РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Колишня третя секція

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "Хаммерн проти Норвегії" (Заява N 30287/96)

Страсбурґ, 11 лютого 2003 року

У справі "Хаммерн проти Норвегії"

Європейський суд з прав людини (колишня третя секція), засідаючи палатою, до якої увійшли судді:

п. Ж.-П.Коста, голова

п. В.Фурманн

п. Л.Лукайдес

п. П.Куріс

пані Ф.Тюлкен

п. К.Юнґвірт

пані Х.С.Ґрев

та пані С.Долле, секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 17 вересня 2002 року та 21 січня 2003 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 30287/96) проти Королівства Норвегії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), громадянином Норвегії п. Ульфом Арне Хаммерном (заявник) 14 грудня 1995 року.

2. Заявника представляв п. К.Віїґ, адвокат, що практикує у м. Тронгеймі. Уряд Норвегії (Уряд) представляв п. Ф.Ельґесем, який виступав як уповноважена особа Уряду, до червня 2002 року, коли він звільнився з Управління генерального аторнея (з цивільних питань). Після цього Уряд представляв п. Х.Харборґ, працівник цього управління.

3. Заявник стверджував про порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з мотивуванням, яким суди Норвегії обґрунтували відмову задовольнити його вимогу компенсації за шкоду, завдану внаслідок розгляду кримінальної справи, в якій його було виправдано.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Протокол N 11 до Конвенції ( 994_536 ) (пункт 2 статті 5 Протоколу N 11).

5. Розгляд заяви було доручено колишній третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26.

6. 11 вересня 2001 року палата вирішила, що в інтересах належного здійснення правосуддя провадження в цій справі має здійснюватися одночасно з провадженнями у справах "O. проти Норвегії" ( 980_240 ), "Рінґвольд проти Норвегії" та "Y. проти Норвегії" ( 980_245 ) (заяви N 29327/95, 34964/97 і 56568/00 - пункт 2 правила 43 ( 980_067 ).

7. Ухвалою від зазначеної вище дати Суд оголосив заяву прийнятною.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 правила 25 ( 980_067), але ця справа залишилася на розгляді в колишній третій секції.

9. Слухання відбулося у відкритому засіданні в Палаці прав людини у Страсбурзі 17 вересня 2002 року (пункт 2 правила 59 ( 980_067 ).

На слуханні в Суді були присутні:

a) від Уряду

п. Х.Харборґ, Управління генерального
 аторнея (з цивільних питань),                 уповноважена особа,
 п. Ф.Ельґесем, адвокат,                       представник/радник;
 п. К.Каллеруд, старший прокурор,
 Генеральна прокуратура,
 пані Е.Хольмедаль, аторней,
 Управління генерального аторнея
 (з цивільних питань),
 пані Т.Стеен, аторней,                                   радники;
 Управління генерального аторнея,

b) від заявника

п. К.Віїґ, адвокат,                                  представник,
 п. У.Хаммерн,                                            заявник.

Суд заслухав звернення п. Крокейде, представника пана О., зі спільними доводами на захист як справи О., так і справи п. Хаммерна, а також звернення п. Віїґа та п. Ельґесема.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявник, 1949 року народження, проживає в м. Б'юґн.

11. 10 березня 1992 року директор соціальної служби муніципалітету м. Б'юґн звернувся до місцевої поліції, отримавши з дитячого садка Ботнґорд, у якому заявник у той період виконував допоміжну роботу, повідомлення про сексуальні домагання з його боку стосовно дитини чи кількох дітей. 13 березня 1992 року заявника допитали. Обвинувачення він заперечував. Того самого дня його було тимчасово відсторонено від виконання обов'язків.

12. 1 вересня 1992 року заявникові було офіційно пред'явлено обвинувачення у вчиненні кількох правопорушень, передбачених статтями 195, 198 і 228 Кримінального кодексу, у зв'язку, як стверджувалося, із сексуальним домаганням стосовно неповнолітніх осіб, а саме - двох дітей у цьому садку, а також у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 192 Кримінального кодексу, стосовно одного з них. 12 жовтня 1992 року до обвинувального акта додали імена ще 14 дітей з цього садка, а 21 жовтня 1992 року видали новий обвинувальний акт, у якому згадувалося 15 дітей. 9 січня 1993 року обвинувальний акт знову доповнили іменами дітей, які стали об'єктом сексуального домагання з боку заявника: прізвища 36 дітей було встановлено, але скільки інших дітей стали об'єктом такого злочину - відомо не було.

13. Згодом обвинувачення було пред'явлено ще шістьом особам - також у зв'язку із вчиненням злочинів на сексуальному ґрунті, зокрема дружині заявника, двом працівникам садка та місцевому шерифу.

14. В результаті заявник провів три строки в досудовому ув'язненні: 7, 7 і 32 дні, відповідно, тобто 46 днів у загальному підсумку. У період розслідування справи дома у заявника було проведено три обшуки.

15. 22 вересня 1993 року заявникові було пред'явлено офіційне обвинувачення, на підставі статей 195, 198 і 213 Кримінального кодексу, у стверджуваному вчиненні кількох злочинів - сексуального домагання стосовно десяти дітей дитячого садка.

16. Того самого дня обвинувачення проти шести інших обвинувачуваних було знято. Згодом вони звернулися з вимогою відшкодування шкоди, посилаючись на статті 444-446 Кримінально-процесуального кодексу. Місцевий шериф домігся компенсації в розмірі 200000 норвезьких крон; стосовно п'яти інших позивачів суд зобов'язав державу виплатити кожному з них по 200000 норвезьких крон. Крім того, дружина заявника домоглася присудження їй 140000 норвезьких крон як компенсацію за матеріальну шкоду.

17. Справу заявника розглядав високий суд м. Фростатінґа, у складі трьох суддів і присяжних, протягом 43 днів - з 15 листопада 1993 року до 31 січня 1994 року. Після того як присяжні дали заперечну відповідь на всі 25 запитань стосовно обвинувального акта, суд рішенням від 31 січня 1994 року виправдав заявника.

18. Згодом заявник звернувся до високого суду з вимогою компенсації на підставі статей 444-446 Кримінально-процесуального кодексу.

13-15 лютого 1995 року високий суд, засідаючи у складі двох суддів, які брали участь у розгляді згаданої вище справи, та ще одного судді (замість судді, який головував на тому розгляді і був позбавлений права брати участь у провадженні щодо компенсації), провів усне слухання справи.

Своїм рішенням від 28 лютого 1995 року високий суд зобов'язав державу надати заявникові, відповідно до статті 445, компенсацію за матеріальну шкоду у повному розмірі його вимоги - 45000 норвезьких крон, зазначивши, що, згідно з цією статтею, така "компенсація за особливу чи непропорційну шкоду, пов'язану з кримінальним провадженням", може бути надана, оскільки є "правомірною за наявних обставин". Крім того, на підставі статті 446 (порівн. зі статтею 445), високий суд призначив йому 125000 норвезьких крон як компенсацію за моральну шкоду, пов'язану з судовим переслідуванням. Але, з огляду на висновок - про недоведену ймовірність того, що заявник не вчиняв діяння, яке стало підставою для обвинувачення, - відповідні місця якого процитовані в наведеному нижче (пункт 23) рішенні Верховного суду, високий суд відхилив його вимогу щодо додаткового відшкодування, передбаченого статтею 444. Високий суд послався на докази, які розглядалися судом у провадженні, яке тривало з листопада 1993 року до січня 1994 року, та під час усного слухання у справі стосовно компенсації, яке проходило в лютому 1995 року.

19. Заявник оскаржив рішення високого суду від 28 лютого 1995 року, звернувшись до апеляційного комітету Верховного суду. Він скаржився, що рішення високого суду містить припущення про наявність кримінальної відповідальності і що, відповідно, воно порушує вимоги пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Заявник просив Верховний суд скасувати рішення високого суду.

20. Рішенням від 8 червня 1995 року, яке заявникові було повідомлено поштою 20 липня 1995 року, апеляційний комітет відхилив його скаргу, вважаючи, що йдеться про застосування високим судом статті 444 Кримінально-процесуального кодексу.

21. У мотивувальній частині рішення комітет посилався на своє рішення, оприлюднене у виданні Norsk Retstidende 1994 року, с. 721, в якому Верховний суд (на с. 725) зазначив:

"Саме на обвинувачуваного покладено тягар доведення того факту, що він не вчиняв даного діяння. Достатньо довести, що це є більш, а не менш ймовірним. Я не погоджуюсь із захисником, що у випадку, коли обидві альтернативи виявляються, на підставі наявних доказів, однаково можливими, тягар доведення з обвинувачуваного знімається. При такій оцінці слід застосовувати звичайні критерії доведення, і тоді вимоги стосовно ваги таких доказів мають бути певною мірою адаптовані до спроможності обвинувачуваного довести, що він не вчиняв даного діяння. Формулювання цього положення зовсім не виключає можливості виникнення ситуації, коли виправдання судом виявляється недостатньою підставою для компенсаційної вимоги, якщо обвинувачуваний не в змозі надати необхідні докази. Хотів би наголосити, що відмова в задоволенні компенсаційної вимоги не означає, що винесений судом виправдувальний вирок знівельовано або ж поставлено під сумнів. Компенсаційна вимога розглядається незалежно, і правила доведення, які застосовуються при цьому, не відрізняються від правил, які застосовуються при розгляді звичайних компенсаційних вимог. За вихідний пункт вирішення таких питань законодавець вибрав умову, за якою фінансовий тягар, спричинений порушенням кримінальної справи, яка припиняється або завершується винесенням виправдувального вироку, має нести обвинувачуваний, за винятком випадку, коли він спроможний довести ймовірність того, що він не вчиняв відповідного діяння".

22. Апеляційний комітет також нагадав, що в зазначеній вище справі Верховний суд розглядав зв'язок між умовами надання компенсації на підставі статті 444 Кримінально-процесуального кодексу та відповідним підходом, який Європейський суд з прав людини встановив у своїй практиці, зокрема рішенням у справі "Секаніна проти Австрії" від 25 серпня 1993 року (серія А, N 266-А). Верховний суд дійшов висновку, що положення статті 444 Кримінально-процесуального кодексу не суперечать як такі вимогам пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Апеляційний комітет підтвердив, що в оцінюванні цієї справи він виходитиме з такої позиції. Комітет також нагадав, що в рішенні 1994 року Верховний суд висловив таку думку стосовно рішення Суду у справі Секаніни:

"[У цій справі] вирішальне значення надається аргументації, на якій у відповідній справі ґрунтується відмова в задоволенні компенсаційної вимоги. Якщо в мотивуванні відмови у відшкодуванні висловлюється сумнів щодо правильності виправдувального вироку або якщо таке мотивування містить припущення щодо наявності кримінальної відповідальності, тим самим ставиться під сумнів зв'язок з пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 )".

23. Далі апеляційний комітет зазначив:

"Як зазначила сторона обвинувачення у відповідь на апеляцію, Високий суд мав пояснити, чому він вважав, що умови ухвалення рішення про надання компенсації на підставі статті 444 Кримінально-процесуального кодексу не було виконано. Апеляційний комітет повинен визначити, чи вступає мотивування високого суду в суперечність з вимогами пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

Комітет посилається на той факт, що мотивування має бути сформульоване у світлі згаданих вище умов щодо компенсації. Також зрозуміло, що високому суду ... відомі положення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), рішення Суду у справі Секаніни та рішення Верховного суду від 1994 року. У своєму рішенні стосовно компенсації, передбаченої статтею 444, високий суд, процитувавши це положення, визначає предмет розгляду у справі таким чином:

"Після виправдання високим судом п. Хаммерн не є винним за кримінальним законом. Це питання не порушувалося у високому суді, і він його не розглядатиме. Ця справа стосується компенсаційної вимоги, з якою звернувся п. Хаммерн. Питання полягає в тому, чи спроможний він, з дотриманням правил доведення, передбачених законом про компенсації, довести, що не вчиняв діянь, про які йдеться в обвинувальному акті".

Комітет вказує на те, що тут високий суд явно уточнює: п. Хаммерн не несе відповідальності за кримінальним законом. Крім того, конкретно зазначено, що питання компенсаційної вимоги має вирішуватися із застосуванням чинних правил доведення, передбачених законом про компенсації. Далі високий суд доходить висновку, зваживши на наявні докази, що, як свідчать обставини цієї справи, взяті в цілому, п. Хаммерн "не довів ймовірності того, що він не вчиняв діянь, які становили підставу обвинувачення".

Як підсумок, суд зауважив:

"Коли високий суд, розглядаючи цю справу в цілому, дійшов висновку, що п. Хаммерн не впорався з тягарем доведення, враховано було також і той факт, що вимоги стосовно ваги доказів необхідно певною мірою адаптувати до його спроможності довести, що він [п. Хаммерн] не вчиняв цих діянь. ... Проте при проведенні такої оцінки мають застосовуватися вже звичайні правила доведення..."

На підтримку свого твердження про те, що мотивування високого суду містить припущення щодо наявності кримінальної відповідальності, він вказує на певні місця в рішенні, в яких високий суд зазначає:

"Медичні експерти, виходячи з результатів проведених ними експертиз, дійшли висновків, які на практиці свідчать про дуже високий ступінь ймовірності того, що 10 дітей, імена яких згадуються в обвинувальному акті, зазнали сексуального домагання. Медичні експерти не брали до уваги ймовірності спричинення дітьми тілесних ушкоджень самим собі, ймовірність їх виникнення внаслідок якихось патологічних умов чи умов, які не є нормальними. Як зазначила сторона обвинувачення, діти самі розповіли своїм батькам, суду та психологові про домагання з боку п. Хаммерна. Відеозапис судових допитів дітей дав змогу суду побачити, як висловлювалися ці діти.

Суд міг сам спостерігати за тим, як змінювалася поведінка дітей під час цих допитів, коли їм ставили запитання щодо сексуальних домагань.

Ймовірності того, що він вчинив діяння, у зв'язку з якими його було обвинувачено, також не знижує і такий факт: поведінка дітей помітно змінилася, зокрема йдеться про енурез, відмову чи висловлення страху стосовно перебування в садку, у кількох дітей була запалена промежина, запалений живіт і, в одному чи кількох випадках, кров на спідній білизні, - такі факти, по суті, з'явилися після того, як п. Хаммерн почав працювати в цьому садку, і зникли після його звільнення.

Високий суд також вважає доведеною - і з технічного, і з практичного погляду - ймовірність того, що в садку чинення таких домагань було можливим без викриття.

Зрештою, кілька працівників садка розповіли про низку дивних випадків: наприклад, показання завідуючої як очевидця, її сприйняття побаченого - коли вона, зазирнувши до п. Хаммерна, побачила, як він витирає дитині промежину за дивних обставин.

Високий суд не вважає за потрібне заглиблюватися в дискусію щодо ймовірності педофілії. Сексуальні домагання стосовно дітей вчиняють не лише так звані справжні педофіли. Не може вважатися точним і діагноз, який виключає педофілію, і педофілію як поняття точно визначити неможливо".

Оскільки високий суд чітко визначив, що його оцінка не виходить за межі компенсаційної справи, яка має вирішуватися із застосуванням передбачених для таких справ правил доведення, апеляційний комітет доходить висновку, що мотивування високого суду не виходить за рамки необхідних вимог щодо ретельного розгляду компенсаційної справи, і вважає, що це мотивування не порушує презумпції невинуватості, проголошеної Конвенцією ( 995_004 ). Комітет іще раз наголошує, що відмова присудити компенсацію, передбачену статтею 444, не означає знівелювання раніше ухваленого виправдувального вироку.

З огляду на викладене вище, апеляцію відхилено".

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

24. Згідно з норвезькою системою судового розгляду за участю присяжних, якщо суд виправдовує обвинувачуваного, присяжні не мають права повідомляти, чи були серед них ті, хто мав іншу думку; крім того, не ведуться протоколи, які фіксували б різні позиції присяжних, що дають заперечну відповідь стосовно вини заявника. Лише два висновки можливі в кримінальній справі: обвинуваченого визнають винним або виправдовують (див. статті 365, 366, 372 та 373 Кримінально-процесуального кодексу). При цьому не передбачається третя альтернатива, яка раніше, як відомо, існувала в деяких інших європейських країнах, - коли розгляд кримінального обвинувачення міг завершитися висновком про недостатність доказів для встановлення вини.

25. Статті 444-446 Кримінально-процесуального кодексу передбачають компенсацію у випадку, якщо суд виправдав особу або справу проти неї закрито. У цих положеннях зазначено:

"Стаття 444. Якщо обвинувачуваного виправдано або справу проти нього закрито, він має право вимагати від держави компенсації за шкоду, пов'язану з судовим переслідуванням, якщо доведено ймовірність того, що він не вчиняв діяння, яке становило підставу для обвинувачення. Якщо він уже відбув строк ув'язнення чи інше покарання у вигляді позбавлення свободи, будь-яка пов'язана з цим шкода має бути компенсована, незалежно від доведеної ймовірності.

Компенсація не призначається у випадку, якщо обвинувачуваний умисно - своїм зізнанням чи в інший спосіб - спонукав до судового переслідування чи засудження судом.

Якщо однією з причин завданої шкоди була недбалість обвинувачуваного, допущена якимось іншим чином, компенсація може бути призначена в меншому розмірі або взагалі не призначена.

Стаття 445. Навіть якщо умови, зазначені в статті 444, не виконано, суд може призначити обвинуваченому компенсацію за особливу чи непропорційну шкоду, пов'язану з кримінальним провадженням, якщо це видається правомірним за наявних обставин.

Стаття 446. Якщо умови стосовно компенсації, передбачені статтею 444 чи 445, виконано, суд може, з огляду на відповідні особливі підстави, призначити обвинуваченому відповідну суму як сатисфакцію за приниження чи іншу шкоду нематеріального характеру, пов'язану з судовим переслідуванням".

26. Крім того, стаття 447 передбачає певні формальні умови стосовно подання і розгляду компенсаційної вимоги, згідно з положеннями статей 444-446:

"Будь-яка вимога компенсації або сатисфакції має бути подана не пізніше ніж упродовж трьох місяців після того, як обвинувачувану особу було поінформовано про остаточне рішення у справі. При цьому відповідним чином застосовуються положення частини першої статті 318.

Якщо справу було закрито без будь-якого судового розгляду доказів стосовно питання вини, така вимога подається до суду спрощеної юрисдикції.

В інших випадках така вимога подається до суду, який має вести або перед цим уже провів такий судовий розгляд. Якщо вимогу подано до районного чи міського суду, але ще до її розгляду має відбутися слухання скарги щодо оцінки доказів стосовно питання вини, апеляційний суд повинен, на додаток до розгляду скарги, вирішити питання компенсації. Компенсаційну вимогу суд має розглянути у складі, наскільки це можливо, тих самих суддів, які брали участь у розгляді відповідної кримінальної справи. У провадженні апеляційного суду судові засідателі чи особи, обрані як присяжні для участі в судових засіданнях цього суду згідно зі статтею 376(e), беруть участь лише у разі, якщо рішення виносить той самий суд, який ухвалив рішення в даній справі".

27. Після винесення виправдувального вироку чи припинення провадження у справі компенсація присуджується не автоматично, а лише в разі задоволення умов, викладених у згаданих вище статтях.

28. У випадках, коли компенсація присуджується особам, які вважаються невинуватими, оскільки їх було виправдано судом або судову справу проти них закрито, статті 445 і 446 застосовуються як загальні і, де-факто, як головні положення стосовно компенсації. У цій справі заявникові присуджено компенсацію як за статтею 445, так і статтею 446.

Заявник також вимагав компенсації на підставі спеціальних положень статті 444, які можуть зобов'язати державу виплатити компенсацію навіть за відсутності будь-якого доказу недбальства чи порушення з боку органів влади. Обов'язок держави виплатити компенсацію є неухильним, якщо доведено ймовірність того, що позивач не вчиняв діяння, в якому його було обвинувачено. При оцінці такої ймовірності жодна з інших основних ознак кримінального злочину, таких як злочинний намір, не є предметом спору.

29. Згідно з практикою Верховного суду Норвегії, критерій доведення, який застосовується при визначенні відповідальності за виплату компенсації, передбаченої статтею 444, відрізняється від відповідного критерію, застосовуваного при визначенні кримінальної відповідальності. При розгляді кримінальної справи саме сторона обвинувачення повинна довести поза всяким сумнівом, що підсудний вчинив інкриміноване йому діяння, тоді як при розгляді компенсаційної вимоги уже позивач має довести, через зіставлення ймовірностей, існування більше ніж 50-відсоткової ймовірності того, що він не вчиняв діяння, яке стало підставою для обвинувачення проти нього. Проте вимога доведеності в компенсаційних справах може коригуватися (щодо ймовірності менш ніж 50%), якщо позивач спроможний подати відповідні докази, - особливо це стосується справ, у яких після стверджуваного кримінального діяння минуло чимало часу. Всім наявним доказам компетентний суд має дати нову оцінку, незалежно від виправдувального вироку, з метою встановлення ймовірності невчинення позивачем діяння, яке становило підставу для обвинувачення.

30. Для того щоб домогтися присудження компенсації, особа, стосовно якої є виправдувальний вирок суду, не зобов'язана подавати нові докази. Отже, вимагаючи компенсації, вона може посилатися на докази, які були подані до суду в кримінальному провадженні або отримані судом з власної ініціативи.

31. У 1996 році Рада з кримінального права Норвегії рекомендувала Міністерству юстиції внести низку поправок до статей 444-446 Кримінально-процесуального кодексу, зокрема скасувати положення, яке вимагає від позивача доводити, шляхом зіставлення ймовірностей, що він не вчиняв діяння, у зв'язку з яким його було обвинувачено. Однак Рада дотримувалася думки, що чинні положення не суперечать зобов'язанням Норвегії, передбаченим пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), тлумачення якого Суд дав у своїй практиці (див. офіційний збірник судових рішень Норвегії, "Компенсація у зв'язку з кримінальними провадженнями", 1996:18, с. 20-22, 36, 52). 15 травня 2002 року урядовий законопроект було подано на розгляд парламенту (Ot.prp.nr. 77, 2001-2002) з пропозицією, зокрема, скасувати згадане положення.

ЩОДО ПРАВА

32. Заявник скаржиться, що, на порушення його права, захищеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), вважатися невинуватим у вчиненні правопорушення доти, доки його вину не буде доведено, національні суди відхилили його компенсаційну вимогу за статтею 444 Кримінально-процесуального кодексу, навівши мотивування, яке містить припущення наявності кримінальної вини.

33. Пункт 2 статті 6 передбачає:

"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".

34. Уряд оспорював скаргу заявника і просив Суд визнати незастосовність цього положення у даній справі та відсутність порушення Конвенції ( 995_004 ).

A. Подання сторін

1. Заявник

35. Заявник стверджував, що, незважаючи на відсутність у провадженні стосовно компенсації формального обвинувачення його у вчиненні кримінального правопорушення, суди при розгляді його компенсаційної вимоги, по суті, виходили з презумпції його вини. У цьому аспекті не можна було вважати, що факти його справи відрізняються від фактів, які розглядалися у справі "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія А, N 266-А) та у справі "Рушиті проти Австрії" (рішення від 21 березня 2000 року, N 28389/95).

36. Заявник стверджував, що компенсаційну вимогу, подану з посиланням на статтю 444 Кримінально-процесуального кодексу, розглядають, як правило, ті самі судді, які брали участь у кримінальному провадженні. До того ж, якщо в компенсаційній справі нових доказів не подано, рішення суду неминуче ґрунтуватиметься на доказах, які фігурували в кримінальному провадженні; а якщо суд має намір відхилити вимогу компенсації, він обов'язково спиратиметься на докази, що йдуть не на користь підсудному. З огляду на це, заявник стверджував, що спосіб, у який велося провадження стосовно компенсації, за статтею 444, не відповідав вимогам пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

Справді, аргументи, якими національні суди мотивували свою відмову в задоволенні компенсаційної вимоги, ґрунтувалися на новій оцінці доказів, що використовувалися в кримінальному провадженні. Навряд чи можна було стверджувати, як це пропонував Уряд, що аргументація національних судів жодним чином не виходила за межі певного тягаря доведення, застосовуваного до компенсаційних вимог, передбачених статтею 444. Навпаки, відхиляючи вимогу заявника, національні суди посилалися (у спосіб, що суперечить рішенню, ухваленому Судом у згаданій вище справі "Секаніна проти Австрії") на факти, на яких ґрунтувалася підозра стосовно заявника і які раніше вже розглядалися в його кримінальній справі, в якій його було виправдано. Окрім того факту, що це судове рішення ґрунтувалося на доказах, поданих при розгляді кримінальної справи, деякі частини в ньому не залишали жодного сумніву в наявності у суду думки проте, що заявник вчинив діяння, у зв'язку з якими йому раніше пред'являлися обвинувачення, розглядалася його справа і було винесено виправдувальний вирок. З аргументу Уряду, згідно з яким національні суди при вмотивуванні свого рішення жодним чином не згадували виправдувального вироку суду в кримінальній справі заявника, випливає, що право особи на захист свого права, гарантованого пунктом 2 статті 6, є лише формальністю і позбавлене суті.

2. Уряд

37. Уряд стверджував, що компенсаційна вимога заявника, подана з посиланням на статтю 444 Кримінально-процесуального кодексу, мала цивільний характер. При цьому Уряд наполягав на тому, що, як загальне правило, пункт 2 статті 6 застосовується лише у справах, у яких розглядається кримінальне обвинувачення, або коли суд розглядає заяви, подані компетентними державними органами влади, які стверджують про факт вчинення підсудним кримінального правопорушення. Із цього правила вже були зроблені деякі винятки, згідно з критерієм, напрацьованим Судом у своїй практиці вирішення справ, подібних до справи Секаніни, в якій рішення про право на компенсацію було настільки пов'язане з рішенням про кримінальну відповідальність, що вирішення питання компенсації можна було вважати його наслідком і - певною мірою - його супутньою обставиною. Проте цього не можна було сказати про компенсаційну вимогу заявника, оскільки рішення стосовно неї ухвалювалося в окремому порядку.

38. Уряд стверджував про істотні відмінності між норвезькою та австрійською системами. По-перше, в австрійській системі вердикт присяжних при розгляді справи в суді має надзвичайно важливе значення, з огляду на вирішальну вагу, яку має, при подальшому вирішенні питання стосовно задоволення компенсаційної вимоги виправданої судом особи, те, як голосували присяжні і яким було мотивування їхнього вердикту. Це неможливо було забезпечити в норвезькій системі, в якій нарада присяжних не протоколюється, присяжні не наводять ніяких підстав для свого вердикту, а інформація стосовно їхнього голосування не розголошується, окрім їхнього єдиного висновку у формі "так" або "ні". Отже, без вивчення результатів голосування присяжних чи підстав, на яких було винесено виправдувальний вирок, суд, який розглядає компенсаційну вимогу, справді не в змозі робити якісь висновки з нарад чи мотивів присяжних.

По-друге, з рішення у справі "Секаніна проти Австрії" випливає, що ключове питання полягало в тому, чи становило мотивування національними судами свого рішення у компенсаційній справі "висловлення підозри стосовно невинуватості [позивача]". Положення, які були предметом розгляду в австрійській справі, вимагали розвіяти підозру стосовно виправданої особи, а це зобов'язувало національний суд дати нову оцінку виправдувального вироку.

На відміну від згаданих вище, положення, які норвезькі суди застосували у цій справі, не вимагали ніякого підтвердження кримінальної відповідальності позивача як підстави для відмови в задоволенні компенсаційної вимоги і не передбачали обговорення правильності виправдувального вироку в його справі. Компетентні суди не могли висловити будь-яку підозру стосовно невинуватості виправданої особи. Питання полягало виключно у з'ясуванні - з дотриманням певного правила доведення, застосовного в таких справах, - чи було вчинення позивачем діяння, яке становило підставу для обвинувачення проти нього, більшою ймовірністю, ніж ймовірність невчинення ним такого діяння. Предмет розгляду торкався лише однієї з чотирьох умов для встановлення кримінальної відповідальності, а саме - об'єктивного порушення положення кримінального закону, і, отже, не було підстав для його тлумачення як припущення кримінальної вини. У справі заявника національні суди, вмотивовуючи своє рішення, жодним чином не вийшли поза ці межі. Верховний суд наголосив на цьому факті, посилаючись на прецедентне рішення 1994 року, згідно з яким відмова в задоволенні компенсаційної вимоги не знівельовує і не ставить під сумнів виправдувальний вирок суду, але має ґрунтуватися на окремій оцінці, що робиться з дотриманням критерію доведення, який застосовується при розгляді звичайних компенсаційних вимог, у порядку, не залежному від відповідного кримінального провадження. Вмотивовуючи рішення, національні суди жодним чином не згадували виправдувальний вирок суду у кримінальній справі заявника.

39. На думку Уряду, між кримінальною і цивільною відповідальністю слід проводити тонку - але абсолютно необхідну - межу. Не можна погодитися з тим, щоб виправдувальний вирок суду у кримінальній справі мав зобов'язальну силу для органу влади, який згодом стикається з необхідністю вирішувати цивільно-правові питання, породжені сукупністю тих самих фактів. З виправдувального вироку суду не може випливати вимога, згідно з якою при подальшому вирішенні цивільних питань суд повинен виходити з презумпції, що виправдана особа не вчиняла відповідного діяння, якщо зіставлення ймовірностей свідчить про протилежне. Наприклад, необхідно, щоб національний суд, який розглядає питання компенсації за незаконне затримання, для цілей пункту 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), мав можливість взяти до уваги те, чи була підставою для даного затримання наявність обґрунтованої підозри.

40. Виходячи з викладеного вище, Уряд просив Суд визнати, що пункт 2 статті 6 не застосовний до провадження, яке оскаржується. Але в разі висновку Суду про застосовність цього положення Уряд просив його визнати, що у справі заявника порушення цього положення не було.

B. Оцінка Суду

1. Застосовність пункту 2 статті 6

41. Суд знову наголошує, що у статті 6 термін "кримінальне обвинувачення" має автономне значення. Згідно з усталеною практикою Суду, при вирішенні питання, чи було особу "обвинувачено в кримінальному правопорушенні" для цілей статті 6, необхідно виходити з таких трьох критеріїв: категорія даного провадження згідно з національним законодавством; суттєві характерні риси цього провадження; а також вид і суворість міри покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 5 липня 2001 року, N 41087/98 ( 980_052 ), п. 31, та "А.Р., М.Р. і Т.Р. проти Швейцарії" від 29 серпня 1997 року, п. 39). Крім того, сфера застосування пункту 2 статті 6 не обмежується лише кримінальними справами, розгляд яких ще триває (див. рішення у справ "Алене де Рібемон проти Франції" від 10 лютого 1995 року, серія А, N 308, с. 16, п. 35). За певних обставин Суд також доходив висновку, що це положення застосовне при ухваленні судом рішення вже після припинення такого провадження (див., зокрема, його рішення у таких справах: "Мінеллі проти Швейцарії" від 25 березня 1983 року, серія А, N 62, та "Лутц, Енґлерт і Ньолькенбокофф проти Німеччини" від 25 серпня 1987 року, серія А, N 123) або після винесення виправдувального вироку (див. згадані вище рішення у справах Секаніни та Рушиті, а також рішення у справі "Ламанна проти Австрії" від 10 липня 2001 року, N 28923/95). Останні зі згаданих вище рішень стосуються розгляду таких питань, як обов'язок обвинувачуваного нести судові витрати і витрати судового переслідування, вимога відшкодування витрат, які були неминуче понесені ним (чи його спадкоємцями), або компенсація за запобіжне ув'язнення - тобто питань, які, за визнанням Суду, випливають з кримінального провадження як його наслідок і являють собою його супутню обставину.

42. Суд вважає, що розгляд компенсаційної вимоги в цій справі не давав підстав для "кримінального обвинувачення" проти заявника, і не вважає за необхідне розглядати аргумент Уряду про те, що це провадження мало цивільний характер. Проте необхідно з'ясувати, чи існує між цим компенсаційним провадженням і розглядом відповідної кримінальної справи зв'язок, який міг би служити підставою для висновку про застосування пункту 2 статті 6 в компенсаційних справах. Суд знову вказує на той факт, що оскаржувані рішення національних судів стосовно компенсаційної вимоги містять прямі посилання на положення статті 444 Кримінально-процесуального кодексу, згідно з якими особа, якій раніше пред'являлися обвинувачення, має право домагатися компенсації у зв'язку з питаннями, безпосередньо пов'язаними з кримінальною справою проти неї.

43. З цього приводу Суд одразу зауважує, що компенсаційна вимога, яка ґрунтується на положеннях статті 444, має подаватися - як це передбачено статтею 447 кодексу - упродовж тримісячного строку після припинення відповідного кримінального провадження до того самого суду, у складі, наскільки це можливо, тих самих суддів, які розглядали кримінальну справу.

44. Крім того, згідно зі статтею 444, позивач мав право домагатися від держави компенсації за шкоду, пов'язану з судовим переслідуванням, іншими словами - за шкоду, відповідальність за яку несе держава, а не приватна сторона. Це вагома обставина, яку слід враховувати при визначенні застосовності пункту 2 статті 6, - положення, яке поширюється не лише на судовий розгляд кримінальної справи по суті (див. згадані вище рішення у справах "Секаніна проти Австрії", п. 22, та "Алене де Рібемон проти Франції", с. 16, п. 36; також порівняйте з іншою позицією у згаданому виїде рішенні у справі Рінґвольда, яке було ухвалене в той самий день, що й це рішення).

45. З огляду на зазначену відповідальність держави підстави, на яких можна призначати компенсацію або відмовляти в її призначенні, мають бути значущими для сфери застосування пункту 2 статті 6.

Згідно з відповідним положенням статті 444, вирішальним чинником є результат кримінального провадження як передумова виправдання обвинуваченої особи або припинення судового провадження.

До того ж, на відміну від кримінального провадження - в якому саме сторона обвинувачення повинна довести поза розумним сумнівом факт вчинення підсудним інкримінованого йому діяння, - при розгляді компенсаційної вимоги, такої як у справі заявника, саме виправдана особа повинна довести, через зіставлення ймовірностей, існування більше ніж 50-відсоткової ймовірності того, що вона не вчиняла діяння, яке стало підставою для її обвинувачення. Якщо не враховувати цю відмінність у критеріях доведення, останнє питання значною мірою збігається з питанням, яке вирішувалося під час розгляду кримінальної справи заявника. Це питання суд вирішував на підставі доказів, які розглядалися раніше в кримінальному провадженні тим самим судом, у складі здебільшого тих самих суддів, як цього вимагають положення статті 447 кодексу.

46. Таким чином, не лише час розгляду компенсаційної вимоги мав місце після відповідного кримінального провадження, але і юрисдикція та предмет цього розгляду були пов'язані з цим провадженням стосовно питань законодавства і практики. Зрештою, мета цього розгляду полягала у з'ясуванні, чи зобов'язана держава надати грошову компенсацію за тягар, який вона створила для виправданої судом особи, порушивши проти неї судову справу. Хоча заявникові не було "пред'явлено обвинувачення в кримінальному правопорушенні", Суд вважає, що обставини свідчать про наявність зв'язку між умовами для отримання компенсації та питанням кримінальної відповідальності, а характер цього зв'язку свідчить про те, що компенсаційне провадження підпадає під дію застосовування пункту 2 статті 6, тобто це положення є застосовним.

2. Дотримання пункту 2 статті 6

47. Щодо наступного питання - чи було дотримано в компенсаційній справі пункту 2 статті 6, - Суд знову наголошує на тому, що це положення містить загальне правило, згідно з яким після остаточного виправдувального вироку суду не допускається навіть висловлення підозр стосовно винуватості обвинувачуваного (див. згадане вище рішення у справі Рушиті, п. 31). Суд зауважує, що у своєму рішенні від 25 лютого 1995 року - відповідні частини якого цитувалися апеляційним комітетом Верховного суду - високий суд відтворив висновки медичних експертів, які "свідчать про дуже високий ступінь ймовірності того, що 10 дітей, імена яких згадуються в обвинувальному акті, зазнали сексуального домагання", а також докладно підсумував різні види доказів, що вказують на п. Хаммерна як на виконавця діянь, про які йдеться в обвинувальному акті (пункт 23 вище). На підставі доказів, які розглядалися як в кримінальному провадженні, так і в компенсаційному провадженні, високий суд, дійшовши висновку про недоведення заявником ймовірності того, що він не вчиняв діяння, які становили підставу для обвинувачень, відхилив його компенсаційну вимогу, подану з посиланням на статтю 444 Кримінально-процесуального кодексу. На думку Суду, таке мотивування високого суду явно становить висловлення підозри стосовно заявника, яка пов'язана з обвинуваченням його в сексуальних домаганнях, тоді як у відповідній справі суд виправдав його.

48. Суд бере до уваги той факт, що апеляційний комітет Верховного суду, підтримуючи рішення високого суду, зважив і послався на своє рішення, ухвалене ще в 1994 році, в якому він дав тлумачення статті 444 і постановив, що відмова в задоволенні компенсаційної вимоги не знівельовує і не ставить під сумнів раніше винесений виправдувальний вирок суду. До того ж комітет наголошував на цьому неодноразово у зв'язку з вимогою, яку заявник висунув на підставі статті 444 (пункти 21-23 вище). Європейський суд належним чином оцінює виважені зусилля, які докладалися для того, щоб не допустити будь-якої суперечності у тлумаченні зазначеного законодавчого положення з вимогами пункту 2 статті 6. Проте він вважає непереконливим - навіть попри таке застереження, - що оскаржувані формулювання не могли викликати сумнів щодо правильності виправдання заявника у спосіб, несумісний з презумпцією невинуватості.

49. Таким чином, Суд не вбачає підстав для розрізнення цієї справи і справ Секаніни та Рушиті, які згадувалися вище. Отже, було допущено порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовний у цій справі,

2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 2 статті 6. Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 лютого 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).

Голова                                                 Ж.-П.Коста

Секретар                                                  С.Долле
 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додається окрема думка пані Ґрев, що збігається з позицією більшості.

Парафовано:                            Ж.-П.К.
                                            С.Д.
 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ҐРЕВ, ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Вступні зауваження

Хоч я й погоджуюсь з аргументацією та висновками, викладеними в цьому рішенні Суду, я все ж таки вважаю за необхідне детальніше розглянути проблеми, які порушує формулювання відповідних положень законодавства Норвегії з питань компенсації. Це важливо, навіть незважаючи на те, що згадана норвезька правова норма перебуває у процесі змін і, отже, незабаром викликатиме лише історичний інтерес.

Заявник у цій справі стверджував про порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), посилаючись на мотивування, яким суди Норвегії обґрунтували свою відмову задовольнити його компенсаційну вимогу, передбачену статтями 444 та 446 Кримінально-процесуального кодексу Норвегії, стосовно шкоди, завданої йому в кримінальному провадженні, в якому його було виправдано. Суд ухвалив рішення на користь заявника.

Суд виходив при цьому з висновку, що, на відміну від компенсаційних вимог третіх сторін проти особи, яку було виправдано судом або судове переслідування якої було припинено, компенсаційна вимога особи, стосовно якої раніше пред'являлися обвинувачення, є наслідком і супутньою обставиною кримінального провадження як такого і, таким чином, задіює презумпцію невинуватості, право на яку захищає пункт 2 статті 6.

Положення Конвенції ( 995_004 ) стосовно відшкодування

Пункт 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування".

Іншими словами, компенсація надається особі, яку було заарештовано чи затримано, на порушення положень статті 5, яка гарантує "право на свободу та особисту недоторканність". Питання полягає в тому, чи знехтувала Договірна держава цими положеннями як такими, діючи у такий спосіб. Питання не в тому, чи був заарештований або затриманий винний у стверджуваному злочині, який став підставою для цього арешту чи затримання. Трапляється, що особа, яку суд згодом визнає винною при розгляді її кримінальної справи, має всі підстави для одержання компенсації згідно з пунктом 5 статті 5. І навпаки, може виявитися, що особа, яку згодом суд виправдовує або закриває судове провадження проти неї, не має права на компенсацію за пунктом 5 статті 5.

До того ж у статті 3 Протоколу N 7 ( 994_804 ), яка стосується "відшкодування в разі незаконного засудження", сказано:

"Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи".

Крім цього, Конвенція ( 995_004 ) не містить ніяких положень, які вимагали б від Договірної держави відшкодовувати тій чи іншій особі, яка була фігурантом у кримінальному розслідуванні та/або кримінальному розгляді. Це стосується навіть тих випадків, коли з особи знято всі кримінальні обвинувачення.

Підхід, який втілюється Конвенцією ( 995_004 ) та її протоколами, цілком відповідає сутності європейської системи захисту прав людини і забезпечує її подальший розвиток, тобто саме на Договірну державу покладається обов'язок із забезпечення і дотримання прав і свобод, передбачених Конвенцією та її протоколами. Саме держава повинна гарантувати права і свободи кожному, хто перебуває під її юрисдикцією (див. статтю 1 Конвенції). З цього випливає подвійний обов'язок:

(i) держава сама повинна ретельно й сумлінно забезпечувати повагу до цих прав і свобод; і

(ii) держава повинна підтримувати на своїй території законність і правопорядок, забезпечуючи притягнення кожної юридичної чи фізичної особи до відповідальності у разі порушення нею прав і свобод інших осіб.

Таким чином, національна система кримінальної юстиції виступає неодмінним інструментом забезпечення захисту прав і свобод людини в європейських державах.

Зважаючи на ці обставини, автоматичне забезпечення права на компенсацію у випадку виправдання судом чи припинення судового провадження може призводити до зворотних результатів. Питання полягає в тому, як забезпечити розумну рівновагу між інтересами запобігання злочинності та правами конкретної особи. Обмежувальну відповідь на це - з урахуванням точки зору особи, яка була об'єктом кримінального розслідування та/або розгляду кримінальної справи, - містять згадані вище компенсаційні положення Конвенції ( 995_004 ) та протоколів до неї.

Компенсаційні вимоги в норвезькій системі

Норвезька система вийшла поза рамки того мінімуму компенсаційних норм, які містяться в Конвенції ( 995_004 ). Стаття 53 Конвенції передбачає:

"Ніщо в цій Конвенції ( 995_004 ) не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є".

Компенсація особі, яка вважається невинуватою з огляду на винесений судом виправдувальний вирок чи припинення судового провадження щодо неї, може призначатися в Норвегії за умови, якщо задоволено вимоги положень Кримінально-процесуального кодексу. Стаття 445, при застосуванні її у поєднанні зі статтею 446, є загальним положенням і, де-факто, головним положенням, що регулює компенсаційні питання. Спеціальним положенням виступає стаття 444, яка застосовується у поєднанні зі статтею 446.

Умови статей 444-446 Кримінально-процесуального кодексу можна знайти в пункті 16 цього рішення Суду.

Незалежно від того, чи призначається компенсація завдяки задоволенню умови загального положення статті 445, чи завдяки виконанню умови спеціального положення статті 444, ratio legis такого рішення полягає в досягнутому, шляхом ретроспективного аналізу, висновку про те, що за наявних обставин відповідну особу не можна було переслідувати в судовому порядку, - при цьому не враховується те, що суд згодом виправдав цю особу і вона не несе кримінальної відповідальності за діяння, яке було підставою для обвинувачення її в кримінальному злочині.

Треба віддати належне тому, що, відповідно до принципу презумпції невинуватості, гарантованого пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), питання невинуватості особи, яка вимагає компенсації, не може бути предметом розгляду в компенсаційному провадженні. Невинуватість особи у цьому контексті означає, що судове провадження проти неї було припинено або що цю особу суд виправдав, а отже, немає жодних особливих підстав для повторного відкриття кримінального провадження.

У випадках, коли судам необхідно вирішувати такі компенсаційні вимоги, їм слід з'ясувати, чи існувала достатня й обґрунтована підозра як підстава для вжиття тих чи інших процесуальних заходів, тобто чи існувала у відповідний час така обґрунтована підозра. Судам потрібно пригадати те, що було відомо на той момент у минулому, коли вживалися ці процесуальні заходи, і вирішити, чи були ці заходи виправданими за тих обставин. У разі негативної відповіді заявник одержував право вимагати компенсації. Якщо відповідь була ствердною, процесуальні заходи як такі не могли бути підставою для компенсації.

З викладеного вище випливає, що у випадку, коли особі присуджується компенсація на підставі загального положення статті 445, взятого у поєднанні зі статтею 446, суд тим самим визнає, що у час, який має стосунок до справи, не існувало достатньої та обґрунтованої підозри, яка б виправдовувала вжиті процесуальні заходи. Питання невинуватості не є предметом розгляду в таких справах і не переглядається. Рішенням у справі про компенсацію або визнається наявність очевидних недоліків у кримінальному провадженні, або піддається сумніву підозра стосовно заявника, яка раніше вважалася достатньою і обґрунтованою. Лише таким чином можна розуміти рішення про призначення компенсації, передбаченої статтею 445, взятої в поєднанні зі статтею 446.

Спеціальне компенсаційне положення статті 444, взяте у поєднанні зі статтею 446, міститься в Кримінально-процесуальному кодексі як положення, яке має застосовуватися в особливих випадках, у яких було допущено помилку при здійсненні правосуддя. Основне міркування, яке лежить в основі положення, схоже на те, яким обґрунтовується положення статті 3 Протоколу N 7 ( 994_804 ), а саме: що у випадку виявлення помилки при здійсненні правосуддя відповідна потерпіла особа повинна одержати компенсацію, навіть якщо відшкодування не передбачене іншими правовими нормами.

Положення статті 3 Протоколу N 7 ( 994_804 ) сформульоване у спосіб, який дає зрозуміти, що питання обов'язкового відшкодування порушується лише в разі, якщо вже виявлено судову помилку (винятком з цього правила обов'язкового відшкодування є випадки, коли доведено, що відповідний невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи, яка в іншому випадку мала б право на компенсацію). Це положення застосовується лише у разі, якщо:

(i) особу раніше було засуджено за вчинення кримінального правопорушення;

(ii) таке рішення суду вже скасовано або відповідну особу помилувано; та

(iii) нововиявлений факт переконливо свідчить про те, що було допущено помилку в здійсненні правосуддя.

Такі компенсаційні питання вирішують органи правопорядку. Хоча при розгляді таких питань вони знову повертаються до питання вини колишньої обвинувачуваної особи, вони роблять це лише виходячи з того, що засудження особи, яку спочатку визнали винною, скасовано або цю особу помилувано. При розгляді компенсаційної вимоги питання вини відповідної особи більше не переглядається.

Спеціальне положення статті 444 Кримінально-процесуального кодексу Норвегії мало бути ще зручнішим у застосуванні, тобто призначалося для ще гнучкішого регулювання. Воно надає особі, яку суд виправдав у порушеній проти неї справі або судове провадження проти якої було припинено, право на відшкодування, якщо доведено, на підставі зіставлення ймовірностей, що ця особа не вчиняла діяння, яке становило підставу для обвинувачення. Основним мотивуванням при цьому є наявність ознаки допущеної судової помилки, хоч і менш значущої.

Однак зміст положення статті 444 не зводить її застосування до особливих випадків, у яких, зокрема, нововиявлений факт переконливо свідчить про наявність судової помилки у справі. З іншого боку, на це положення можуть посилатися і заявники, які зацікавлені не так в отриманні компенсації, як в юридичній переоцінці питання вини. Разом з тим такі заявники посилаються на принцип презумпції невинуватості, домагаючись від судів, які розглядають їхні справи, висновку про те, що зіставлення ймовірностей доводить факт відсутності їхньої вини. Наслідком цього є те, що це положення, запроваджене з добрих намірів, - яке виявилося корисним у значній кількості справ, для яких воно призначалося, - виявляється марним і несумісним з принципом презумпції невинуватості. Такий наслідок має місце, навіть незважаючи на те, що стаття 444 ніколи не мала на меті призводити до порушення найдрібнішого питання стосовно виправдувального вердикту чи рішення про закриття справи. Про це яскраво свідчить мотивування норвезьких судів у цій справі: вони докладали всіх можливих зусиль, аби наголосити, що їхнє рішення в компенсаційному провадженні - відмова задовольнити вимогу щодо компенсації - не означає знівелювання чи піддавання сумніву раніше винесеного виправдувального вироку суду.

Висновок

З рішення Суду в цій справі випливає, що Договірна держава не може, не порушивши положення Конвенції ( 995_004 ), призначити компенсацію особі після її виправдання судом або припинення судового провадження у справі, посилаючись на висновок, отриманий за допомогою зіставлення ймовірностей, про те, що особа, яку раніше було обвинувачено, "не вчиняла діяння, яке становило підставу для її обвинувачення". Причина в тому, що компенсаційна вимога від такої особи є наслідком і супутньою обставиною кримінального провадження як такого і, отже, задіює презумпцію невинуватості, гарантовану пунктом 2 статті 6. На відміну від випадків, коли компенсації домагаються треті сторони, у справах, у яких компенсації вимагає саме особа, яка раніше була об'єктом розслідування чи обвинувачувалася у вчиненні злочину і яку потім було виправдано судом, питання не може полягати в тому, чи вчиняла ця особа діяння, яке становило підставу для обвинувачення, оскільки це питання вже не підлягає вирішенню: з огляду на чинність принципу презумпції невинуватості, на нього неминуче має бути лише одна відповідь - заперечна. Отже, у таких справах предметом розгляду можуть бути лише:

(i) питання, які регулюються пунктом 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 3 Протоколу N 7 ( 994_804 ); та

(ii) з'ясування того, чи обґрунтовувалося розслідування та/або кримінальне провадження, порушене проти особи, наявністю відповідної достатньої і обґрунтованої підозри у час, коли реально було вжито цих заходів, тобто ще до винесення судом виправдувального вироку чи закриття справи.