Тому будь-який випадок замаху на життя працівників засобів масової інформації повинен ретельно розслідуватися на предмет зв'язку з виконанням ними професійних обов'язків.

Президент України підписав Указ "Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних органів виконавчої влади в їх розшуку" ( 20/2001 ). На його виконання в органах МВС утворюються спеціальні постійно діючі слідчо-оперативні групи для негайного реагування на злочини й події, у тому числі пов'язані з діяльністю ЗМІ та їх представниками.

Слід мати на увазі, що стосунки в інформаційній сфері регулюються не тільки чинним законодавством. Не менше значення в демократичному суспільстві мають принципи професійної етики. Це об'єктивно вимагає створення в організаціях журналістів комісій з питань журналістської етики та інформаційних спорів, інших авторитетних органів, які запобігали б конфліктам та сприяли справедливому, в межах Закону, їх розв'язанню, виносили експертні рішення і давали рекомендації.

7. Кадрове забезпечення преси, телебачення, радіо в Україні

За даними Держкомінформполітики та Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, сьогодні в засобах масової інформації працює близько 30 тисяч журналістів. Однак інформаційна галузь України лише на 40 відсотків забезпечена професійними кадрами, що відчутно впливає на якість публікацій та телерадіопередач, впливовість і конкурентоспроможність вітчизняних ЗМІ.

Крім Інституту журналістики, в Україні функціонують факультет журналістики Львівського національного університету та видавничо-поліграфічний факультет Української академії друкарства. Інші 13 факультетів та відділень журналістики ще досить молоді і не мають достатнього досвіду та викладацьких кадрів.

Проте редакції газет і журналів, телерадіоорганізації вже сьогодні потребують висококваліфікованих фахівців, необхідного рівня менеджменту. Необхідно переходити до підготовки сучасних спеціалістів з питань зв'язків з громадськістю, реклами, дизайну видань, усього спектру проблем тележурналістики. За підтримки Міністерства освіти і науки України все це міг би робити Інститут журналістики.

Водночас слід подумати над створенням репортерських коледжів для підготовки "молодших спеціалістів". Варто було б також утворити на базі Академії державного управління при Президентові України та Інституту журналістики курси або центр підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації.

Потребує зміцнення матеріально-технічна база підготовки журналістських кадрів. Особливу увагу слід приділити оснащенню сучасним професійним обладнанням навчальних студій телебачення і радіомовлення.

Отже, функціонування вільних від економічного та політичного тиску засобів масової інформації - життєво необхідна передумова становлення громадянського суспільства та зміцнення демократичних засад життя країни, свідомої участі громадян у вирішенні державних справ. Для цього необхідна повна і об'єктивна поінформованість населення про події та процеси, що відбуваються в державі і суспільстві. Цю місію здатні виконувати тільки незаангажовані, фінансово самодостатні і тому справді незалежні засоби масової інформації.

Висновки і пропозиції

Свобода слова є одним із засадничих (базових) принципів демократії, необхідною передумовою розвитку українського суспільства і держави, здійснення законних інтересів громадян та подолання негативних явищ у різних сферах життя.

Водночас це право не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням. Конституція ( 254к/96-ВР ) і закони України гарантують кожному право на вільне вираження своїх поглядів та переконань, використання і поширення інформації. Однак законодавство і судова практика з питань свободи слова та інформаційної діяльності потребують подальшого вдосконалення, систематизації і адаптації до європейських нормативно-правових актів.

Провідну роль у задоволенні інформаційних потреб відіграють друковані та аудіовізуальні ЗМІ і книговидання, а також все більше громадян України користуються ресурсами мережі Інтернет. Становлення незалежних засобів масової інформації стримується наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю паперу і послуг, недостатнім рівнем менеджменту ЗМІ та професійної майстерності журналістів, невмінням працювати без партійних та державних дотацій, адміністративним втручанням органів влади.

Доступ до інформації визначається реальним платоспроможним попитом та духовними потребами населення, вартістю друкованих видань та послуг Інтернету, технічною відсталістю телерадіомовлення. Разом з тим органи влади ще не виявляють належної відкритості щодо ЗМІ, не забезпечують оперативного і повного інформування громадян про прийняті рішення та практичні дії.

З метою дальшого забезпечення свободи слова та інформаційної діяльності в Україні видається необхідним:

1. Верховній Раді України:

- прискорити прийняття внесеного Президентом України проекту Закону "Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування у частині, що стосується видавничої справи".

2. Верховному Суду України:

- обговорити на пленарному засіданні судову практику розгляду справ за позовами публічних осіб з урахуванням досвіду Європейського суду з прав людини.

3. Кабінету Міністрів України:

- розробити і внести до Верховної Ради України проект Інформаційного кодексу України, у якому систематизувати чинні нормативно-правові акти і передбачити нові законопроекти, врахувати європейське законодавство з питань свободи слова та інформації;

- підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України Концепцію державної інформаційної політики;

- подати Президентові України проект Концепції поліпшення поширення інформації про Україну за кордоном;

- здійснити технічне переоснащення підприємств з виробництва паперу та звільнити від митних зборів імпортований папір;

- оновити поліграфічну базу випуску періодичних видань, передусім районних друкарень;

- надати редакціям газет і журналів пільгові кредити для комп'ютеризації;

- внести законопроект щодо звільнення від податку на додану вартість поліграфічні послуги та закупівлю паперу видань, засновниками (співзасновниками) яких є трудові колективи редакцій;

- вжити заходи щодо встановлення режиму митного і податкового сприяння при ввезенні сучасної телерадіотехніки та програмної продукції;

- разом з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями розглянути питання акціонування обласних державних телерадіокомпаній;

- забезпечити модернізацію та реконструкцію передавальних засобів, освоїти нові цифрові стандарти телебачення і радіомовлення;

- вирішити питання щодо зміни порядку державного замовлення, зокрема, розділення коштів на виготовлення і поширення телерадіопрограм, а також відокремлення коштів за електроенергію, які витрачаються Концерном РРТ на поширення програм державних та недержавних телерадіоорганізацій;

- провести технічне переоснащення Концерну РРТ, розглянути питання створення на його базі державного підприємства з відповідним підпорядкуванням місцевих структур центру;

- посилити увагу до виконання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні" ( 928/2000 );

- підготувати обгрунтовані пропозиції щодо роздержавлення засобів масової інформації;

- вжити протекціоністських заходів щодо вітчизняних засобів масової інформації та поліпшення інвестиційного клімату в інформаційній сфері;

- при встановленні пільг на тарифи на передплату вітчизняних друкованих видань обмежитися кількома загальноукраїнськими дитячими, освітніми, науковими газетами та журналами і виданнями для української діаспори.

Міністерству фінансів України:

- передбачити в проекті державного бюджету на 2002 рік необхідні кошти для створення Національного каналу супутникового телерадіомовлення.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Антимонопольному комітету України та Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення:

- посилити контроль за дотриманням антимонопольного законодавства в інформаційній сфері.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України:

- переглянути положення законодавства з питань реклами в телерадіомовленні та внести пропозиції з метою його вдосконалення;

- розглянути чинне законодавство про інформаційні агентства та внести відповідні пропозиції.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення разом з Національною спілкою журналістів України:

- запропонувати чіткий механізм співпраці редакцій видань з їхніми засновниками - органами влади та місцевого самоврядування;

- вивчити і узагальнити позитивний досвід роботи редакцій газет та журналів у ринкових умовах.

Державному комітету зв'язку та інформатизації України:

- підготувати єдині економічно обгрунтовані тарифи на доставку періодичних видань, які запровадити при передплаті на 2002 рік.

Міністерству освіти і науки України:

- забезпечити підготовку сучасних спеціалістів для телерадіожурналістики;

- розглянути питання утворення репортерських коледжів.

Академії державного управління при Президентові України разом з Інститутом журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

- вивчити питання щодо організації курсів або центру підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації.

Проблема бідності в контексті політики соціально-економічних перетворень та стратегії реформ

На межі століть проблема подолання бідності розглядається світовим співтовариством як ключова у соціально-економічній політиці будь-якої держави, де зазначене явище має істотне поширення. Бідність визначається як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров'я. Бідність - це ще і страх перед майбутнім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність.

Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зниження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робочої сили, зростання рівня та тривалості безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств неминуче призвели до зниження обсягів валового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та реальної заробітної плати, зниження платоспроможного попиту населення і обсягів споживання при одночасному погіршенні його якості та структури. До цього додався процес поляризації колишнього егалітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з іншого - прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств.

І хоча бідність з'явилась у країні не сьогодні і не є тільки наслідком трансформаційної кризи та прорахунків у проведенні реформ, нині вона перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров'я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції. В Україні формуються передумови так званої хронічної, "спадкоємної" бідності - діти з бідних сімей приречені на таке ж бідування у дорослому житті; вони не мають можливості належним чином задовольнити необхідні потреби своїх нащадків і ті теж будуть бідними. Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього. Тому вперше Президент привертає увагу Верховної Ради України до цієї проблеми, вважаючи її однією з найголовніших проблем соціально-економічного розвитку країни на наступний період.

1. Характеристика бідності в Україні

1.1. Загальні тенденції

Всупереч поширеній думці бідність не з'явилася в Україні з початком реформ. У будь-якій країні, будь-якому суспільстві завжди є люди, які з різних причин вимушено позбавлені доступу до праці, до якісного житла, освіти, охорони здоров'я, вони мають низькі доходи, а рівень їх життя не відповідає національним стандартам. Не була винятком і УРСР. Проте економічна криза, яка тривала майже 10 років, у поєднанні з недосконалістю соціальної політики позначилася на істотному погіршенні рівня життя народу України.

Основні характеристики бідності в Україні за різними критеріями її визначення, 1999 р. *

------------------------------------------------------------------
         Критерій        |Вартісна| Рівень |  Доход   |Енергетична
         бідності        |величина|бідності|(витрати) | цінність
                         |  межі, |  насе- |домогоспо-| добового
                         |  грн.  |лення, %|дарства в | раціону
                         |        |        |розрахунку|  однієї
                         |        |        |на умовно |  особи,
                         |        |        |дорослого,|   Ккал
                         |        |        | грн. на  |
                         |        |        |  місяць  |
------------------------------------------------------------------
Встановлена вартісна         90,7
величина межі               118,3     22,4      91,5      1839,6
малозабезпеченості

Енергетична цінність          XXX     30,9     125,2      1662,9
добового раціону
харчування в 2100 ккал

Еквівалентні витрати на      96,6     11,8      76,9      2644,6
душу населення, що
дорівнюють межі бідності,
визначеній ООН для країн
Центральної та Східної
Європи (гривнєвий
еквівалент 4,3 дол. США
за паритетом купівельної
спроможності,розрахованим
Світовим банком)

75 % медіанного рівня       126,0     27,8      96,6      1908,7
сукупних витрат умовно
дорослого

60 % медіанного рівня       100,1     14,2      79,9      1676,3
сукупних витрат умовно
дорослого

50 % медіанного рівня        83,7      7,1      66,8      1486,3
сукупних витрат умовно
дорослого

75 % медіанного рівня        96,8     26,7      72,3      2271,7
сукупних доходів умовно
дорослого

60 % медіанного рівня        77,4     14,2      58,8      2198,4
сукупних доходів умовно
дорослого

50 % медіанного рівня        64,5      8,2      49,6      2098,1
сукупних доходів умовно
дорослого

Вартість так званого         91,3      9,7      72,5      1581,3
реального мінімуму
споживання, який
розраховується, виходячи
з фактичної вартості
харчування найбідніших
20 % населення країни

Сукупні витрати             130,6     30,6      99,8      1923,9
найбідніших 30 %
населення країни в
розрахунку на умовно
дорослого

Вартість харчування на        XXX     73,3     176,7      2897,3
рівні 60 % сукупних
витрат

_______________
     * Розраховано  за  даними  4 квартальних обстежень умов життя
       9,2 тис. сімей в усіх регіонах України.
 

Законодавчо бідність в Україні не визначена, не існує і офіційних її критеріїв. До останнього часу проводилися тільки поодинокі наукові дослідження, і лише в 1999 р. вперше було виконане комплексне дослідження на репрезентативній і методологічно коректній інформаційній базі, яке відтепер проводиться систематично.

Аналіз застосування різних критеріїв дав підставу для висновку, що найбільш прийнятним для сучасних українських умов є використання відносного критерію - 75 % медіанного рівня сукупних витрат у розрахунку на умовно дорослого. Такий вибір відповідає міжнародній практиці і враховує загальний низький рівень життя населення України, поширеність незареєстрованих видів діяльності і незареєстрованих доходів.

За визначеними оцінками, до категорії бідних в Україні належить 27,8 % населення (13,7 млн.), до злиденних - 14,2 %. Порівняння масштабів бідності у великих, малих містах та селах доводить, що переважна більшість бідних домогосподарств (сімей) концентрується у великих містах (36,1 %), приблизно такою ж є частка мешканців великих міст і серед злиденних.

Протягом 2000 р. всупереч очікуванням, пов'язаним із економічними зрушеннями, тенденції рівня життя та поширення бідності майже не змінилися - навпаки, і рівень, і глибина бідності навіть зросли. Рівень бідності збільшився з 27,4 % у першому півріччі 1999 р. до 28,5 % в першому півріччі 2000 р., а глибина бідності - відповідно з 25,0 до 25,4 %. Це стало результатом підвищення порогу бідності та посилення поляризації населення: бідні ставали біднішими, а багаті - багатшими.

1.2. Порівняльний аналіз бідності в Україні та інших країнах перехідної економіки

За розрахунками фахівців Світового банку, рівень абсолютної бідності в Україні приблизно відповідає литовському і у півтора рази перевищує показники Польщі та Угорщини. Водночас він є майже вдвічі нижчим за відповідний показник у Росії та Грузії. Аналогічні результати дає застосування міжнародного відносного критерію (50 % медіанних витрат в розрахунку на умовно дорослого), %:

Молдова - 84,6 Росія - 50,3 Латвія - 34,8 Україна - 29,4 Литва - 22,5 Естонія - 19,3 Польща - 18,4 Угорщина - 15,4 Чехія - 0,8

1.3. Розшарування населення як основа існування бідності

За міжнародними стандартами Україна належить до держав з високим ступенем нерівності населення за доходами та споживанням, причому ця нерівність істотно посилилася протягом останніх років. За ступенем нерівності в розподілі коштів між населенням (за коефіцієнтами Джині) та співвідношенням рівнів добробуту населення 10 % найбільш заможних і 10 % найменш забезпечених громадян (за децильним коефіцієнтом диференціації) Україна поступається тільки Росії, Молдові та Грузії.

Високий рівень майнового розшарування у поєднанні з психологічною неготовністю переважної більшості населення України сприймати у своєму складі багатих людей загрожує серйозними соціальними проблемами. Про це свідчать такі дані: третину дорослого населення країни найбільше турбує стрімке розшарування суспільства за рівнем доходів, значна частина вважає реальною перспективу виникнення конфліктів між багатими та бідними, а 43 % населення вважають, що багатії мають бути покарані.

Нерівність населення за добробутом *

-------------------------------------------------------------
  Країна  | Коефіцієнт концентрації |  Децильний коефіцієнт
          |   (коефіцієнт Джині)    | диференціації сукупних
          |                         |    витрат населення
-------------------------------------------------------------
Болгарія             0,27                     3,90
Вірменія             0,32                     4,08
Грузія               0,37                     5,69
Латвія               0,34                     4,54
Молдова              0,41                     6,14
Польща               0,34                     4,29
Росія                0,47                     8,06
Угорщина             0,28                     3,49
Україна              0,34                     5,20

_______________
     * За даними: Making Transition Work for Everyone. Poverty and
       Inequality in Europe and Central Asia. - Washington, 2000.
 

Високий рівень розшарування поєднується в Україні з відсутністю суттєвого прошарку середнього класу, який є гарантом соціальної стабільності і прогресу, утвердження інститутів громадянського суспільства. Представники ряду професійних груп (лікарі, освітяни, науковці, інженери), які ще на початку трансформаційного періоду мали середні (за вітчизняними стандартами) прибутки і відігравали стабілізуючу роль в суспільстві, сьогодні в більшості опинились серед "нових бідних". Перехід значної частини людей з високим освітнім рівнем і високими соціальними орієнтирами до групи, яка отримує мінімальні доходи, має вкрай негативні наслідки стратегічного характеру. Звужуються перспективні можливості формування особистості, розвитку інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства. Що стосується нового середнього класу, який би був сформований у процесі реформ, зокрема в результаті приватизації, то його прошарок ще надто невеликий і не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

1.4. Суб'єктивна бідність

За даними 26 обстежень, проведених Інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" упродовж 1994-2000 рр., приблизно три чверті населення оцінює свій рівень життя нижче середнього в Україні. Йдеться про феномен суб'єктивної бідності, який формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного та існуючого (фактично чи в його власній уяві) майнового розшарування. Велику роль тут також відіграє розрив між реальним рівнем життя в Україні та сформованими життєвими стандартами, в т.ч. середнього класу, в економічно розвинених країнах Заходу.

Суб'єктивна бідність має надзвичайно важливе значення при аналізі та прогнозуванні суспільної поведінки, оскільки такий прояв бідності безпосередньо пов'язаний з маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями значних його верств. Саме суб'єктивна бідність, формуючи неконструктивну поведінку, знижує трудову активність, ініціативу та бажання шукати додаткові заробітки, розпочинати самозайнятість або підприємницьку діяльність. А це відповідно провокує готовність населення до сприйняття деструктивних ідей, до протиправних дій. Втрачаючи віру у свої власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, очікує вказівок і починає підкорятися будь-якій політичній силі, що належним чином натискає на больові точки. Вплив на суб'єктивну бідність потребує не лише економічних заходів, а й різнопланових зусиль щодо активізації поведінки працездатного населення на ринку праці та його адаптації до нових соціально-економічних умов.

1.5. Незареєстровані доходи

При оцінці рівня бідності потрібно враховувати значне поширення незареєстрованої зайнятості і незареєстровані (альтернативні) джерела доходів та альтернативні способи підтримки більш-менш прийнятного рівня життя населення України. Одним з них є обробіток земельної ділянки, доходи від якої в сільських родинах часто є основною статтею бюджету. Так, у середньому за 1999 р. вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства, становила 44,4 % сукупних ресурсів середньої сільської родини. Великого поширення цей вид діяльності набув і серед міського населення.

Наявність земельної ділянки є за сучасних умов одним з основних засобів уникнення (або принаймні істотного зниження) ризику бідності. Однак це не дозволяє забезпечити навіть середній рівень добробуту. За існуючими оцінками, ризик бідності для власників присадибних ділянок площею до 0,6 га становить 23,8 %, а для тих, хто взагалі не має земельної ділянки, - 30,2 %.

Незареєстровані доходи населення є фактором і передумовою підвищення рівня життя та платоспроможного попиту практично всіх верств населення. Але якщо серед 10 % найбідніших громадян України вони вимірюються лише 2 грн. на місяць в розрахунку на одну особу, то серед 10 % найбільш заможних - 155 грн. Відповідно всі оцінки щодо масштабів, рівня та глибини бідності повинні спиратися на дані не офіційно зареєстрованих доходів, а фактичних витрат або споживання населення.

1.6. Ринок праці

Скорочення виробництва і зменшення попиту на робочу силу безпосередньо позначилося на зниженні зайнятості, передусім у таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство, які традиційно визначали структуру ринку праці України. Всього впродовж 2000 р. до державної служби зайнятості за допомогою у пошуку роботи звернулося 1,5 млн. громадян, що на 102,9 тис. більше, ніж у 1999 р. Більшу частину з них складали жінки (53,3 %), кожен третій (36,8 %) був у віці до 28 років. Надзвичайно негативною ознакою є постійне збільшення в складі безробітних осіб, які не мають роботи тривалий час: якщо на 1 січня 1996 р. частка безробітних більше року становила 14,8 %, то на 1 січня 2001 р. - вже 33,3 %. Найвищі темпи зростання безробіття (14,9 %) у 2000 році спостерігаються у сільській місцевості. Це обумовлено реформуванням аграрного сектора, що супроводжується вивільненням працівників.

Постійно зменшується попит на робочу силу в промисловості. Зниження промислового потенціалу країни за останні 10 років виявилося настільки істотним, що чисельність працівників цієї (в минулому найважливішої) галузі економіки нині поступається кількості самозайнятих (включаючи зайнятих в особистому підсобному господарстві).

Крім того, саме у промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий з усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу - 67,9 % у 1999 р. та 71,8 % у 2000 р. Це означає, що фактичне співвідношення зайнятості в промисловості та інших галузях економіки є ще нижчим. Протягом 1995-1999 рр. у промисловості невпинно збільшувалася частка працівників, які перебували в адміністративних відпустках (у 1995 р. вона становила 31,3 %, 2000 р. - 33,5 %), тобто частка людей, які фактично не мають роботи та доходу і вимушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки. Згідно з даними статистичної звітності середніх та великих підприємств, через відпустки з ініціативи адміністрації та скорочення робочого дня (тижня) кожен працівник протягом 2000 р. не відпрацював у середньому 120 годин, тобто приблизно 3 тижня. Як показують обстеження, втрати робочого часу з ініціативи адміністрації в більшості випадків не компенсуються.

Зростання виробництва у 2000 р. суттєво не вплинуло на зменшення рівня безробіття. Станом на 1 січня 2001 р. рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні становив 4,2 % населення працездатного віку проти 4,3 % на 1 січня 2000 р. Найбільш високий рівень безробіття зареєстровано у Житомирській області - 8,1 %, Рівненській - 7,2, Тернопільській - 7,0 та Сумській - 6,5 %.

Особливо небезпечним є зростання впродовж останніх років так званого родинного безробіття, характерного для малих міст. У сім'ях, де немає безробітних, рівень бідності складає 23,1 %. Наявність у домогосподарстві хоча б одного безробітного збільшує імовірність бідності наполовину, двох - у 2,3 раза, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі родини) - у 2,6 раза.

Тривожним є й те, що майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6 % - це багатодітні матері.

Така ситуація є свідченням та наслідком загальних негараздів на ринку праці і потребує від Уряду суттєвого коригування державної політики оплати праці та зайнятості населення, підтримки підприємницької діяльності, самозайнятості, малого і середнього бізнесу. Якщо соціальну підтримку пенсіонерам та сім'ям з дітьми доцільно здійснювати шляхом адресних виплат, негрошової допомоги чи наданням пільгових послуг, то працездатне населення потребує принципово інших форм державної підтримки - заходів щодо підвищення їх конкурентоспроможності, допомоги в працевлаштуванні, у відкритті власної справи тощо.

1.7. Рівень та структура споживання

Матеріальні нестатки примушують населення обмежувати себе в харчуванні, придбанні необхідних непродовольчих товарів, а також - призводять до несвоєчасної або в неповному обсязі оплаті житлово-комунальних послуг.

Протягом 1991-2000 рр. питома вага вартості харчування в структурі витрат збільшилася з 32,8 до 64 %, але якість раціону значно погіршилася. У 1999 р. енергетична цінність добового раціону становила лише 2505 ккал (в 1990 р. - 3597), вміст протеїну - 73,4 г (в 1990 р. - 105,3), жирів - 71,1 г (в 1990 р. - 124), кальцію - 848 мг (в 1990 р. - 1362). При цьому енергетична цінність раціону харчування 10 млн. осіб (тобто майже п'ятої частини населення країни) є нижчою за 2100 ккал, що, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, є порогом бідності.

Протягом першої половини 2000 р. у порівнянні з першим півріччям 1999 р. споживання основних продуктів харчування (цукру, хліба, олії та інших рослинних жирів, плодів та ягід, овочів, м'яса) дещо збільшилося. Але водночас збільшився і розрив у якості харчування багатих та бідних.

Істотна частина населення не має можливості задовольнити свої потреби в найбільш корисних продуктах харчування. Низький рівень споживання продуктів тваринного походження обумовлює і недосконалість структури харчування. Загальне погіршення структури споживання найбільш гостро позначається на бідних верствах населення, які змушені обмежувати себе практично у всьому, за винятком хліба та картоплі. Середня вартість харчування 10 % найбідніших громадян України не досягає 50 грн. на місяць. Ці люди споживають у 6 разів менше м'яса та риби, плодів та ягід, у 5 разів - молока, у 4 рази - яєць, у 3 рази - овочів, у 9 разів - плодів та ягід, ніж 10 % найбільш заможних громадян.

Ознакою бідності є і споживання значною частиною населення забруднених продуктів харчування. У людей не вистачає коштів на продовольчі товари, вироблені з екологічно чистої сировини, або вирощені без хімічних компонентів. Споживання неякісних харчових продуктів неминуче призводить (і цей процес розвиватиметься надалі) до зростання частоти народження дітей з уродженими вадами. Вони часто хворіють і відстають у своєму розвитку.

1.8. Бідність у демографічному вимірі

Однією з найвиразніших ознак зубожіння є скорочення загальної чисельності населення. Найбільша його чисельність за всю історію була в Україні на початок 1993 р. - 52,2 млн. осіб, але з цього часу вона неухильно зменшується. 2000 р. зустріли 49,7 млн. осіб, тобто майже стільки, скільки було, за розрахунками, у 1978 р., а 2001 р. - лише 49,3 млн.

Цей процес не можна пояснювати виключно соціально-економічними негараздами. Сучасна депопуляція бере початок з 60-х років, коли сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. Результатом є високий рівень старіння населення України (а відповідно і смертності), низька питома вага жінок активного репродуктивного віку (а відповідно і народжуваності).

За 1999-2000 рр. процес скорочення народжуваності стрімко прискорився, і це вже результат випереджаючого зниження рівня життя сімей з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, невпевненості у майбутньому. Протягом останніх років молоді сім'ї все частіше відмовляються від народження не тільки другої або третьої, а навіть і першої дитини. В результаті у 2000 р. народжуваність була вдвічі нижчою за ту, що необхідна для простого відтворення населення.

Зниження рівня життя позначилося і на погіршенні стану здоров'я та зростанні смертності населення, хоча цей зв'язок і не є таким очевидним. Скоріше, можна відзначати його опосередковані прояви - через погіршення раціону харчування, медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення значної частини ліків, відмову від занять спортом, хронічні психологічні та емоційні перевантаження, працю в несприятливих умовах тощо.

Важливою ознакою впливу бідності на стан здоров'я населення України є збільшення чисельності хворих на туберкульоз (за ознаками і вперше встановленого діагнозу, і перебування на обліку в медичних закладах). Протягом 90-х років невпинно збільшувалася чисельність померлих від цієї хвороби. Якщо на початку 1996 р. на обліку в медичних установах перебувало 1,5 тис. ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, то на початку 2000 р. їх чисельність сягнула 26,9 тис. осіб, збільшившись за 1996-1999 рр. у 17,6 раза.

Протягом 1997-2000 рр. показники смертності дещо скоротились. Спостерігається зниження смертності немовлят та зростання середньої очікуваної тривалості життя, передусім чоловіків.

Безпосередньою реакцією населення на низький рівень життя і негаразди є міграційний відплив. Щорічно, протягом 1994-2000 рр., внаслідок міграції загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тис. осіб, причому найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча протягом 1999-2000 рр. від'ємне сальдо міграції знизилось більш як удвічі, офіційні дані відображають тільки верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто їде на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої і досить кваліфікованої робочої сили для багатьох країн близького та далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, тільки в Росії працює більше 300 тис. наших співвітчизників.

Одним з найбільш небезпечних проявів еміграції є так званий "відплив мозків". Несприятливі умови праці науковців, неможливість реалізувати себе на батьківщині призводять до постійного виїзду певної їх частини за кордон. Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. У 2000 р. до країн з більш привабливими для наукової діяльності умовами виїхали 151 доктор і кандидат наук (на 11 % більше, ніж в 1999 р.). Усього ж протягом 1995-2000 рр. Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть з яких - перспективні фахівці молодше 40 років і третина - у віці 41-50 років.

2. Склад бідних верств населення України

2.1. Працююче населення

Найбільш тривожний симптом - висока частка бідних серед працюючого населення. На відміну від переважної більшості інших країн наявність роботи в Україні не є гарантією хоча б мінімального достатку. Близько 78 % всіх бідних становлять сім'ї, де хтось з дорослих працює.

Це має свої пояснення: протягом 1991-2000 рр. у країні відбувається процес постійного знецінення робочої сили, що є типовою ознакою бідності в суспільстві. Знижується питома вага оплати праці у валовому внутрішньому продукті з 53,1 % в 1990 р. до 44,5 % в 1999 р. Скорочення реальної заробітної плати випереджає падіння ВВП та продуктивності праці. Нині заробітна плата скоротилася до рівня, який не забезпечує працівникові обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для розширеного відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Майже чверть працівників у галузях економіки отримують заробітну плату нижче межі бідності, а близько (67,7 % - грудень 2000 р., 68,7 % - вересень 2000 р.) 70 % - менше прожиткового мінімуму, що оцінювався у 2000 р. в середньому на душу населення 270,1 грн., а у 2001 р. - 311,3 грн.

Позитивні зрушення в економіці країни, які відбувалися протягом 2000 р., супроводжувалися подальшим звуженням внутрішнього споживання і зниженням реальної заробітної плати на 0,9 %. Типовим для багатьох галузей економіки було встановлення заробітної плати на рівні, значно нижчому від визначеного мінімуму. У грудні 2000 р. 2326,9 тис. осіб, які відпрацювали не менше половини місячного фонду робочого часу (22,3 %), було нараховано заробітну плату, що не перевищувала її мінімального рівня. Як і у попередні роки, зберігається натуралізація в оплаті праці. За 2000 р. зайнятим у галузях економіки видано в рахунок заробітної плати продукції на 3,5 млрд. грн. (11,2 % нарахованого до виплати фонду оплати праці). Це грубе порушення чинного законодавства, однак такі процеси лишаються поза увагою Уряду. Як і раніше, зберігається визначення зарплати за залишковим принципом і відповідно вкрай низька її питома вага в собівартості продукції.

Падіння виробництва у поєднанні з прорахунками в політиці оплати праці, повна втрата державою регулюючої функції у цій сфері призвели до того, що заробітна плата перестала виконувати свої базові економічні функції - забезпечувати відтворення робочої сили і бути мотивацією та стимулом до праці. Підтвердженням цього є зниження за останні 10 років з 67,5 до 34,1 % частки оплати праці в сукупних ресурсах населення і натомість дворазове збільшення надходжень від особистого підсобного господарства, яке для багатьох перетворилось на основне джерело доходів і основний вид діяльності. Така тенденція відображає перетворення винагороди за послуги робочої сили у різновид соціальної допомоги, що неминуче знижує мотивацію до праці.

Проте наведені дані охоплюють тільки зареєстрований сектор економіки. Імовірно, що вказані тенденції мали б інший характер за умови врахування обсягів виробництва, зайнятості та доходів у незареєстрованому секторі, який, за оцінками спеціалістів, сягає половини зареєстрованого.

Надзвичайно гострою залишається проблема заборгованості з виплатою заробітної плати. На 10 січня 2001 року вона становила 4,9 млрд. грн., причому 70 % цієї суми припадає на промислові та сільськогосподарські підприємства, де працює більше (45 % на великих і середніх підприємствах, 41 % зайнятих) 40 % зайнятих в галузях економіки. Загальний обсяг боргу на 10 січня 2001 р. дорівнював фонду оплати праці, нарахованому всім зайнятим в економіці за півтора місяця. Всього вчасно не отримали заробітну плату 6,5 млн. осіб, або майже кожний другий із зайнятих на великих і середніх підприємствах. У промисловості таких працівників 2,0 млн., або 52,9 % загальної їх кількості. У сільському господарстві своєчасно не виплачено заробітну плату 81,0 % працівників, у будівництві - 56,1 %. Кожному з тих, хто вчасно не отримав заробітну плату, у середньому не виплачено 754 грн., 39,3 % працівників не виплачено (повністю або частково) заробітну плату за півроку і більше. У сільському господарстві таких працівників було у минулому році 50,5 %. Характерно і те, що 67,2 % сукупної суми невиплаченої зарплати припадає на підприємства недержавної форми власності. Найбільш гострою є ця проблема на акціонерних та приватних підприємствах. Держава не має ефективних механізмів її розв'язання.

Надзвичайно важливим засобом запобігання бідності є належна професійно-освітня підготовка населення. Наявність хоча б однієї особи з вищою освітою в складі домогосподарства вдвічі знижує ризик бідності і є вагомим чинником більш високого рівня життя загалом. З підвищенням освітнього рівня членів сімей збільшується частка грошових доходів у загальних доходах домогосподарств і відповідно зменшується значення підсобного господарства та інших джерел натуральних надходжень. Якщо в домогосподарствах, де жоден з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи не перевищують половини сукупних, то там, де всі дорослі мають вищу освіту, цей показник наближається до 80 %.

Однак витрати підприємств на професійну підготовку своїх працівників за останній період різко (більш як у 12 разів) знизилися. У 1999 р. вони складали в середньому всього 16,2 грн. на одну особу, а в сукупності - не більше 0,3 % загальної суми витрат роботодавців на робочу силу. Держава також повністю втратила регулюючу функцію в цій винятково важливій сфері.

2.2. Сім'ї з дітьми

Сім'ї з дітьми мають найбільший ризик збідніти, причому він прямо пропорційний кількості дітей до 18 років. Так, якщо рівень бідності серед сімей з однією дитиною дорівнює 29,5 %, з двома - 35,9, з трьома - 47,0, то серед сімей з чотирма дітьми він зростає до 64,1, а з п'ятьма і більше - до 88,7 %.

Цей чинник особливо дається взнаки у сім'ях з дітьми до трьох років, де рівень бідності складає 44,1 %.

Таким чином, переважна більшість (75,5 %) бідного населення України - це сім'ї з дітьми до 18 років. За низького рівня оплати праці навіть двоє працюючих батьків не в змозі забезпечити нормальне (за існуючими низькими національними стандартами) життя своїм неповнолітнім дітям. При зайнятості обох батьків 26,1 % сімей з дітьми (у складі яких немає пенсіонерів або інших непрацюючих дорослих) є бідними. Це є наслідок не лише низького рівня оплати праці, а й вкрай недостатньої соціальної підтримки сімей з дітьми. Про останнє свідчить, зокрема, багаторазове зростання розриву у співвідношенні різних видів допомог на дітей сім'ям із середньою заробітною платою.

Співвідношення допомоги на дітей сім'ями із середньою заробітною платою, %

------------------------------------------------------------------
                 |1994 р.|1995 р.|1996 р.|1997 р. |1998 р.|1999 р.
------------------------------------------------------------------
Допомога по        33,1    15,9    11,7     10,3     9,8    14,3
догляду за
дитиною-інвалідом

Допомога на        13,4     6,3     4,6      3,6     3,5     4,0
дітей одиноким
матерям

Допомога на        24,7     9,7     7,3      6,3     6,1     6,1
дітей військово-
службовців
строкової служби

Допомога на        13,3     6,1     4,4      2,9     3,0     3,8
дітей, батьки
яких ухиляються
від сплати
аліментів
 

Але навіть такі мізерні суми населення своєчасно не отримує. Передбачена законом державна допомога сім'ям з дітьми є чи не єдиним видом соціальних трансфертів, заборгованість за яким невпинно зростає: за 1999 р. - в 1,6 рази, за 2000 р. - в 1,4. Станом на 1 січня 2001 р. вона склала 61,5 млн. грн., тобто зросла за рік на 17,7 млн. грн.

Привертає увагу і таке. Як показують обстеження, чинна система пільг не забезпечує надання допомоги саме бідним верствам, а навпаки, сприяє збільшенню доходів відносно заможних верств населення, поглибленню диференціації матеріального рівня. Якщо бідна родина отримувала у 1999 р. у вигляді пільг 8,1 грн. на місяць в розрахунку на умовно дорослого, то заможна - 29,7 гривень. При цьому питома вага пільг у сукупних доходах населення збільшується прямо пропорційно рівню життя сім'ї від 0,4 % в 10 % найбідніших до 1,8 % в 10 % найзаможніших. Така статистика зобов'язує Уряд суттєво вдосконалити систему соціальної допомоги населенню, в тому числі пільг.

2.3. Населення пенсійного віку

Нинішня пенсійна система не забезпечує взаємозв'язку між трудовим внеском працівника та розміром його пенсії, а також зацікавленості у формуванні пенсійного бюджету. Пенсії нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують 96 % загального числа пенсіонерів. Залишаються дуже низькими розміри допомоги та соціальних виплат.

Проте, як засвідчують дані статистичних обстежень, низький рівень пенсій, отримуваних на загальних засадах, не є вирішальним чинником зубожіння. Переважна більшість населення пенсійного віку використовує всі можливості для праці (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково - в особистому підсобному господарстві, частково - в "тіньовій" економіці). Більше третини населення 60 (55) - 70 років продовжує працювати (включаючи працюючих в особистому підсобному господарстві для забезпечення як власного споживання, так і для продажу продукції). В результаті у багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, пенсія перестала бути основним джерелом доходів цієї категорії населення.

Водночас серед пенсіонерів є особи похилого віку, які вже не в змозі працювати. Якщо рівень бідності серед домогосподарств, які складаються виключно з осіб пенсійного віку, становить 16,1 %, то серед тих, де вік глави сім'ї перевищує 70 років, - 20,9 %. Ще гостріша ситуація із самотніми пенсіонерами.

Загалом, хоча рівень бідності серед цієї категорії населення і не такий високий, як серед інших потенційно вразливих з точки зору бідності, саме сім'ї пенсіонерів, що живуть окремо (як одинаки, так і подружні пари), складають 8,6 % бідних верств населення.

Крім пенсій, особи похилого віку користуються рядом соціальних пільг. Багато з них належать до різних категорій пільговиків, передбачених державною системою пільг та гарантій для осіб, що мають статус ветерана війни, праці, військових тощо. Для тих, хто не має сім'ї, передбачено додаткові види допомоги, обслуговування за місцем проживання та в стаціонарі. Однак ці види допомог не являють собою організованої системи і охоплюють невелику кількість людей. Одинокі особи похилого віку, які потребують сторонньої допомоги, часто її не отримують, залишаються без медичного обслуговування та догляду.

Диференціація рівня бідності населення за регіонами

(Графічне зображення. Відсутнє в БД)

2.4. Регіональна варіація бідності

За останні роки спостерігається посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення, при цьому міжобласна диференціація у грошових доходах населення поглиблюється швидше, ніж розрив в економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних і північно-західних областей, де найменш поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Дещо кращі справи в областях з відносно високим розвитком незареєстрованого сектору економіки, включаючи особисте підсобне господарство.

Як видно з таблиці, регіональна диференціація бідності в Україні, як і рівня життя населення загалом, має досить сталий характер.

Таким чином, за єдиними для країни критеріями бідності найвищі її рівні - в Луганській (44,8 %) та Миколаївській (42,6 %) областях, м. Севастополь, найнижчі - у Києві (10,9 %), Чернігівській (16,1 %) та Харківській (19,6 %) областях.

Регіональні особливості рівня та глибини бідності мають обов'язково враховуватися при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації у контексті регіональної політики.

Регіональна варіація бідності населення України, 1999 р.

------------------------------------------------------------------
    Групи     |Рівень|Глибина|Сукупні | Спів-  | Частка | Енерге-
   регіонів   | бід- |  бід- |витрати | відно- |  насе- | тична
 за ознаками  |ності,| ності,|в розра-| шення  | лення, |цінність
   бідності   |  %   |   %   |хунку на|сукупних|  кало- |добового
              |      |       | умовно | витрат |рійність|раціону
              |      |       | дорос- |   та   | харчу- |харчуван-
              |      |       | лого,  |сукупних| вання  |ня, Ккал
              |      |       |грн. на |доходів,| якого  |
              |      |       | місяць |   %    | менша  |
              |      |       |        |        |  2100  |
              |      |       |        |        | ккал на|
              |      |       |        |        | добу, %|
------------------------------------------------------------------
Перша           43,7    27,2    160,4     139     36,9    2598,5

Луганська,
Миколаївська,
Севастополь

Друга           31,7    24,0    180,0     142     35,2    2706,5

АР Крим,
Волинська,
Житомирська,
Запорізька,
Рівненська,
Тернопільська,
Херсонська,
Хмельницька,
Чернівецька

Третя           27,1    22,2    183,1     141     31,5    2751,7

Вінницька,
Дніпро-
петровська,
Донецька,
Івано-
Франківська,
Кірово-
градська,
Львівська,
Полтавська,
Сумська,
Черкаська

Четверта        22,1    22,1    202,0     146     27,3    2871,9

Закарпатська,
Київська,
Одеська,
Харківська

П'ята           12,7    17,1    246,8     144     27,6    2853,6

Київ,
Чернігівська
 

3. Стратегічні напрями подолання бідності

В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, зорієнтовані як на бідних, так і на відносно забезпечені верстви населення. Діяльність держави, спрямована на підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх майнового стану, повинна грунтуватися на забезпеченні сталого економічного зростання, всебічного розвитку та повнішого використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці. Водночас потрібне зниження майнової нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації "тіньової" діяльності і незареєстрованих доходів.

3.1. Розвиток зайнятості та ринку праці

Необхідна передумова подолання бідності - забезпечення працездатним верствам населення умов для самостійного вирішення проблем підвищення добробуту, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю. Це передбачає:

- здійснення додаткових заходів, спрямованих на стабілізацію чисельності зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, створення нових робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу;

- упорядкування процесів, пов'язаних з перерозподілом зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки у зв'язку зі зміною форм власності підприємств;

- підвищення територіальної мобільності населення з метою забезпечення збалансованості між пропозицією робочої сили та попитом на неї;

- створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішніх трудових міграцій громадян України, а також контролю за імміграційними процесами;

- вдосконалення державного регулювання ринку праці.

3.2. Підвищення доходів від трудової діяльності

Підвищення доходів від трудової діяльності має здійснюватися шляхом:

- реалізації заходів, спрямованих на зростання реальної заробітної плати, не нижчого за темпи зростання реального валового внутрішнього продукту;

- встановлення економічно та соціально обгрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму;

- запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;

- забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію його грошових доходів;

- посилення захисту прав працівників у сфері оплати праці, зокрема шляхом розвитку соціального партнерства та договірного регулювання трудових відносин;

- здійснення комплексу заходів щодо стимулювання легалізації незареєстрованої трудової діяльності;

- забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової та міжгалузевої диференціації заробітної плати всіх категорій працюючих;

- зменшення оподаткування фонду оплати праці та зміну системи оподаткування доходів громадян через поглиблення диференціації ставок, підвищення рівня неоподаткованого мінімуму доходів громадян до розміру мінімальної заробітної плати.

Головним напрямом спрямування зусиль мають бути реалізація затвердженої Указом Президента України Концепції подальшого реформування оплати праці ( 1375/2000 ), внесення змін у податкове законодавство, прийняття Урядом нормативних актів, які регламентують порядок проведення індексації грошових доходів громадян тощо.

3.3. Соціальне страхування - як запобіжний захист від втрат доходу

До основних завдань, які належить здійснити Уряду у процесі створення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, належать:

- удосконалення інституцій, які надають соціальні послуги та допомогу, забезпечення мінімальних гарантій соціального захисту безробітним громадянам шляхом поступового підвищення мінімального розміру допомоги по безробіттю: у 2001 р. - не нижче 30 % мінімальної заробітної плати, з 2002 р. - не нижче 35-40 % мінімальної заробітної плати;

- запровадження у 2001-2003 рр. пенсійної системи, яка матиме три складові: солідарну систему, призначену для захисту від бідності населення похилого віку; загальнообов'язкову накопичувальну систему, яка забезпечить громадян додатковими виплатами після виходу на пенсію; добровільну накопичувальну систему для людей, які виявлять бажання отримувати ще вищі пенсії за рахунок сплати більших внесків протягом періоду трудової діяльності;

- забезпечення фінансової стабілізації солідарної пенсійної системи, для чого у 2001 р. завершити розмежування джерел фінансування пенсійних виплат, призначених за різними пенсійними програмами; запровадження у повному обсязі персоніфікованого обліку заробітку та внесків населення в системі загальнообов'язкового пенсійного страхування; поступове підвищення пенсійного віку в поєднанні із заохоченням відстрочки виходу на пенсію; забезпечення зв'язку розміру пенсій зі страховим стажем та розміром заробітної плати, з якої сплачені внески;

- підвищення ролі накопичувальної системи одночасно зі зростанням реальної заробітної плати та створенням необхідних фінансово-економічних передумов, сприятливого інвестиційного середовища;

- забезпечення впродовж 2001-2002 рр. співвідношення пенсії та заробітної плати не нижче 50 % з наступним підвищенням цього показника у 2003-2004 рр. до 55-60 %;

- упорядкування виплати пільгових пенсій;

- запровадження у 2001-2003 рр. обов'язкового соціального медичного страхування з урахуванням результатів експерименту, проведеного в м. Києві та Київській області;

- запровадження у 2001-2003 рр. загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що забезпечить соціальний захист потерпілих на виробництві на страхових принципах, включаючи солідарно-розподільний, надання потерпілим у повному обсязі страхових виплат і соціальних послуг, сплату боргу підприємств за ушкодження, що призвели до розладу здоров'я, вирішення важливих питань охорони праці, профілактики нещасних випадків та професійних захворювань;

- запровадження у 2001-2003 рр. соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням та похованням, що дозволить змінити умови надання допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, формувати більш відповідальне ставлення працівників до свого здоров'я, економічно зацікавити роботодавців у скороченні періоду відсутності працівників на роботі, а також поліпшувати профілактику захворювань;

- акумулювання коштів у рамках єдиного фонду і використання їх за цільовим призначенням на засадах солідарності та рівності прав застрахованих.

3.4. Запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги

Одним із основних напрямів діяльності Уряду в 2001-2002 рр. у подоланні бідності має стати реформування системи соціального захисту в напрямі посилення адресної державної соціальної допомоги. Це повинно здійснюватися через систему регулювання гарантованого мінімального доходу, який визначатиметься на основі величини прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення. Об'єктом надання державної соціальної допомоги виступає сім'я, яка потребує державної підтримки.

Систему гарантованого мінімального доходу для всіх категорій громадян слід запроваджувати та утверджувати поетапно, виходячи з економічних можливостей держави. На першому етапі державна соціальна допомога повинна надаватися тільки найменш забезпеченим сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу, що дає право на призначення соціальної допомоги, встановлюватиметься як частина прожиткового мінімуму. На наступних етапах (у період сталого розвитку економіки) державна соціальна допомога надаватиметься всім бідним сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу буде поступово наближатися до величини прожиткового мінімуму.

У процесі реформування системи надання державної соціальної допомоги необхідно:

- забезпечити адміністративно-фінансову консолідацію програм надання соціальної допомоги;

- створити єдину базу даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, включаючи одноразові;

- удосконалити механізм фінансування державної соціальної допомоги та забезпечити його захищеність у державному та місцевих бюджетах;

- призначати різні форми соціальної допомоги, виходячи з єдиної методики обчислення сукупного доходу сім'ї (у тому числі від власності), обрахованого на одного її члена.

3.5. Соціальна підтримка інвалідів

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

У рамках цієї політики мають бути передбачені:

- формування державної служби медико-соціальної експертизи та реабілітації інвалідів;

- створення мережі багатопрофільних реабілітаційних установ;

- визначення гарантованого комплексу реабілітаційних заходів, технічних засобів та послуг, які надаються інваліду безплатно за рахунок бюджетних асигнувань;

- запровадження порядку обов'язкової участі роботодавця у забезпеченні реабілітації працівників, які постраждали на виробництві;

- розвиток виробництва нових видів реабілітаційної техніки для інвалідів, а також організація системи її обслуговування;

- створення необхідної інфраструктури для реалізації можливостей інвалідів у всіх сферах, поліпшення умов їх життя;

- державна підтримка громадських об'єднань інвалідів та спеціалізованих підприємств, де використовується їхня праця.

3.6. Соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування

У контексті цієї роботи Уряд має забезпечити здійснення таких заходів:

- розвиток нових соціальних технологій підтримки сім'ї і стимулювання різних видів добровільного страхування, особливо дітей та молоді;

- розробка та поетапне запровадження довготермінового освітнього кредитування;

- запровадження довгострокового пільгового споживчого, в т.ч. житлового, кредитування молодих сімей, які мають дітей;

- реалізація державних соціальних гарантій безплатної медичної допомоги, освіти та загальнодоступного додаткового навчання, оздоровлення та відпочинку, соціальної підтримки і захисту;

- удосконалення системи надання адресної допомоги на дітей;

- посилення профілактики бездоглядності і правопорушень у дитячому та молодіжному середовищі через реалізацію спеціальних цільових програм, патронажного обслуговування дітей з функціонально неспроможних сімей, посилення інформаційно-консультативної роботи з сім'ями, а також розширення мережі сімейних дитячих будинків;

- забезпечення додаткових державних гарантій соціальної реабілітації та адаптації дітей, які перебувають у важких життєвих обставинах, у тому числі сиріт, інвалідів, дітей, які потерпіли від екологічних і техногенних катастроф;

- підтримка громадських та благодійних організацій, які функціонують за рахунок спонсорських, благодійних коштів, гуманітарної допомоги.

* * *

З урахуванням визначених у даній доповіді проблем Кабінету Міністрів України слід невідкладно опрацювати Комплексну програму подолання бідності з визначенням цілісної системи заходів, розрахованих на коротко-, середньо- та довготермінову перспективу. Ця Програма підлягає схваленню Верховною Радою, а в її виконанні повинні об'єднати зусилля органи державної влади та місцевого самоврядування, широка громадськість.

Енергозабезпечення економіки України та енергозбереження

Енергетичний сектор економіки потребує особливої уваги. Це зумовлено не тільки величезним значенням енергетики в сучасному суспільстві, але й незадовільним станом її розвитку протягом останнього десятиріччя. У зв'язку з цим необхідно враховувати такі обставини.

По-перше, за певних ознак стабілізації говорити про надійну роботу галузі було б передчасно; загроза енергетичній безпеці держави залишається достатньо серйозною.

По-друге, не можна обмежуватися розв'язанням тільки поточних питань, відкладаючи вирішення стратегічних проблем енергетики на майбутнє. Не тільки Урядові, а й усьому суспільству слід поставити перед собою безпрецедентне за своїми масштабами, багатогранністю і складністю завдання - переведення енергетики на якісно нову модель розвитку. Для створення сучасної високоефективної та екологічно безпечної енергетики необхідно розробити Енергетичну стратегію України на 30-50 і більше років.

По-третє, енергозбереження повинно стати свого роду суспільною ідеологією. Тим часом ця справа по суті випала з поля зору виконавчої влади.

Уже зараз, на порозі XXI ст., йде прискорена глобалізація енергетичних процесів, яка вже майже повністю охопила всю сферу паливних ресурсів. На черзі об'єднання електроенергетики в масштабах євразійського континенту. Природним є також збільшення до планетарного масштабу екологічних проблем, пов'язаних з діяльністю паливно-енергетичного комплексу. Нам необхідно максимально скористатися перевагами глобалізації і водночас запобігти її можливим негативним наслідкам, врахувати бурхливий розвиток транснаціонального енергетичного простору і передбачити в ньому належне місце енергетики нашої країни.

У даній доповіді розглянуто найгостріші питання енергетичної галузі, сформульовано невідкладні завдання щодо забезпечення стабільного функціонування паливно-енергетичного комплексу країни, проаналізовано нагальні питання енергозбереження, підвищення енергетичної ефективності, досліджено головні напрямки переходу галузей енергетики в стадію сталого розвитку, що в сукупності може стати основою для формування основних засад Енергетичної стратегії країни.

1. Сучасний стан енергетики та енергетичної безпеки

Принциповою особливістю паливно-енергетичного комплексу України (ПЕК) є те, що він сформувався як невід'ємна складова частина цього сектора економіки Радянського Союзу. Тому навіть за відсутності кризових явищ ПЕК та енергетичне господарство України вимагали б докорінної перебудови. Електроенергетична система держави не має достатніх маневрових та пікових потужностей, які забезпечувалися до 1991 р. завдяки використанню міжсистемних перетоків в Єдиній енергосистемі СРСР. Через наявність басейнів з більш якісним вугіллям та кращими економічними показниками (Кузнецький, Кансько-Ачинський, Екібастузький і ін.) не отримали необхідного розвитку українські вугільні басейни. Енергетичне господарство України було зорієнтоване на переважне використання природного газу. У результаті використання цього дорогого (значною частиною імпортованого) палива переважає застосування дешевого вугілля власного виробництва. У сукупності таке становище призводить до великих економічних втрат.

1.1. Сучасний стан енергетики

Нинішній стан усіх без винятку галузей ПЕК характеризується кризовими явищами, обумовленими передусім загальною економічною ситуацією в Україні.

У 2000 р. обсяги виробництва скоротилися порівняно з 1991 р. в усіх енергетичних галузях: виробництво електроенергії складало 169,5 млрд. кВт-год., або 61 % від рівня 1991 р., видобуток нафти (разом з газовим конденсатом) - 3,69 млн. т (75 %), природного газу - 17,89 млрд. куб. м (73 %).

Але найбільше падіння обсягів виробництва відбулося у вугільній промисловості. Найменший видобуток вугілля спостерігався у 1996 р.: він становив 70,5 млн. т, або 52 % від обсягів 1991 р. У подальшому вуглевидобування дещо зросло і в 2000 р. досягло 81,05 млн. т (біля 60 %).

Причинами цього стали:

- відсутність осмисленої, цілеспрямованої політики щодо реформування галузі, її комерціалізації, переведення на засади конкурентно-ринкових відносин. Дається взнаки високий рівень тінізації економічних відносин, пов'язаних із функціонуванням ПЕК;

- хронічний дефіцит коштів, криза платежів та бартеризація розрахунків, необгрунтована податкова та амортизаційна політика. Зростання частки фізично зношених та морально застарілих основних фондів обумовило стагнацію виробництва та погіршення основних економічних показників. Практично всі енергетичні галузі не мали можливості підтримувати устаткування в нормальному технологічному стані - проводити ремонти, закуповувати запчастини, матеріали тощо;

- перманентне і хаотичне реформування системи управління ПЕК, занадто часті зміни, що відбувалися в керівництві галузі, впровадження ринкових механізмів регулювання діяльності в умовах відсутності або недосконалості законодавчої бази, що призводять до зниження керованості та ефективності діяльності підприємств;

- значна монопольна залежність від імпорту енергоносіїв з Росії обумовлює сплату за природний газ і нафту необгрунтовано високої ціни, яка важким тягарем лягає на енергетичні галузі;

- незадовільне наукове забезпечення ПЕК.

Протягом останніх 10 років у галузі практично не проводилися відновлення та реконструкція основного устаткування. Внаслідок цього 96 % обладнання теплових електростанцій (ТЕС) вже відпрацювали свій ресурс, 73 % - перевищили граничний. Зараз із 36 млн. кВт потужності ТЕС тільки 17 млн. кВт можуть нести навантаження, інші потребують ремонту або реконструкції. Фактично відбувається "спрацювання" енергетики, тобто повне її фізичне зношення. Енергосистема України вже сьогодні (навіть за наявності палива) не в змозі забезпечити споживачів тими обсягами електроенергії, яких вони потребують. Розрахунки показують, що якщо не забезпечити відновлення генерації, то вже в 2005 р. дефіцит робочої потужності в енергосистемі України становитиме 7-10 млн. кВт, в 2010 р. в ній працюватимуть в основному лише АЕС та ГЕС, а починаючи з 2020 р. практично всю електроенергію Україна змушена буде імпортувати, що, безумовно, стане загрозою її державному суверенітету.

Наявні робочі потужності та їх дефіцит в енергосистемі

України за відсутності коштів на модернізацію, млн. кВт

----------------------------------------------------------------
                    |  2005 р. |  2010 р. |  2020 р. |  2030 р.
----------------------------------------------------------------
Атомні                  10,8      10,8          1         0
електростанції
(термін
експлуатації -
30 років)

Теплові                  6-7       1-2          0         0
електростанції

Теплоелектро-            3-4       1-2          0         0
централі

Гідро- та                4,7       4,7         4,7       4,7
гідроакумулюючі
електростанції

Наявна потужність     24,0-30,8  17,5-22,5     5,7       4,7

Необхідна робоча      33,0-37,0  37,0-45,0  55,0-60,0  70,0-75,0
потужність з
урахуванням
резерву

Дефіцит робочої        7,0-10,0  18,5-22,5  50,0-55,0  65,0-70,0
потужності
 

В усіх паливних галузях ПЕК спостерігається схожа ситуація - старіння основних фондів, зменшення загальних виробничих потужностей, зниження ефективності виробничої діяльності, економічних показників та ін.

Протягом всіх років незалежності транзитні газо- та нафтопроводи "заробляли" для країни значні кошти. Тільки в рахунок оплати роботи транзитних магістральних газопроводів Україна щорічно отримувала біля 30 млрд. куб. м газу вартістю біля 2,4 млрд. дол. США. Однак газова галузь за цю роботу практично нічого не отримувала.

ПЕК дотував "штучно дешевими" енергоносіями практично всі галузі економіки, у т.ч. експортоспроможні (металургія, сільське господарство та ін.), завдяки чому вони могли конкурувати на світових ринках. Фактично експортний потенціал країни багато в чому забезпечувався за рахунок ПЕК.

За минулі два роки у роботі паливно-енергетичного комплексу сталися певні позитивні зрушення. Зі створенням Міністерства палива та енергетики було організаційно завершене реформування системи органів державного управління галуззю, істотно знижено бартеризацію та негрошові форми розрахунків. Це сприяло збільшенню надходжень коштів від споживачів та деякому поліпшенню фінансового стану енергетичних компаній. Уперше за останні роки атомні електростанції України своєчасно і в достатній кількості отримали свіже ядерне паливо; НАЕК "Енергоатом" погасила борги попередніх років перед концерном "ТВЕЛ". Поступово даються взнаки здійснені у попередні роки заходи з енергозбереження: енергоємність ВВП у 2000 р. порівняно з попереднім роком скоротилася на 3 %.

Тяжким випробовуванням для енергосистеми України стало стихійне лихо, обумовлене небувалим зледенінням та аваріями електричних мереж у південно-західних областях у листопаді 2000 р. Стихія завдала великих пошкоджень та збитків. Але в цій ситуації українська енергосистема зберегла свої функціональні можливості. Своєчасно спрацювала автоматика атомних електростанцій, які були виведені з роботи через пошкодження ліній електропередач. Оперативність роботи диспетчерських служб та введення в роботу резервних вугільних енергоблоків врятували енергосистему України від розпаду.

1.2. Стан енергетичної безпеки

Енергетична незалежність багато в чому визначає рівень національної безпеки. На сьогодні рівень енергетичної безпеки нашої країни критично низький. Обумовлене це не тим, що власними природними енергоресурсами Україна забезпечує свої потреби приблизно на 47 % (паливними - на 37 %). Більшість країн світу має такий або навіть гірший рівень енергетичної самозабезпеченості. Проблема полягає в іншому - в монопольному характері залежності енергетики України від імпорту.

Досвід та практика забезпечення імпортованими енергоресурсами в розвинених країнах свідчать про те, що воно повинно здійснюватись щонайменше з трьох - чотирьох незалежних та стабільних джерел. Небезпечна ситуація, коли біля 78 % всього споживаного в країні газу постачається з території однієї держави, повною мірою себе ще не проявила. Єдиною причиною, що стримує катастрофу, є монопольне становище України по відношенню до Росії у транспортуванні російського газу в Західну Європу (біля 90 % експортних поставок газу Росія реалізує через українські транзитні газопроводи).

Останнім часом Росія здійснює ряд заходів щодо прокладення нових експортних газопроводів у Західну Європу в обхід України. Підвищена увага до цих подій обумовлена в основному негативною перспективою зменшення обсягів транзиту газу через українську територію та відповідного зменшення його оплати. Поза увагою залишається те, що після спорудження Росією обхідних газопроводів Україна втратить монополію на транзит російського газу, яка досі певною мірою стримувала реалізацію можливостей Росії як монопольного постачальника природного газу в Україну. Про перспективу подальшого стану за таких умов свідчать наступні дані: з моменту здобуття незалежності Україна платила Росії за природний газ за цінами, які в 2,5-3 рази перевищують ціни для країн Західної Європи (з урахуванням витрат на його транспортування). За цей період збитки України склали декілька мільярдів доларів США.

Закупівля великих обсягів природного газу за високими цінами важким тягарем лягає на економіку країни. У майбутньому за умов збереження монополізму на постачання газу в Україну і спорудження обхідних газопроводів один цей фактор в змозі повністю зруйнувати економіку, оскільки за таких умов ціни на газ можуть бути ще суттєво підвищені.

Тому на сьогодні немає іншого напрямку забезпечення енергетичної та національної безпеки, окрім вирішення проблеми диверсифікації джерел постачання природного газу в Україну. Реалізація такої стратегії потребує значних коштів, однак їх обсяги значно менші за збитки, яких ми вже зазнали, і набагато менші за майбутні втрати.

2. Надійне енергозабезпечення: невідкладні завдання поточного моменту та шляхи удосконалення

Для виходу енергетики країни із кризового стану потрібно визначити найбільш важливі проблеми, ефективне вирішення яких надасть можливість розпочати розв'язання стратегічних, довгострокових завдань функціонування та розвитку енергетики.

Найбільш пріоритетними з них є наступні:

1. Реконструкція вугільних енергоблоків ТЕС та їх підтримка у працездатному стані. У найближчі два - три роки за рахунок реалізації найменш витратних заходів (обсяг інвестицій 50-100 дол. США на кВт) необхідно забезпечити реконструкцію енергоблоків на вугільних ТЕС загальною потужністю 4-6 млн. кВт.

2. Приведення до технічно прийнятного рівня системоутворюючих та розподільчих мереж, підстанцій. Сьогодні забезпечується виконання лише 20 % необхідних робіт з розвитку та забезпечення працездатності електричних мереж. Їх стан обумовлює невідкладну потребу у забезпеченні:

- заміни в системоутворюючих мережах електроустаткування підстанцій напругою 220 кВ (40 % якого повністю спрацьоване), повітряних ліній електропередач (ПЛЕП) напругою 330 кВ і 220 кВ (потребують заміни відповідно 12 % та 56 % від їх загальної довжини);

- заміни в розподільчих мережах значної частини ПЛЕП напругою 0,4-150 кВ (у т.ч. невідкладної - близько 10 % ПЛЕП) та кабельних ліній електропередач (більш ніж 25 % відпрацювало свій ресурс);

- прискореного розвитку мереж 35-110 кВ;

- підвищення рівня компенсації реактивної потужності як безпосередньо в енергосистемі, так і у споживачів (сьогодні тільки 18 % ПЛЕП напругою 0,4-150 кВ оснащені компенсуючими пристроями).

3. Нарощування маневрових можливостей енергосистеми за рахунок добудови Дністровської та Ташлицької гідроакумулюючих електростанцій, спорудження енергоблоків з котлами на циркулюючому киплячому шарі, надбудови газових турбін.

4. Введення в роботу двох енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС.

5. Широке впровадження сучасних комунікацій, систем збирання та обробки інформації, управління, захисту. За порівняно невеликих витрат інформатизація галузі дозволяє забезпечити не лише надійну та ефективну роботу ПЕК (навіть на зношеному та застарілому обладнанні), а й поступове переведення його на якісно новий технологічний рівень.

6. Перехід Об'єднаної енергетичної системи України на паралельну роботу з Єдиною енергетичною системою Росії, а надалі - з енергосистемами інших країн, зокрема ЄЕС.

7. Розширення експорту та транзиту електричної енергії як основного джерела валютних надходжень для галузі.

8. Завершення комплексного аналізу безпеки діючих та споруджуваних енергоблоків АЕС і перехід на міжнародну систему ліцензування та реалізації програм модернізації обладнання для підвищення надійності їх експлуатації.

9. Забезпечення потреб в енергетичному та електротехнічному обладнанні в основному вітчизняного виробництва, а також за рахунок розширення зовнішньоекономічних зв'язків, створення спільних підприємств, використання інших інструментів (зокрема - лізингу).

10. Зменшення шкідливих викидів, поліпшення стану повітряного та водного басейнів.

Невідкладні та першочергові заходи, що мають бути здійснені в паливному комплексі України, включають:

1. Розширення пошукових робіт на нафту і газ, прискорення освоєння нових родовищ. Необхідно забезпечити у найближчі 4-5 років щорічний приріст видобутку нафти - 0,4-0,6 млн. т, природного газу - 2-3 млрд. куб. м.

2. Збільшення видобутку вугілля при поліпшенні його якості за рахунок повнішого використання наявних потужностей вуглевидобувних підприємств (нині їх завантаження не перевищує 70-75 %) та збагачення вугілля. Простої більшості вуглезбагачувальних фабрик та постачання на ТЕС низькоякісного вугілля призводять до значних перевитрат на перевезення породи і збільшення споживання дорогого імпортного палива (природного газу та мазуту), знижує маневрові можливості енергоблоків, прискорює їх фізичне зношення.

3. Модернізація та реконструкція системи нафто- та газопроводів для підвищення надійності її роботи, розширення транзитних можливостей, поліпшення техніко-економічних показників. Проведення діагностичних обстежень технічного стану устаткування компресорних станцій та лінійної частини магістральних нафтогазопроводів, їх ремонту, реконструкції, заміни газоперекачувальних агрегатів на більш сучасні з підвищеним коефіцієнтом корисної дії.

4. Підвищення глибини переробки нафти за рахунок технічного переозброєння нафтопереробних заводів країни.

2.1. Механізми відновлення матеріальної бази та стабілізації діяльності енергетики

Назріла потреба у створенні спеціальних фінансових механізмів для забезпечення розвитку ПЕК, за допомогою яких будуть інвестуватися контрольовані державою енергетичні підприємства. Накопичення відповідних ресурсів могло б забезпечуватися за рахунок цільових надбавок до тарифів та роздрібних цін на енергоносії зі зменшенням на цю суму розміру оподатковуваного прибутку, а також за рахунок державних кредитних ресурсів, реінвестування державної частки прибутку від діяльності підприємств галузі.

За попередніми розрахунками, розміри таких цільових надбавок, зокрема до тарифів на електроенергію, складатимуть від 2,2 до 6,7 коп. за кВт-год. При інвестуванні проектів розвитку підприємств ПЕК за рахунок цих коштів частка держави в їх статутному фонді повинна збільшуватися відповідно до обсягів вкладених інвестицій.

Потребує суттєвого вдосконалення система формування та структура цін і тарифів. Вона повинна враховувати рівні та режими енергоспоживання, вимоги до надійності енергопостачання, забезпечувати можливість повного покриття поточних витрат та самовідтворення галузей ПЕК, достатність для цього обігових коштів тощо.

Передумовою стабільної роботи енергетичного сектора є своєчасна і повна оплата бюджетними установами та організаціями вартості спожитих енергоносіїв, фінансування з бюджету пільг та субсидій, які надаються окремим верствам населення. Фактично це означатиме формування держзамовлення на певні обсяги енергоносіїв, для чого у відповідних бюджетах треба передбачати необхідні кошти.

Значну увагу в короткостроковій перспективі необхідно присвятити проблемі боргів. Зараз дебіторська та кредиторська заборгованість енергетичних компаній обчислюється мільярдами гривень, значна частина підприємств ПЕК практично є банкрутами. Розпочався процес передачі за борги майна енергетичних компаній у власність комерційних і негалузевих структур, що вже призводить до вкрай негативних наслідків. У багатьох випадках створюється штучна заборгованість підприємств ПЕК, за допомогою якої здійснюється їх "тіньова" приватизація.

Уже втрачено значні активи, які через прострочення терміну позовної давності вже не можуть бути повернуті. Тому далі зволікати з розв'язанням проблеми боргів неприпустимо, вона потребує активного втручання з боку Уряду.

Особливого значення набувають питання реформування відносин власності та приватизація. Світовий досвід надає широкий вибір можливостей та послідовності дій при побудові нової системи управління в ПЕК. Енергетика значною мірою визначає національну безпеку країни, тому у формуванні нової системи відносин власності в ПЕК слід обов'язково передбачити ефективні важелі державного впливу. Водночас не можна допустити надмірної зарегульованості ПЕК, що суперечило б принципам ринкової економіки і гальмувало використання її переваг.

Сьогодні рівень приватизації ПЕК значно нижчий, ніж в інших галузях. У паливній промисловості частка приватизованих підприємств удвічі, а у електроенергетиці майже в 3,5 раза менша, ніж в середньому у промисловості. Приватизовано значною мірою тільки підприємства газо- та нафтозбуту, певною мірою - лише сім державних акціонерних енергопостачальних компаній (обленерго). Глибина приватизації решти енергогенеруючих та енергопостачальних компаній та ВАТ "Укрнафта" не перевищує 49 %.

Недосконалість, неповнота і фрагментарність правового поля у сфері ПЕК не дають поки що можливості ефективно регулювати ринкові відносини. Прорахунки Уряду у проведенні приватизації об'єктів електроенергетики призвели до значних втрат для держави, допущено перехід ряду цих об'єктів під контроль компаній, які не мали досвіду управління такими структурами, а головне - достатніх фінансових ресурсів для їх реконструкції. Замість очікуваних інвестицій і сучасного менеджменту розпочався хаотичний процес монополізації комерційними та фінансовими структурами регіональних ринків. У результаті вкрай ускладнилося енергозабезпечення окремих регіонів України.

Це примушує вносити корективи в умови діяльності вже приватизованих компаній, що знижує інтерес потенційних стратегічних інвесторів до об'єктів енергетики.

Прискорюючи темпи приватизації об'єктів ПЕК, Уряд повинен забезпечити інформаційну відкритість цього процесу, проводити приватизацію тільки за грошові кошти, забезпечувати прихід приватних власників, які мали б довготермінову зацікавленість у розвитку приватизованих об'єктів та були спроможні гарантувати ефективне управління ними. Слід поступово скоротити перелік підприємств, що не підлягають приватизації, та кількість ВАТ, пакети акцій яких закріплені у державній власності. Отриману частину коштів від приватизації необхідно залучати виключно до розвитку та структурної перебудови ПЕК. Хоча певні кроки для ослаблення управлінської корупції та легалізації "тіньової" економіки в ПЕК уже зроблено, потрібні конкретні зусилля Уряду у даному напрямі, а Верховній Раді слід забезпечити законодавчу базу вирішення цієї проблеми.

До невідкладних завдань урядових структур належать обгрунтоване визначення умов функціонування газотранспортної системи України, залучення до участі в її експлуатації іноземних компаній.

В атомній енергетиці головну увагу слід зосередити на організаційно-структурній перебудові НАЕК "Енергоатом", впорядкуванні відносин між нею та атомними електростанціями, створення у перспективі на базі компанії вертикально інтегрованої структури холдингового типу, яка може бути корпоратизована і частково приватизована із збереженням державного контролю за її діяльністю.

Першорядної уваги Уряду потребує створення ефективної системи управління власністю, яка залишається у держави, зокрема природними монополіями. На зміну нинішній практиці, яка базується в основному на адміністративному втручанні в їхню діяльність, мають прийти інструменти управління через державні контрольні пакети акцій, удосконалення правил енергетичних ринків та принципів діяльності контролюючого органу - Національної комісії регулювання електроенергетики.

Необхідно припинити адміністративне втручання, насамперед з боку місцевої влади, в оперативно-господарську діяльність уже приватизованих компаній з одночасним посиленням регулюючими органами (Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольним комітетом) державного контролю за постприватизаційним рухом значних пакетів акцій підприємств, які мають стратегічне значення. Це дасть змогу запобігти розпорошенню пакетів акцій та втраті відповідальності покупця за стан справ у приватизованій компанії або надмірній концентрації акцій для посилення монопольного впливу на ринки.

2.2. Удосконалення структури енергоспоживання

Вкрай неефективна структура енергоспоживання, успадкована Україною від СРСР, за роки незалежності не тільки не покращилася, а навпаки, суттєво погіршилася. Зараз наша держава є чи не єдиною у світі, де структура паливноенергетичних балансів (ПЕБ) лягає таким важким тягарем на економіку, що може призвести до її руйнації і навіть до втрати державного суверенітету.

Провідні країни світу забезпечують вигідні для себе структури енергоспоживання та ПЕБ шляхом створення ефективних енергетичних стратегій та законодавства, що сприяє їх реалізації. В основу цих стратегій покладено орієнтацію на використання власних енергетичних ресурсів.

США приблизно рівномірно споживають вугілля, газ та нафту, оскільки ці ресурси забезпечені в основному їх власним видобутком; Великобританія будує свою енергетику передусім на природному газі, який вона добуває у великій кількості; у Канаді переважає гідроенергія - за цим показником вона є світовим лідером. У Росії внутрішнє енергоспоживання зорієнтоване переважно на природний газ при помірному використанні вугілля та нафти, що адекватно відповідає обсягам їх видобутку та експорту.

Світове споживання первинних енергоносіїв * у 1999 р., млн. т у. п., %

----------------------------------------------------------------
         |         |        |         |         |       |
         | Всього  | Нафта  |Природний| Вугілля |Ядерне | Гідро-
         |         |        |   газ   |         |паливо |енергія
         |         |        |         |         |       |
----------------------------------------------------------------
Світ       12667,5   4846,3    2883,5   3173,7    896,0   868,6
             100       38,3      22,8     25,1      7,0     6,9

США         3133,0   1218,9     788,2    763,2    261,7   102,4
             100       38,9      25,5     24,4      8,4     3,2

Канада       382,4    119,0      90,5     37,0     26,5   109,7
             100       31,1      23,7      9,7      6,9    28,7

Франція      369,9    135,1      48,2     21,6    143,0    21,9
             100       36,5      13,0      5,8     38,7     5,9

Велико-      326,8    115,1     114,3     58,2     36,9     2,3
британія     100       35,2      34,9     17,8     11,3     0,7

Польща       128,8     26,7      13,4     87,1      0       1,6
             100       20,8      10,4     67,6      0       1,2

Російська    881,9    174,9     469,5    147,0     38,5    52,2
Федерація    100       19,8      53,2     16,7      4,4     5,9

Україна      194,6     20,4      88,5     52,6     27,7     5,4
             100       10,5      45,5     27,0     14,2     2,8

Китай       1248,1    272,1      24,9    880,0      5,6    65,6
             100       21,8       2,0     70,5      0,4     5,3

Японія       736,3    364,7      89,4    126,4    120,1    35,8
             100       49,5      12,1     17,2     16,3     4,9

_______________
     * Товарні види палива, за винятком дров, торфу, побутових
       відходів.
 

Японія і Франція незначну природну забезпеченість первинними паливно-енергетичними ресурсами частково компенсують використанням умовно національного енергоресурсу - ядерного палива.

З точки зору формування структури ПЕБ для України показовими є Китай і Польща. Вони також мають відносно великі поклади та обсяги видобутку вугілля і значно менші - нафти та газу. Своє досить значне енергоспоживання Китай на 70,5 % забезпечує за рахунок вугілля (власний видобуток газу складає 16 млрд. куб. м, нафти - 140 млн. т). Багато в чому ця структура схожа на ПЕБ Польщі: висока частка вугілля, обумовлена тим же фактором - наявністю якісного та дешевого власного вугілля і відносно невеликими обсягами інших первинних енергоносіїв.

Така структура ПЕБ могла б певною мірою бути зразком для його трансформації в Україні, де основним первинним ресурсом є природний газ. Питома вага цього енергоносія з 1975 р. постійно зростала, особливо в роки незалежності: у 1991 р. вона складала 40 %, у 2000 р. - майже 45 %. За абсолютними обсягами імпорту природного газу (близько 60 млрд. куб. м щорічно) Україна посідає одне з перших місць у світі, значно перевершуючи за цим показником США та Великобританію.

Даний процес розвивався всупереч тому, що в усі часи домінуючим енергоресурсом (за його запасами) для нас завжди було вугілля, якого вистачить ще на сотні років.

Жодна країна світу не будує свою енергетичну стратегію на імпортованому паливі, ігноруючи власні енергоносії. В Україні ж зберігається парадоксальна ситуація, коли обсяги споживання природного газу (переважно імпортованого) в 1,7 раза більші за обсяги споживання вугілля (переважно власного видобутку) і майже удвічі перевищують його питому вагу у світовому паливно-енергетичному балансі.

Порівняльний аналіз структури енергоспоживання у промислово розвинених країнах світу показує, що структура ПЕБ в Україні економічно недоцільна і, більше того, загрозлива для її енергетичної та національної безпеки.

Звідси випливає невідкладна потреба в істотному зменшенні абсолютних обсягів і питомої ваги споживання природного газу з одночасним зміщенням акцентів у бік використання вугілля як основного (власного) енергетичного ресурсу.

Це може бути забезпечене зростанням власного видобутку вугілля, а за певних умов - і частковим його імпортом, оскільки світовий ринок цього виду палива є конкурентним і йому не загрожує монополізація. Така трансформація ПЕБ не тільки сприятиме оздоровленню загальної економічної ситуації в країні, а й набагато зменшить потребу у валютних коштах. Крім того, збільшиться кількість робочих місць, суттєво поліпшиться соціальна ситуація загалом.

3. Використання та реалізація можливостей енергозбереження

Розроблена у 1996 р. Комплексна державна програма енергозбереження України обгрунтувала вагомий потенціал енергозбереження, який на 2010 р. оцінюється у середньому близько 86 млн. т умовного палива. Завдяки скороченню споживання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) за рахунок енергозбереження можна майже подвоїти власні паливні можливості країни. Тільки проведення маловитратних короткотермінових організаційно-технічних заходів дозволить у найближчі півтора-два роки забезпечити щорічну економію 12-14 млн. т умовного палива.

Реалізація цих завдань має бути поставлена в центр уваги Уряду. Поки що у країні не розроблено дієвого економічного механізму стимулювання інвестування, запровадження енергоефективних та енергозаощаджуючих програм, не створено системи надійного фінансового забезпечення програми. Більше того, ліквідовано загальнодержавний позабюджетний фонд енергозбереження, а погіршення інвестиційного клімату призвело до майже повного припинення припливу капіталу в рамках міжнародного співробітництва. Продовжує даватися взнаки відсутність належного законодавчого забезпечення цієї роботи.

Криза платежів значно загальмувала застосування цінового фактора у процесі підвищення ефективності використання енергоресурсів.

Великої шкоди справі енергозбереження завдає наявність потужного (до 50 % від ВВП) "тіньового" сектора економіки. Енерго-, електро- та теплоємність ВВП продовжує залишатися непомірно високою. Ще негативнішим є вплив "тіньового" фактора на характер використання енергоресурсів. Підприємства, які працюють у "тіньовому" секторі, отримують надприбутки і не зацікавлені в ощадливому використанні ПЕР.

Економічна та енергетична кризи 90-х років суттєво вплинули на ефективність використання енергоресурсів в окремих галузях економіки України. Якщо ВВП за 1990-2000 рр. зменшився на 57 % - головним чином за рахунок зниження обсягів виробництва промислових, сільськогосподарських товарів та будівництва, - то споживання первинних енергоресурсів скоротилося на 43,3 %. Тобто темпи зменшення ВВП випереджали темпи скорочення споживання первинних енергоресурсів, що призвело до помітних змін у показниках енергетичної ефективності. Енергоємність ВВП за останнє десятиріччя збільшилася (з урахуванням споживання первинних ресурсів) на 33 %.

Програмою енергозбереження передбачено, що у 2005 р. енергоємність ВВП повинна зменшитися до 1,65-1,70 кг у. п. на одну гривню, у 2010 р. - до 1,26-1,43 кг.

Аналіз динаміки енергоємності ВВП засвідчує, що з 1997 р. відбувається стабілізація цього показника з урахуванням обсягів споживання первинних енергоресурсів. Така ж тенденція спостерігається у показниках паливоємності з 1998 р., електроємності - з 2000 р. Поступово починають діяти програми енергозбереження в окремих галузях та регіонах, активізується запровадження засобів контролю та обліку споживання енергоресурсів, а також реалізація на рівні підприємств маловитратних заходів енергозбереження.

Пріоритетними напрямами скорочення енергоспоживання в галузях економіки є запровадження нових та удосконалення наявних енергозберігаючих технологій і устаткування, зменшення матеріалоємності продукції; підвищення рівня і якості використання вторинних енергоресурсів; удосконалення обліку та контролю за витратами енергоресурсів тощо. Згідно з уточненим аналізом і розрахунками обсяги галузевого енергозбереження у 2005 р. мають скласти 39-43,7 млн. т у. п., у 2010 р. - 49-58,1 млн. т. У міжгалузевому енергозбереженні ці показники розраховані відповідно на рівні 19,7-22 і 28,7-35,2 млн. т.

Прискорене впровадження енергозберігаючої техніки і технологій слід забезпечувати такими економічними заходами та механізмами:

- фінансування енергозберігаючих проектів за рахунок спеціальних видатків з державного та місцевих бюджетів на енергозбереження;

- виділення певної частини загальнодержавного інноваційного фонду на фінансування енергозберігаючих проектів з наданням пільгових кредитів та позик;

- комерціалізація енергозбереження, розширення можливостей контрактної системи завдяки лізинговим операціям, перформанс-контрактингу та концесіям;

- ціноутворення на основі збалансування попиту та пропозиції, диференціація тарифів на енергоносії з урахуванням пори року та обсягів споживання;

- депозитна передплата та заборона безоплатного відпуску енергоносіїв;

- запровадження економічних стимулів енергозбереження (премії, штрафи, адміністративна та фінансова відповідальність).

Реалізація першочергових енергозберігаючих заходів технологічного характеру має забезпечити на кінець 2004 р. щорічну економію паливно-енергетичних ресурсів у межах 20,3 млн. т у. п.

Орієнтовна вартість зекономлених за 2001-2004 рр. енергоресурсів складе близько 8,5 млрд. грн., що перевищує необхідні обсяги інвестицій для їх реалізації, які дорівнюють 6,5 млрд. грн.

4. Перехід енергетики до сталого розвитку

Існують нагальна потреба та об'єктивні умови для того, щоб на порозі нового тисячоліття ставити питання про перехід енергетики нашої країни на шлях сталого розвитку, всебічно проаналізувати стан, головні цілі, проблеми та пріоритети розбудови вітчизняного ПЕК в рамках світової енергосистеми.

Вирішення цієї проблеми вимагає докорінної зміни суспільних поглядів та позицій, переоцінки цінностей, принципів взаємовідносин людини і природи у цій сфері. Нова енергетична доктрина повинна кардинально відрізнятися від попередньої моделі кількісного розвитку енергетики і спрямовуватися насамперед на реалізацію якісно нових завдань - забезпечення високої екологоенергоефективності виробництва і використання енергії.

4.1. Удосконалення структури та перебудова електроенергетичної галузі

В електроенергетиці країни необхідно вирішити комплекс складних проблем довготривалого характеру. Основна з них - перебудова структури генеруючих потужностей в бік забезпечення більшої маневреності та підвищення економічності електроенергетичної системи. Нині вона переобтяжена великим базисним устаткуванням: 44 блоки по 300 МВт, 24 - по 500, 8 - по 800 МВт. Українські ГЕС не мають достатньої потужності для покриття пікових навантажень. Більшість енергоблоків потужністю 100-150 МВт, за рахунок яких це забезпечувалося, вичерпали свій технічний ресурс. Доводиться використовувати не призначені для цього блоки по 300 МВт, що збільшує витрати палива і погіршує інші техніко-економічні показники.

Основною характеристикою, яка визначає структуру і види генеруючого устаткування в електроенергетичній системі (ЕЕС) країни, є графік електричних навантажень (ГЕН). В українській енергосистемі з урахуванням структури суспільного виробництва та соціальної сфери він повинен був би передбачати 50-55 % базисного, 30-35 % маневрового та 10-15 % пікового навантаження.

Проте через надто недосконалу структуру генеруючих потужностей об'єднана енергосистема навіть за забезпеченості паливом не в змозі забезпечити графік електричних навантажень, необхідний для нормального функціонування споживачів.

З кінця 70-х років у нашій електроенергетичній системі почали вводити планові обмеження електроспоживання, ущільнення ГЕН зі збільшенням зони базисного навантаження. За останні роки цей процес набув масового характеру, широко використовується навіть примусове відключення споживачів (включаючи тих, хто вчасно платить за спожиту енергію). Це завдає великих економічних втрат, різко підвищує соціальну напруженість.

Ситуація, що склалася, вимагає від Уряду терміново приступити до розроблення та реалізації стратегії і програми реконструкції та розвитку електроенергетичної системи. З орієнтацію на науково обгрунтований перспективний ГЕН треба створити оптимальну структуру генеруючих потужностей з найбільш раціональними обсягами всіх класів устаткування: базисного - блоки 800, 300 МВт паросилових та парогазових ТЕС, блоки 500 МВт АЕС; маневрового - блоки 50, 100, 150 МВт на прогресивному устаткуванні (циркулюючий киплячий шар, парогазові установки, маневрові вугільні блоки та ін.); пікового - ГЕС, ГАЕС, газотурбінні установки тощо. Це дозволить повніше задовольняти потреби споживачів в електричній енергії протягом усієї доби без обмежень.

Багатопланові проблеми розвитку електроенергетичної галузі потребують детального, багатоваріантного аналізу і розрахунків, які необхідно виконати в процесі підготовки нової енергетичної стратегії країни. Особлива увага має бути зосереджена на наступному:

1. Велика інерційність розвитку ЕЕС, дефіцит коштів, жорсткі інвестиційні обмеження зумовлюють на період до 2010 р. потребу у подовженні терміну роботи частини наявного обладнання ТЕС. Оскільки це пов'язано і з додатковими витратами на заходи із захисту навколишнього середовища, реконструкцію такого устаткування доцільно проводити у мінімально достатніх обсягах.

2. Запровадження у значних обсягах парогазових технологій на природному газі при реконструкції наявних та будівництві нових електростанцій можливе за пріоритетності використання газу в перспективних паливних балансах ТЕС і в менших обсягах - за паритетності газу та вугілля. При орієнтації на вугілля розвиток парогазових ТЕС на газі обмежується обсягами, необхідними з точки зору забезпечення маневрових показників ЕЕС.

Впровадження ТЕС з котлами циркулюючого киплячого шару (ЦКШ) має жорстко узгоджуватися з наявністю ресурсів вітчизняного низькоякісного вугілля. За максимальними оцінками, потужність енергоблоків з ЦКШ може скласти до 3,5-4 млн. кВт.

Після 2010 р. за пріоритетної орієнтації на вугілля розвиток структури генеруючих потужностей найбільш доцільно забезпечувати за рахунок впровадження парогазових установок з внутрішньоцикловою газифікацією вугілля.

3. Висока економічність та сприятливі маневрові характеристики ТЕЦ обумовлюють доцільність максимального їх використання в структурі генеруючих потужностей ЕЕС, яке буде стримуватися лише необхідністю роботи за тепловим графіком. Протягом 2010-2015 рр. у розвитку ТЕЦ слід буде орієнтуватися на використання парогазових установок з котлами-утилізаторами, обладнаними пальниками для використання мазуту як резервного палива. Водночас при будівництві потрібно передбачати площі під устаткування для газифікації вугілля. З освоєнням цієї технології газифікації та зростанням видобутку або імпорту вугілля станції будуть переходити на використання вугілля як основного виду палива, а природний газ та мазут стають резервним паливом. Відповідно у цей період повинне набувати поширення промислове освоєння технології внутрішньоциклової газифікації вугілля як основи дальшого розвитку ТЕЦ.

4. Перебудова структури енергосистеми підвищує актуальність визначення та введення її оптимальних режимів із забезпеченням вимог щодо стабільності частоти, надійності та експлуатаційної безпеки. Необхідно більш ефективно та масово запроваджувати інформатизацію енергетики як засіб продовження достатньо надійної роботи галузі, що дуже важливо як для вирішення поточних завдань, так і на віддалену перспективу.

Реалізація такого масштабного завдання потребує великих капіталовкладень. Їх можна забезпечити шляхом:

а) повного використання на дані цілі коштів, отриманих від приватизації об'єктів електроенергетики;

б) включення у тариф на електроенергію спеціальної статті витрат та акумулювання коштів, що будуть надходити за цією статтею, у фонді модернізації і розвитку електроенергетики. До реалізації цього заходу треба приступати негайно у зв'язку з критично незадовільним технологічним станом енергетичного устаткування;

в) вироблення механізмів пільгового кредитування галузі;

г) залучення коштів іноземних інвесторів, у т.ч. міжнародних фінансових установ.

4.2. Розвиток атомної енергетики

Визначення раціональних параметрів розвитку атомної енергетики - стратегічна проблема державної ваги. З урахуванням великих природних запасів уранових та цирконієвих руд, значного промислового та науково-технічного потенціалу створення в Україні максимально можливого та фінансово доцільного ядерно-паливного циклу є цілком реальною справою, яка суттєво підвищить рівень енергетичного самозабезпечення держави.

Маючи незаперечні досягнення в окремих ядерноенергетичних та ядерно-фізичних технологіях, ми поки що далеко не повною мірою використовуємо наявні можливості. Потрібні суттєве поглиблення співпраці у цій сфері з Росією, іншими країнами СНД, реалізація спільних наукових і виробничих проектів, створення транснаціональних компаній, у рамках яких були б відновлені необхідні технологічні ланцюги та забезпечено підтримання провідної ролі ядерної енергетики в енергетичному балансі України.

Найближчими роками має бути докорінним чином поліпшене фінансування ядерної фізики та ядерної хімії. Світова практика засвідчує, що прискорений розвиток цих галузей науки справлятиме величезний вплив на темпи зростання більшості базових галузей економіки.

Чорнобильська АЕС. 15 грудня 2000 р. Україна виконала своє зобов'язання перед власним народом і всім людством щодо закриття Чорнобильської АЕС. Зупинка діючого енергоблоку і всієї станції - це реальний крок до усунення ризиків, пов'язаних з її роботою. Водночас це породило цілий комплекс проблем, які потребують вирішення.

Виведення з експлуатації рентабельного енергетичного об'єкту, невикористаний технічний ресурс якого складає ще не менше як 12 років, вимагає заміщення втрачених потужностей.

По суті єдиною можливістю для цього є добудова блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС. Проте за останні шість років Україна так і не отримала обіцяних міжнародними фінансовими інституціями коштів. Уряд повинен постійно і наполегливо працювати із західними партнерами, домагаючись виконання ними своїх фінансових зобов'язань.

Виведення вперше у світовій практиці з експлуатації атомної електростанції такої потужності ставить безпрецедентні завдання науково-технічного характеру. Це важливо ще і з тієї точки зору, що в недалекому майбутньому в Україні будуть виводитися з експлуатації інші атомні станції. Набутий для цього досвід міг би бути корисним і для всього світу.

Кінцевим етапом виведення ЧАЕС з експлуатації є повний демонтаж споруд, які не підлягають дальшій експлуатації для будь-яких інших цілей, вивантаження палива, виконання низки заходів щодо захоронення радіоактивних відходів (РАВ), включаючи довгоіснуючі та високоактивні. Робити це доведеться за умов тотального радіоактивного забруднення обладнання, будівель і споруд на промисловому майданчику, при значній різноманітності характеристик радіоактивних "відходів за складом, фізико-хімічними властивостями, місцями знаходження.

Загальна кількість РАВ на проммайданчику ЧАЕС (включаючи об'єкт "Укриття"), які підлягають переробці та захороненню, оцінюється у 3,2 млн. т, обсяг високоактивних відходів складає майже 90 тис. куб. м. Жодній країні не доводилося мати справу з технічним і екологічним завданням такого обсягу і складності.

Усі роботи мають здійснюватися з безумовним додержанням

жорстких  вимог  до  безпеки персоналу  та  навколишнього
середовища.

Закриття ЧАЕС, перетворення об'єкта "Укриття" в безпечну систему, збереження і підсилення бар'єрних функцій Чорнобильської зони - це велика комплексна проблема, яка, незважаючи на значну кількість розробок, ще далека від розв'язання. Тому доцільно розглянути питання щодо створення Міжнародного центру, який слугував би цій меті. Потрібне також об'єднання організаційних, фінансових та інтелектуальних зусиль Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, НАН України, Академії медичних наук та інших установ з метою фундаментального поглиблення та розширення досліджень з проблем ядерної енергетики, радіоекології, радіаційної медицини тощо. Це мало б важливе значення для підвищення енергозабезпечення України, а також захисту населення і довкілля як нашої держави, так і всього світового співтовариства.

Дуже специфічною і злободенною є проблема будівництва національного сховища РАВ і поводження з довгоіснуючими та високоактивними відходами. Законодавством передбачено, що такі відходи мають розміщуватися в стабільних геологічних формаціях для постійного зберігання. Як показує досвід інших країн світу, така практика вимагає довготривалих попередніх досліджень і значних капіталовкладень. Такі дослідження проводить Національна академія наук України, але їхні темпи та рівень фінансування не відповідають вимогам екологічної безпеки держави.

Не менш важливим є техніко-економічне обгрунтування спорудження геологічного сховища з тим, щоб оцінити його вартість та терміни введення в дію з урахуванням економічної ситуації в державі.

Щодо будівництва геологічних сховищ, то на це, як підтверджує знову ж таки світовий досвід, потрібно кілька десятиріч. Тим часом система надійного зберігання довгоіснуючих та високоактивних відходів потрібна Україні вже сьогодні, насамперед у зв'язку з перетворенням об'єкта "Укриття" в екологічно безпечну систему. Слід також мати на увазі, що за 10-15 років постане завдання закриття майже всіх нині діючих в Україні АЕС.

Саме тому невідкладним є створення Національного сховища радіоактивних відходів у зоні відчуження. Воно має забезпечити надійне зберігання високоактивних ядерних відходів на весь період, поки не буде прийняте в експлуатацію Центральне геологічне сховище, яке стане складовою його частиною.

4.3. Реформування та забезпечення розвитку вугільної промисловості

Видобуток вугілля в Україні здійснюється за складних гірничо-геологічних та технічних умов залягання вугільних пластів, малої їх потужності (у 1,5-2 рази меншої, ніж у країнах СНД та Західної Європи), великих глибин гірничих робіт (63 % шахт працюють на глибині 600 м і більше), підвищеного вмісту сірки.

Ці фактори обумовлюють низьку конкурентоспроможність українського вугілля як на внутрішньому, так і на світовому ринку.

Відносної стабілізації роботи вугільної промисловості було досягнуто у 1999-2000 рр. за рахунок створення державою особливих економічних умов її функціонування, а саме:

- систематичного виділення з бюджету для потреб галузі значних коштів;

- обмеження імпорту вугілля;

- надання пільг у сплаті до державного бюджету податків, зборів та обов'язкових платежів;

- виділення кредитів на придбання устаткування;

- створення спеціальних економічних зон у Донецькій та Луганській областях;

- використання спеціальних механізмів виплати працівникам галузі заробітної плати.

Для дальшого реформування структури управління галуззю необхідно:

- завершити структурну реформу, визначити оптимальні принципи ринкового управління, розбудувати інститути корпоративного управління і залучення інвестицій;

- завершити реструктуризацію шахтобудівного комплексу і виробничої інфраструктури (допоміжних, обслуговуючих підприємств та об'єднань) з урахуванням реальних потреб в їхніх послугах;

- визначити механізми і способи посилення взаємодії вуглевидобувної та машинобудівної промисловості, створити лізингові компанії з виробництва гірничо-шахтного обладнання за участю промислових підприємств і комерційних банків;

- реструктуризувати вуглепереробні підприємства (консервація або закриття надлишкових потужностей збагачувальних фабрик, технічне переозброєння об'єктів, які залишаються в експлуатації);

- розробити та здійснити програму реформування галузевої науки.

Підвищення ефективності виробничої діяльності підприємств та всієї вугільної промисловості в цілому потрібно здійснювати за такими напрямками:

- нарощення потужностей ефективно працюючих шахт за рахунок введення нових лав;

- спрямування бюджетного фінансування на перспективний розвиток вуглевидобувних підприємств і галузевої науки з максимальним обмеженням витрачання коштів на поточні потреби;

- створення фінансово-промислових груп "вугілля-коксметал", "вугілля-електроенергія" із залученням комерційних банків;

- перехід на реалізацію вугілля та вугільної продукції через товарні біржі, удосконалення порядку формування цін на них залежно від теплотворності;

- залучення інвестицій у спеціальні економічні зони Донецької та Луганської областей з метою диверсифікації економіки вуглевидобувних регіонів, створення нових робочих місць на малих та середніх підприємствах, а також підтримка місцевих органів влади, які прийняли на баланс об'єкти соціальної сфери вугільних підприємств.

З усіх галузей ПЕК у вугільної промисловості найбільш невизначені перспективи функціонування та розвитку. Фахівці спрогнозували два варіанти розвитку подій галузі загалом і на кожній шахті.

Перший варіант - робота в умовах обмеженого фінансування, без підтримки з державного бюджету. Відповідно у найближчі два роки закриються 94 шахти і чотири розрізи сумарною потужністю 34,1 млн. т. Внаслідок цього, а також погіршення гірничо-геологічних умов виробнича потужність шахтного фонду знизиться зі 115 млн. т. у 1999 р. до 48 млн. т у 2001 р. У 2010 р. видобуток вугілля складатиме лише 36,6 млн. т.

За другим (оптимістичним) варіантом обсяги видобутку вугілля у 2010 р. повинні досягти 100 млн. т. При цьому передбачається реалізація заходів з оздоровлення шахтного фонду шляхом будівництва нових і реконструкції діючих шахт та розрізів з приростом потужностей, технічного переозброєння і введення в дію нових горизонтів на перспективних шахтах і закриття особливо збиткових підприємств.

За цим варіантом приріст видобутку вугілля в 2005 р. повинен скласти 16,8 млн. т, а в 2010 р. - 23,8 млн. т. Основний приріст планується отримати за рахунок групи із 72 перспективних шахт.

Для забезпечення такого варіанта розвитку з державного бюджету необхідно виділяти щорічно до 2010 р. кошти, які у 1,5-2 рази перевищують ті, що асигнуються нині.

Однак будь-якої фінансової підтримки буде замало за умов збереження нинішнього застарілого організаційно-економічного механізму підтримки галузі. Він характеризується, по-перше, тінізацією, а з іншого боку, не передбачає економічного стимулювання і надання пільг лише за кінцевим результатом. Пільгове оподаткування підприємств, захист внутрішнього ринку від імпорту будуть дієвими тільки стосовно збільшення вуглевидобутку. Проблеми ж розвитку техніки та технологій на цій основі вирішити не вдається через відсутність власних коштів на придбання нового устаткування та скорочення обсягів геологорозвідувальних робіт, що призведе до зниження темпів підготовки запасів.

Прогноз обсягів видобутку вугілля по групах шахт, тис. т

------------------------------------------------------------
                 |       2005 р.      |       2010 р.
-----------------+--------------------+---------------------
                 |Кількість| Видобуток| Кількість| Видобуток
                 |технічних|  вугілля | технічних|  вугілля
                 | одиниць |          |  одиниць |
------------------------------------------------------------
Всього,              169      93000       151      100000
в т.ч. по групах:

нові і другі           7       8100         8       11850
черги шахт та
розрізів

шахти, що              8       6300         8        8600
реконструюються

перспективні          72      55435        72       60185
шахти                                                                                                                                                                      4

(в т.ч. 42 шахти з новими горизонтами)

шахти і розрізи,      19       5210         -          -
що вибувають з
експлуатації
                          *                                                                                                `
залишкова група       63      17955        63       19365
 

Надійне функціонування та сталий розвиток вугільної промисловості тісно пов'язані з комплексним структурним реформуванням галузі, яке має бути забезпечено Урядом у максимально стислі строки протягом найближчих двох-трьох років.

4.4. Напрями розвитку нафтогазового комплексу

Повніше забезпечення потреб національної економіки у природному газі в найближчі роки за рахунок власного видобутку малоймовірне. Через істотне зменшення обсягів пошуково-розвідувального буріння у 1994-2000 рр. видобуток газу перевищив приріст його запасів у 1,8 раза; якість розвіданих запасів оцінюється як низька, а їх розробка перебуває на межі економічного ризику.

Деякою мірою виправити становище можна шляхом прийняття законодавчих актів у питаннях фінансування та оподаткування підприємств галузі, наприклад у частині віднесення витрат на розвідку до складу валових витрат, цільового інвестування амортизаційних відрахувань та рентних платежів у будівництво свердловин та облаштування родовищ. Обсяги та якість запасів значно ускладнюють перспективи приходу в газовидобувну галузь серйозного інвестора. Тому самоінвестування є практично єдиним засобом підтримання його видобутку та доведення до запланованого на 2010 р. обсягу в 25-27 млрд. куб. м.

Основним джерелом покриття потреб України у природному газі залишиться імпорт. Питання, пов'язані із забезпеченням газом (обсяги та джерела поставок, способи оплати, реструктуризація боргів тощо), неодноразово обговорювалися на найвищому рівні з керівництвом країн-експортерів, але реалізація досягнутих домовленостей неприпустимо затримується. Триває хибна практика укладання короткострокових (на один - три роки) договорів про постачання газу, хоча найбільш розвинені країни давно вже перейшли на систему 20-30-річного планування.

Найважливішою складовою не тільки нафтогазового, але й усього паливно-енергетичного комплексу є українська газотранспортна система (ГТС). Досить сказати, що майже половина вартості імпортованого газу сплачується за рахунок транзитних послуг. Обсяги газу, еквівалентні вартості транзиту, складали в останні роки від 30,4 до 32,3 млрд. куб. м. Протягом десятиріч українська ГТС забезпечувала заплановані транзитні поставки російського газу до країн Західної Європи без жодного випадку зриву; щорічні власні капіталовкладення в реконструктивні заходи системи складають 250 млн. дол. США, вже сьогодні Україна здатна задовольнити передбачені міжурядовою угодою з Росією (1994 р.) на 2005 р. обсяги транзиту (143,8 млрд. куб. м).

До цього слід додати спорудження компресорних станцій на недавно прокладеному, але завантаженому всього на 10 % газопроводі Торжок - Долина потужністю 29,5 млрд. куб. м, завантаження на повну потужність (30 млрд. куб. м) газопроводу Івацевичі-Долина, будівництво другої нитки газопроводу Тальне-Ананьїв-Ізмаїл, добудову компресорної станції Тарутино, що дасть змогу вже найближчим часом значно збільшити транзит російського газу у південно-західному та західному напрямах. Вартість реалізації цих проектів набагато менша порівняно з будівництвом нових обхідних газопроводів, запланованим РАТ "Газпром".

Є підстави сподіватися, що досягнутої з Президентом Росії домовленості про те, що будівництво нових газопроводів не вплине на обсяги транспортування газу через українську ГТС, буде додержано. Проте вона має бути підкріплена конкретними діями, у т.ч. щодо врахування інтересів Росії в діяльності української ГТС. Одним з варіантів могло б бути створення транснаціональної газотранспортної компанії за участю України, Росії та третьої сторони - стратегічного інвестора або групи зацікавлених компаній-інвесторів з країн СНД - як імпортерів, так і експортерів газу. Розглядаються також варіанти передачі ГТС у концесію та її приватизація.

У зв'язку з цим Уряд повинен невідкладно і всебічно розглянути та обгрунтувати рішення щодо управління системою, (

виходячи насамперед з національних інтересів.  Це водночас сприяло
б швидшій нормалізації відносин з Росією у цій сфері.

У контексті диверсифікації джерел постачання газу в Україну варіант з його надходженням з Туркменистану вирішує це питання частково, оскільки газ проходить через територію Росії. Можлива закупівля певної кількості газу в Узбекистані та Казахстані, причому це може бути газ як їх власного видобутку, так і той, яким оплачується транзит з Туркменистану. Для розширення імпорту азіатського газу важливе значення має підтвердження керівництва Росії, що проблем щодо транспортування її територією не буде.

Більшої уваги потребують також розподільчі газові мережі, довжина яких перевищує 232 тис. км. Тут першорядного значення набувають надійний і достовірний облік кількості споживаного газу, зменшення втрат при його транспортуванні та використанні, ширше застосування при ремонті діючих та прокладанні нових газопроводів поліетиленових труб.

Забезпечення України нафтою та нафтопродуктами практично цілком залежить від імпорту. Вітчизняні нафтопереробні підприємства є акціонерними товариствами відкритого і закритого типу, контрольні пакети яких належать іноземним компаніям або розподілені між ними та іншими акціонерами. Через нестачу обігових коштів для закупівлі сировини близько 90 % нафти переробляється на давальницьких заставах. Тому обсяги переробленої нафти цілком залежать від її постачальників, а завантаження заводів коливається від 3 до 63 % їхніх потужностей. Розрахунки за поставлену нафту і нафтопродукти здійснюються за договірними цінами між суб'єктами господарювання.

Залежність від імпортних поставок нафти та нафтопродуктів, а також значні коливання світових цін на них негативно позначаються на економіці України. Крім того, на ситуацію на вітчизняному ринку впливають постійні зміни в законодавстві у питаннях оподаткування операцій з нафтою і нафтопродуктами та ряд інших чинників.

До цих чинників належать:

- підвищення урядом Російської Федерації ставок вивізного мита на нафту;

- відсутність відшкодування податку на додану вартість підприємствам - постачальникам нафти на територію України з Російської Федерації;

- невирішеність проблеми виділення російською стороною щорічної експортної квоти на ввезення в Україну нафти в обсязі 15 млн. т на рік.

Усі ці питання мають бути розглянуті та розв'язані на урядовому рівні уже в цьому році.

Багато складнощів залишається як у транспортуванні нафти наявними системами (магістральний нафтопровід "Дружба" та підприємство "Придніпровські магістральні нафтопроводи"), так і у перспективах споруджуваних нафтопроводу Одеса - Броди та терміналу "Південний". Через недостатнє фінансування невиправдано затримується завершення проекту "Одеса - Броди". У цьому аспекті найактуальнішого значення набуває створення єдиної національної нафтотранспортної компанії і завершення у 2001 р. з'єднувальної магістралі та першої черги нафтотерміналу "Південний". Водночас Уряду вже зараз необхідно подбати про його завантаження, узгодити інтереси потенційних партнерів, створити більш привабливі умови для транзиту нафти порівняно з конкурентними його напрямами.

Ситуація, що склалася на ринку моторного палива, та можливі негативні зміни на ньому, а також гостра необхідність у поліпшенні екологічного стану населених пунктів потребують розширення масштабів використання на автотранспорті та в сільськогосподарських машинах альтернативних видів палива. Практично єдиним реальним шляхом тут є заміщення бензину та дизельного пального стиснутим природним газом. Україна має для цього необхідні передумови: сировинну базу та розгалужену систему трубопроводів, виробництво газонаповнювальних компресорних станцій. Стиснутий природний газ більш як удвічі дешевший за бензин та дизельне пальне, і таке співвідношення цін збережеться в майбутньому.

5. Наукове забезпечення ПЕК та кадри енергетики

Ситуація, що склалася у паливно-енергетичному комплексі країни, завдання дальшого його розвитку ставлять підвищені вимоги до наукового та кадрового забезпечення галузі.

Виходячи з потреби розробки науково обгрунтованих завдань стратегії розвитку галузі на 30, 50 і більше років, необхідно забезпечити і вдосконалювати наукове супроводження конкретних програм та проектів, концентрацію зусиль науковців на розробці такої техніки та технології, які забезпечували б високу ефективність використання енергетичних та матеріальних ресурсів, були екологічно сприйнятними і зорієнтовані на переважне використання вітчизняних енергоносіїв, скорочення імпортозалежності країни.

За останні роки в ПЕК через відсутність коштів практично не плануються пошукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Через це, крім усього іншого, не створено власної бази технічного переозброєння та дальшого розвитку галузі, суттєво знизився технічний рівень експлуатації устаткування.

Відродження, збереження та розвиток науково-технічного потенціалу енергетики можливі лише за умови невідкладної розробки та запровадження у 2001-2003 рр. механізму розширеного фінансування найбільш перспективних наукових розробок, передусім в енергозбереженні та енергетичному машинобудуванні як найбільш швидкоокупних і доступних для реалізації сферах.

Не менш важлива і складна проблема - підготовка кадрів. В енергетиці України зосереджено висококваліфіковану робочу силу і водночас вона є чи не найдешевшою в Європі за вартістю. Кадровий ресурс галузі підійшов до межі старіння, за якою загроза зупинки енергетичних потужностей через відсутність достатньо підготовленого обслуговуючого персоналу.

Потребує модернізації і система підготовки та перепідготовки кадрів, яка лишається незмінною вже кілька десятиріч. Необхідно розробити і запровадити, починаючи з 2002 р., нову систему відносин "навчальний заклад - замовник", яка передбачала б адресну підготовку достатньої кількості кваліфікованих фахівців, гнучке фінансування освітніх установ за змішаним принципом із залученням недержавних коштів.

6. Нормативно-правова база функціонування та розвитку енергетики

Запровадження ринкової моделі регулювання у ПЕК, як і економіці загалом, неможливе без належного правового та нормативного забезпечення. На жаль, синхронізувати ці процеси в Україні не вдалося, що стало однією з причин загострення ситуації: кризи з платежами за енергоносії, зростання тінізації та криміналізації паливно-енергетичного комплексу, зокрема корумпованості та застосування різноманітних схем ухилення від сплати податків.

Сьогодні багато аспектів правового та нормативного забезпечення діяльності в енергетичному секторі не відповідають реаліям та потребам життя. Нормативно-правові акти не сприяють реалізації стратегії розвитку галузі, підвищенню ефективності її функціонування, подоланню монополізму та тінізації. Це висуває серйозні вимоги перед Верховною Радою та Кабінетом Міністрів.

Розроблені та затверджені Національна енергетична програма до 2010 р. та Комплексна державна програма з енергозбереження не стали базовими документами, що визначають урядову політику у цій сфері, а на сьогодні - застаріли як технічно, так і ідеологічно.

Для стабілізації та поліпшення стану справ в енергетичному комплексі мають вживатися заходи, що стосуються не тільки цього сектора, а й усієї національної економіки. До них належать:

- поліпшення інвестиційного клімату, забезпечення захисту капіталів та прозорість механізмів приватизації, створення системи страхування інвестиційних ризиків;

- гармонізація законодавчої бази, системи стандартів України та європейських держав;

- зниження податкового тиску, спрощення системи оподаткування;

- створення рівноправних конкурентних умов для всіх суб'єктів економічної діяльності та недискримінаційний захист вітчизняного виробника;

- вироблення і впровадження механізмів, які припинили б зростання і забезпечили ліквідацію взаємної заборгованості між підприємствами України.

Не менш важливим є забезпечення неухильного і безумовного виконання правових норм та вимог законодавства. На жаль, приклад у цьому не показують навіть урядові структури. Так, протягом 2000 р. неодноразово порушувався Закон "Про електроенергетику" ( 575/97-ВР ) у частині проведення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії, довільно змінювався алгоритм розподілу коштів з розподільчого рахунку оптового постачальника електричної енергії. Енергетики самовільно примусово відключають споживачів від центрів живлення, порушують ст. 16 цього ж Закону.

Водночас даний Закон потребує змін та доповнень, які стосуються:

- джерел фінансування капітального будівництва та реконструкції об'єктів енергетики за умов існування різних форм власності;

- принципів замовлення споживачами додаткових потужностей та обсягів електроенергії на перспективу;

- умов будівництва споживачами власних генеруючих потужностей, паралельної роботи таких потужностей з енергосистемою та цінової політики стосовно цих незалежних постачальників енергії;

- меж відповідальності постачальників і споживачів електроенергії в будівництві розподільчих мереж та запровадження гнучкої тарифної політики;

- взаємної відповідальності постачальників і споживачів за перебої у відпуску електроенергії, відпуск її з неякісними параметрами, несплату за спожиту електроенергію і відключення з цих причин споживачів тощо.

Потребує змін та доповнень Закон "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку" ( 39/95-ВР ) в частині удосконалення управління, підвищення ролі органів державного регулювання у цій сфері.

У Кодексі про надра ( 132/94-ВР ) необхідно передбачити багатоукладність форм надрокористування, пільги і привілеї для інвесторів, стимули розширення обсягів розвідки та розробки родовищ корисних копалин, насамперед енергомістких.

Загалом з огляду на масштабність та комплексність проблеми постає питання про розробку та прийняття Енергетичної стратегії України до 2030 р. і на подальшу перспективу. Це необхідно, зокрема, для законодавчого забезпечення пріоритетності розподілу коштів державного бюджету на підтримку енергетичної галузі, створення пільгового правового простору для заохочення інвестицій, у т.ч. й іноземних. Після прийняття такої стратегії Урядові слід буде у найстисліші терміни забезпечити внесення коректив до окремих розділів нині діючої Національної енергетичної програми до 2010 р., трансформувавши їх у конкретні бізнес-плани з визначенням обсягів робіт і головне - реальних джерел фінансування.

Законодавчого вирішення потребують і такі питання:

- фінансове забезпечення поточної діяльності та розвитку галузей ПЕК за рахунок удосконалення системи формування цін та тарифів на енергоносії, яка повинна забезпечувати повне відшкодування витрат галузей ПЕК на ці цілі;

- забезпечення своєчасної сплати за енергоносії всіма споживачами і компенсацію підприємствам ПЕК пільг та субсидій, наданих відповідним категоріям споживачів, через адресні дотації.

- поліпшення якості, надійності та складу енергетичної статистики, приведення її у відповідність до міжнародних стандартів та вимог, забезпечення постійного незалежного моніторингу ситуації в ПЕК;

- приведення вітчизняних нормативно-правових актів з питань екології у відповідність з міжнародним законодавством в галузі енергетики.

Для забезпечення економного використання енергоносіїв та підвищення ефективності енергетики потрібні:

- створення механізмів державної підтримки діяльності в галузі енергозбереження та підвищення енергоефективності, в т.ч. надання на гарантійних умовах кредитів підприємствам недержавної форми власності; безпосередні інвестиції держави у здійснення таких завдань на підприємствах бюджетної сфери та на тих, за якими зберігається державний контроль;

- запровадження системи економічних санкцій за використання документації, приладів, машин та механізмів, обладнання, які не відповідають зазначеним стандартам з енергоспоживання, за відсутність або недостатню точність систем та приладів обліку витрат енергоносіїв тощо;

- створення системи податкових пільг для стимулювання енергозбереження та підвищення енергоефективності (наприклад, шляхом зниження ставок податку на прибуток на величину вартості зекономлених енергоносіїв на певний термін).

З урахуванням гостроти становища з енергозабезпеченням країни уся зазначена робота вимагає повсюдного і всемірного прискорення.

Висновки і пропозиції

1. Стан паливно-енергетичного комплексу країни залишається достатньо складним. Обсяги виробництва скоротились в усіх енергетичних галузях. У 2000 р. виробництво електроенергії становило 169 млрд. кВт-год. (61 % від обсягів 1991 р.), видобуток вугілля - 81,1 млн. т (58 %), нафти разом з конденсатом - 3,7 млн. т (75 %), природного газу - 17,9 млрд. куб. м (73 %).

2. Незважаючи на певні позитивні зрушення, досягнуті у 2000 р., зокрема щодо врегулювання законодавчої бази, відновлення грошового обігу в ПЕК, оптимізації балансу споживання основних видів паливних ресурсів, деякого скорочення енергоємності ВВП, ще немає підстав для висновку про стабілізацію ситуації у ПЕК. Вкрай зношеною є матеріальна база комплексу та відсутні механізми її відновлення: устаткування працює на межі технічних можливостей, значна його частка вже непрацездатна; 96 % обладнання ТЕС вже відпрацювало повний технологічний ресурс, 73 % - граничний ресурс. Сьогодні з 36 млн. кВт-год. встановленої потужності ТЕС тільки 17 млн. кВт-год. можуть нести навантаження. Схожа ситуація і в інших підгалузях. У разі невжиття дієвих заходів вже після 2005 р. дефіцит потужностей в енергосистемі України становитиме 7-10 млн. кВт-год., у 2010 р. працюватимуть в основному лише АЕС та ГЕС, а з 2020 р., Україна буде змушена імпортувати практично всю енергію. Дуже актуальним стає створення фондів розвитку ПЕК та запровадження спеціальних економічних механізмів його державної підтримки.

3. Низьким залишається рівень енергетичної безпеки країни. Це зумовлено монопольною залежністю України від імпорту російської нафти і газу, проблемами в розрахунках за них і погашенні боргів, що виникли у попередні роки. Власними енергоресурсами Україна забезпечує свої потреби на 47 %, паливними - на 37 %. Вона змушена купувати газ за надзвичайно високими і економічно невиправданими цінами. За останні 10 років втрати від цього склали 12 - 14 млрд. дол. США, що на порядок перевищує борг за газ перед Росією. Жодна країна світу не будує свою енергетичну стратегію на імпортованому паливі, ігноруючи власні енергоносії. Тому нагальним питанням є диверсифікація джерел постачання стратегічних енергоносіїв та зменшення обсягів їх споживання.

4. Україна успадкувала від СРСР вкрай невигідний для себе баланс енергоносіїв, який базується на споживанні дефіцитних ресурсів. Для зміни ситуації необхідно істотно зменшити як абсолютні показники, так і частку споживання природного газу з одночасним збільшенням обсягів та питомої ваги споживання вугілля, запасів якого вистачить на тривалий період. Така переорієнтація дозволить не тільки значно зменшити зовнішню залежність, а й розв'язати ряд важливих економічних та соціальних проблем, зокрема для таких регіонів, як Донбас і Придніпров'я.

5. Незбалансованим є рівень цін на енергоносії та продукцію промисловості. Останніми роками енергетики практично дотують за рахунок власних ресурсів усі базові галузі економіки, які змогли завдяки цьому підвищити свою конкурентоспроможність.

6. Непрямим потужним джерелом енергопостачання є енергозбереження. За 1996-2000 рр. у країні було зекономлено 23 млн. т у. п. Обсяг реальної економії у 2010 р. може скласти близько 86 млн. т у. п., що суттєво перевищить кількість всього палива, яке видобувається нині. Для ефективної та повної реалізації можливостей енергозбереження необхідно створити сприятливі умови для раціонального використання енергоносіїв: поліпшити інвестиційний клімат, відновити загальнодержавний фонд енергозбереження, запровадити фіскальні важелі стимулювання енергозбереження тощо. Тільки завдяки маловитратним короткотерміновим заходам уже у найближчі півтора - два роки щорічна економія паливно-енергетичних ресурсів може скласти 12-14 млн. т у. п.

7. Основними напрямами переходу електроенергетики країни на шлях сталого розвитку є завершення реформування відносин власності та стимулювання залучення інвестицій, оптимізація цінової політики, спрямована на повне відшкодування витрат енергокомпаній, докорінна перебудова структури генеруючих потужностей в бік забезпечення їх маневреності та стабільності частоти, підвищення енергетичної і економічної ефективності технологічного устаткування і енергетичних підприємств, додержання вимог захисту навколишнього середовища, створення власного ядерного паливного циклу та Національного сховища радіоактивних відходів.

8. Ситуація у вугільній промисловості характеризується значним погіршенням геологічних умов (63 % шахт працюють на глибині понад 600 м), потужність пластів у півтора - два рази менша за показники провідних вугільних басейнів СНД та Західної Європи. Рівень зольності та вміст сірки в українському вугіллі у 2-3 рази гірші за встановлені стандарти. Підвищувати ефективність виробничої діяльності підприємств вугільної промисловості необхідно шляхом нарощування потужностей ефективно працюючих шахт, структурної перебудови і переходу на ринково-корпоративні принципи управління, закриття малорентабельних підприємств, спрямування на розвиток галузі бюджетного фінансування, формування цін на вугільну продукцію залежно від її теплотворності, запровадження точкового механізму державної підтримки та ін.

З іншого боку, слід опрацювати та реалізувати державну програму реконструкції українських ТЕС, адаптацію їх обладнання до використання низькоякісного вітчизняного вугілля, запровадження в тепловій енергетиці новітніх технологій, які дозволили б надалі користуватися вітчизняною паливною базою. Україна має необхідні технічні та технологічні можливості успішного розв'язання цього завдання. Втілення його в життя не лише відкриє нові перспективи перед вугільною промисловістю, а й може стати важливим стимулом для розвитку машинобудування, вирішення соціальних проблем шахтарських регіонів.

9. У нафтогазовому комплексі необхідно забезпечити синхронізацію темпів промислового буріння і нарощування розвіданих запасів, застосування механізмів залучення інвестицій, передбачених угодами про розподіл продукції та концесійними договорами, визначитися з принципами дальшого управління газотранспортною системою, залучення коштів на її реконструкцію, розширення будівництва розподільчих газопроводів, завершення реалізації проекту "Одеса - Броди", встановлення сприятливого режиму для імпорту сирої нафти, зокрема з Росії, модернізації нафтопереробних заводів.

10. У 2001 р. необхідно завершити формування законодавчої бази ПЕК, зокрема прийняти закони про основні засади функціонування Енергоринку, внести зміни до Закону "Про електроенергетику" ( 575/97-ВР ), Кодексу про надра ( 132/94-ВР ), розробити та затвердити Енергетичну стратегію України на 30-50 років, забезпечити гармонізацію законодавчої бази та систем стандартів із законодавством промислово розвинених країн. Належить врегулювати питання збереження та розвитку галузевої науки, запровадження додаткових небюджетних і спільних механізмів фінансування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, реформування системи підготовки та перепідготовки кадрів, узгодження кількості та кваліфікації персоналу, який готується у навчальних закладах, з потребами енергетичних компаній.

Аграрний сектор економіки України: шляхи поглиблення реформ

1. Результати реформ

У 2000 р. окреслилися перші результати кардинальних перетворень в аграрному секторі, що засвідчують становлення ринкових відносин на селі і мають величезне політичне, економічне та соціальне значення.

Це, насамперед, відродження приватної власності на землю і майно, створення умов для розвитку приватного господарювання, запровадження ринкових механізмів у стосунках між селянами - власниками і суб'єктами господарювання на основі оренди землі та майна, забезпечення селянам права одержувати прибуток від своєї власності шляхом безпосереднього використання її в господарському обороті або здачі в оренду.

Вперше за роки незалежності України виробництво валової продукції сільського господарства збільшилося у минулому році порівняно з 1999 р. на 9,2 %. Значно зменшилась кількість збиткових підприємств, у 10 разів зменшилась сума збитків. Закладено фундамент зростання аграрного виробництва на 2001 р. Озимих зернових посіяно 8,9 млн. га, виорано на зяб 11 млн. га, що більше, ніж у 1999 р.

Особливо зросла рентабельність рослинницької продукції, зокрема зерна - більше ніж у 4 рази. Виробництво цукрових буряків, овочів, картоплі перетворилося із збиткового на прибуткове. Знизився рівень збитковості продукції тваринництва, зокрема, молока - втричі.

Зміцненню фінансового стану сільськогосподарських підприємств сприяли запровадження приватного господарювання, активна розбудова аграрного ринку, зниження податкового навантаження.

Виробництво продукції сільського господарства та харчової промисловості

наростаючим підсумком, % до відповідного періоду попереднього року

1999 р.

харчова промисловість сільське господарство

01 - 124,1 01 - 97,5 02 - 131,6 02 - 99,5 03 - 130,2 03 - 103,3 04 - 130,4 04 - 103,8 05 - 130,7 05 - 104,2 06 - 130,8 06 - 104,6 07 - 130,6 07 - 104,8 08 - 130,6 08 - 106,4 09 - 126,7 09 - 108,6 10 - 125,0 10 - 107,4 11 - 126,5 11 - 106,6 12 - 126,1 12 - 109,2

2000 р.

харчова промисловість сільське господарство

01 - 97,7 01 - 96,5 02 - 97,4 02 - 97,4 03 - 105,5 03 - 95,1 04 - 100,6 04 - 94,8 05 - 100,1 05 - 94,8 06 - 98,5 06 - 95,4 07 - 99,3 07 - 94,3 08 - 98,0 08 - 100,2 09 - 98,0 09 - 101,3 10 - 97,5 10 - 102,1 11 - 97,0 11 - 102,5 12 - 93,1 12 - 107,8

Фінансові результати діяльності сільськогосподарських підприємств

1996 р.      1997 р.      1998 р.      1999 р.      2000 р.
 ------       ------       ------       ------       ------
1|68,5|      1|87,2|      1|91,9|      1|84,2|      1|54,2|
------+------------+------------+------------+------------+------
     2|1396|      2|3407|      2|4061|      2|3399|      2| 328|
      ------       ------       ------       ------       ------

1 - Частка збиткових сільськогосподарських підприємств, %
     2 - Сума збитків ськогосподарських підприємств, млн. грн.
 

Водночас потрібна велика і напружена робота з подолання наслідків тривалої відсутності реального власника на землю та майно, нееквівалентності міжгалузевих економічних відносин, пов'язаних з ними виснаження матеріально-технічної бази, погіршення фінансового стану галузі, занепаду соціальної сфери села, а також з дальшої розбудови аграрного ринку.

Рентабельність виробництва сільськогосподарської продукції, %

----------------------------------------------------------------
   Продукція    |1980 р.|1990 р.|1997 р.|1998 р.|1999 р.|2000 р.
----------------------------------------------------------------
Вся                4,4     37,3   -23,9   -28,3   -22,1    -2,4
сільсько-
господарська
продукція

Зерно             53,8    275,1    37,5     1,9    12      54,6

Насіння           89,3    236,5    19,4    22,0    54,5    58,8
соняшнику

Цукрові буряки    -2,1     29,5   -10,4   -12,0   -14,8     5,4

Овочі відкритого   2,0     27,6   -37,4   -25,2   -12,8     1,1
грунту

Картопля          -3,4     27,2   -24,1   -18,6   -12,5    10,7

Молоко і молочні   8,4     32,2   -53,7   -46,7   -36,6    -9,6
продукти

М'ясо великої      4,3     20,6   -61,5   -59,3   -57,9   -54,5
рогатої худоби

Яйця              37,7     27,3    -5,5    -1,3    -0,7     3,9
 

2. Якісні зміни у відносинах власності та господарювання

2.1. Реформування земельних відносин

Соціально-економічні перетворення на селі розпочалися з реформування земельних відносин.

У 1991-1993 рр. було законодавчо запроваджено приватну власність на землю, розпочато передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств.

Водночас масова приватизація землі в аграрному секторі стримувалася обмеженістю та недосконалістю законодавчої бази. У зв'язку з цим дані питання були врегульовані відповідними актами Президента України: "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" ( 666/94 ) від 10 листопада 1994 р. та "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" ( 1529/99 ) від 3 грудня 1999 р.

На виконання цих документів проведено паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, видано сертифікати на право на земельну частку (пай), здійснено грошову оцінку земель. Усе це створило передумови для включення землі в економічний оборот, запровадження оренди земельних паїв та гарантування мінімальної орендної плати, а також для господарського самовизначення селян.

У результаті паювання 6,4 млн. селян одержали безоплатно у власність 26,5 млн. га сільськогосподарських угідь.

Понад 300 тис. селян вилучили свої земельні паї для самостійного господарювання, близько четверті вилучили їх із земельних масивів колишніх колективних підприємств і передали в оренду фермерам, підприємствам, іншим господарським структурам. А всього правом передачі земельних паїв в оренду у 2000 р. скористалося більш як 90 % селян-власників.

Це сприяло створенню на селі реального конкурентного середовища, формуванню різноукладної господарської системи.

2.2. Реформування колективних підприємств

У 2000 р. реформовано 11,4 тис. (99,5 %) колективних сільськогосподарських підприємств, на базі яких створено 14,7 тис. нових приватних агроформувань ринкового типу.

У переважній більшості цих нових приватних формувань збережено цілісні земельні та майнові комплекси.

Разом з тим їхня правова та організаційно-господарська структура, а також економічна база якісно відрізняються від того, що було раніше. Більшість таких формувань створено як приватні підприємства чи товариства, які здійснюють господарську діяльність на базі орендованої землі та майна за договорами з кожним власником і на основі колективної організації праці, за трудовими угодами з кожним працівником.

Структура сільськогосподарських угідь новостворених агроформувань

Товариства з обмеженою               -      42,8 % (10636 тис. га)
відповідальністю

Сільськогосподарські кооперативи     -      23,4 % (5831 тис. га)

Приватні (приватно-орендні)          -      16,9 % (4206 тис. га)
підприємства

Акціонерні товариства                -       7,0 % (1753 тис. га)

Селянські (фермерські)               -       3,6 % (885 тис. га)
господарства

Приватні господарства                -       3,3 % (818 тис. га)
без створення юридичної особи

Інші агроформування                  -       3,0 %  (757 тис. га)
 

Організаційно-правові форми господарювання на селі, розміри новоутворених структур та зміст земельно-правових стосунків потребують дальшого удосконалення. Міністерству аграрної політики, Державному комітету по земельних ресурсах, місцевим державним адміністраціям слід продовжити у 2001 р. пошук найбільш прийнятних та ефективних рішень з цих питань.

2.3. Зміцнення особистих селянських господарств

У ході аграрної реформи набули дальшого розвитку особисті господарства населення, їх кількість зросла на 30 %, а землеволодіння - більш як удвічі. Виробництво сільськогосподарської продукції в особистих селянських господарствах збільшилося торік проти 1999 р. на 19,8 %, а його частка у структурі валової продукції сільського господарства - з 32,8 % у 1991 р. до 64,7 % у 2000 р.

Зараз в особистих господарствах населення зосереджено виробництво майже всієї картоплі та овочів, а також більшої частини продукції тваринництва.

Дальшому розвитку приватного сектора сприятиме виділення земельних паїв у натурі та приєднання їх до особистих господарств населення, а також зміцнення матеріально-технічної бази цих господарств. З огляду на це Державному комітету по земельних ресурсах, місцевим державним адміністраціям потрібно активізувати роботу над оформленням державними актами права приватної власності селян на земельні частки (паї), а Кабінету Міністрів України опрацювати і внести у 2001 р. до Верховної Ради України законопроект про правове врегулювання діяльності особистих селянських господарств.

Розвиток особистих господарств населення

-----------------------------------------------------------------
                                   | 1991 р. | 1999 р. | 2000 р.
-----------------------------------------------------------------
Кількість сімей (дворів), які мають    9,8       11,6     12,5
земельні ділянки, млн.

Площа с/г угідь, млн. га               2,7        5,9      6,2
(на початок року)

Валова продукція в порівняльних       13,8       13,9     16,7
цінах 1996 р., млрд. грн.

Частка господарств населення у         6,5       14,6     15,5
площі с/г угідь, %

Частка господарств населення          32,8       59,0     64,7
у валовій сільгосппродукції, %
 

2.4. Прискорення розвитку фермерства

Радикальне реформування аграрного сектора створило сприятливі умови для розвитку фермерства.

Після виходу Указу Президента України "Про оренду землі" ( 367/97 ) площа фермерських господарств динамічно зростала і перевищила на початок 2000 р. 1 млн. га. Протягом 2000 р. вона майже подвоїлась і зараз перевищує 2 млн. га. Середній розмір одного господарства за землекористуванням досяг 56 га, причому переважно за рахунок оренди земельних часток (паїв).

До фермерського сектора дедалі більше наближаються особисті селянські господарства, які вилучили свої земельні паї і самостійно господарюють на них. Зараз таких господарств уже більше 300 тис. із середнім розміром землеволодіння понад 4 га, що дорівнює середньому розміру фермерських господарств у багатьох європейських країнах (Греція, Іспанія, Португалія).

Процес господарського самовизначення селян та їх переходу до фермерства триватиме, у нього великий потенціал. Для його прискорення потрібна активна і всебічна підтримка з боку органів державної влади, особливо у питаннях зміцнення матеріально-технічної бази особистих селянських господарств.

Розвиток фермерських господарств

Кількість фермерських господарств, тис.

1992 р. - 14,7 1998 р. - 35,5 1999 р. - 35,9 2000 р. - 38,4

Площа сільгоспугідь на 1 господарство, га

1992 р. - 19,9 1998 р. - 29,0 1999 р. - 32,4 2000 р. - 56,1

2.5. Реформування майнових відносин

Згідно із Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" ( 2114-12 ) майно ліквідованих колективних підприємств перейшло у власність селян - колишніх членів цих підприємств у вигляді майнових паїв пропорційно їхньому трудовому внеску. У разі виходу з підприємства або припинення його діяльності селянин має право на отримання паю натурою, грішми або цінними паперами.

Однак у багатьох випадках таке паювання майна не проведено, воно неофіційно перейшло в господарське користування приватних формувань, створених на базі колективних підприємств. Тільки у половині господарств, за оперативними даними, майнові паї селянам визначені розрахунково і з ними укладено договори оренди майна.

Через відсутність реального власника та господаря майна воно псується і знищується, чиняться обман селян та зловживання з боку нових приватних господарників. Уряд, Міністерство аграрної політики, органи виконавчої влади на місцях та сільські ради повинні якомога швидше забезпечити паювання майна, визначення розмірів майнових паїв, документальне посвідчення права власності на них і створення умов для вільного господарського самовизначення селян стосовно використання майнових паїв.

Протягом 2001 р., як того вимагає Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" ( 62/2001 ) від 29 січня 2001 р., має бути створене нормативно-правове та методичне забезпечення цих процесів, проведена необхідна організаційно-практична робота.

Для завершення реформування відносин власності та господарювання на селі Кабінету Міністрів України необхідно у нинішньому році врегулювати нормативно-правовими актами такі питання:

- запровадження системи реєстрації прав фізичних і юридичних осіб на земельні ділянки, включення землі в економічний оборот, створення механізмів руху земельних сертифікатів, захисту прав та довгострокових інтересів селян - власників землі, формування інфраструктури ринку землі, її оренди, організації земельних аукціонів, земельного банку;

- закріплення прав селян на майнові паї та створення умов для їх руху, зокрема індивідуальної та групової оренди, вилучення майнових об'єктів для самостійного господарювання, продажу юридичним та фізичним особам для господарського використання.

Для удосконалення земельних відносин і форм господарювання необхідно прискорити прийняття Земельного кодексу України та законів: "Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна", "Про земельний банк", "Про особисте селянське господарство" і "Про охорону земель і родючості грунтів".

На виконання нині чинних нормативно-правових актів Урядові та органам виконавчої влади на місцях слід невідкладно вжити організаційно-практичних заходів щодо видачі власникам земельних сертифікатів державних актів на право приватної власності на землю, майнових сертифікатів, удосконалення орендних відносин у використанні землі та майна, захисту прав та економічних інтересів селян у здійсненні права власності на паї, підвищення відповідальності сторін за охорону земель та збереження їх родючості.

3. Формування ринкового середовища

Утвердження на селі приватної власності та приватного господарювання, розширення орендних відносин є необхідними, але не єдиними передумовами економічного піднесення галузі. Новим власникам і господарям на селі потрібні сприяння та підтримка для прибуткового ведення господарства і виробництва конкурентоспроможної продукції. Це стосується насамперед ціноутворення, оподаткування, кредитування, інвестування, митно-тарифного регулювання та страхування.

3.1. Подолання диспаритету цін

За роки економічної кризи в сільському господарстві утворився п'ятикратний диспаритет цін. Суцільна збитковість галузі поглиблювалася відсутністю організованого і прозорого ринку, бартеризацією розрахунків, неплатежами, застосуванням давальницьких схем і взаємозаліків.

Цінова політика повинна грунтуватися на вільному ціноутворенні у поєднанні з державним регулюванням, посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси і послуги, а також ефективною системою державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників і поліпшення ринкового середовища для збуту сільськогосподарської продукції, стимулювання споживчого попиту.

Великі потенційні можливості ринкових механізмів оптимізації цін на сільськогосподарську продукцію підтверджують результати, досягнуті у другому півріччі 2000 р. Завдяки реалізації виданих у червні указів Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" ( 767/2000 ) та "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" ( 832/2000 ) кількість об'єктів інфраструктури ринку збільшилась у 3,5 раза і продаж сільськогосподарської продукції через мережу прозорого ринку (біржі, аукціони, торгові доми тощо) зріс проти відповідного минулорічного періоду майже у 5 разів, бартерні розрахунки скоротилися до 18,6 % проти 27,1 % у 1999 р. Удвічі виросла ціна на зерно і в 1,5-2 рази - на тваринницьку продукцію. Це значною мірою допомогло послабити диспаритет цін.

Розвиток інфраструктури аграрного ринку

--------------------------------------------------
                    | 1993 р. | 1999 р. | 2000 р.
--------------------------------------------------
Агроторгові доми         95        94       353
Товарні біржі            34        34        43
Оптові ринки             77       234       415
Заготівельні пункти       -         -     16259
Обслуговуючі              -         -       725
кооперативи
 

Загалом торік ціни на сільськогосподарську продукцію зросли майже на 56 %, а темпи їх підвищення у півтора раза перевищили темпи зростання оптових цін на промислову продукцію, що споживається сільським господарством. Коефіцієнт паритетності досяг за цей період 1,14 на користь сільськогосподарського виробництва. Тобто вперше за роки незалежності намітилася тенденція до подолання диспаритету цін.

Проте втрати від диспаритету цін за останнє десятиріччя дуже значні, вони продовжують негативно впливати на стан та розвиток аграрної галузі.

Потенціал інфраструктури та механізмів прозорого аграрного ринку використовується ще недостатньо. У третині сіл поки що немає пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції, майже у половині сільських районів - агроторгових домів. Ще мало оптових продовольчих ринків та фірмових оптово-роздрібних магазинів з продажу мінеральних добрив, засобів захисту рослин пально-мастильних матеріалів, запасних частин для сільгосптехніки тощо.

Співвідношення індексів цін на сільськогосподарську продукцію та промислову, яка споживається сільським господарством (до базового 1990 р.)

1991 р. - 1,04 1992 р. - 0,45 1993 р. - 0,32 1994 р. - 0,25 1995 р. - 0,19 1996 р. - 0,18 1997 р. - 0,17 1998 р. - 0,17 1999 р. - 0,17 2000 р. - 0,19

Частка реалізації зернових через біржову торгівлю становила лише 16 %. Уряд не забезпечив запровадження заставних операцій, передбачене Указом Президента України з метою регулювання ринку зерна.

Особливої гостроти набули негативні тенденції, пов'язані з диспаритетом цін у тваринництві та птахівництві і спричинені прорахунками у державній політиці розвитку цих галузей.

Протягом багатьох років ціни на продукцію тваринництва і птахівництва не покривають витрат товаровиробників. Ринкової інфраструктури, яка забезпечувала б прозорість та еквівалентність товарно-грошових відносин, тут практично немає.

Зусилля Уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також самих сільськогосподарських товаровиробників у питаннях цінової політики мають зосереджуватися в першу чергу на реалізації таких завдань:

- підвищення платоспроможного попиту населення шляхом погашення заборгованості з виплати заробітної плати та підвищення рівня доходів населення;

- формування розгалуженої та наближеної до сільськогосподарських виробників інфраструктури прозорого аграрного ринку, постійне скорочення обсягів збуту продукції за бартерними схемами, збільшення продажу продукції через біржі, аукціони, торгові доми, фірмову торгівлю тощо;

- регулювання цін на ринках основних видів сільськогосподарської продукції та продовольства через застосування заставних операцій, товарних інтервенцій та інших важелів впливу на ринкову кон'юнктуру, недопущення адміністративного обмеження цін на сільськогосподарську продукцію;

- посилення вимог до якості вітчизняної продукції та забезпечення відповідності державних стандартів європейським та міжнародним, активніше просування українського продовольства на зовнішні ринки.

Для ефективної протидіє диспаритету цін та його наслідкам потрібно створювати рівні умови розвитку сільського господарства та інших галузей економіки, повніше враховувати специфіку сільськогосподарського виробництва, зокрема його сезонність та особливості обороту капіталу.

Міністерству аграрної політики слід ширше практикувати розробку державних програм з виробництва конкретних видів продукції, які повинні сприяти ринковій маркетинговій орієнтації виробників, їхній спеціалізації, кооперуванню та інтеграції, підвищенню ефективності виробництва, реалізації кінцевого продукту, здійсненню систематичного моніторингу цін і витрат.

3.2. Формування сприятливої податкової системи

У цьому один з вирішальних чинників успішного функціонування аграрного сектора за ринкових умов.

Відсутність протягом тривалого часу сприятливої податкової системи та паритету цін на продукцію промисловості і сільського господарства призводила до зростання недоїмки сільськогосподарських підприємств у платежах до бюджету та Пенсійного фонду.

Держава неодноразово йшла на реструктуризацію і списання цих боргів. На початок 2001 р. реформовані сільськогосподарські підприємства від них практично звільнені.

З кінця 90-х років в аграрному секторі формуються засади стимулюючої податкової системи. Указами Президента України запроваджено механізм нарахування податку на додану вартість із спрямуванням цих коштів на зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських товаровиробників, введено фіксований сільськогосподарський податок. Усе це значною мірою знизило податковий тиск на сільгоспвиробників, спростило оподаткування, повніше розкрило стимулюючий потенціал податкової системи.

Це дало позитивні наслідки. Намітилося зміцнення податкової дисципліни, рівень сплати податків у 2000 р. перевищив 103,9 %.

Але це лише перші кроки. В аграрному секторі, де основним засобом виробництва є земля, стимулюючу функцію можна реалізувати значно ширше і повніше. Тому Уряд повинен продовжувати вдосконалення податкових відносин в цьому секторі економіки за такими напрямами:

- перетворення фіксованого сільськогосподарського податку в основний і стабільний податок на тривалу перспективу;

- збереження і розширення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму податкової системи, особливо податку на додану вартість;

- спрощення, уніфікація та інтегрування податкового і бухгалтерського обліку та звітності, скорочення витрат на їх ведення та забезпечення прозорості податкових відносин.

Податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства, %

---------------------------------------------------------
       Показники      | 1992 | 1995 | 1998 | 1999 | 2000
---------------------------------------------------------
Співвідношення          13,6   16,0   20,8    7,2    8,2
податкових платежів
до валового доходу *

Рівень сплати прямих    76,9   42,8   43,3   70,9  103,9
податків

Рівень рентабельності   99,3   10,6   28,3  -22,1   -2,4

_______________
     * Без ПДВ і акцизів.
 

3.3. Розширення кредитування аграрного сектора

Затяжна нееквівалентність економічних відносин сільського господарства з іншими галузями економіки негативно позначилася і на його кредитуванні. Наприкінці 90-х років у аграрній сфері частка засобів виробництва, придбаних за рахунок кредитних ресурсів, не перевищувала 1,5 %, при оптимальному показникові - 25-30 %.

У 2000 р. для аграрного сектора запроваджено здешевлення вартості кредитів, завдяки чому їх було залучено на 818 млн. грн. Вперше за багато років повернення одержаних позичок перевищило 92 %.

Урядові слід зберігати, удосконалювати і розвивати таку практику в 2001-2004 рр. як основний чинник нарощування обсягів кредитування.

Важливим резервом у цій справі має стати земля. Використання навіть її частини як заставного капіталу може забезпечити для аграрного сектора повну доступність та достатність кредитних ресурсів. Звідси нагальна потреба у прискоренні введення землі в економічний оборот, що означало б запровадження повноцінної її застави, у тому числі окремих ділянок, земельних часток (паїв), а також права оренди та організації іпотечного кредитування.

У зв'язку з цим набуває особливої гостроти прийняття Верховною Радою України Земельного кодексу України, законів про іпотеку та земельний банк.

У процесі аграрної реформи створюється значний прошарок малих та середніх селянських і фермерських господарств, які потребують невеликих кредитів. Для їх обслуговування потрібна мережа кредитних спілок та кооперативних банків. Слід також ширше використовувати можливості Українського фонду підтримки фермерів для гарантування кредитів, які спрямовуватимуться на розвиток фермерських і селянських господарств.

3.4. Залучення інвестицій в аграрний сектор

Інвестиційний клімат в аграрному секторі залишається чи не найгіршим порівняно з іншими галузями. Частка інвестицій у сільське господарство у 3-5 разів нижча від її питомої ваги в економічній діяльності країни.

Частка сільського господарства в інвестиціях та інших економічних показниках, %

Сільське господарство Інші галузі

Працююче населення             -   77,9          -   22,1
    Основні виробничі фонди        -   77,5          -   22,5
    Валова продукція               -   86,3          -   13,7
    Валова додана вартість         -   86,4          -   13,6
    Інвестиції                     -   95,4          -    4,6
 

Якщо у 1996-1999 рр. рівень інвестування економіки загалом стабілізувався, то в агропромисловому комплексі він продовжував знижуватися.

Кабінету Міністрів України та Міністерству аграрної політики потрібно вжити невідкладних заходів для суттєвого підвищення інвестиційної привабливості цього сектора, активнішого залучення капіталу в сільськогосподарське виробництво, у т.ч. за участю держави, у таких пріоритетних напрямах:

- реалізація цільових програм підтримки селекції в рослинництві, тваринництві, птахівництві та рибництві, протиепізоотичних заходів, докорінного поліпшення грунтів, охорони земель та довкілля;

- удосконалення політики амортизаційних відрахувань, нарощування інвестицій за рахунок джерел амортизаційного фонду;

Інвестиції в основний капітал за рахунок усіх джерел фінансування (в цінах 1996 р., млн. грн.)

---------------------------------------------------------------
    Галузі    |  1991 |  1995 |  1996 |  1998 |  1999 |  2000
   економіки  |       |       |       |       |       |
---------------------------------------------------------------
Інвестиції в    51439   16097   12557   12151   12197   13563
економіку

у % до 1991 р.  100,0    31,3    24,4    23,6    23,7    26,4

в т.ч. АПК      18236    3786    2654    2014    1787    1237 *

у % до 1991 р.  100,0    20,8    14,6    11,0     9,8     6,8

Сільське        11639    1296     978     611     560     389
господарство

у % до 1991 р.  100,0    11,1     8,4     5,2     4,8     3,3

переробні        1977     790     715     690     730     848
галузі **

у % до 1991 р.  100,0    40,0    36,2    34,9    36,9    42,9

_______________
     * Сільське господарство та переробні галузі.

** Харчосмакова, м'ясна і молочна, борошномельно-круп'яна
        і комбікормова.
 

- здійснення інвестиційних проектів зі змішаними джерелами фінансування (державних, комунальних, приватних);

- ширше залучення інвестицій на територіях пріоритетного розвитку;

- розвиток системи державного та регіонального фінансового лізингу, створення стартових капіталів для закупівлі техніки та обладнання.

3.5. Удосконалення митно-тарифного регулювання

Аграрний сектор України нині достатньо інтегрований у систему світового ринку. Завдяки активізації зовнішньоекономічної діяльності, прийняттю протекціоністських заходів щодо внутрішнього продовольчого ринку забезпечено його позитивне сальдо в зовнішній торгівлі в розмірі 774 млн. дол. США.

Посилився захист вітчизняного ринку продовольства, скоротився його імпорт. Питома вага продовольчих товарів вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку вже складає 93,4 %.

Необхідно і надалі активізувати зусилля у нарощуванні експортного потенціалу, розширенні зовнішніх ринків збуту продовольчих товарів, передусім у країнах СНД, а також забезпеченні вступу України до Світової організації торгівлі, уніфікації вітчизняних стандартів та митнотарифної політики до міжнародних вимог.

Розвиток аграрного сектора великою мірою залежить від постачання імпортних ресурсів, особливо енергоносіїв та засобів захисту рослин. Тому мають запроваджуватися такі тарифи, які сприяли б еквівалентності у міжгалузевих економічних відносинах.

Позитивним кроком у такому регулюванні стало запровадження безмитного і безподаткового ввезення в Україну нафтопродуктів у сезонні періоди інтенсивного їх споживання сільським господарством. Завдяки цьому у 2000 р. було вперше досягнуто співвідношення цін на дизельне пальне і зерно на кращому рівні, ніж у ряді європейських країн.

Так само введення в 1999 р. вивізного мита на насіння соняшнику сприяло оптимізації обсягів його експорту, збільшенню переробки на вітчизняних підприємствах та експорту готової продукції, а також вирівнюванню внутрішніх і світових цін.

Позитивні наслідки для збалансування експорту та імпорту зерна з урахуванням реальних внутрішніх можливостей та потреб дало і застосування біржової реєстрації контрактів на його вивезення.

Слід і далі вдосконалювати практику сезонного митнотарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі, вносячи необхідні зміни та доповнення до чинного законодавства з цих питань.

3.6. Страхування аграрного виробництва

Актуальність цього завдання посилюється тим, що за останні роки страхування сільськогосподарського виробництва фактично звелося нанівець і не перевищує 5-7 %, тоді як у країнах з розвиненим сільським господарством воно охоплює понад 90 %. З цим пов'язана і низька інвестиційна привабливість аграрного сектора.

З урахуванням кращого зарубіжного досвіду доцільно створити аналогічну систему, інфраструктуру та механізми страхування господарської діяльності в аграрному секторі України. Необхідна також участь держави у страхуванні ризиків у сільському господарстві, повніше фінансування Державного страхового насіннєвого фонду для надання допомоги сільськогосподарським виробникам.

Для цього Уряд повинен опрацювати протягом 2001 р. пропозиції щодо змішаного страхування основних видів аграрного виробництва і внести до Верховної Ради України необхідні законопроекти.

4. Ресурсне забезпечення економічного зростання в аграрному секторі

4.1. Формування та реалізація технічної політики

За роки економічної кризи через різке зниження платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників їхня фондозабезпеченість зменшилася у 4,5 раза. Щорічне зношення основних засобів, насамперед технічних, у 10 з лишком разів перевищує їх оновлення. Тільки за минулий рік кількість тракторів, комбайнів та сільськогосподарських машин скоротилася на 8-10 %. Технологічна потреба в них забезпечується тільки наполовину, а простої через відсутність коштів на ремонт сягають 25-30 % від усього парку.

Значно зросло навантаження на техніку. Зокрема, на зернозбиральний комбайн воно у 1,4 раза більше, ніж у Росії, і в 4 рази - ніж у розвинених країнах Заходу. Наслідком цього є втрата до третини вирощеного врожаю.

В останні роки розпочалось відродження вітчизняного сільгоспмашинобудування, забезпечення аграрного сектора технікою. Створено та модернізовано близько 2,4 тис. найменувань машин і обладнання, які раніше в Україні не виготовлялися. Це дозволило у 2000 р. підвищити забезпеченість технологічних процесів у аграрному секторі вітчизняною технікою до 78 %.

Практично вирішено проблему виконання замовлень споживачів на постачання тракторів, техніки для обробітку грунту, машин для внесення добрив та хімічного захисту рослин, дощувальних установок, обладнання для кормовиробництва та запасних частин.

Завдяки запровадженню лізингу за 1998-2000 рр. у сільське господарство надійшло 8,6 тис. одиниць тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин більш як на 400 млн. грн.

У 2001 р. передбачається майже удвічі збільшити обсяги виробництва сільськогосподарської техніки та машин і обладнання для переробки сільгоспсировини.

Однак технологічна потреба сільськогосподарського виробництва у машинах та обладнанні поки ще задовольняється менш як наполовину, а з урахуванням фізичного зношення - на чверть.

Це вимагає нових підходів до формування системи матеріально-технічного забезпечення приватних сільськогосподарських формувань за ринкових умов. Вона повинна створюватися і функціонувати на засадах:

- здійснення єдиної державної технічної політики, координації державних і регіональних програм розвитку машинобудування відповідно до вимог ринку, комплексного постачання сільськогосподарським товаровиробникам техніки, забезпечення еквівалентності її вартості платоспроможності покупців, формування повноцінного ринку техніки, вузлів, агрегатів і запасних частин;

- удосконалення та розширення застосування фінансового лізингу за участю державного і місцевих бюджетів, приватних інвесторів, машинобудівних підприємств та сільськогосподарських товаровиробників;

- інноваційного інвестування, освоєння виробництва нових видів техніки, підвищення її ефективності, зниження енергоматеріалоємності, комбінування та інтегрування технологічних процесів і операцій, модульно-блочної побудови потужних агрегатів та комплексів, адаптації вітчизняних стандартів машинобудування до світових та сертифікації систем якості виробництва згідно з міжнародними стандартами.

Для прискорення розвитку в аграрній сфері фінансового лізингу доцільно створити на базі діючих структур Національну акціонерну компанію "Украгролізинг".

Міністерству аграрної політики, Держкомпромполітики слід активніше розвивати фірмове та гарантійне технічне обслуговування, створювати сервісні структури, технічні центри, дилерські та прокатні пункти, машинно-технологічні станції, фірмові магазини тощо.

4.2. Формування ринку матеріальних ресурсів для села

Для дальшої стабілізації та піднесення у 2001 р. виробництва продукції рослинництва потрібне широкомасштабне запровадження інтенсивних технологій вирощування сільгоспкультур, інтегрованих схем внесення добрив, насінництва, захисту рослин, здійснення комплексу робіт з підвищення родючості грунтів.

За останні роки у сільському господарстві значно зменшились обсяги застосування мінеральних добрив. У 1999 р. їх було внесено 417,7 тис. т, або по 18 кг діючої речовини на 1 га посіву, що у 8 разів менше проти 1990 р.

Динаміка внесення мінеральних добрив в Україні

1990 р. - 140 1991 р. - 130 1992 р. - 90 1993 р. - 70 1994 р. - 40 1995 р. - 38 1996 р. - 20 1997 р. - 20 1998 р. - 20 1999 р. - 18

Одна з причин цього - різке підвищення цін на добрива. Хімічні підприємства відпускають їх вітчизняним сільськогосподарським товаровиробникам дорожче, ніж на експорт, за цінами, вищими від світових. Мінекономіки України та Антимонопольний комітет повинні нарешті повернутися обличчям до цієї проблеми.

Потужностей вітчизняного хімічного комплексу цілком достатньо для задоволення потреб у добривах (крім калійних), проте сьогодні вони використовуються менш як наполовину. У свою чергу сільське господарство споживає лише чверть вироблених добрив.

У минулому році зроблені перші кроки у становленні ринку цих ресурсів. Вперше більше половини добрив було закуплено сільгоспвиробниками безпосередньо на ринку, поза державними схемами. Кабінет Міністрів України повинен зробити все можливе для підтримки та розвитку цього досвіду, передусім у створенні необхідної інфраструктури та наповнення її реальними товаропотоками.

Багато належить зробити для широкого застосування сучасних засобів захисту рослин. Обсяги пов'язаних з цим робіт скоротилися порівняно з 1990 р. у 10 разів. Пестицидів в Україні нині використовується лише 0,4 кг на 1 га ріллі, що в десятки разів менше, ніж у країнах з розвиненим сільським господарством. На вітчизняному ринку засобів захисту рослин монопольне становище належить препаратам іноземного виробництва, які продаються за високими цінами.

У той же час Україна має власний потужний науковий та виробничий потенціал і здатна виробляти продукцію на 25-30 % дешевшу від імпортних аналогів.

Це зобов'язує Уряд, інші органи виконавчої влади та управління вжити енергійних, комплексних і невідкладних заходів для відродження вітчизняного виробництва засобів захисту рослин, формування мережі оптової та роздрібної торгівлі ними, підтримки власних виробників.

За роки кризи значною мірою втрачена спеціалізація у галузі насінництва. Більшість товарних господарств самостійно займаються виробництвом насіння, його очисткою та підготовкою до сівби. Якість такого матеріалу низька, погіршуються сортозаміна і сортооновлення.

Назріла потреба у прискореному формуванні в насінництві ринкового середовища із мережею оптової і дрібнооптової торгівлі продукцією, підвищенні зацікавленості сільськогосподарських підприємств у виробництві високоякісного насіння, виходу на внутрішній і зовнішній насіннєвий ринок.

Враховуючи обширність зон ризикованого землеробства, в галузі насінництва потрібне створення достатніх обсягів (не менше 15 % від загальної потреби насіння) державного страхового фонду.

5. Забезпечення соціальних перетворень на селі

5.1. Збереження і розвиток соціальної інфраструктури

Поглиблення аграрної реформи у господарській діяльності має супроводжуватися такими ж радикальними змінами у соціальній політиці на селі. Вони потрібні тому, що протягом останніх десяти років соціальна інфраструктура тут суттєво занепала. Крім газифікації сіл, обсяги якої постійно зростають, інвестування інших напрямів розвитку соціальної сфери зменшилося через нестачу коштів.

Предметом особливої уваги Уряду мають стати ефективна фінансова підтримка збереження і розвитку об'єктів цієї інфраструктури, формування місцевих бюджетів на основі відповідних нормативів.

До пріоритетних напрямів бюджетного інвестування належать будівництво шкіл, фельдшерсько-акушерських пунктів, сільських шляхів. Особливої уваги потребує реалізація регіональних програм індивідуального житлового будівництва "Власний дім" та спорудження житла для молодих сімей.

Для формування правового поля соціального розвитку села, запровадження нових стандартів комплексної забудови сільських територій потрібно прискорити прийняття Закону України "Про сільську поселенську мережу".

Міністерства аграрної політики, охорони здоров'я, освіти і науки, культури і мистецтв повинні сприяти активному пошуку та запровадженню нових форм соціального обслуговування селян, зокрема створенню закладів типу "школа - дитячий садок", спеціалізованих шкіл для здібних та обдарованих сільських дітей, забезпечення їх сучасним обладнанням, у тому числі комп'ютерним, укомплектування кваліфікованими педагогічними кадрами, організації перевезення учнів з віддалених сіл.

У 2001 р. має бути завершена передача у комунальну власність об'єктів соціальної інфраструктури села, які належать сільськогосподарським підприємствам і товариствам, та забезпечене її фінансування із збереженням мережі та функціонального призначення об'єктів.

5.2. Підвищення життєвого рівня сільського населення

Рівень життя на селі знижується швидше, ніж в інших сферах. Якщо в 1990 р. середня заробітна плата в сільському господарстві була близька до промисловості, то зараз відстає майже удвічі і є найнижчою з усіх галузей економіки.

Останнім часом у процесі реформування відносин власності та господарювання на селі в структурі доходів сільського населення з'явилося нове джерело - дохід від здачі в оренду земельних та майнових паїв. Торік було укладено 5,6 млн. договорів оренди земельних паїв і 4 млн. - майнових паїв. Їхнім власникам нараховано більш як 1,7 млрд. грн.

Середньомісячна заробітна плата (1990 р. - крб., з 1996 р. - грн.)

------------------------------------------------------------------
  Основні галузі  |1990 р.|1996 р.|1997 р.|1998 р.|1999 р.|2000 р.
------------------------------------------------------------------
Всі галузі і сфери   244     126     143     153     178     230
діяльності

промисловість        278     153     174     184     217     305

сільське             232      68      84      89     102     111
господарство

лісове               185     104     113     117     132     175
господарство

транспорт            258     160     167     196     235     341

будівництво          309     157     169     188     211     267

торгівля             225      99     119     137     178     227
 

Надалі сума і частка доходів від здачі в оренду землі та майна в структурі доходів селян зростатимуть. Резерви тут значні. Співвідношення орендної плати за землю та її вартості в Україні у 3-5 разів нижче, ніж в інших країнах Європи, а за майно, порівняно з іншими галузями економіки, - у десятки разів менше.

Міністерству аграрної політики та органам виконавчої влади на місцях слід продовжити роботу над вдосконаленням орендних відносин в аграрному секторі, ставлячи за мету збільшення орендної плати і посилення захисту прав селян як власників і орендодавців землі та майна.

Особливо важливо прискорити укладання договорів оренди і встановлення орендної плати за використання майнових паїв, оскільки вартість цих паїв і сума орендної плати тим більші, чим довше працював селянин у колгоспі. Таким чином, оренда майнових паїв спрямована на посилений захист найменш захищених громадян - селян похилого віку.

5.3. Удосконалення структури зайнятості селян

З реформуванням колективних підприємств у приватні господарські структури відбувається радикальний перерозподіл зайнятості сільського населення. У 2000 р. питома вага населення, зайнятого у приватному секторі, зросла більш як удвічі, а порівняно з 1990 р. - майже в 7 разів.

Через скорочення сільськогосподарського виробництва та фінансову кризу істотно знизилася зайнятість населення у великих сільськогосподарських підприємствах. Відповідно зростає роль організації трудової самозайнятості сільського населення в особистих селянських господарствах, малих приватних підприємствах. У цьому контексті набуває першорядного значення сприяння селянам у вилученні їхніх земельних та майнових паїв у натурі та розширення таким чином особистих господарств, а також створення мережі малих підприємств і кооперативів як органічної складової інфраструктури аграрного сервісу та ринку на селі. ап

На передній план також виходять правове регулювання трудових відносин у аграрному секторі, захист трудових прав та інтересів селян, зайнятих у великих приватних агроформуваннях, а також суттєве збільшення адресної допомоги найбільш вразливим верствам сільського населення.

Зайнятість сільського населення за формами власності, %

------     ------    3--7,1-    3--7,0-
            3|    |    3|16,6|     |----|     |----|
             |28,6|     |----|     |    |     |    |
             |----|     |    |     |    |     |    |
            2|    |    2|48,7|    2|49,8|     |    |
             |    |     |    |     |    |     |93,0|
             |57,7|     |    |     |    |     |    |
             |    |     |    |     |----|     |    |
             |    |     |----|     |    |     |    |
             |----|     |34,7|     |43,1|     |    |
            1|13,7|    1|    |    1|    |    1|    |
            -----------------------------------------

1990 р. 1995 р. 1999 р. 2000 р.

1 - приватна

2 - колективна

3 - державна

Система соціального захисту селян має здійснюватися на трьох рівнях - державному, регіональному та місцевому. Об'єктом соціального захисту повинні бути не лише окремі громадяни, а й їх сім'ї. У загальнодержавному контексті на селі має відновлюватися диференціація розмірів пенсій та підвищуватися їх мінімальний розмір залежно від трудового стажу та характеру трудової діяльності. Рівень соціального захисту на селі повинен бути не нижчим, ніж у місті.

Напрями і шляхи здійснення цієї роботи визначені Указом Президента України "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" ( 1356/2000 ) від 20 грудня 2000 р.

6. Удосконалення управління аграрним сектором

Одним з ключових напрямів формування та реалізації державної аграрної політики є чітке розмежування функцій державного та господарського управління, повноважень центральних і місцевих органів.

Державне управління має бути остаточно переорієнтоване на функціональні засади, а єдиним органом, відповідальним за його здійснення, - Міністерство аграрної політики.

Значну частину функцій з організації господарського управління, ринку ресурсів для сільського господарства, збуту сільськогосподарської продукції та агросервісного обслуговування селянських господарств мають взяти на себе самоврядні організації та професійні об'єднання.

Потребує удосконалення аграрна політика в регіонах, яка повинна забезпечувати якомога повніше врахування їхніх економічних, соціальних та інших особливостей.

Нині на органи регіонального управління переноситься центр ваги у завершенні аграрної реформи, надання приватним товаровиробникам і сільському населенню необхідних інформаційно-консультативних та дорадчих послуг. Вони повинні взяти на себе відповідальність за створення та функціонування всієї господарської інфраструктури аграрного сектора, включаючи сервіс, ринок та соціальну сферу.

Виходячи з виняткової важливості кадрового забезпечення аграрного сектора, необхідно акцентувати увагу на підготовці фахівців для роботи за умов ринку та приватної власності, адаптованих до специфіки великих аграрних формувань, а також малих та середніх господарств, включаючи особисті та фермерські.

Потрібне ефективне використання потенціалу та об'єднання зусиль наукових установ, навчальних закладів, дослідних та учбових господарств у кадровому, науковому, інформаційно-консультаційному та дорадчому забезпеченні сільськогосподарських товаровиробників безпосередньо в селах, місцях зосередження фермерських та особистих селянських господарств.

Міністерству аграрної політики, Українській академії аграрних наук необхідно посилити увагу до пріоритетних напрямів науково-дослідної тематики, завдань інноваційного розвитку аграрного сектора та піднесення його економічної ефективності.

Висновки і пропозиції

1. Запровадження приватної власності на землю і майно, створення умов для приватного господарювання стало суспільно-політичним актом утвердження історичної справедливості, вирішальним кроком до формування нового типу економічних відносин на селі, етапним соціальним здобутком аграрних перетворень.

2. Завдяки цьому на селі сформовано багатоукладну систему господарювання: створено великі приватні агроформування на базі колишніх колективних підприємств, розширено і зміцнено особисті селянські та фермерські господарства, забезпечено свободу господарського самовизначення селян, вільний розвиток на платній основі оренди землі і майна, створено реальне конкурентне середовище.

3. Зазначені зміни вже дали позитивні економічні результати. У 2000 р. виробництво продукції сільського господарства зросло на 9,2 %, харчової промисловості - на 26,1 %, майже у 10 разів зменшилися збитки сільськогосподарських підприємств.

4. Для завершення реформування відносин власності і господарювання на селі Кабінет Міністрів України повинен протягом 2001 р. забезпечити врегулювання нормативно-правовими актами організаційно-практичного вирішення питань паювання майна реформованих колективних підприємств та закріплення прав селян на майнові паї, видачі державних актів на право приватної власності на землю та майнових сертифікатів, включення земельних і майнових паїв в економічний оборот, створення умов для їх руху, формування необхідної для цього інфраструктури, організації відповідних аукціонів, земельного банку, системи реєстрації прав власності на землю і майно, розвитку оренди земельних і майнових паїв, гарантування їх вилучення в натурі для самостійного господарського використання, захисту довгострокових інтересів селян від протиправного відчуження чи безоплатного використання їхньої власності.

Для цього потрібне прийняття Верховною Радою України у 2001 р. Земельного кодексу України та законів: "Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна", "Про земельний банк", "Про особисте селянське господарство" і "Про охорону земель і родючості грунтів".

5. Поряд з реформуванням відносин власності та господарювання для зростання галузі необхідно забезпечити новим власникам і господарям достатні економічні умови для прибуткового ведення господарства, виробництва конкуренто-спроможної продукції. Це, насамперед, удосконалення цінової політики та подолання диспаритету цін шляхом розвитку інфраструктури прозорого аграрного ринку, насичення його товаропотоками, забезпечення еквівалентності міжгалузевих економічних відносин, подолання бартеризації, заліків і неплатежів; посилення стимулюючої ролі податкової системи через розширення використання фіксованого сільськогосподарського податку та забезпечення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму оподаткування; формування спеціальної системи кредитування із застосуванням механізмів бюджетного здешевлення кредитів та запровадження іпотечного кредитування; суттєве нарощування інвестицій, особливо на територіях пріоритетного розвитку; удосконалення митно-тарифного регулювання з урахуванням сезонних особливостей; розширення страхування сільськогосподарської діяльності, у т.ч. на змішаній державно-корпоративній основі.

6. Тривала відсутність реального власника на землю і майно, нееквівалентність міжгалузевих економічних відносин зумовили виснаження матеріально-технічної бази, фінансового стану галузі та занепад соціальної сфери села. Тому подальші кроки з реформування відносин власності і господарювання мають бути підкріплені зміцненням матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, організацією ринку матеріально-технічних ресурсів, налагодженням їх вітчизняного виробництва, збалансованим забезпеченням ними аграрного сектора, забезпеченням ефективної (окупної) інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

7. Особливо гострою є потреба у формуванні сучасної технічної політики, реалізації державної та регіональних програм розвитку сільськогосподарського машинобудування, модернізації галузі, удосконалення та розширення застосування систем фінансового лізингу, запровадження гарантійного технічного обслуговування, розвитку мережі техніко-технологічного сервісу сільськогосподарських товаровиробників, формування повноцінного ринку сільськогосподарських машин, запасних частин і технічних послуг, технічного забезпечення селянських та фермерських господарств.

8. Основними завданнями соціальної політики на селі за сучасних умов має стати збереження соціальної інфраструктури, розширення бюджетного фінансування житлового та шляхового будівництва, газифікації, сфери житлово-комунального, освітнього, спортивно-культурного і оздоровчого забезпечення населення, підвищення зайнятості сільського населення, збільшення заробітної плати у сільському господарстві до рівня інших виробничих галузей, зростання сум і частки доходів селян від оренди землі та майна, збалансування пропозиції послуг соціального спрямування з реальним попитом на них.

Уряд і місцеві органи виконавчої влади повинні забезпечити завершення у 2001 р. передачі в комунальну власність об'єктів соціальної інфраструктури колишніх колективних підприємств при збереженні мережі і призначення цих об'єктів та забезпеченні їх діяльності.

9. У контексті вдосконалення управління аграрним сектором необхідно розмежувати функції державного та господарського управління, повноваження центральних і місцевих органів, ширше залучати до цього процесу громадські організації і професійні об'єднання. Органи регіонального управління мають взяти на себе відповідальність за функціонування всієї агропродовольчої сфери на місцях. Потрібно вдосконалювати наукове і кадрове забезпечення аграрного сектора, адаптуючи його до вимог аграрної реформи та ринку. Предметну основу освітньої підготовки та формування резерву кадрів мають визначати орієнтація на приватну власність та приватне господарювання, ринкові механізми економічних відносин на селі.

Сучасна судова система та судова реформа в Україні

Акт проголошення незалежності України, прийняття у червні 1996 р. Конституції ( 254к/96-ВР ), потреба реального забезпечення прав і свобод людини, що випливає з цих документів, утвердження верховенства права обумовили необхідність проведення судової реформи.

Значущість цього завдання посилюється й тим, що у червні 2001 р. закінчується визначений Конституцією ( 254к/96-ВР ) п'ятирічний термін, протягом якого має бути сформована вся система судів загальної юрисдикції. Дальше зволікання може призвести до ситуації, коли здійснення правосуддя в державі не відповідатиме конституційним засадам.

1. Розвиток судової системи за умов державної незалежності

1.1. Позитивні та негативні аспекти сучасного правового регулювання

Необхідність докорінних змін у цій сфері назріла давно. За умов адміністративно-командної системи суди не могли реально здійснювати свою місію захисника прав та свобод громадян. Україна успадкувала від неї судову систему, побудовану на авторитарних засадах, за яких людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека були заручниками державно-владних інтересів.

Історія підтвердила відомий принцип, за яким рівень демократії визначається місцем і роллю суду в системі органів державної влади.

Початок процесу створення в Україні якісно нової судової системи було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України ( 55-12 ) і проголошенням нею принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Одними з перших практичних кроків на шляху утвердження незалежної судової влади стали ліквідація державного і відомчого арбітражу та утворення арбітражних судів, що вивело розгляд спорів у сфері економіки з-під контролю виконавчої влади.

Конституція ( 254к/96-ВР ) піднесла статус суду на принципово новий рівень, остаточно закріпила принцип незалежності судової влади, гарантує захист прав і свобод людини і громадянина судом та поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Ці настанови мають знайти конкретне втілення в новому законі про судоустрій, який донині не прийнято.

Крім того, є зобов'язання, які взяла на себе Україна при вступі до Ради Європи. Вони передбачають побудову нової судової системи, яка відповідала б нормам і стандартам Європейського Союзу.

1.2. Аналіз судової практики, напрями усунення негативних тенденцій судової політики

Аналіз стану розгляду судами України справ засвідчує постійне (протягом останніх десяти років) зростання їх кількості.

У 2000 р. судами районної та обласної ланок розглянуто близько 2 млн. справ усіх категорій, що більше як у 2 рази порівняно з 1991 р.

Статистичні дані щодо кількості справ, закінчених провадженням судами загальної юрисдикції за 1991-2000 рр.

(кількість справ, шт)

1991 1992 1993 1994 1995

1 - 108542   1 - 114457   1 - 144288   1 - 161704   1 - 208397
  2 - 331908   2 - 386816   2 - 420408   2 - 492087   2 - 513185
  3 - 439836   3 - 453991   3 - 499857   3 - 489183   3 - 543145

1996          1997         1998         1999        2000

1 - 233509   1 - 234466   1 - 235269   1 - 222675   1 -  227383
 2 - 542626   2 - 605629   2 - 614060   2 - 577892   2 -  604340
 3 - 645690   3 - 705782   3 - 870054   3 - 902856   3 - 1069680

1 - Кримінальні справи

2 - Інші справи

3 - Цивільні справи

Статистичні дані про кількість розглянутих цивільних справ з винесенням рішення (з урахуванням військових судів)

------------------------------------------------------------------
    |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |1996 |1997 | 1998 | 1999 |2000
------------------------------------------------------------------
 1    372   282   318   477   523   582   655    919   1004  1088
 2   4394  5574  5034  4056  3753  4110  5550   6105   5632  5520
 3    679  1130  2199  3160  3637  6328  8762  12487  13659 22697

1 - Захист честі та гідності

2 - Поновлення на роботі

3 - Скарги на неправомірні дії органів виконавчої влади та службових осіб

Статистичні дані про засуджених та міри кримінального покарання за 1991-2000 рр.

1991          1992          1993          1994          1995

1 - 108553    1 - 115260    1 - 152878    1 - 174959    1 - 212915
2 -  35055    2 -  38780    2 -  54019    2 -  63572    2 -  74689
3 -  16882    3 -  19635    3 -  33612    3 -  33703    3 -  37718
4 -  16491    4 -  12929    4 -  18054    4 -  19513    4 -  25551

1996          1997          1998          1999          2000

1 - 242124    1 - 257790    1 - 232598    1 - 222239    1 - 230903
2 -  85824    2 -  83396    2 -  86437    2 -  83399    2 -  82869
3 -  50624    3 -  50131    3 -  50311    3 -  49044    3 -  51653
4 -  38701    4 -  41890    4 -  43540    4 -  47022    4 -  54550

1 - Засуджено всього за вироками, що набрали законної сили

2 - Всього засуджено до позбавлення волі

3 - Відстрочка виконання вироку

4 - Умовне засудження до позбавлення волі та виправних робіт

Кількість судових справ різко зросла насамперед за рахунок цивільних, яких у 2000 р. було розглянуто більше одного мільйона.

Конституція значно розширила коло питань, з яких громадяни безпосередньо можуть звернутися до суду. Люди починають усвідомлювати, що такі звернення - один з найдієвіших засобів захисту їхніх інтересів.

Роль суду поступово трансформується з органів примусу в гілку влади, покликану здійснювати державний захист прав та свобод людини і громадянина.

Найбільше справ, які надійшли до судів у 2000 р., такі, що виникають із сімейних правовідносин (27,7 % від загальної кількості), трудових (26,2 %), житлових (4,9 %), пов'язані з адміністративно-правовими відносинами (3,7 %).

Звертає на себе увагу стрімке зростання кількості цивільних справ за скаргами на неправомірні дії органів державної влади і місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Торік їх розглянуто в 33 рази більше, ніж у 1991 р. Скарги задоволено судами у 80,7 % справ, що означає поновлення порушених прав та свобод громадян.

У 2000 р. більш як удвічі (порівняно з 1991 р.) збільшилася кількість розглянутих кримінальних справ, які надійшли до судів загальної юрисдикції.

Керуючись принципами, проголошеними у Декларації про державний суверенітет ( 55-12 ) та Конституції ( 254к/96-ВР ), а також приєднавшись до Європейської конвенції із захисту прав людини, Україна заявила про перехід від репресивно-каральної ідеології до ідеології гуманізму, захисту людини, її честі і гідності.

Водночас за 10 років (1991-2000 рр.) було засуджено близько 2 млн. осіб. При цьому серед загального числа засуджених постійно зростає кількість тих, до кого застосовано покарання у вигляді позбавлення волі, - з 33 % у 1992 р. до майже 35,9 % у 2000 р.

При цьому 58,8 % засуджених до позбавлення волі отримали покарання на строк до трьох років, а 14,6 % - до одного року. Порівняно з 1991 р. число засуджених до одного року позбавлення волі збільшилося на 4,3 %. Такий підхід є невиправданим, він не відповідає конституційним засадам і має бути змінений.

Під час призначення покарання суди мають забезпечувати індивідуальний підхід до кожної людини. На це повинен реагувати Верховний Суд і належним чином спрямовувати судову практику. Верховній Раді бажано врахувати при реформуванні кримінального законодавства в частині встановлення кримінальних санкцій стан судимості і практику призначення покарання. Адже за всім цим стоять люди - громадяни України, в яких є сім'ї, батьки, діти. Крім того, витрати, пов'язані з утриманням ув'язнених, лягають додатковим тягарем на економіку держави та платників податків.

Динаміка кількості справ, розглянутих арбітражними судами за 1992-2000 рр.

(кількість розглянутих справ)

1992 - 94415 1993 - 74376 1994 - 52275 1995 - 47350 1996 - 61909 1997 - 83687 1998 - 125650 1999 - 134937 2000 - 157675

Структура спорів, вирішених арбітражними судами за 1996 - 2000 рр.

Майнові - 82,4 % Визнання актів недійсними та - 8,9 % скасування держ. реєстрації Банкрутство - 4,6 % Інші - 4,1 %

Вже після прийняття Конституції ( 254к/96-ВР ) Кодекс України про адміністративні правопорушення ( 80731-10, 80732-10 ) було доповнено 48 новими видами проступків, Кримінальний кодекс України ( 2001-05, 2002-05 ) - 18 новими складами злочинів, а зміни, пов'язані здебільшого з посиленням відповідальності, внесено до 107 його статей. За роки незалежності більше 30 складів злочинів додатково визначено тяжкими.

Зазначені питання потребують глибокого вивчення і виправлення з тим, щоб реально спрямувати каральний механізм держави на перехід до ідеології гуманізму. Водночас жоден злочин не повинен залишитися без покарання.

На етапі розвитку ринкових відносин, активізації зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання і за умов неврегульованості багатьох пов'язаних з цим питань, і за наявності суперечностей у законодавстві набуває особливої ваги діяльність арбітражних судів. За 10 років ними вирішено більше 800 тис. господарських спорів.

У структурі спорів, що вирішуються арбітражними судами, домінують питання майнового характеру. Їх частка в загальній кількості справ, розглянутих з 1996 по 2000 рр., становила від 77 до 95 %. Майже 5 % припадає на справи про банкрутство.

В останні роки зростає кількість справ про визнання недійсними актів, виданих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також пов'язаних зі скасуванням державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності у зв'язку з недодержанням ними вимог чинного законодавства. Питома вага цих справ у 2000 р. порівняно з 1996 р. збільшилась у 1,5 раза і становить біля 9 %.

Загалом суди забезпечують належне застосування законів та справедливий розгляд справ. Проте їхня діяльність багато в чому не задовольняє суспільство і громадян.

Погіршуються показники дотримання строків розгляду справ: третина кримінальних справ розглядається понад місяць, а кожна п'ята з цивільних справ - з порушенням строку, передбаченого процесуальним законодавством. Певною мірою це пояснюється нестачею суддівських кадрів, особливо в судах районної ланки.

Недоліки в роботі суддів, помилки, яких вони припускаються, є наслідком не тільки об'єктивних причин та невідворотних чинників, а й браку професіоналізму, відповідальності перед співгромадянами, державою і суспільством. Суди ще не стали тими органами, до яких громадяни звертаються при кожному порушенні їхніх прав та свобод Переконати людей у необхідності цього має сам суд.

Суди і судді повинні поліпшувати організацію своєї роботи, підвищувати рівень культури судових процесів, виявляти принциповість і непримиренність до будь-яких порушень законності та правопорядку, чуйно й уважно ставитися до людей, їх звернень, листів і заяв.

1.3. Організаційне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення судів і суддів у сучасних умовах

Глава держави приділяє постійну увагу питанням підвищення ефективності діяльності судової системи, поліпшення соціального та матеріально-технічного забезпечення судів та суддів.

За останні п'ять років видано 25 указів, спрямованих на посилення соціального захисту суддів, що значною мірою стабілізувало кадрову ситуацію в судах.

У жовтні 1997 р. утворено Координаційну раду з питань судово-правової реформи, основними завданнями якої стало визначення напрямів розвитку законодавства України з урахуванням перспектив впровадження положень міжнародного законодавства, розроблення пропозицій та проектів рішень щодо напрямів, механізмів та етапів здійснення судової реформи.

У 1999 р. Президент України зобов'язав Кабінет Міністрів забезпечити фінансування (в повному обсязі) видатків, передбачених Державним бюджетом України на 1999 та наступні роки на утримання судів усіх рівнів, а Міністерство внутрішніх справ - укомплектувати спеціальні підрозділи міліції для забезпечення належної охорони приміщень судів, а також громадського порядку під час здійснення правосуддя.

Важливим кроком у підготовці суддівських кадрів, підвищення їхнього професійного рівня стало створення Президентом України у 2000 р. двох спеціалізованих навчальних закладів.

Водночас в організаційному, фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні судів і суддів ще залишаються істотні недоліки, донині не повною мірою виконуються вимоги Конституції щодо забезпечення державою фінансування та належних умов функціонування судів і діяльності суддів. Потреби на утримання загальних судів Державним бюджетом України у 1996-2000 роках було забезпечено на 37-65,4 %, а на 2001 р. заплановано тільки 65,7 % від потреби.

Напруженою залишається й ситуація з видатками на утримання системи арбітражних судів.

Більше половини судів знаходяться в приміщеннях, які не відповідають вимогам здійснення судочинства, а 66 з них продовжують працювати в аварійних приміщеннях. Найскладніше становище в Автономній Республіці Крим, Волинській, Кіровоградській, Миколаївській та Одеській областях, де належними приміщеннями забезпечено тільки 30-37 % судів. На це необхідно звернути увагу Кабінету Міністрів та місцевим державним адміністраціям.

Чотири з половиною роки не вирішується проблема повного фіксування судового процесу технічними засобами, як того вимагає ст. 129 Конституції ( 254к/96-ВР ).

Потрібно законодавчо встановити порядок фінансування судів, розмір та періодичність надходження коштів на їх утримання і таким же чином врегулювати питання оплати праці суддів та працівників судів.

Неприпустимо затягнувся процес оновлення національного судового законодавства відповідно до вимог Конституції ( 254к/96-ВР ). Замість прийняття нових законів останнім часом практикується внесення численних і не завжди продуманих змін до чинних актів. З 1991 р. тільки до кодексів 327 законами було внесено кілька тисяч змін і доповнень.

Судам дуже важко працювати з таким нестабільним законодавством.

У багатьох випадках не забезпечуються охорона та безпека суддів, приміщень судів та підтримання громадського порядку під час судових засідань. Непоодинокими є факти нападів на суддів, знищення їх особистого майна, погрози вбивством суддям та членам їхніх сімей. У 2000 р. у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків під державним захистом перебував 71 працівник суду. Збільшилася кількість крадіжок судових справ та майна, їх знищення у приміщеннях судів, зросла кількість порушень громадського порядку під час слухання судових справ (тільки у 2000 р. - 1077 випадків).

Штатної чисельності спецпідрозділів міліції (711 працівників) украй недостатньо для забезпечення належної охорони 829 приміщень судів та безпеки понад 6 тис. суддів. Нині під цілодобовою охороною підрозділів Державної служби охорони при МВС України знаходиться лише 30 % судів.

Ситуацію треба невідкладно виправляти Уряду та керівництву Міністерства внутрішніх справ.

2. Основні напрями державної політики у здійсненні судової реформи

2.1. Становлення незалежної судової влади та її взаємодія з іншими державними інститутами

Реформування судової влади та судової системи не обмежується лише вдосконаленням функціонування судів та суддів.

Судова реформа у більш широкому контексті має сприяти створенню умов для забезпечення реального захисту прав та свобод людини і громадянина, що неможливо без системного, ефективного і логічного взаємозв'язку та взаємодії між судовою, законодавчою і виконавчою гілками державної влади.

Особливість взаємодії законодавчої і виконавчої влади із судовою полягає в необхідності безумовного забезпечення незалежності судової влади, ефективного, всебічного і неупередженого судового захисту. Жодний орган влади, жодна посадова особа не повинні втручатися у судовий процес, вдаватися до будь-яких дій, які можуть вплинути на прийняття суддею рішення, або в інший спосіб заважати нормальній роботі суду під час здійснення правосуддя.

При цьому незалежність судової влади має базуватися не лише на суто правових гарантіях - таких, як незмінюваність та недоторканність суддів, - а й на відповідних матеріальних і фінансових засадах. З іншого боку, судовій владі належить винятково важлива роль у забезпеченні системи стримувань і противаг між різними гілками державної влади. Вона має юридичну можливість впливати на рішення та дії законодавчої і виконавчої влади, врівноважувати й навіть контролювати їх.

У демократичних державах створено механізми забезпечення верховенства права, контролю за додержанням виконавчою владою вимог закону. Важливими складовими цього механізму є суди, які виконують контрольні функції щодо актів і дій відповідних органів та посадових осіб. Судовий контроль у цій сфері здійснюється при розгляді судами конкретних справ, передусім пов'язаних з оскарженням громадянами рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб.

Такі механізми передбачені чинним законодавством, але вони потребують удосконалення. Для цього необхідно створити органи адміністративної юстиції, віднести до їх підсудності спори, що виникають у сфері державного управління, за зверненнями фізичних чи юридичних осіб.

2.2. Реформування судової системи на основі реалізації конституційних вимог

Найгострішою на даний момент є потреба у прийнятті закону про судовий устрій, проект якого знаходиться на розгляді Верховної Ради вже кілька років. На формування нової судової системи залишилося менше півроку, а прийняття згаданого закону - лише перший крок у цьому напрямі. Це становить під загрозу нормальне функціонування судової влади.

Відповідно до вимог Конституції ( 254к/96-ВР ) реформована за законом про судоустрій судова система має складатися з Верховного Суду України, вищих спеціалізованих, апеляційних та місцевих судів. Вони мають здійснювати правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають на території держави.

Оскільки головним обов'язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини, місцеві суди мають бути територіально наближені до людей з тим, щоб кожен мав змогу звертатися до них за місцем свого проживання. Цим вимогам в основному відповідає наявна мережа районних (міських) судів відповідно до чинного адміністративно-територіального поділу, а також військових судів, які можуть бути збережені ще певний час.

Збереження місцевих судів як судів першої інстанції відповідатиме конституційним принципам територіальності та спеціалізації. Що ж до побудови судової системи по вертикалі, то вона повинна співвідноситися з процедурою розгляду справ - у першій інстанції, в апеляційному і касаційному порядку.

Конституція України ( 254к/96-ВР ) не передбачає оскарження рішення суду в порядку нагляду. Навряд чи логічно, коли право ініціювання перегляду справи належить не сторонам процесу, а певному колу посадових осіб. За таких умов створюється реальне підгрунтя для зловживань. Збереження зазначеного інституту викликає обгрунтовані нарікання з боку світової спільноти.

У ході судової реформи слід вирішити і проблему утворення спеціалізованих судів. Сьогодні до таких судів можна віднести діючі арбітражні суди, які мають бути перетворені у господарські суди.

Принципово важливим є утворення адміністративних судів. Найголовнішою їхньою функцією буде захист прав громадян, які порушено діями або бездіяльністю посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вищими судовими органами системи спеціалізованих судів повинні стати вищий господарський, вищий адміністративний та інші вищі суди згідно з відповідними юрисдикціями.

Треба наповнити новим змістом і діяльність Верховного Суду України, суттєво уточнити його правовий статус, місце в системі інших судових органів, виходячи з конституційного положення про Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.

Однією з найсуттєвіших складових судової реформи має стати і втілення в життя закріпленого Конституцією ( 254к/96-ВР ) права на безпосередню участь у здійсненні правосуддя, крім професійних суддів, також народних засідателів і присяжних.

При створенні такої надзвичайно складної і важливої інституції необхідно враховувати національні традиції та досвід, досягнення вітчизняної науки в галузі процесуального права, організаційні та фінансові можливості держави.

Закріплені в Конституції ( 254к/96-ВР ) основоположні засади щодо статусу суддів є запорукою забезпечення їх незалежності, зміцнення авторитету. Ці конституційні положення застосовуються як норми прямої дії.

Важливе значення мають також загальновідомі основні принципи Європейської хартії про статус суддів 1998 р., які стосуються підготовки, добору, призначення, підвищення по службі, захисту соціальних інтересів суддівських кадрів.

Забезпечення зазначених гарантій і принципів має бути одним із головних завдань держави.

До актуальних аспектів судової реформи належить чітке визначення організаційних засад, на яких забезпечуватиметься діяльність судів. Необхідно зосередити їхні зусилля на виконанні функцій, притаманних саме судовій владі, тобто виключно на здійсненні правосуддя.

Це вимагає утворення державної судової адміністрації як державного органу зі спеціальним статусом, до повноважень якого слід віднести не тільки забезпечення матеріально-технічних, фінансових, кадрових та інформаційних умов діяльності місцевих, апеляційних і спеціалізованих судів, діяльності кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування, а й вирішення питань підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів, проблем судової етики і культури судового процесу тощо.

Відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) вирішення питань внутрішньої діяльності судів покладено на органи суддівського самоврядування. Ця норма має бути конкретизована при законодавчому визначенні основних засад суддівського самоврядування. Втілюючи її в життя, слід виходити з того, що суддівське самоврядування - це колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів і воно повинно мати відповідні можливості і важелі для розв'язання професійних проблем суддів.

2.3. Створення цілісної системи підготовки кадрів

Діяльність судів, ефективність здійснення правосуддя значною мірою залежать від професійного рівня суддів, в основі якого - грунтовна фахова підготовка, уміння застосовувати набуті знання на практиці, висока свідомість та відповідальність.

Нині в Україні працює понад 6 тис. суддів, середній вік яких становить 43 роки. Загалом більшість їх відповідає за своїми якостями сучасним вимогам. Проте ці вимоги постійно зростають: збільшується законодавчий масив, підвищується навантаження, залишається високою плинність кадрів. Останнім часом щорічно звільняються з різних причин близько 2-3 % суддів, 3 % - пенсійного віку. Крім того, судова реформа передбачає збільшення чисельності суддівського корпусу, що потребує формування якісного резерву.

Для підготовки висококваліфікованих кадрів, формування суддівського корпусу з числа осіб, які мають вищу юридичну освіту, рішеннями Президента України в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого створено спеціальний факультет, що почав діяти з 1 вересня 1999 р. Передбачено утворення Української академії суддів при Міністерстві юстиції України, яка має відкритися з 2001 р. Крім підготовки кадрів, тут будуть проводитись наукові дослідження з актуальних питань удосконалення організації та діяльності судів, вивчення світового досвіду, встановлення зв'язків із судами інших держав.

Триває розробка Державної програми розвитку юридичної освіти.

3. Прийняття законів, необхідних для ефективного здійснення правосуддя

На даному етапі судової реформи життєво необхідним є прийняття кодифікованих нормативно-правових актів, які б дали змогу судовій владі ефективно працювати за нових умов.

Йдеться, передусім, про реформування процесуального законодавства, що має забезпечити кардинальне оновлення всього процесуального права. Це має бути реалізовано Верховною Радою у відповідних кодексах.

Доцільно розвинути положення чинного законодавства щодо суб'єктів кримінального процесу, докорінно переглянути роль і місце прокурора в судочинстві.

Потрібно розширити гарантії захисту громадянина у сфері кримінального судочинства, зокрема потерпілого, цивільного позивача та відповідача, переглянути інститут відшкодування заподіяної злочином шкоди, приділити особливу увагу гарантіям реалізації конституційного права на захист від пред'явленого обвинувачення та надання правової допомоги.

Згідно з положеннями Конституції ( 254к/96-ВР ) в Україні передбачається запровадження суду присяжних, які повинні користуватися рівними з професійним суддею правами і разом з ним приймати рішення у справі. Потребують також наповнення конкретним змістом конституційні принципи змагальності сторін, застосовування апеляційного та касаційного перегляду рішень судів першої інстанції.

До найактуальніших завдань належить прийняття адміністративного процесуального кодексу України, який регулюватиме порядок судового розгляду звернень фізичних і юридичних осіб щодо оскарження дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також визначатиме повноваження адміністративного суду в справах, що виникають із публічно-правових спорів у сфері конституційних та адміністративно-правових відносин.

Не прийнятий до цього часу Адміністративний кодекс України повинен визначити засади правової регламентації процедур підготовки, прийняття та оскарження індивідуальних адміністративних актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб з питань реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Норми Кодексу мають бути спрямовані на забезпечення ефективного захисту прав громадян, обмеження проявів бюрократизму і свавілля з боку державних службовців.

Необхідно переглянути і деякі інші положення, насамперед щодо видів адміністративних стягнень, посилення гарантій додержання законності при розгляді справ про адміністративні проступки.

У контексті побудови та функціонування громадянського суспільства першорядного значення набуває прийняття нового Цивільного кодексу України. Його норми повинні створити стабільну основу для правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах суспільного життя.

Необхідно прискорити прийняття нового Кримінального кодексу, який відповідав би сучасним реаліям суспільного життя. Нині чинний кодекс містить безліч неузгодженостей з іншими нормативними актами, непослідовностей у санкціях, передбачених загальними і спеціальними нормами, низку нічим не обгрунтованих оціночних понять, тлумачення яких віддається на розсуд слідчого або судді.

Кабінету Міністрів, іншим суб'єктам законодавчої ініціативи необхідно прискорити роботу з підготовки проектів зазначених кодексів, а Верховній Раді - їх прийняття.

Практика опрацювання та прийняття законодавчих актів вимагає необхідності істотного удосконалення законодавчого процесу, створення єдиного центру з координації законопроектних робіт, систематизації та кодифікації законодавства. Доцільно було б запровадити порядок, за яким прийняття нових законодавчих актів обов'язково здійснювалося на основі всебічного аналізу їх проектів на предмет узгодженості з іншими законами, відповідності поставленим цілям.

4. Етапи реформування судової системи та відповідного законодавства

Виходячи з реальних можливостей держави, необхідно визначити пріоритети реформи судової системи та етапи її проведення. Але і за цих умов в Україні необхідно забезпечити гарантований судовий захист, максимальне використання потенціалу діючої судової системи до введення в дію нової.

Перший етап - це безумовне запровадження до 28 червня 2001 р. конституційних положень щодо вирішення судами питань арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи, забезпечення повної фіксації судового процесу технічними засобами.

У першочерговому порядку має бути вирішене питання щодо утворення апеляційних та вищих спеціалізованих судів, а також державної судової адміністрації як окремого органу, повноважного і відповідального за належне забезпечення діяльності судової системи, що стане основою для дальшого здійснення судової реформи.

Найактуальнішим питанням, зважаючи на його статус як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, є реформування Верховного Суду України.

Важливо забезпечити створення необхідних умов для апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Заходами у цьому напрямі мають стати внесення відповідних змін до чинного процесуального законодавства, які Кабінет Міністрів повинен опрацювати і подати на розгляд Верховної Ради у першому півріччі 2001 р., та доопрацювання і прийняття нових процесуальних кодексів.

На другому етапі судової реформи протягом кількох років потрібно завершити організаційне становлення адміністративної спеціалізованої юрисдикції з утворенням окремих місцевих та апеляційних адміністративних судів; на третьому - організаційне завершення утворення окремих спеціалізованих місцевих та апеляційних судів кримінальної і цивільної юрисдикцій.

Масштабність завдань судової реформи потребує концентрації фінансових, матеріально-технічних та кадрових ресурсів держави, систематичного та планомірного підходу і чіткого визначення у Державній програмі забезпечення діяльності судової системи. Вона повинна передбачати послідовність кроків у реалізації положень нового закону про судоустрій, передусім забезпечення утворення і діяльності нових судів та оптимального реформування діючих, запровадження нових правових інститутів. Після прийняття нових кодексів та законів необхідно привести у відповідність з їхніми вимогами всю нормативно-правову базу.

До участі у підготовці Державної програми забезпечення діяльності судової системи слід залучити всі державні органи, від яких залежить ефективне функціонування цієї системи.

Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. ( 1032/2000 ) утворено Раду з питань реформування судової системи України. Її робота спрямована на вироблення єдиних підходів у цій справі, узгодження позицій та координацію зусиль органів державної влади.

Висновки і пропозиції

1. Прийняття нового закону "Про судовий устрій" залишається пріоритетним завданням Верховної Ради України. Слід виходити з того, що нова судова система повинна бути створена у визначений Конституцією ( 254к/96-ВР ) термін - до 28 червня 2001 р.

2. Виходячи з реальних можливостей держави, Верховній Раді, Кабінету Міністрів та Верховному Суду України необхідно чітко визначити етапи здійснення реформи судової системи і забезпечити виконання намічених заходів.

3. Кабінету Міністрів при розробці проектів Державного бюджету України на 2002 та наступні роки необхідно передбачати видатки на утримання судової гілки влади з урахуванням результатів її реформування.

4. Протягом 2001 р. повинні бути прийняті закони, які забезпечили б проведення судової реформи, законодавчо врегулювали нові процесуальні форми діяльності судів. Зміни до процесуального законодавства мають набрати чинності не пізніше набрання чинності законом про судовий устрій, що дасть можливість забезпечити нормальне функціонування реформованої судової системи.

Україна і Європейський Союз

Європейський вибір України, який був визначений у початковий період формування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуття країною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтереси України, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, грунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід'ємною частиною єдиної Європи.

З усіх можливих альтернатив лише євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в сім'ї європейських народів. Для України інтеграція в Євросоюз - це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому це є стратегічною метою державної політики України.

Безумовно, пріоритетність цілей інтеграції України в ЄС не означає недооцінки важливості інших стратегічних напрямків зовнішньополітичної діяльності нашої держави.

Зокрема, зберігатиме своє значення як один з наріжних каменів української зовнішньої політики розвиток взаємовигідної співпраці з Росією. Так само велика увага приділятиметься і надалі співробітництву з іншими державами СНД та ГУУАМ.

Україна усвідомлює також важливість того, щоб її інтеграція в Євросоюз стала складовою процесу формування загальноєвропейського економічного, соціального, політичного і правового простору.

Слід також тримати у полі зору чинники, які виходять за межі регіональної інтеграції і ефективний розвиток яких можливий лише в глобальних масштабах. Це особливо стосується розвитку новітніх технологій, пов'язаних з прискореною інформатизацією, революцією в галузі телекомунікацій та біотехнологій. У цьому контексті важливо правильно розставити акценти, забезпечити взаємодію з усіма провідними технологічними центрами світового господарства.

Шляхи і конкретні механізми досягнення євроінтеграційних цілей України, тактичні підходи можуть і повинні бути гнучкими, чутливими до змін, що відбуваються як всередині держави, так і в ЄС та у всьому світі. Досі головна увага приділялася переважно розбудові механізмів політичних відносин з Євросоюзом, і цю роботу, безумовно, не можна припиняти. Водночас сьогодні зусилля мають зосередитися на суттєвому поглибленні та розширенні практичного співробітництва між Україною та ЄС за всіма магістральними напрямами - економічному та торговельному; зовнішньополітичному та у сфері безпеки; у галузі юстиції та внутрішніх справ. Згідно з Програмою інтеграції України до Європейського Союзу ( n0001100-00 ) така співпраця повинна сприяти здійсненню у країні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов у контексті розширення ЄС.

Настав також час для істотної активізації зусиль у підвищенні рівня підготовленості держави, суспільства та національної економіки до входження в структури ЄС. Це визначає напрями перетворень в Україні та пріоритети при формуванні та здійсненні економічної і соціальної політики.

1. Європейський Союз на початку XXI століття

Сьогодні Євросоюз перебуває на якісно новому етапі своєї еволюції, який визначається процесом внутрішньої інституційної реформи, зовнішнім розширенням, якісним поглибленням інтеграційного процесу в рамках економічного і валютного союзу.

Реформа Євросоюзу є одним з головних чинників його дальшого ефективного розвитку за умов прискорення глобалізації економіки та загострення глобальної конкуренції, поширення у світі елементів нового технологічного укладу на базі інформаційних технологій, що зумовлюють кардинальні зміни в системах організації і управління.

Головна мета нинішньої інституційної реформи ЄС полягає у підвищенні ефективності та гнучкості в діяльності його спільних органів, що має сприяти поглибленню європейського інтеграційного процесу та "м'якому" включенню в нього нових членів. Важливими елементами цієї реформи є нещодавно схвалені Ніццький договір, який вніс зміни в установчі документи Євросоюзу, Хартія фундаментальних прав Європейського Союзу, покликана юридично закріпити спільні цінності народів Союзу, а також формування в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС європейської політики у галузі безпеки та оборони.

Безумовно, питання внутрішньої інституційної реформи Євросоюзу матимуть істотний вплив на розвиток його відносин із зовнішнім світом, процеси розширення на схід, на нинішній стан та дальший розвиток відносин між Україною та ЄС. Так, розширення сфери застосування процедури голосування в Союзі на основі кваліфікованої більшості безпосередньо впливатиме на формування єдиної зовнішньої політики ЄС, у т.ч. торговельної. З іншого боку, вирішення у ході інституційної реформи проблеми розмежування компетенції Співтовариства та держав - його членів за окремими типами міжнародних угод може мати свої позитивні наслідки для України в аспекті прискорення набуття чинності міжнародних договорів, що укладаються Євросоюзом.

Новий безпрецедентний етап розширення ЄС є закономірним наслідком попередньої його еволюції. Вперше до складу цього об'єднання увійдуть держави, які тривалий час належали до іншої політичної та соціально-економічної системи.

Україна вітає розширення Європейського Союзу, розглядаючи його як важливий чинник, що має стратегічне значення для майбутнього Європи і, водночас, об'єктивно веде до появи більш широких можливостей співробітництва між Україною та розширеним ЄС.

Наприклад, можна спрогнозувати, що зі вступом до ЄС ряду країн Центральної та Східної Європи рівень тарифного захисту щодо українського експорту у більшості з них буде знижений. Адже нинішній середньозважений рівень митного тарифу ЄС складає всього 3,2 % і є меншим від цього показника у більшості країн-претендентів.

Водночас позитивні з точки зору інтересів України наслідки розширення не виключають і факторів негативного впливу на такі сфери співробітництва, як торговельно-економічна, військово-технічна, транспортна, міграційна, гуманітарна. Це пов'язано з поширенням на нові країни - члени ЄС єдиних стандартів, регулятивних норм, правил і процедур та відповідною зміною чинного регулятивного режиму в їхніх відносинах з Україною.

Слід відзначити, що найбільш дієві засоби мінімізації цих негативних факторів лежать у площині прискорення соціально-економічних перетворень в Україні, поглиблення її співробітництва з Євросоюзом та державами - кандидатами на членство в ньому.

2. Євроінтеграційний курс України (1991-2000 рр.)

2.1. Позитиви інтеграції України в ЄС для України та Євросоюзу

Інтеграція України в ЄС має свої переваги і для України, і для Європейського Союзу.

Для нашої держави важливого значення набувають як процес її послідовного наближення до ЄС, досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства у ньому, що значною мірою збігається з головними завданнями здійснення системних перетворень в державі та суспільстві, так і стратегічний результат цього процесу - повноправне членство в ЄС.

Як невід'ємна (в географічному, історичному та культурному аспектах) частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку. Євроінтеграційний курс розглядається саме у контексті реалізації цієї моделі в умовах України.

Вступ у майбутньому до ЄС сприятиме більш активному долученню нашої держави до європейських демократичних цінностей, поширенню на неї зони загальноєвропейської стабільності та безпеки, уникненню нових ліній поділу на континенті. Членство в ЄС дозволить більш ефективно використовувати переваги міжнародної спеціалізації та кооперації, що стане важливою передумовою прискорення економічного розвитку та модернізації країни.

Політичні переваги інтеграції України в ЄС пов'язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог - інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дозволить активізувати співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

В економічній сфері переваги інтеграції в структури Євросоюзу випливають з функціонування в ЄС сталої та економічно ефективної моделі організації суспільства і наявності колективних механізмів підтримання макроекономічної стабільності. Інтеграція в ЄС сприятиме зростанню продуктивності економіки та темпів технологічної модернізації під впливом конкуренції на єдиному європейському ринку та забезпеченню вільного доступу до новітніх технологій, капіталу, інформації; підвищенню кваліфікації робочої сили за умов її вільного руху в межах єдиного ринку; створенню більш сприятливого інвестиційного середовища; істотному зростанню обсягів торгівлі на ринку ЄС; створенню передумов для прискореного зростання взаємообміну в галузях з підвищеним рівнем науко- і техноємності; підвищенню якості регулятивних інститутів у бюджетній, банківській, фінансовій сферах та корпоративному управлінні. Інтеграція також надасть можливість використовувати фонди регіонального розвитку ЄС для прискорення виходу на рівень економічного розвитку, властивий більш розвиненим країнам Євросоюзу.

Європейський Союз (з урахуванням майбутнього розширення) стане потужним ринком для 500 млн. споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи.

Соціальні переваги членства в ЄС пов'язані з наявними тут високим рівнем соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвиненою системою охорони довкілля.

Наслідком інтеграції України в ЄС стануть суттєві зміни в забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці, гарантій соціального забезпечення, належних умов життя громадян, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту і соціального страхування відповідно до європейських стандартів.

Сама мета інтеграції в ЄС, як доводить досвід практично всіх нинішніх країн-претендентів "першої хвилі" (Естонії, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії та Кіпру), є потужним стимулом необхідних для цього соціально-економічних перетворень.

Позитиви європейської інтеграції України для Європейського Союзу мають оцінюватися із точки зору внеску, який наша держава може зробити в його розвиток.

Це стосується насамперед геополітичної ролі України як одного з ключових факторів регіональної і загальноєвропейської стабільності та безпеки. Україна уклала угоди про дружбу з усіма своїми сусідами, забезпечила міжетнічний мир і стала загальновизнаним чинником стабільності у Центральній Європі. Її приєднання до ЄС (одночасно з поглибленням співпраці з Російською Федерацією в економічній, соціальній, політичній і правовій сферах) суттєво усунуло б небезпеку відродження протистояння між Сходом та Заходом, утворення нових геополітичних ліній розподілу на європейському континенті.

Україна має потенційно широкі ринкові можливості, значення яких важко переоцінити як на нинішньому етапі торговельно-економічних відносин з Євросоюзом, так і в рамках майбутнього єдиного ринку після її вступу до ЄС. Кадровий, науковий, промисловий (особливо в галузях високих технологій), сільськогосподарський потенціал нашої держави, її зростаюча роль у міжнародній миротворчій діяльності - це той безперечний позитив у євроінтеграційному контексті, який має бути врахований Євросоюзом.

Велике значення для ЄС матиме також транзитний потенціал України, насамперед з точки зору торговельно-економічних зв'язків між ЄС та Росією і країнами Центральної Азії. З входженням України до ЄС значущість цього чинника значно підвищиться.

Проте слід зазначити, що для належного використання цих переваг потрібні напружені зусилля, ретельні і виважені кроки. Забігання наперед може мати серйозні негативні наслідки - зокрема, через недостатню готовність країни до жорсткої конкуренції на єдиному європейському ринку та до належного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань.

2.2. Цілі та завдання інтеграції України в ЄС та етапи їх реалізації

Цілі та завдання євроінтеграційного курсу підпорядковані досягненню стратегічної мети України на європейському напрямі - набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

Згідно з визначеними Європейською Радою у 1993 р. критеріями членства в ЄС (відомі як копенгагенські критерії) країна-кандидат має досягти стабільності інститутів, що гарантують демократичний розвиток, верховенство права, права людини та повагу і захист національних меншин; забезпечити існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск ринкових сил у рамках Союзу; бути готовою взяти на себе зобов'язання, які випливають з членства в Союзі, у т.ч. щодо дотримання цілей політичного, економічного та монетарного союзу.

Досягнення відповідності держави та українського суспільства копенгагенським критеріям членства в ЄС і є головним довготерміновим завданням євроінтеграційного курсу. Водночас ці критерії застосовуються лише до визнаних Європейським Союзом країн-кандидатів, що обираються з числа асоційованих з ЄС держав. У зв'язку з цим отримання статусу асоційованого члена ЄС - головне завдання євроінтеграційного курсу України у середньотерміновій перспективі.

Принципово важливою умовою і відповідно ціллю, що стоїть перед державою, яка бажає набути асоційованого членства в ЄС, є створення зони вільної торгівлі. Така перспектива визначена в Угоді про партнерство і співробітництво (УПС) - міжнародно-правовій основі сучасних двосторонніх відносин між Україною та ЄС. Вже зроблено перші кроки у вивченні практичних можливостей реалізації цього завдання. Україна поставила питання про започаткування відповідного переговорного процесу з ЄС. Сьогодні досягнуто також домовленості про розробку в рамках УПС конкретних заходів, що їх має здійснити Україна для створення умов, які (поряд з приєднанням до Світової організації торгівлі) дозволили б розпочати консультації про створення зони вільної торгівлі з ЄС.

Водночас УПС має власні цілі, які визначають характер нинішнього етапу інтеграції та особливості партнерства між Україною та ЄС, а саме:

- забезпечення відповідних рамок для політичного діалогу між сторонами, які дозволятимуть розвивати тісні політичні відносини;

- заохочення торгівлі та інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискорення їхнього сталого розвитку;

- забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

- підтримка зусиль України у зміцненні демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.

УПС встановлює правові рамки співробітництва України і ЄС, а також визначає напрями інституційних і структурних реформ в Україні задля створення ефективної ринкової економіки, що передбачають здійснення конкретних заходів, основними з яких є:

- забезпечення умов для лібералізації взаємної торгівлі, включаючи можливість утворення в перспективі зони вільної торгівлі між Україною і ЄС, що вимагає (як перші кроки) лібералізації зовнішньої торгівлі України на засадах норм СОТ та відмови від протекціоністських заходів, які порушують міжнародні договори та дискримінують товари іноземного виробництва;

- наближення законодавства України до законодавства ЄС, створення ефективної системи забезпечення виконання законодавчих актів;

- усунення обмежень конкуренції, до яких вдаються підприємства або які виникають внаслідок державного втручання;

- створення системи заохочення і захисту інвестицій, руху капіталу та обміну інформацією про можливості щодо інвестицій;

- створення в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності.

Повна та послідовна реалізація положень УПС протягом найближчих років сприятиме модернізації національної економіки, підвищенню ефективності використання ресурсів, формуванню сучасних секторів спеціалізації виробництва і торгівлі, розширенню ринків збуту українських товарів та послуг. Це дозволить підійти до наступних етапів на шляху європейської інтеграції України - створення зони вільної торгівлі між нею та ЄС, укладення угоди про асоціацію з ЄС.

2.3. Становлення відносин між Україною та Європейським Союзом

Початковий етап - створення інституційних засад співробітництва. Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України у липні 1993 року. У цьому документі визначається, що "перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації".

Важливим механізмом реалізації європейського курсу України став (з 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських Співтовариств як державний орган погодження і координації політики України стосовно Європейських Співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво ( 998_012 ). Вона набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами - членами ЄС. Інституціональні рамки виконання УПС базуються на трьох спільних органах: Раді з питань співробітництва, Комітеті з питань співробітництва (складаються з представників Ради ЄС і членів Європейської Комісії та представників Уряду України) та Комітеті з питань парламентського співробітництва (форум парламентаріїв України і ЄС).

Важливим кроком на шляху практичного розгортання інститутів співробітництва став Указ Президента України від 24 лютого 1998 р. ( 148/98 ), яким було створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС під головуванням Прем'єр-міністра України, а також Українську частину Комітету з питань співробітництва як допоміжного органу Ради. На виконання цього Указу в органах виконавчої влади створені підрозділи з питань співробітництва з ЄС.

Етап інтенсифікації відносин і формулювання стратегії інтеграції. З метою забезпечення ефективної реалізації УПС Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС у червні 1998 р. затвердила Спільну робочу програму в рамках Угоди і визначила в ній 16 конкретних напрямів співробітництва, яким слід надати першочергову увагу.

Протягом 1998-2000 рр. Україна послідовно реалізувала зазначену програму згідно з визначеними пріоритетами. Найбільш результативним цей процес був у таких сферах, як торгівля, митна справа, транспорт, зв'язок, юстиція та внутрішні справи.

Якісно нові завдання у реалізації євроінтеграційного курсу України були поставлені в Указі Президента України від 11 червня 1998 р. ( 615/98 ), яким затверджено Стратегію інтеграції України в ЄС, визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р. з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

У листопаді 1998 р. в Брюсселі було утворено шість підкомітетів, що охоплюють питання з ключових напрямків УПС: торгівлі та інвестицій; фінансів, економіки, статистики; енергетики, співробітництва в цивільному ядерному секторі та охорони навколишнього середовища; митниці, транскордонного співробітництва, міграції, боротьби з відмиванням грошей та наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля та сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

У грудні 1998 р. розпочав роботу Комітет з питань парламентського співробітництва між Україною та ЄС.

Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Залишаючись виключно внутрішнім документом Євросоюзу, Стратегія стала тим інструментом, завдяки якому поглиблено і розширено політичний діалог та співробітництво між Україною та ЄС у сферах, що мало охоплені рамками УПС, зокрема зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ, проблематики розширення ЄС.

Принципово важливим є визнання Євросоюзом у його Спільній стратегії європейських прагнень та європейського вибору України, а також формулювання узгодженої позиції ЄС у питанні конкретних механізмів дальшого розвитку відносин з Україною.

У цьому контексті для України стали актуальними і невідкладними розробка та реалізація комплексу конкретних практичних заходів щодо реалізації загальних принципів співробітництва з ЄС, дальше розгортання інститутів сприяння розвитку відносин з ЄС на всіх рівнях - національному, регіональному і місцевому, на рівнях державних і недержавних організацій, а також систематичне і цілеспрямоване формування в українському суспільстві стійкої проєвропейської більшості. Саме на виконання цих завдань націлена Програма інтеграції України до Європейського Союзу ( n0001100-00 ), схвалена у вересні 2000 р.

3 січня 2000 р. Спільна стратегія ЄС реалізується на основі піврічних робочих планів. Перший досвід реалізації можна загалом оцінити позитивно. Водночас тут ще є значні резерви, що, зокрема, вимагає створення механізмів:

- узгодження заходів, які могли б бути включені до піврічних робочих планів;

- фінансового забезпечення виконання робочих планів з боку Європейської Комісії та держав-членів;

- об'єктивного контролю оцінки виконання робочих планів.

Важливим кроком на шляху зміцнення і розвитку стратегічного партнерства між Україною та ЄС став четвертий саміт Україна - ЄС (Париж, вересень 2000 р.). У його ході було констатовано зростаюче змістовне наповнення відносин між Україною та ЄС як у політичному діалозі, так і практичному співробітництві у сфері торговельно-економічних відносин, зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Цей прогрес створює необхідні передумови для зближення з Євросоюзом і виведення всього комплексу відносин Україна - ЄС на якісно новий рівень.

3. Пріоритети співробітництва України з Євросоюзом на початку XXI століття

3.1. Забезпечення розвитку демократичних інституцій, верховенства права і ринкового господарства - основа реалізації європейського вибору України

Реалізація європейського вибору України можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства.

За роки незалежності в Україні закладено фундамент демократичної системи - державний устрій, побудований на принципах розподілу влади, багатопартійність; відбувається становлення парламентаризму, незалежної судової системи і місцевого самоврядування. Проте попереду ще тривалий шлях до втілення європейського зразка діючої демократії.

Зусилля, спрямовані на вдосконалення демократичних інститутів, не обмежуються питаннями організації вільних виборів, кількістю прийнятих законів тощо. Пріоритетним для України завданням у напрямку розвитку демократичних інституцій є формування життєздатних механізмів громадянського суспільства, в якому народ (через комплексну систему своїх організацій) активно залучатиметься до процесу прийняття політичних рішень, до контролю за діяльністю усіх гілок влади на різних рівнях.

Інститути громадянського суспільства мають відігравати свою роль і в процесі реформування національної економіки на ринкових засадах. Неурядові організації спонукатимуть до більшої прозорості в діяльності місцевих органів влади. Це один з дієвих засобів розгортання більш відкритого діалогу стосовно питань публічної політики. Розвиток громадянського суспільства сприятиме підвищенню законності в діяльності державних органів, посадових осіб як на місцевому, так і на національному рівнях.

Формування громадянського суспільства вимагає відповідного правового середовища, що базується на повазі до Конституції України ( 254к/96-ВР ), проголошеним у ній правам, свободам та обов'язкам особи, гарантіям їх забезпечення. Зміцнення громадянського суспільства, розвиток діалогу і співробітництва з виконавчою владою, Верховною Радою сприятиме наближенню України до європейських цінностей "відкритого суспільства".

У зв'язку з цим Верховній Раді і Уряду України необхідно продовжити роботу, пов'язану із визначенням юридичних рамок діяльності об'єднань громадян в Україні, забезпеченням всебічної підтримки розвитку громадянського суспільства.

Розвиток судової системи і відповідної галузі законодавства є ключовим у забезпеченні демократичних процесів у суспільстві. Йдеться також про нормативну базу щодо здійснення прокурорського нагляду, управління судами, програми підготовки суддів і підвищення їх кваліфікації, розвиток відповідної матеріально-технічної інфраструктури (приміщення судів, пенітенціарна система, спеціалізовані інформаційні системи і бази даних).

На жаль, багато важливих актів, які б мали регулювати питання судоустрою та судочинства, так і залишилися на рівні проектів. Досі не прийнято нові кодекси у галузі кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового та адміністративного права. Більше уваги потребує розробка програми кодифікації галузей законодавства.

Залишається актуальною реалізація одного з фундаментальних положень Конституції ( 254к/96-ВР ) щодо визнання і гарантування місцевого самоврядування, створення належної його фінансової, матеріальної та правової основи (у т.ч. формування реальної податкової бази), удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром та регіонами, вироблення механізмів їх державної підтримки.

Послідовна розбудова ефективної ринкової економіки з поступовим досягненням відповідності копенгагенським критеріям потребує нарощування зусиль на таких ділянках, як:

- забезпечення макроекономічної стабільності на основі реалізації стратегії сталого зростання;

- проведення глибоких структурних реформ з акцентом на становлення ефективного приватного власника, якісні зміни у сферах корпоративного управління, модернізацію виробництва для забезпечення його міжнародної конкурентоспроможності;

- проведення адміністративної реформи з метою створення системи державного регулювання, адекватної принципам ринкового господарства, істотного зменшення бюрократичного втручання в економіку;

- формування ринкових інститутів з акцентом на створення сучасної системи банків та небанківських фінансових установ, динамічний розвиток ринку цінних паперів, розповсюдження новітніх інформаційних технологій організації їх діяльності;

- правове забезпечення ринкових перетворень насамперед через послідовне здійснення кодифікації законодавства, із забезпеченням його стабільності, прозорості і гарантій виконання законів;

- дальша лібералізація торговельного режиму з мінімізацією довільних бюрократичних обмежень торгівлі через нетарифні заходи і впровадження цивілізованих норм регулювання торгівлі, узгоджених у рамках СОТ;

- створення сприятливого для підприємницької діяльності середовища та поліпшення інвестиційного клімату: мінімізація адміністративних бар'єрів при започаткуванні нового бізнесу, зменшення податкового тиску на підприємців і забезпечення для них прозорих "правил гри", запровадження надійних механізмів забезпечення виконання контрактних зобов'язань, застосування ефективних процедур банкрутства, декриміналізація економічної діяльності;

- створення конкурентного середовища на внутрішньому ринку, радикальне поліпшення системи заходів проти зловживання монопольним становищем.

Досягненню цих цілей сприятиме повномасштабна імплементація УПС та реалізація пріоритетів, передбачених Програмою інтеграції України в ЄС ( n0001100-00 ).

3.2. Інтеграція України в європейський економічний і соціальний простір

Повномасштабна інтеграція України в європейський економічний та соціальний простір можлива лише за умови виведення національної економіки на траєкторію стійкого зростання через кардинальні структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, а також проведення активної і послідовної соціальної політики.

Реалізація цих завдань ускладнюється значним розривом у рівнях економічного та соціального розвитку України та держав - членів ЄС і навіть кандидатів на членство в ЄС з "першої хвилі розширення", а також істотними структурними невідповідностями і деформаціями української економіки. У цьому контексті привертає увагу таке:

- за даними статистичної бази Світового банку, рівень валового внутрішнього продукту на душу населення в Україні складає (при обрахуванні ВВП за паритетом купівельної спроможності валют) лише 15,4 % від середнього рівня ЄС, а порівняно з країнами-претендентами "першої хвилі" - 34,8 %;

- за індексом людського розвитку, який складається в рамках Програми розвитку ООН, Україна посідає 78 місце у світі з показником 0,744, тоді як країна з найнижчим його рівнем в ЄС - Португалія (з показником 0,864) - 28-е, а 12 з 15 країн входять до першої двадцятки, маючи показники індексу в діапазоні 0,903-0,928;

- за надто великої залежності української економіки від експорту (його частка у ВВП за даними Держкомстату в 1999 р. складала 52 %) показник експорту на душу населення складає лише 4,9 % від середнього рівня в ЄС і 18,1 % порівняно з країнами-претендентами "першої хвилі";

- за майже 9-відсоткової частки прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у валовому утворенні постійного капіталу в Україні (що виглядає цілком пристойним показником на фоні відповідного індикатора по ЄС - 15,3 %) рівень ПІІ на душу населення в Україні не перевищує 2,3 % від середнього показника в ЄС та 8 % - країн-претендентів "першої хвилі".

Україна має на сьогодні досить неоднозначні, суперечливі результати практично в усіх основних складових входження в єдиний економічний простір Євросоюзу - вільному русі товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Ринок товарів. Якщо у 1995 р., за інформацією Мінекономіки, експорт українських товарів у 15 країн - нинішніх членів ЄС складав всього 10,7 % від сукупного товарного експорту України, то у 2000 р. - вже 16,2 %; відповідні показники щодо імпорту становили 14,9 % і 20,6 %. Це наслідок посилення орієнтації на ЄС у зовнішньоекономічній політиці. Водночас взаємна торгівля країн - членів ЄС в 1999 р. становила 62,8 % від їх сукупної торгівлі. Отже, для України торгівля з ЄС ще не стала головним напрямом торгових потоків, що є одним із свідчень поки що невисокої результативності входження в економічний простір ЄС.

З 1998 р. намітилася тенденція певної стагнації експорту українських товарів в ЄС, що вплинуло на позитивну динаміку попередніх років. При цьому спостерігається надмірна концентрація експорту на двох країнах - членах ЄС - Німеччині та Італії. У 1999 р. на них припало 48 % товарного експорту України в ЄС, а у 2000 р. - 59 %. Присутність України на інших ринках (за винятком Австрії) є малопомітною. Щодо імпорту з ЄС, то він скоротився у 1997-1999 рр. на 29 % і лише в 2000 р. виявив ознаки певного зростання. Отже, загалом динаміка зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС поки що лишається нестійкою і явно недостатньою для забезпечення прискореного входження в економічний простір Євросоюзу.

Незадовільна динаміка зовнішньої торгівлі України з ЄС - прямий наслідок нераціональної і малоперспективної структури українського експорту в країни Євросоюзу. У ньому домінують такі товарні групи, як неблагородні метали (особливо продукція чорної металургії, на яку в останні роки припадає 15,3-20,5 % сукупного експорту України в ЄС), текстиль та текстильні вироби, мінеральні та інші продукти, які загалом в 1998-2000 рр. забезпечували 58-64 % надходжень від поставок українських товарів на ринок ЄС. При цьому частка машин, устаткування, транспортних засобів і приладів складає всього 6,3-8,2 % з тенденцією до дальшого зниження. Очевидно, що така структура експортної торгівлі не вписується в пріоритети структурного розвитку Європейського Союзу і є несприятливою для прискореного входження України в його економічний простір.

Зовнішня торгівля товарами України та країн - членів ЄС за 1996-2000 рр., млн. дол. США

--------------------------------------------------------------------------------
          |           Експорт                |            Імпорт
          |----------------------------------+----------------------------------
          | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000
--------------------------------------------------------------------------------
Всього     1596,4 1757,1 2119,3 2118,6 2354,4 2769,0 3379,3 3170,5 2398,9 2881,2
по ЄС

Австрія     101,5  107,7  135,2  139,8  163,6  175,5  224,7  193,8  133,4  185,1
Бельгія      78,3   83,2   86,0  188,6  106,5  124,8  152,7  138,5  100,9  134,7
Греція       96,9   80,4   85,9   75,0   48,1   59,6   64,8   34,1   54,5   38,5
Данія         6,6    8,0   37,3   23,0   24,7   67,7   98,1   75,9   59,4   68,2
Ірландія     64,4   29,9   82,3  250,3   27,2   52,5   48,1   37,3   53,7   25,7
Іспанія      90,2  117,5  131,3  105,8  162,9   57,0   85,1   80,3   60,6  100,2
Італія      344,6  395,0  550,2  459,4  638,9  341,8  400,4  408,6  276,5  346,0
Люксембург    0,2    3,6    4,1    3,0    1,4   10,9    2,5    4,7    2,2    8,9
Нідерланди   99,7  121,3  117,7   83,6  138,0  197,8  192,9  161,5  133,6  146,6
Німеччина   421,9  568,6  638,7  560,1  741,4 1068,7 1308,9 1263,6  942,9 1134,4
Португалія   11,3   16,3   16,1   13,4   20,1    2,9    3,9    3,5    4,0    7,7
Сполучене   135,9   87,4  108,0  108,4  137,6  201,5  232,4  204,7  143,6  202,8
Королівство
Фінляндія    22,1   37,8   26,2   18,1   24,0   96,3  120,5  114,9   82,2   95,9
Франція     111,1   96,7  118,9   85,1  111,7  245,1  307,6  300,6  236,9  236,1
Швеція       11,7    3,7    7,4    5,0    8,3   66,9  136,7  148,9  114,5  150,4
 

Динаміка обсягів експорту та імпорту України у відносинах з ЄС

(млн. дол. США)

3500+
    |               ---
3000+               | |         ---
    |   ---         | |         | |
2500+   | |         | |         | |                     ---
    |   | |         | |         | |         ---         | |
2000+   | |         | |       --| |       --| |       --| |
    |   |2|       --|2|       | | |       | | |       | | |
1500+ --| |       | | |       | |2|       | | |       | |2|
    | | | |       | | |       | | |       | |2|       | | |
1000+ | | |       |1| |       |1| |       |1| |       |1| |
    | |1| |       | | |       | | |--     | | |       | | |
 500+ | | |--     | | |--     | | | |     | | |--     | | |--
    | | | |3|4-   | | |3|4-   | | |3|4-   | | |3|4-   | | |3|4-
  0 -----------------------------------------------------------
         1996        1997        1998        1999        2000

1 - Експорт товарів

2 - Експорт послуг

3 - Імпорт товарів

4 - Імпорт послуг

Зовнішня торгівля послугами України та країн - членів ЄС за 1996-2000 рр., млн. дол. США

----------------------------------------------------------------------
          |           Експорт           |          Імпорт
          |-----------------------------+-----------------------------
          |1996 |1979 |1998 |1999 |2000 |1996 |1997 |1998 |1999 |2000
----------------------------------------------------------------------
Всього по  438,0 530,2 577,3 531,2 522,7 159,8 195,1 253,8 245,7 302,4
ЄС

Австрія     83,6  75,5  76,4  55,4  44,9   7,8   7,2  13,4  16,8  21,7
Бельгія     14,6  39,4  53,4  60,4  70,5   6,1   5,1  18,4  21,2  16,3
Греція      42,6  48,6  45,4  36,1  44,1  22,1  11,3  12,4   8,0   9,9
Данія        7,0   4,1   3,0   5,0   4,6   0,7   0,7   1,3   1,0   2,4
Ірландія     5,5   5,5  19,8  32,6  27,1   1,7   5,7   6,8   3,3   6,2
Іспанія      7,0  10,8  13,3   7,9   9,7   8,7  10,0   6,2   6,1   6,6
Італія      42,2  49,0  50,6  40,2  36,6  20,8  14,1  13,8   6,9   7,0
Люксембург   0,9   1,1   2,4   2,0   1,2    -    0,1   0,3    -    0,2
Нідерланди  29,8  29,1  24,6  21,4  18,5   4,1   7,5  15,7  23,7  23,5
Німеччина   88,1 118,5 130,0  99,9 105,0  33,1  60,8  61,8  58,1  68,7
Португалія   0,1   0,5   0,3   0,7   0,8   0,2   0,2   0,9   0,4   0,3
Сполучене   93,3 108,6 123,2 137,6 123,2  34,9  49,2  81,1  74,5 104,6
Королівство
Фінляндія    2,6   7,0   3,5   3,3   1,8   2,4   4,5   4,2   5,7   2,1
Франція     19,4  28,1  29,6  26,3  25,7  15,1  14,6  10,3  12,7  12,1
Швеція       1,3   4,4   1,8   2,4   9,0  2,1    4,1   7,2   7,3  20,8
 

Ринок послуг. Частка ЄС в українському експорті послуг у 1995 р. складала 11,2 %, імпорті - 23,0 %. У 2000 р. ці показники склали відповідно 15,0 % та 22,2 %. В експорті послуг в регіон ЄС з 1999 р. спостерігається тенденція падіння обсягів, які до того досить швидко зростали: у 1999 р. - на 8 %, у 2000 р. - орієнтовно у межах 1,7 %. В імпорті з 1998 р. має місце стагнація з незначними коливаннями обсягів. Загалом такий стан є наслідком превалювання в структурі українського експорту транспортних послуг та обмеженості української присутності на найбільш динамічних сегментах ринку послуг - туристичних, інформаційних, інженерних, науково-технічних, фінансових, управлінських.

Структура експорту України в ЄС в 2000 р.

Неблагородні метали та вироби - 33,9 % Інші - 22,7 % Текстильна продукція - 16,6 % Хімічна продукція - 11,6 % Мінеральні продукти - 10,1 % Машини, устаткування - 5,1 % і механізми

Прямі іноземні інвестиції в Україну з країн - членів ЄС за 1994-2000 рр., млн. дол. США

-------------------------------------------------------------
            |       Обсяг прямих інвестицій станом на
            |------------------------------------------------
            |01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.
            | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001
-------------------------------------------------------------
Всього       220,4  397,4  550,3  809,15 1067,5 1190,8 1415,7
по ЄС

Австрія        8,2   16,4   21,5   44,8    77,9   87,9  126,3
Бельгія        5,7   24,9    9,5   17,2    17,2   22,4   23,3
Греція         4,1    4,8   11,8   14,7    25,7   25,9   25,3
Данія          0,7    3,7    4,9    6,0    13,8   17,9   10,9
Ірландія      14,2   25,2   31,5   42,5    61,5   56,2   94,0
Іспанія       12,2   13,6   14,2   16,7    17,9   18,4   29,1
Італія        14,6   19,2   31,4   51,5    60,4   69,9   72,3
Люксембург     0,4    1,0    1,7    7,0     4,8    6,1   10,7
Нідерланди    11,8   46,5  119,6  213,1   270,2  302,9  361,8
Німеччина    101,3  156,9  166,5  179,2   229,6  228,5  237,9
Португалія      -     0,1    0,05   0,05    0,9    0,9    0,9
Сполучене     33,8   53,9  100,3  151,4   201,3  246,1  299,4
Королівство
Фінляндія      0,3    0,8    1,7    6,0     8,5    9,2    8,9
Франція        9,6   11,3   13,6   18,1    18,6   33,7   40,9
Швеція         3,6   19,1   22,1   40,8    59,1   64,8   74,0
 

Ринок капіталу. Загальна динаміка прямих іноземних інвестицій з країн - членів ЄС в Україну виглядає останнім часом позитивною. Порівняно з початком 1995 р. їх загальний обсяг збільшився більш як у 6 разів і перевищив 1,4 млрд. дол. США. Найбільший інтерес інвестори з ЄС виявляють до харчової промисловості, внутрішньої торгівлі, машинобудування та металообробки. Проте темпи зростання прямих інвестицій залишаються нестабільними. Загалом регіон ЄС все ще зберігає за собою позицію провідного інвестора в економіку України, проте його частка досить стабільно зменшується: з 45,6 % від загального обсягу прямих інвестицій на початку 1995 р. до 36,6 % - на початок січня 2001 р.

Динаміка обсягів прямих інвестицій з країн - членів ЄС в Україну

млн. дол. США

1400 |                                                     х
   1200 |                                            х
   1000 |                                   х
    800 |                          х
    600 |                 х
    400 |        х
    200 х
      0 +------------------------------------------------------
    1 січня  1 січня  1 січня  1 січня  1 січня  1 січня  1 січня
      1995     1996     1997     1998     1999     2000     2001
 

Не найсильнішою складовою економічних відносин України з ЄС виглядає сфера експорту капіталу, без розвитку якого неможливо забезпечити проникнення та закріплення українських компаній на єдиному європейському ринку. Офіційно зареєстровані обсяги такого експорту мізерні - менше 3 млн. дол. США (3 % від загального офіційного обсягу інвестицій з України за кордон) і останнім часом навіть зменшуються. І це при тому, що мільярди доларів, за оцінками експертів, були нелегально вивезені за межі України, у т.ч. в країни ЄС.

Недостатність прямих інвестицій з ЄС в Україну зумовила підвищену її залежність від міжнародних кредитних ресурсів протягом майже всіх 90-х років. Проте останнім часом намітилася тенденція зменшення обсягів непогашеної заборгованості за кредитами ЄС як в абсолютному, так і відносному виразі.

Обсяги заборгованості України за кредитами, наданими Європейським Союзом та країнами - членами ЄС у 1994-2000 рр., млн. дол. США

---------------------------------------------------------------
Кредитори     |01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.09.
              | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2000
---------------------------------------------------------------
ЄС                0    110    241    352    333    345    306
Німеччина       645    670    597    463    492    348    324
Франція           6     -      35     32     37     36     34
Італія            9     -      13    329     66     57     57
Іспанія          -      -      -       1      5      1     15
Всього ЄС       660    780    886   1177    933    787    736
Частка в         13,7    9,5   10,0   12,3    8,1    6,3    7,2
загальній сумі
зовнішнього
боргу, %
 

Серед держав-кредиторів з числа членів ЄС у цій сфері провідне місце належить Німеччині, на яку припадає 83,9 % від загальної суми наданих і 83 % - використаних Україною двосторонніх кредитних ліній з регіону Євросоюзу; на Італію відповідно - 6,8 % та 9,1 %, Францію - 6,7 % та 5,3 %, Іспанію - 2,6 % та 2,3 %.

Ринок робочої сили. Офіційна статистика реєструє мізерні переміщення робочої сили між Україною та Євросоюзом, причому переважна частина виїздів українських громадян на роботу у країни ЄС припадає на Грецію. Водночас неофіційна зайнятість українців за кордоном, за оцінками експертів, набагато вища. Більш того, є дані, що занижується й офіційна зайнятість українців за кордоном. Що ж стосується роботи громадян ЄС в Україні, то на кінець 2000 р. їх кількість становила 642 особи.

Привертають до себе увагу процеси поповнення ринку робочої сили за рахунок еміграції з України. При цьому найбільший міграційний потік з України в країни ЄС - 61,4 тис. осіб - протягом 1994-1999 рр. відбувся до Німеччини. Викликає занепокоєння те, що емігрує, як правило, кваліфікована робоча сила, фахівці вищої кваліфікації. Лише через активізацію комплексних внутрішніх реформ можна істотно зменшити масштаби цих небезпечних для України тенденцій.

Цьому має сприяти й ефективне використання технічної допомоги Євросоюзу в питаннях адаптації української економіки і соціальної сфери до стандартів ЄС. На жаль, останніми роками надання Україні цієї допомоги з боку як ЄС, так і країн - його членів скорочується, хоча у 2000 р. тут спостерігалися певні обнадійливі ознаки.

Обсяги міжнародної технічної допомоги, яка надійшла в Україну з країн - членів ЄС, млн. дол. США

--------------------------------------------
            |1997 р.|1998 р.|1999 р.|2000 р.
            |-------+-------+-------+-------
Всього по ЄС| 154,6 | 152,5 | 130,1 | 115,6
--------------------------------------------
Нідерланди      8,6     8,6     8,5     3,9
Німеччина      17,1    17,1    10,1     3,7
Сполучене      33,2    30,7    15,0     7,2
Королівство
Франція         2,1     1,3      -       -
Швеція          2,6     2,5     2,9     5,8
Європейська    91,0    92,3    93,6    95,0
Комісія
(TACIS)
 

Завданням інтеграції України в європейський економічний і соціальний простір відповідає більш широке й ефективне використання можливостей співробітництва у рамках міжнародних інституцій, передусім Світової організації торгівлі, Міжнародної організації праці, фінансових організацій тощо.

Для інтенсифікації процесу інтеграції в європейський економічний простір потрібно вирішити низку проблемних питань в економічних відносинах з ЄС.

Головною з них є взаємний доступ до ринків. У грудні 1999 р. Європейська Комісія привернула увагу України до 19 першочергових проблемних питань у торговельній сфері. У 2000 р. Україна забезпечила вирішення більшості з них, що було підтверджено європейською стороною.

Нині особлива увага в цій сфері приділяється стимулюванню виробництва автомобілів в Україні та експорту до ЄС металобрухту. Одночасно ініціюються заходи з запобігання виникненню спірних питань у майбутньому. Для цього постійно проводяться консультації з посадовими особами ЄС, представниками ділових кіл, зокрема Європейською асоціацією бізнесу. Прикладом такого позитивного співробітництва є контакти у фармацевтичній галузі та започаткування спільної роботи у справі захисту рослин.

Зі свого боку Україна порушила ряд важливих для неї питань перед країнами - членами ЄС. Сьогодні можна констатувати деякі зрушення в їх вирішенні.

Так, прийняттям Радою ЄС 9 жовтня 2000 р. відповідної постанови завершився переговорний процес стосовно вилучення України з переліку країн з неринковою економікою та поширення на імпорт з неї (у рамках антидемпінгових розслідувань ЄС) порядку визначення "нормальної вартості" згідно з правилами, які застосовуються щодо країн з ринковою економікою.

Важливою подією у відносинах України з ЄС стало підписання у грудні 2000 р. Угоди про торгівлю текстильною продукцією між Україною та Європейським Співтовариством на 2001-2004 рр. без кількісних обмежень. Для підтримки національного виробника та стимулювання розвитку експортного потенціалу України зараз вирішуються проблемні питання розширення квот на експорт української металопродукції.

Водночас слід зауважити, що перспективи полегшення режиму доступу українських експортерів на ринки ЄС значною мірою залежать від отримання Україною повноправного членства у Світовій організації торгівлі. Останнім часом Україна наблизилася до виконання умов вступу до СОТ, що є передумовою започаткування переговорів про подальшу лібералізацію торговельних відносин між Україною та ЄС, включаючи можливість укладення Угоди про вільну торгівлю. Однак питання вступу в СОТ вирішується надто повільно.

Серед актуальних напрямків полегшення доступу українських експортерів на ринки ЄС повинне бути розширення дії для України Загальної системи преференцій ЄС і скорочення застосування до неї різного роду обмежувальних процедур - квотування, ліцензування, антидемпінгових розслідувань.

У зв'язку з цим слід особливо наголосити на необхідності істотного прогресу у доступі України до європейського ринку високотехнологічної продукції. Характерним прикладом відсутності зрушень у цій сфері стала відмова ряду провідних країн - членів ЄС від українського вантажного літака АН-70, незважаючи на очевидні його переваги над європейським аналогом як за технічним рівнем, так і за ціною.

Вище відзначалося зростання "відпливу" в країни - члени ЄС українських вчених та кваліфікованих фахівців з найбільш перспективних галузей науки і техніки. Причому це відбувається за відсутності прийнятного доступу провідних українських наукових організацій до відповідних науково-технічних програм Євросоюзу. Звичайно, така асиметрія у відносинах не може влаштовувати Україну.

Справжнім випробуванням стратегічного партнерства, проголошеного Україною та ЄС, буде дальша політика ЄС у розбудові європейської газотранспортної мережі.

3.3. Розвиток відносин з ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва

Взаємне визнання інтересів у підтриманні миру, європейської і міжнародної стабільності та безпеки, формуванні нової архітектури безпеки в Європі зближують Україну та ЄС у пошуку спільних відповідей на нові виклики часу в цих сферах.

У зв'язку з цим надзвичайно важливого значення набуває регулярний політичний діалог між Україною та ЄС, що здійснюється на основі УПС. Його основними формами є щорічні саміти, засідання Ради з питань співробітництва, зустрічі Україна - Трійка ЄС на рівнях міністрів закордонних справ та політичних директорів, а також засідання Комітету з питань парламентського співробітництва.

Спільна стратегія ЄС щодо України помітно розширила та поглибила цей діалог.

За рішенням Політичного комітету ЄС, схваленим у січні 2000 р., Україні було надано, зокрема, право приєднання в односторонньому порядку до заяв від імені ЄС, що приймаються в рамках його Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) або оголошуються в ОБСЄ. У липні 2000 р. Рада ЄС із загальних питань схвалила пропозицію щодо надання Україні можливості приєднання до спільних дій ЄС, а також вироблення Україною та ЄС спільних дій щодо третіх країн і регіонів.

У рамках реалізації "посиленого" політичного діалогу за Спільною стратегією ЄС щодо України було розширено можливості участі українських експертів у засіданнях робочих груп Ради ЄС з питань СЗБП, в т.ч. безпеки, ОБСЄ, експорту звичайних озброєнь, роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення. Активне формування Спільної європейської політики в галузі безпеки та оборони (СЄПБО) ставить перед Україною ще одне важливе питання - визначення її ставлення до розвитку відносин з ЄС у сфері безпеки, військового та військово-технічного співробітництва.

Україна має певні напрацювання у діалозі і співробітництві із Західноєвропейським союзом (ЗЄС). Зокрема, було укладено такі важливі документи, як "Каталог сфер практичного співробітництва між Україною та ЗЄС" та "Співробітництво між Україною і ЗЄС у сфері далеких авіаційно-транспортних перевезень", які сьогодні безпосередньо стосуються формування ЄС, його Спільної європейської політики у галузі безпеки та оборони. Необхідно зберегти і розвинути далі вироблений у цій важливій сфері досвід.

Україна з розумінням ставиться до створення військових сил ЄС, а також сил та засобів швидкого реагування для врегулювання цивільних аспектів кризових ситуацій. З цієї точки зору заслуговує на особливу увагу визначення модальностей щодо можливої участі третіх заінтересованих країн у військових операціях з врегулювання кризових ситуацій під керівництвом ЄС.

У попередньому порядку Україна вже висловлювала свою заінтересованість у можливому залученні підрозділів своїх Збройних Сил, а також створених разом з іншими державами контингентів до європейських сил швидкого реагування, готова розглянути пропозиції щодо можливої їх участі у військових операціях під керівництвом ЄС з врегулювання кризових ситуацій.

Водночас ми вважаємо, що проведення будь-яких миротворчих операцій має здійснюватися за неухильного дотримання відповідних положень Статуту ООН ( 995_010 ). Це повністю стосується і військових операцій, які могли б проводитися у майбутньому під егідою ЄС.

На четвертому саміті Україна - ЄС у Парижі Україна внесла на розгляд ЄС конкретні пропозиції про зміцнення співробітництва у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва.

У концептуальному плані на етапі переходу від партнерства до асоційованого членства Україна пропонує вивести відносини у цій сфері на рівень особливого стратегічного партнерства з ЄС, певною мірою аналогічного особливому партнерству між нею і НАТО. Особливі відносини могли б розвиватися на основі реалізації трьох напрямів, які взаємно доповнюють один одного:

1) створення на основі УПС та на розвиток Спільної стратегії ЄС щодо України і Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу ( 615/98 ) Спеціального комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового і військово-технічного співробітництва.

2) поширення на Україну окремих елементів "посиленої стратегії на етапі приєднання" країн - кандидатів до ЄС, зокрема таких, що стосуються СЗБП;

3) укладення на основі ст. 24 Договору про Європейський Союз ( 994_029 ) окремої Угоди про співробітництво у галузі зовнішньої політики, безпеки, військового і військово-технічного співробітництва між Україною та ЄС.

3.4. Прикордонний та візовий режим. Співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, нелегальною міграцією, незаконною торгівлею зброєю тощо

Одним з важливих аспектів європейської інтеграції України є співробітництво з ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ. У свою чергу Спільна стратегія ЄС щодо України визначає цю сферу співробітництва як одну з найважливіших.

Сьогодні цілком очевидно, що такі проблеми, як боротьба з нелегальною міграцією, відмиванням коштів, тероризмом, наркобізнесом, торгівлею людьми, а також митне співробітництво та правова допомога у кримінальних справах, можна успішно розв'язувати лише у тісній співпраці між усіма європейськими країнами.

Геополітичне розташування України зумовлює особливу актуальність для неї на нинішньому етапі проблеми нелегальної міграції. У зв'язку з цим першорядного значення набувають завершення організаційно-правового оформлення східних кордонів нашої держави, організація фінансування процедури депортації нелегальних мігрантів, створення пунктів їх збору та утримання, вдосконалення роботи державних органів, які здійснюють управління і контроль за міграційною ситуацією.

Не менш важливим є питання візової політики. Поширення на країни-кандидати принципів Шенгенських угод та запровадження ними щодо нашої держави візового режиму може значно ускладнити контакти України з цими країнами та процес її європейської інтеграції загалом.

Отже, потрібне продовження діалогу з ЄС, спільний пошук шляхів мінімізації негативних наслідків таких кроків. Зокрема, на першому етапі можна було б добиватися скасування віз для в'їзду до країн ЄС громадян України - власників дипломатичних та службових паспортів.

Актуальним є для України розвиток співпраці з ЄС у сфері боротьбу з відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом, протидії міжнародній організованій злочинності та корупції. Одним з першочергових заходів у цьому плані має стати ратифікація Україною Кримінальної та Цивільної конвенцій про боротьбу з корупцією, розроблених у рамках Ради Європи. Триває вивчення можливостей укладення з ЄС договору про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю.

Необхідно активізувати зусилля у створенні єдиного інформаційного поля боротьби з корупцією та легалізацією незаконно набутих коштів.

Результатом діяльності спільних органів Україна - ЄС стало прийняття рішення про порушення перед Європейською Комісією питання про створення окремих програм допомоги Україні у галузі юстиції та внутрішніх справ. Першочерговими у цьому контексті є надання Євросоюзом допомоги в облаштуванні державного кордону України; організація навчальних програм та інших заходів з метою підвищення кваліфікації представників органів прикордонного контролю України, включаючи питання міграційного та прикордонного контролю за умов Шенгенської зони; використання експертної допомоги для удосконалення системи прикордонного контролю з метою наближення до стандартів ЄС.

4. Національні механізми забезпечення європейського інтеграційного вектора розвитку України

4.1. Організаційне забезпечення процесу інтеграції в європейські економічні і політичні структури

Співробітництво з ЄС стає останнім часом дедалі важливішою складовою діяльності органів державної влади України. Для розбудови механізмів внутрішнього забезпечення інтеграції в ЄС Президентом України визначено сфери відповідальності центральних органів виконавчої влади за здійснення завдань, сформульованих у Стратегії інтеграції. Регулярно проводяться засідання Української частини Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, на яких розглядається хід виконання УПС, затверджуються плани заходів для забезпечення реалізації Стратегії інтеграції України в ЄС ( 615/98 ), здійснюється моніторинг їх виконання.

У рамках сформованого механізму двостороннього діалогу відбуваються зустрічі на рівні передбачених УПС органів - Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС, Комітету з питань міжпарламентського співробітництва. У забезпеченні економічного співробітництва важлива роль у координації спільних дій сторін належить шести багатодисциплінарним підкомітетам Комітету з питань співробітництва.

У контексті організаційного забезпечення співпраці:

- забезпечено формування та реалізацію галузевих і регіональних програм співробітництва з ЄС;

- запроваджено механізм координації діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері економічного та соціального співробітництва з ЄС;

- налагоджуються і розвиваються контакти між органами виконавчої влади України та відповідними генеральними директоратами Європейської Комісії.

Важливим напрямком забезпечення процесу інтеграції є підвищення кваліфікації державних службовців, які безпосередньо ним займаються, підготовка кваліфікованих економістів, юристів, політологів тощо, які володіють необхідними знаннями та європейськими мовами.

З цією метою застосовуються нові підходи до освітніх програм, сучасні навчальні технології, практика стажування та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади і місцевого самоврядування. У рамках Програми технічної допомоги ЄС Україні реалізуються програми мовної підготовки державних службовців та фахівців, а також заходи щодо розширення та підвищення якості вивчення мов країн ЄС у середніх та вищих навчальних закладах України.

Слід вказати і на наявність деяких недосконалостей в організації даного процесу.

Це, по-перше, недостатня координація у цій роботі, що потребує підвищення статусу і розширення повноважень урядових структур, на які її покладено.

По-друге, питання європейської інтеграції залишалися до останнього часу поза увагою українських парламентаріїв. Варто подумати над створенням спеціальної координуючої структури з питань європейської інтеграції у складі Верховної Ради.

По-третє, необхідно активізувати зусилля у створенні недержавних інститутів сприяння євроінтеграційним процесам, які взяли б на себе відповідальність за здійснення цього курсу на рівні громадських об'єднань та організацій, творчих спілок тощо.

По-четверте, курс на інтеграцію в ЄС все ще лишається прерогативою центру. Цього недостатньо для умов, коли проголошено тезу "Від Європи держав - до Європи регіонів". Тому акцент має бути перенесений на ширше залучення регіонів до формування та реалізації євроінтеграційної політики.

4.2. Законодавче забезпечення курсу на євроінтеграцію

Наближення законодавства України до законодавства ЄС є одним з основних завдань в реалізації курсу на інтеграцію України до Європейського Союзу. Уже започатковано активну роботу у цьому напрямку: створено Міжвідомчу координаційну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС, яка затвердила відповідну концепцію. Створено Центр перекладів актів європейського права, прийнято постанову Уряду "Про порядок опрацювання актів Кабінету Міністрів України, а також проектів законів України і актів Президента України, що подаються Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України і Президентові України, з урахуванням основних положень законодавства ЄС" ( 1236-99-п ). Для реалізації цього завдання важливе значення матиме прийняття Постанови Верховної Ради України "Про програму гармонізації законодавства України до законодавства ЄС".

Для об'єднання зусиль Верховної Ради, Уряду та Адміністрації Президента України на цьому важливому напрямку створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Це створило реальний механізм забезпечення врахування положень європейського законодавства при доопрацюванні проектів Податкового, Митного, Цивільного, Антимонопольного кодексів та інших документів, що регулюють правові відносини у сфері інтелектуальної власності, інвестицій, фінансових послуг, стандартизації та сертифікації, охорони праці, захисту прав споживачів, боротьби з організованою злочинністю та нелегальною міграцією.

Водночас у згаданій сфері залишаються невирішені проблеми. Передусім є нагальна необхідність запровадження такого порядку, який унеможливлював би прийняття нормативно-правових актів без урахування законодавства ЄС.

Водночас наближення українського законодавства до нормативних стандартів ЄС не повинно розглядатися як просте механічне перенесення європейських норм. Ідеться про творче впровадження принципів європейського регулювання з урахуванням досягнутого в Україні ступеня зрілості суспільно-економічних відносин та специфіки національного менталітету українського народу.

Виходячи з цього, ефективним інструментом наближення законодавства України до норм ЄС має стати міжпарламентський діалог з Євросоюзом та країнами - його членами, запозичення українськими парламентаріями законотворчого досвіду європейських колег.

4.3. Фінансове забезпечення адаптації України до європейських економічних, соціальних і правових стандартів

Стабільний розвиток відносин Україна-ЄС та виконання взятих Україною зобов'язань значною мірою залежить від адекватного фінансування заходів з інтеграції України до ЄС, як це і передбачено Стратегією ( 615/98 ) та Програмою інтеграції ( n0001100-00 ). Очевидно, що без виділення з державного бюджету відповідних коштів неможливо буде не тільки забезпечити виконання УПС, зокрема у сфері адаптації законодавства, а й залучити додаткові ресурси на ці цілі за рахунок технічної допомоги ЄС або окремих країн-донорів.

Розраховуючи видатки державного бюджету, необхідно використовувати досвід держав - асоційованих членів ЄС, де виконання інтеграційних заходів забезпечується цільовим фінансуванням за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, передбачених у державних бюджетах. Тільки на заходи інституційного плану у цих країнах виділяють по 3-4 % державного бюджету.

Водночас слід виходити з того, що фінансове забезпечення адаптації України до європейських економічних, соціальних і правових стандартів за нинішньої ситуації є досить складним завданням. За обмежених фінансових можливостей державного бюджету слід використовувати всі можливі джерела фінансування, у т.ч. кошти місцевих бюджетів та позабюджетних фондів, залучати (з відповідним заохоченням) і кошти вітчизняних інвесторів та бізнесових структур.

При цьому слід також повною мірою використати зобов'язання Європейського Союзу, задекларовані в УПС та Спільній стратегії ЄС щодо України, у частині надання нашій державі відповідної фінансової підтримки та технічної допомоги. Програма технічної допомоги ЄС Україні у 2001-2003 рр. з щорічним бюджетом понад 50 млн. євро буде зосереджуватися на вирішенні таких питань, як розбудова громадянського суспільства, імплементація УПС, розвиток малого та середнього бізнесу, продовження реформи енергетичного сектора, навчання та освіта, охорона здоров'я тощо. У рамках Міждержавної програми та Програми прикордонного співробітництва співпраця зосереджуватиметься на розбудові інфраструктури (енергетичної, транспортної та телекомунікаційної мережі, а також пунктів перетину кордонів) та вжитті комплексних заходів у сфері охорони навколишнього середовища.

Саме тому при проведенні дальших переговорів щодо змісту Програми технічної допомоги ЄС необхідно наполегливіше ставити питання про реалізацію нових проектів, спрямованих на наближення законодавства України до стандартів ЄС.

4.4. Інформаційне забезпечення процесу інтеграції в європейські структури та формування загальнонаціональної підтримки цього процесу

Загальнонаціональна підтримка курсу інтеграції України до ЄС, усвідомлення суспільством його стратегічного значення можливі лише за умови консолідації зусиль усіх органів державної влади та місцевого самоврядування, демократично орієнтованих політичних сил, засобів масової інформації, освітніх та культурних інституцій, підприємницьких кіл.

У цьому контексті особливої важливості набуває проведення широкомасштабної роз'яснювальної роботи, зокрема розробка та реалізація державної програми інформування громадськості про ситуацію в ЄС, проблеми і здобутки України на шляху європейської інтеграції. Крім усього іншого, потрібна орієнтація засобів масової інформації на висвітлення розвитку відносин між Україною та ЄС, широке і всебічне роз'яснення значення європейського вибору України, забезпечення неупередженого сприйняття громадянами європейської інтеграції, а також регулярного інформування про політичні, економічні та соціальні процеси, що відбуваються у країнах ЄС. Особлива увага має приділятися роботі з регіональними ЗМІ, які справляють вирішальний вплив на формування громадської думки на місцях.

З реалізацією проекту трансляції в Україні інформаційних програм "Євроньюз" населення нашої держави матиме можливість отримувати безпосередньо оперативну інформацію про події у країнах Євросоюзу. Перспективним у зв'язку з цим здається і створення в Україні Європейського інформаційного центру.

З іншого боку, обов'язково повинен бути зворотний зв'язок, тобто активна присутність України в європейському інформаційному просторі з метою формування в Європі позитивного ставлення до її євроінтеграційного курсу.

Важливою складовою цієї роботи є адаптація до європейських стандартів законодавства України з питань, що стосуються інформаційного простору.

Необхідна умова забезпечення громадської підтримки євроінтеграційного курсу - встановлення постійних контактів між журналістськими, бізнесовими, культурними, науковими колами України і держав Євросоюзу та країн-кандидатів, організація візитів, стажувань та обмінів.

Висновки і пропозиції

Аналіз розвитку відносин України з Європейським Союзом дає підстави для таких висновків:

1. Стратегія інтеграції України в структури Європейського Союзу ( 615/98 ) відповідає життєво важливим інтересам українського народу. Вона залишатиметься пріоритетним напрямом зовнішньополітичного курсу України, визначальним чинником її міжнародної діяльності на тривалу перспективу. На можливості і темпи інтеграції України в ЄС істотним чином впливатиме триваючий процес розширення Євросоюзу та його внутрішньої інституційної реформи.

2. Процес розширення ЄС оцінюється як позитивний для України фактор, що сприятиме розширенню можливостей її співробітництва з Євросоюзом. Водночас у певному сенсі він означатиме для України і небажані зміни в характері її співробітництва з нинішніми країнами-кандидатами в торговельно-економічній, військово-технічній, транспортній, гуманітарній, міграційній сферах. Мінімізація зазначених наслідків є одним з найважливіших завдань у діалозі з ЄС на найближчу перспективу.

3. Успіх курсу України на європейську інтеграцію залежить насамперед від того, наскільки реалістичними, послідовними і ефективними будуть кроки по його реалізації. Це посилює значущість практичних заходів, спрямованих на створення надійної і стабільної основи для поступової, еволюційної інтеграції України до Євросоюзу як рівноправного і конкурентоспроможного члена. Намагання обійти визначені для країн-кандидатів умови або отримати певні послаблення в їх забезпеченні слід розглядати як контрпродуктивні. Це може не лише скомпрометувати мету, яку ми ставимо перед собою, а й завдати серйозної шкоди економіці України.

4. На нинішньому етапі досягнення якісних змін у відносинах між Україною і ЄС залежить від рішучості і спроможності здійснити глибокі економічні, політичні і правові реформи, співвіднесені із завданнями досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства в ЄС. Це головна передумова для істотного прискорення темпів розвитку і модернізації економіки країни та її суспільно-політичної системи, скорочення відставання від країн - членів ЄС за рівнями економічного та соціального розвитку та потенціалом участі у міжнародному поділі праці.

5. Прискорити створення передумов для ефективної інтеграції економіки України в структури ЄС можна шляхом концентрації ресурсів на тих ділянках економічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і дають змогу забезпечувати не лише скорочення зазначеного відставання, а й випереджаючий розвиток. Така політика має орієнтуватися передусім на створення інституцій, що сприяють генерації та розповсюдженню інновацій, формуванню визначального фактору конкурентоспроможності в сучасній світовій економіці - людського капіталу, на створення рівноправних умов для підвищення конкурентоспроможності українських компаній у відкритому конкурентному середовищі.

До невідкладних завдань належить забезпечення прискореного розвитку передусім в ряді профільних науко- і техноємних галузей, які вже сьогодні демонструють досить високий технологічний рівень і здатність до міжнародної конкуренції, а отже і готовність стати "локомотивами" високотехнологічного зростання.

6. Завдання інтеграції в Європейський Союз об'єктивно потребує від Верховної Ради енергійних кроків у впровадженні ефективно діючих демократичних процедур, інститутів громадянського суспільства, гарантій свободи особистості і свободи слова. Йдеться про підвищення якості законів, забезпечення більшої стабільності і прозорості законодавства, наближення його до європейських правових стандартів. Не менше значення має і радикальне удосконалення практики застосування законодавства.

7. У контексті зміцнення інституційної основи відносин Україна - ЄС пріоритетним завданням виступає імплементація Угоди про партнерство і співробітництво ( 998_012 ), а також Стратегії ( 615/98 ) та Програми інтеграції України до Євросоюзу ( n0001100-00 ). Необхідно активізувати зусилля, спрямовані на вступ України до СОТ на прийнятних для неї умовах.

8. Потребують уважного аналізу процеси інтеграції в ЄС країн першої хвилі розширення. Ми маємо вчитися на їх успіхах і робити правильні висновки з їхніх помилок. Необхідно також уважно відслідковувати тенденції розвитку та інституційного реформування Євросоюзу, пропускаючи крізь призму національних інтересів такі з них, як посилення наднаціональних органів, делегування їм частини державного суверенітету.

З метою прискорення розвитку та якісного піднесення рівня відносин між Україною та Європейським Союзом необхідно реалізувати на практиці комплекс заходів невідкладного та перспективного порядку.

До невідкладних заходів відносяться:

- проведення між Україною та ЄС переговорів з питань можливого уточнення і доповнення положень чинної Угоди про партнерство і співробітництво ( 998_012 ), у т.ч. з метою мінімізації можливих негативних наслідків для України нинішнього етапу розширення Євросоюзу;

- започаткування переговорів щодо лібералізації торгівлі з ЄС у тих секторах, які становлять стратегічний інтерес для України, і полегшення доступу українських експортерів на ринки ЄС (включаючи розширення для України дії Загальної системи преференцій ЄС, режиму її доступу до європейського ринку високотехнологічної продукції, доступу українських наукових організацій до відповідних науково-технічних програм Євросоюзу та регулювання умов працевлаштування українських вчених і кваліфікованих фахівців в країнах - членах ЄС);

- вивчення можливостей укладення з ЄС угоди про співробітництво в галузі зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва, а також договору про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю;

- удосконалення механізму державного управління процесом інтеграції України в ЄС; з цією метою в рамках проведення адміністративної реформи підвищити статус і повноваження структур Уряду, які відповідають за координацію діяльності органів державної виконавчої влади в цій сфері, запровадивши посаду міністра з питань європейської інтеграції;

- розгляд можливостей створення в рамках Верховної Ради України спеціальної координуючої структури з питань наближення українського законодавства до європейських правових норм;

- розширення соціальної і політичної бази підтримки євроінтеграційного курсу України за рахунок створення недержавних інститутів на рівні громадських об'єднань, творчих спілок; розробка механізмів активнішого залучення регіонів України до формування і реалізації євроінтеграційної політики, цільового фінансування інтеграційних заходів за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, передбачених у державних бюджетах, а також порядку залучення на вказані цілі коштів місцевих бюджетів та позабюджетних фондів, вітчизняних підприємців.

Пропозиції до перспективних заходів:

- опрацювати у першому півріччі 2001 р. програму дій, спрямованих на отримання Україною у середньостроковій перспективі статусу асоційованого члена ЄС;

- розробити узгоджені з Євросоюзом заходи, які має здійснити Україна для формування умов для створення зони вільної торгівлі з ЄС;

- здійснити комплекс заходів щодо поетапного наближення законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення виконання законодавчих актів;

- вивести відносини з ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва на рівень особливого стратегічного партнерства.

Євроінтеграційний курс є невід'ємною складовою демократичних та економічних реформ, які відбуваються в нашій державі. У свою чергу результативність цих перетворень безпосередньо пов'язана з реалізацією європейського вибору України. Усвідомлення цього взаємозв'язку має стати для українського суспільства потужним консолідуючим фактором, стимулом для активного і динамічного поступу обраним шляхом.

Україна і міжнародні фінансові інституції (МФІ)

Трансформаційні процеси в Україні супроводжувалися глибокою економічною кризою. У зв'язку з цим різко загострилися питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової. Розбалансованість фінансової системи, платіжна криза, спричинена насамперед переходом до світових цін на енергоносії, відсутність необхідних внутрішніх нагромаджень об'єктивно обумовили потребу в зовнішніх коштах для відновлення господарської рівноваги, забезпечення сталого економічного зростання.

Серед зовнішніх фінансових джерел найбільший потенціал мають міжнародні фінансові інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Порівняно низька вартість запозичень, які вони надають, значущість їхніх оцінок та дій для інших потенційних кредиторів та інвесторів спонукають на даному етапі до тісної співпраці України з цими установами на загальноприйнятих принципах міжнародного права.

У період післякризового розвитку, коли стадію входження нашої держави в міжнародну фінансову систему можна вважати завершеною, потрібне вдосконалення механізмів такого співробітництва. В їх основі мають залишатися національні економічні інтереси, потреби дальшої ринкової трансформації, соціальні пріоритети.

Ініціатором удосконалення цих взаємовідносин має бути українська сторона, що ставить перед Урядом вимогу чітко окреслити та обгрунтувати не лише оптимальні потреби у зовнішніх запозиченнях, а й пріоритетні сфери та необхідні умови ефективного їх використання.

При цьому слід мати на увазі і те, що співпраця, насамперед з Міжнародним валютним фондом, розглядається світовою фінансовою спільнотою як фактор довіри, підтвердження кредитоспроможності держави. Водночас не можна допустити, щоб стосунки з міжнародними фінансовими інституціями звелися до дріб'язкової опіки з їхнього боку. Головне - забезпечувати розв'язання за допомогою одержаних кредитів проблем стратегічного порядку. Що стосується визначення механізмів та інструментарію стратегії і тактики економічних перетворень, то це теж прерогатива української сторони.

Практика використання Урядом та НБУ запозичених коштів має бути максимально прозорою. Ситуація, що склалася у 1997-1998 рр., коли невиважена фінансова політика призвела до фактичної втрати валютних резервів НБУ, засвідчує, що у цій справі ще залишається багато недоліків, організаційно невідпрацьованих питань. Це зобов'язує Кабінет Міністрів і Національний банк прискорити обгрунтування оптимального алгоритму взаємовідносин з міжнародними фінансовими інституціями та практичних дій у сфері державних запозичень.

1. Підсумки співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями (1992-2000 роки)

З приєднанням України у 1992 р. до найвпливовіших міжнародних фінансових інституцій - МВФ і Світового банку та провідної регіональної фінансової установи - ЄБРР розпочато інтеграцію у світову фінансову систему.

Взаємовідносини України з кредиторами на зовнішньому фінансовому ринку

(млн. дол. США)

--------------------------------------------------------------------
    |               |      |       У т.ч. МФІ       |        |
    |   Фінансові   |      |------------------------|  Між-  |Комер-
Роки|    взаємо-    |Всього|      |      з них      | урядові|ційні
    |   відносин    |      |Разом |-----------------| позики |позики
    |               |      |      |  МВФ | МБРР|ЄБРР|        |
--------------------------------------------------------------------
1992 Заборгованість   396      0      0       0    0    396       0

1993 Отримано        3328      0      0       0    0   3328       0
     Погашено         100      0      0       0    0    100       0
     Заборгованість  3624      0      0       0    0   3624       0

1994 Отримано        1466,6  423,6  326,6   102    4   1037       0
     Погашено         310      0      0       0    0    310       0
     Заборгованість  4780,6  429,6  323,6   102    4   4351       0

1995 Отримано        3383,7 1436,7 1022,7   401   13    305    1642
     Погашено         519      0      0       0    0    319     200
     Заборгованість  7645,3 1866,3 1346,3   503   17   4337    1442

1996 Отримано        1510,7 1116,7  695,7   402   19    394       0
     Погашено         806      1      0       0    1    606     199
     Заборгованість  8350   2982   2042     905   35   4125    1243

1997 Отримано        1530    610    269     309   32    291     629
     Погашено         784      1      0       0    1    659     124
     Заборгованість  9096   3591   2311    1214   66   3757    1748

1998 Отримано        3174,8  797,8  365,8   386   46    325    2052
     Погашено        1332,4  103,4  100,4     1    2    549     680
     Заборгованість 10938,4 4285,4 2576,4  1599  110   3533    3120

1999 Отримано        2541,6 1037,6  605,6   422   10   1215     289
     Погашено        1370,3  538,3  528,3     1    9    418     414
     Заборгованість 12109,7 4784,7 2653,7  2020  111   4330    2995

2000 Отримано        2552,6  366,1  246,7 105,2   14,2   26,5  2160
     Погашено        4568,6  874,6  835,2  28,2   11,2 1144    2550
     Заборгованість 10093,7 4276,2 2065,2  2097  114   3212,5  2605
 

Взаємовідносини з МВФ. У співпраці України з Міжнародним валютним фондом можна виділити три етапи.

Перший етап (1994-1995 рр.) характеризується наданням МВФ кредитів за програмою системної трансформаційної позики (STF) в сумі 742 млн. дол. для підтримки платіжного балансу України. Труднощі з ним виникли внаслідок загострення економічної кризи та змін у структурі і цінових умовах зовнішньої торгівлі, основною з яких став перехід до світових цін на енергоносії.

На другому етапі (1995-1998 рр.) було реалізовано три програми "Стенд-бай", затверджені в обсязі 2185,5 млн. дол. Ці кредити призначалися для підтримки курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України. Завдяки реалізації двох перших програм наша держава отримала доступ на світові ринки капіталу, а за третьою в серпні 1997 р. було відкрито кредитну лінію терміном на один рік на загальну суму 542 млн. дол. Україна отримала лише 242,2 млн. дол., оскільки у березні 1998 р. МВФ відмовив у наданні чергових траншів через порушення Урядом окремих показників Меморандуму економічної політики, зокрема дефіциту державного бюджету.

Основною проблемою цього періоду стала фінансова криза у вересні 1998 р. Надання МВФ своєчасної допомоги Україні дозволило здійснити поступову девальвацію гривні й уникнути її обвалу з непередбачуваними для банківської системи наслідками. Разом з тим у політиці Уряду та НБУ щодо підтримки стабільності національної грошової одиниці були суттєві протиріччя. Її штучно завищений обмінний курс підтримувався надвисокими відсотковими ставками за державними цінними паперами для масштабного залучення іноземного капіталу на ринок ОВДП. Під тиском короткотермінових завдань Уряд не враховував можливих наслідків поспішної лібералізації ринку капіталів для портфельних інвесторів. У II півріччі 1997 р. напрям руху іноземного капіталу, спекулятивного за своєю сутністю, змінився на зворотний під впливом подій на міжнародних ринках. Компенсаційним джерелом фінансування його відпливу стали валютні резерви НБУ, рівень яких за 1998 р. зменшився майже на 2 млрд. дол. (з 2,34 млрд. дол. на кінець 1997 р. до 0,76 млрд. дол. на кінець 1998 р.).

Третій етап (1998-2001 рр.) розпочався з вересня 1998 р. запровадженням трирічної Програми розширеного фінансування (EFF), якою передбачено надання позики загальною сумою 2,226 млрд. дол. Головна її мета - сприяння макроекономічній стабілізації в Україні і виходу на позитивну економічну динаміку, забезпечення протягом 2001-2005 рр. щорічних темпів зростання реального ВВП на рівні не менше 4-5 %. На 1 січня 2001 р. у рамках цієї програми отримано понад 1 млрд. дол., які пішли на поповнення валютних резервів НБУ. За період співпраці з МВФ наша держава отримала від нього кредитів на загальну суму 3,5 млрд. дол.

Фінансування України у рамках кредитних угод з Міжнародним валютним фондом

(млн. дол. США)

-------------------------------------------------------
            |          Затверджено          | Фактично
            |-------------------------------|отримано *
    Роки    |      |         з них          |
            |Всього|------------------------|
            |      |   STF   |Stand-by| EFF |
-------------------------------------------------------
 1994         371,0   371,0                     323,6
 1995        1150,6   371,0    779,6           1022,7
 1996         865,9            865,9            695,7
 1997         206,0            206,0            269,0
 1998         591,0            334,0   257,0    365,8
 1999         184,0                    184,0    605,6
 2000           0,0                             246,7
-------------------------------------------------------
 Разом       3368,5   742,0   2185,5   441,0  3 529,1

_______________
     * Наведені  дані  базуються  на  діючому  курсі  дол.  США до
       Спеціальних прав запозичення (СПЗ).
 

Взаємовідносини зі Світовим банком. Цей напрям співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями є основним джерелом інвестиційного фінансування. Від Світового банку вона отримує системні позики та інвестиційні кредити.

Системні позики надаються під реформування окремих секторів економіки із спрямуванням їх траншами безпосередньо до державного бюджету України. Ці кошти можуть використовуватися на фінансування його дефіциту та підтримку платіжного балансу.

Протягом 1994-1999 рр. на покриття дефіциту бюджету було залучено кошти системних позик Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), що є головною установою в групі Світового банку, в сумі 1,8 млрд. дол. Це забезпечило певні позитивні результати у розвитку ринкової інфраструктури, зокрема банківської системи.

Водночас фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх запозичень є фактичним їх "проїданням", невиправданим і невигідним з точки зору перспектив національної економіки. На противагу цій практиці необхідно ширше залучати інвестиційні кредити Світового банку. З 1993 р. за рахунок його позик в Україні реалізуються 16 проектів на загальну суму близько 2,9 млрд. дол. та 15 млн. німецьких марок. Крім того, у проектному портфелі СБ перебуває 18 інвестиційних і по два гарантійних та грантових проекти. Сума позик за ними складає 1065,8 млн. дол.

Співробітництво України з СБ пройшло у своєму розвитку три етапи.

На перший з них (1992 - грудень 1994 рр.) припадають переважно ознайомчі та дослідні місії СБ, результатами яких стали звіти про економічну та соціальну ситуацію в Україні і запровадження першого інвестиційного проекту обсягом близько 17 млн. дол.

Другий етап (кінець 1994-1997 рр.) охоплює підготовку та реалізацію СБ системних проектів, спрямованих на реформування окремих секторів економіки та соціальної сфери. Ці кошти використано для удосконалення пенсійної системи, здійснення адміністративної реформи, управління державними ресурсами. Одночасно поповнювався інвестиційний портфель СБ, зокрема проектами модернізації шляхової інфраструктури, систем тепло- і водопостачання тощо.

Третій етап (1998-2000 рр.) характеризується як збільшенням обсягів кредитування з боку СБ, так і початком погашення заборгованості, що виникла.

Інвестиційна програма на цьому етапі здійснювалася більш стримано. З інвестиційного портфеля було вилучено ряд проектів, що стосувалися високих технологій (наприклад, продовження проекту "Морський старт"), фінансових послуг, модернізації систем водо- і теплопостачання в окремих регіонах.

Такий підхід став наслідком не лише неефективного використання можливостей співпраці українською стороною, а й змін у політиці підтримки Світовим банком енергетики, комунального господарства, транспорту. Дані сфери цікавлять його лише у контексті боротьби з бідністю та охорони навколишнього середовища.

У вересні 2000 р. затверджена нова Стратегія співпраці СБ з Україною. Вона передбачає кредитну підтримку нашої держави залежно від практичних результатів, передбачених Програмною системною позикою (ПСП) - головним трирічним системним інструментом реалізації Стратегії.

Загалом за весь час співпраці з СБ Україна отримала понад 2,1 млрд. дол.

Фінансування економіки України Світовим банком

(млн. дол. США)

------------------------------------------------------------------
           |          |   Системні позики  | Інвестиційні кредити
    Роки   |  Всього  |--------------------+----------------------
           | отримано |  Сума  |  Питома   |  Сума  |    Питома
           |          |        |  вага, %  |        |    вага, %
------------------------------------------------------------------
 1994         102,0      100,0      98,0       2,0        2,0
 1995         401,0      395,0      98,5       6,0        1,5
 1996         402,0      400,7      99,7       1,3        0,3
 1997         309,0      200,0      64,7     109,0       35,3
 1998         386,0      340,0      88,1      46,0       11,9
 1999         422,0      355,0      84,1      67,0       15,9
 2000         105,2       70,0      66,5      35,2       33,5
------------------------------------------------------------------
 Разом        127,2     1860,7      87,5     266,5       12,5
 

Надалі Урядові було б доцільно активніше розвивати взаємодію і з іншими організаціями групи Світового банку (Міжнародною фінансовою корпорацією, Міжнародною асоціацією розвитку, Багатостороннім агентством гарантування інвестицій).

Взаємовідносини з ЄБРР. Європейський банк реконструкції і розвитку здійснює зовнішнє пряме та спільне фінансування інвестиційних проектів. На відміну від інших міжнародних фінансових інституцій, він зосереджується насамперед на кредитуванні приватного сектору та об'єктів ключової інфраструктури.

За останній період увагу ЄБРР зосереджено на пріоритетних напрямах розвитку в Україні малого та середнього бізнесу (17 % від загального портфеля проектів), банківсько-фінансової системи (5 %), енергетичного сектору (27 %), енергозбереження (3 %), транспортної інфраструктури (11 %), телекомунікацій (9 %), систем водопостачання (3 %), агропромислового комплексу (17 %), готельної інфраструктури (1 %).

У 1999 році Україна вийшла за обсягами нових проектів на перше місце серед клієнтів банку, а їх частка у загальному портфелі ЄБРР перевищила 7 % (попереду тільки Росія, Румунія та Польща).

Слід враховувати й таке: хоча ЄБРР загалом координує свою діяльність з МВФ та Світовим банком, фінансування ним проектів в Україні протягом 1999-2000 рр. не лише не припинялося, а й набувало нової динаміки. Обсяг його нових кредитних проектів, затверджених Радою директорів, склав торік 465 млн. дол. Серед восьми затверджених проектів були: ядерні блоки X2-P4 (215 млн. дол.), закупівля органічного палива (100 млн. дол.), модернізація автомагістралі Київ - Чоп (65 млн. дол.), програма кредитної підтримки експортних підприємств (50 млн. дол.). Як важливий крок у поліпшенні співпраці з ЄБРР слід розглядати проект заснування в Україні Банку мікрокредитування, що сприятиме розвитку підприємницької ініціативи та підвищенню зайнятості населення.

У вересні 2000 р. Радою директорів ЄБРР прийнято нову стратегію діяльності в Україні на період до 2002 р. Головна її особливість - у спрямованості на підтримку економічних та структурних реформ у найбільш важливих секторах української економіки.

Використання коштів, запозичених від міжнародних фінансових інституцій. Цільове призначення зовнішніх запозичень обумовлюється як поточними потребами економіки і соціальної політики, так і стратегічними пріоритетами розбудови господарського простору України.

Як видно з наведеної схеми, в структурі зовнішніх запозичень певною мірою переважає інвестиційне фінансування. Водночас механізм використання системних позик СБ, що склали майже 90 % отриманих від нього кредитів, не забезпечує повну реалізацію інвестиційного призначення запозичень. Знеособлення цих коштів у бюджеті не дає можливості відслідковувати цільове та ефективне їх використання.

Напрями використання коштів, отриманих від міжнародних фінансових організацій за призначенням

Фінансування бюджету - 51 % Підтримка національної валюти - 45 % Інвестиційні проекти - 4 %

Невиправданою є і порівняно висока (45 %) частка використання запозичених коштів для підтримки національної валюти (3,5 млрд. дол.). Це надто висока ціна для національної економіки, яка засвідчує недостатню ефективність грошово-кредитної політики Національного банку України у попередній період. Стабільність гривні повинна забезпечуватися іншими (внутрішніми) монетарними інструментами. У цьому переконує досвід роботи НБУ у 2000 р., коли відносна, у т.ч. валютна, стабільність гривні забезпечувалася за відсутності кредитів МВФ при одночасних виплатах кредиторам за зовнішнім державним боргом.

Міжнародна технічна допомога (МТД). Важливим напрямом співпраці з міжнародними фінансовими інституціями є технічна допомога. Вона надається цими установами та розвиненими країнами, відчутно підтримуючи Україну в ринковому трансформуванні економіки. З 1992 р. у нашій державі реалізовано проектів такої допомоги більш як на 4 млрд. дол.

В останні роки зберігається стійка тенденція зростання загального обсягу міжнародної технічної допомоги. За даними Міністерства економіки України, у 1999 р. він склав 407,7 млн. дол., у 2000 р. - 413,62 млн., а за прогнозом на 2001 р. має досягти 461 млн. дол. Найбільш масштабними були проекти з ядерної безпеки, реструктуризації енергетичного сектору, розробки програм енергоефективності та енергозбереження, поглиблення реформ в аграрному комплексі, поліпшення якості медичних послуг.

Задекларовані цілі програм і проектів цієї допомоги в Україні включають у себе розвиток та удосконалення приватизаційних процесів, післяприватизаційну підтримку підприємств, створення базової ринкової інфраструктури, проведення структурних реформ, прискорення інтеграційних процесів, вирішення соціальних та екологічних проблем.

Діапазон досить широкий, але декларації не завжди відповідають реаліям. У багатьох випадках за реалізацією проектів стоїть високооплачуване працевлаштування зарубіжних експертів та прибуткові замовлення на зарубіжне устаткування.

В останні роки Уряд робив спроби координації технічної допомоги, зокрема через запровадження обов'язкової державної реєстрації її проектів, акредитації іноземних організацій - виконавців цих проектів. Але досягти бажаної прозорості та ефективності не вдалося. Тому на сучасному етапі, коли надання міжнародної технічної допомоги нерідко використовується як засіб політичного тиску на Україну, надзвичайно важливо удосконалювати механізми її отримання та використання.

З цієї точки зору необхідно організувати пов'язану з нею інформаційно-роз'яснювальну роботу як серед фахівців, так і широких верств населення. Назріла потреба прийняти на державному рівні рішення про забезпечення єдиної та ефективної системи координації міжнародної технічної допомоги. Для цього пропонується запровадити інститут Національного координатора міжнародної технічної допомоги з достатньо широким колом прав та повноважень.

Необхідність та доцільність цього підтверджується міжнародним досвідом. У більшості країн світу є окремі, спеціально уповноважені організаційні структури (урядові агентства або департаменти, підпорядковані, як правило, міністерству закордонних справ, а в окремих випадках - міністерству з економічних питань), а також офіційно визначені координатори допомоги.

Вирішення цих питань - справа невідкладна. Уряд має прийняти відповідні рішення вже у першому півріччі 2001 р.

2. Напрями поглиблення та оптимізації співробітництва України з міжнародними фінансовими інституціями

Празька (2000 р.) сесія МВФ та СБ визначила зміну пріоритетів міжнародних фінансових інституцій стосовно країн з перехідною економікою, у т.ч. України. Відповідно на перший план вийшли питання економічної ефективності співробітництва та якості використання країнами-позичальниками отриманих кредитів.

Такі кредити певною мірою сприяли стабілізації фінансової ситуації в Україні та виведенню її економіки з кризового стану. Але рівень цього впливу не варто переоцінювати. Тим більше, що одержані кредити використовувалися Урядом та НБУ далеко не завжди з належною ефективністю.

Досвід взаємодії України з міжнародними фінансовими інституціями підтверджує необхідність істотного удосконалення її форм та механізмів. Головним у цьому контексті має стати мінімізація державного боргу, що передбачає збільшення власних фінансових ресурсів та поліпшення інвестиційного клімату. В основу фінансової стратегії необхідно покласти досягнення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми джерелами фінансування потреб економічного та соціального розвитку.

Не послаблюючи уваги до залучення зовнішніх ресурсів, Уряд має забезпечувати пріоритетність інвестиційних джерел перед кредитними. Отримання нових кредитів МВФ може здійснюватися лише на рефінансування існуючих боргових зобов'язань.

Дедалі настійнішою є потреба у створенні спеціалізованої фінансової структури - Українського банку реконструкції і розвитку, через який здійснювалося б фінансування інвестиційних проектів. Це також сприятиме більш вимогливому, жорсткому відбору інвестиційних проектів, надійнішому контролю за використанням отриманих коштів.

У взаємовідносинах з МВФ Уряд повинен забезпечувати:

- поглиблення структурних реформ, дерегуляцію підприємницької діяльності;

- продовження курсу реформ у напрямку прозорості економіки і процесів приватизації;

- поліпшення якості бюджетного процесу, забезпечення збалансованості державних фінансів з урахуванням податкової реформи та реформи міжбюджетних відносин;

- зменшення обсягів негрошових видів розрахунків;

- подолання корупції;

- активізацію реформи фінансового і банківського секторів та дальший їх розвиток на якісно новому рівні;

- досягнення прогресу в розвитку енергетики та вугільної промисловості, у розрахунках із зовнішніми постачальниками за природний газ.

Умови співпраці, які ставить перед Україною МВФ, загалом збігаються з відповідними пріоритетами наших економічних перетворень.

Удосконалення взаємовідносин України зі Світовим банком базується на новій його стратегії в питаннях допомоги Україні, в основу якої покладено такий фінансовий інструмент, як Програмна системна позика. Опрацьована українською стороною за участю СБ, вона відповідає внутрішнім програмним документам щодо економічного і соціального розвитку нашої держави.

Реалізація завдань Програмної системної позики вимагає від Уряду запровадження сучасної системи проектного та фінансового менеджменту. Йдеться про чіткий розподіл повноважень та відповідальності між Міністерством фінансів, Національним банком і банківськими установами, які обслуговують кредитні ресурси, та установами і підприємствами, які виступають відповідно до проектів кінцевими позичальниками.

Більш конструктивною має бути у цих питаннях і позиція MAS. Нерідкими є випадки призупинення або невідновлення дії його ліцензій на спеціальні рахунки. Це стосується як кредитних проектів, так і тих проектів технічної допомоги, що є складовою частиною проектів СБ.

Дальше удосконалення співпраці з ЄБРР залежить від зростання в Україні його "працюючих активів".

Необхідно у стислі терміни:

- удосконалити механізм координації, підготовки, реалізації та моніторингу великих інвестиційних проектів;

- спільно з керівництвом ЄБРР започаткувати практику проведення регулярного огляду портфеля проектів;

- посилити контроль за виконанням міністерствами та іншими органами своїх зобов'язань у взаємовідносинах з ЄБРР.

Диверсифікація зовнішніх джерел фінансування. Уряду необхідно здійснити конкретні заходи для геостратегічної диверсифікації джерел надходження зовнішніх коштів. Враховуючи європейський вектор зовнішньої політики України, слід розширювати співпрацю з Європейським Союзом та його фінансовими інституціями, Європейською Асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) та іншими організаціями.

Як додаткове джерело фінансування регіональних проектів можна розглядати Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), до складу якої входить і Україна. Із створенням Чорноморського банку торгівлі і розвитку, який розпочав свою діяльність у червні 1999 р., з'явилася реальна основа для практичної реалізації проектів у цьому регіоні. Відповідно до Угоди про заснування цього банку ( 998_003 ) його діяльність спрямовується на забезпечення процесів економічної трансформації країн Чорноморського регіону, він дії як банк розвитку, кредиторами та позичальниками якого виступають країни-засновники.

Необхідно постійно і грунтовно вивчати можливості інших міжнародних організацій світового і регіонального масштабу на предмет використання їхніх можливостей для фінансового і технічного сприяння розвитку української економіки (ЮНІДО, ФАО, ЮНЕП, регіональні банки економічного розвитку).

3. Питання платоспроможності України і взаємовідносини з міжнародними фінансовими організаціями

Міжнародна платоспроможність України характеризується кількома макроекономічними показниками, серед яких обсяг державного боргу, співвідношення між внутрішньою і зовнішньою його складовими, експортний потенціал економіки, стан платіжного балансу та забезпечення зовнішнього боргу валовими валютними резервами НБУ.

Загальний державний борг України з 1992 р. поступово зростав. Це обумовлювалося різними чинниками, у т.ч. дефіцитністю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залучених кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом (у першу чергу - стосовно запозичень, отриманих під державні гарантії), несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 р. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 р. стабілізувало ситуацію. Торік загальна сума державного боргу зменшилася на 1,160 млрд. дол., а зовнішнього - на 2,113 млрд. дол. Але основні причини та джерела дефіциту, і насамперед незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишилися. Це може у перспективі призвести до дальшого зростання державного боргу.

На кінець 2000 р. державний борг України досяг 14,148 млрд. дол., у т.ч. зовнішній - 10,324 млрд. дол., тобто понад 70 % від загальної заборгованості. Заборгованість перед міжнародними фінансовими інституціями складає майже 4,288 млрд. дол., тобто 30,3 % у загальному обсязі боргу і 41,5 % - у зовнішньому.

Динаміка державного боргу

16+                                     ----
      |                               ----  |  |  ----
    14+                               |  |  |  |  | 2|  ----
      |                   ----        |  |  | 2|  |--|  |  |
    12+                   |  |        |  |  |--|  |  |  |  |
      |                   |  |  ----  | 2|  |  |  |  |  | 2|
    10+                   |  |  | 2|  |--|  |  |  |  |  |--|
      |                   | 2|  |--|  |  |  |  |  |  |  |  |
     8+                   |--|  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
      |             ----  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
     6+             | 2|  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
      |       --2-  |--|  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
     4+       |--|  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
      | ----  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
     2+ | 2|  |1 |  | 1|  | 1|  | 1|  | 1|  | 1|  | 1|  | 1|
      | |--|  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |  |
     0+---1-------------------------------------------------
        1992  1993  1994  1995  1996  1997  1998  1999  2000

1 - Зовнішній борг

2 - Внутрішній борг

Залишаючись досить високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (наприклад, Маастріхтською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60 % від ВВП.

Співвідношення державного боргу і основних макроекономічних показників

----------------------------------------------------------------
     Показники     |  1996  |  1997  |  1998  |  1999  |  2000
----------------------------------------------------------------
Загальний обсяг       25,1     30,3     51,5     62,8     49,9
державного боргу
до ВВП (%)

Загальний обсяг       20,5     19,4     38,4     51,0     36,9
зовнішнього боргу
до ВВП (%)

Платежі з              8,4     10,8     20,6     18,8     12,8
обслуговування
державного боргу
у обсязі доходів
бюджету (%)

Платежі з              7,0      7,5     15,5     15,0      8,7
обслуговування
зовнішнього боргу
в обсязі доходів
бюджету (%)

Загальний обсяг       43,4     46,9     65,2     76,6     57,3
зовнішнього боргу
до обсягу річного
експорту (%)

Платежі з              5,5      5,5      7,4      5,8      3,5
обслуговування
зовнішнього боргу
до обсягу річного
експорту (%)

Державний борг на    210,4    293,2    305,1    305,5    280,0
душу населення
(дол. США)
 

Недостатній рівень розвитку української економіки зобов'язує критично підходити до цих співвідношень навіть на фоні їх загальносвітової прийнятності.

Відношення зовнішнього боргу до ВВП та експорту у 2000 р.

500+                                                   ---
  400+                                                   | |
  300+                                                   | |
     |                                                   | |
     |                                   ---      ---    | |
     |                                   | |      | |    | |
  200+                                   | |      | |    | |
     |                                   | |      | |    | |
     |                                   | |      | |    | |
     |          ---                      | |      | |    | |
  100+          | |    ---      ---      | |    --| |    | |
     |   ---    | |    | |    --| |    --| |    | | |  --| |
     | --|2|    |2|  --|2|    | |2|    | |2|    | |2|  | |2|
     | |1| |  -1| |  |1| |    |1| |    |1| |    |1| |  |1| |
    0+-------------------------------------------------------
      Україна Польща Румунія Угорщина Туреччина Росія Аргентина

1 - Зовнішній борг до ВВП, %

2 - Зовнішній борг до експорту, %

У зв'язку з цим у минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради ( 276а/2000 ) було обгрунтовано лінію, спрямовану на забезпечення поетапного зниження реального боргового тягаря шляхом реструктуризації та здешевлення вартості обслуговування зовнішніх та внутрішніх запозичень, ефективного управління державним боргом.

Управління державним зовнішнім боргом. Суттєвою проблемою державного боргу України є високий рівень валютного ризику, що обумовлено значною питомою вагою зовнішнього боргу в загальній заборгованості держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках слід використовувати можливості виваженого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від Уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку.

Це можливо лише за належної ліквідності державних цінних паперів та високого рівня їх капіталізації. Міністерство фінансів та Національний банк повинні узгодити свої зусилля у проведенні боргової та монетарної політики. Така координація повинна поширюватися на всі етапи розробки та реалізації цієї політики паралельно з удосконаленням інфраструктури ринку, розвитком вторинного ринку державних цінних паперів, інформаційним забезпеченням і головне - прозорістю дій обох зазначених установ на фінансовому ринку.

У системі управління платоспроможністю держави за умов фінансової кризи важливу роль відіграє лімітування зовнішнього запозичення. Цей механізм теж має бути повністю прозорим - від стадії розгляду доцільності запозичення до остаточного погашення боргу.

Зміцнення платоспроможності України лежить у площині загального прискорення соціально-економічного розвитку, ефективнішого використання власних матеріальних і фінансових ресурсів, поглиблення процесів ринкової трансформації економіки, а також її детінізації. Зміцненню фінансових позицій Української держави мають також слугувати легалізація та повернення в Україну вивезених коштів, удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, її геостратегічна диверсифікація, поліпшення умов міжнародної торгівлі.

Висновки і пропозиції

Дальше співробітництво з міжнародними фінансовими інституціями має базуватися на стратегічних пріоритетах економічного і соціального розвитку України. При цьому в основу взаємовідносин мають бути покладені такі засади:

- прискорення ринкової трансформації, забезпечення фінансової стабілізації та інтегрування України в Європейський Союз;

- відповідність умов кредитування України міжнародними фінансовими інституціями пріоритетам її економічного та соціального розвитку;

- спрямування цих ресурсів на забезпечення сталого економічного зростання, здійснення структурних перетворень, формування розвиненого внутрішнього ринку і припинення практики їх використання для фінансування поточних витрат;

- мобілізація та ефективне використання внутрішніх фінансових ресурсів, сприяння надходженню прямих іноземних інвестицій;

- дотримання економічно обгрунтованих та загальновизнаних меж і порогів рівня зовнішньої заборгованості відповідно до міжнародних критеріїв платоспроможності держави;

- залучення альтернативних зовнішніх джерел фінансування на основі геостратегічної диверсифікації міжнародних фінансових відносин України.

З метою підвищення ефективності співпраці з міжнародними фінансовими інституціями необхідно вирішити такі завдання:

1. Кабінету Міністрів України протягом першої половини 2001 року:

- провести аналіз ефективності та цільового використання фінансових ресурсів, залучених від міжнародних фінансових інституцій;

- розробити стратегію і тактику боргової політики держави, удосконалення механізмів управління державним боргом, оптимізації його строкової структури, збільшення питомої ваги середньо- і довгострокових кредитів та мінімізації вартості обслуговування боргу;

- суттєво поліпшити кадрове забезпечення сфери міжнародних валютно-кредитних відносин;

- сприяти законодавчому формуванню відокремленого бюджету розвитку та утворенню Українського банку реконструкції і розвитку як фінансового інструменту реалізації політики економічного зростання на основі конкурсного кредитування інвестиційних проектів.

2. Кабінету Міністрів і Національному банку України у рамках співробітництва з СБ та ЄБРР забезпечити пріоритетність спрямування зовнішніх коштів у реальний сектор економіки з метою реалізації інноваційної моделі розвитку, впровадження високих технологій, нарощування інвестиційного потенціалу, підвищення конкурентоспроможності національного виробництва.

3. Кабінету Міністрів у співпраці з Верховною Радою України розробити комплекс заходів, спрямованих на нормативно-правове забезпечення співробітництва України з міжнародними фінансовими інституціями, зокрема:

- прискорити приведення вітчизняного законодавства у відповідність з принципами та нормами міжнародного права, забезпечити укладання необхідних міжнародних угод і конвенцій з проблем валютно-фінансових відносин;

- вжити заходів для прискорення прийняття Закону "Про державний борг" та правового забезпечення державної політики у сфері управління державним боргом, валютного регулювання та валютного контролю;

- запровадити ефективні механізми та інструменти радикального поліпшення інвестиційного клімату в Україні на основі стабілізації законодавства та його адаптації до норм права ЄС, вимог ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД, ЮНІДО та ін.

4. Утворити Координаційну раду з питань співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями та зовнішнього боргу.

5. Утворити державну установу з правами Національного координатора міжнародної технічної допомоги. Створити при Національному координаторі МТД Раду з питань науково-технічного розвитку, яка визначатиме пріоритетні напрями залучення та використання міжнародної технічної допомоги та забезпечуватиме громадський контроль у цій сфері.

* * *

Аналіз співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями протягом 1992-2000 рр. свідчить про об'єктивну необхідність, доцільність і виправданість залучення зовнішніх коштів з метою поглиблення ринкових перетворень, створення реальних передумов для подолання кризових явищ, прискорення трансформаційних процесів, виведення економіки України на траєкторію сталого економічного зростання. Це співробітництво сприяло досягненню макрофінансової стабілізації, формуванню основ конкурентного ринкового середовища, стабільності грошової одиниці, активізації інвестиційного процесу, розвитку приватного підприємництва. Воно має бути продовжено на основі урахування обопільних інтересів сторін.