РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Колишня третя секція

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "О. проти Норвегії" (Заява N 29327/95)

Страсбурґ, 11 лютого 2003 року

У справі "О. проти Норвегії"

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи Палатою, до якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова

п. В.Фурманн

п. Л.Лукайдес

п. П.Куріс

пані Ф.Тюлкен

п. К.Юнґвірт

пані Х.С.Ґрев

та пані С. Доллє, секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 17 вересня 2002 року та 21 січня 2003 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 29327/95) проти Королівства Норвегії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), громадянином Норвегії паном О. (заявник) 11 жовтня 1995 року. Голова Палати задовольнив клопотання заявника про нерозголошення його імені (пункт 3 правила 47 Реґламенту Суду ( 980_067 ).

2. Заявника, якому було надано безоплатну правову допомогу, представляв у Суді п. А.Б.Крокейде, адвокат, що практикує в Йовіку. Уряд Норвегії (Уряд) представляв п. Ф.Ельґесем, який виступав як уповноважена особа Уряду до червня 2002 року, коли він звільнився з Управління генерального аторнея (з цивільних питань). Після цього Уряд представляв п. Х.Харборґ, працівник цього Управління.

3. Заявник стверджував про порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з мотивуванням, яким суди Норвегії обґрунтували відмову задовольнити його вимогу компенсації за шкоду, завдану внаслідок розгляду кримінальної справи, в якій його було виправдано.

4. Розгляд заяви було доручено третій секції Суду (пункт 1 правила 52 ( 980_067 ). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26.

5. Ухвалою від 14 грудня 1999 року Палата оголосила заяву частково прийнятною.

6. 11 вересня 2001 року палата вирішила, що в інтересах забезпечення належного здійснення правосуддя провадження в цій справі мають здійснюватися одночасно з провадженнями у справах "Хаммерн проти Норвегії", "Рінґвольд проти Норвегії" та "Y. проти Норвегії" (заяви N 30287/96, 34964/97 і 56568/00 - пункт 2 правила 43 ( 980_067 ).

7. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 правила 25), але ця справа залишилася на розгляді в палаті, створеній зі складу колишньої третьої секції.

8. Слухання відбулося у відкритому засіданні в Палаці прав людини у Страсбурзі 17 вересня 2002 року (пункт 2 правила 59 ( 980_067 ).

На слуханні в Суді були присутні:

a) від Уряду

п. Х. Харборґ, Управління генерального        уповноважена особа,
 аторнея (з цивільних питань),
 п. Ф. Ельґесем, адвокат,                      представник/радник;
 п. К. Каллеруд, старший прокурор,
 Генеральна прокуратура,
 пані Е. Хольмедаль, Управління генерального
 аторнея (з цивільних питань),
 пані Т. Стеен, Управління генерального                   радники;
 аторнея,

b) від заявника

п. А.Б.Крокейде, адвокат,                            представник.

Суд заслухав звернення п. Крокейде та п. Ельґесема.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник народився в 1955 році і проживає в Норвегії.

10. Обвинувальним актом від 23 червня 1993 року заявникові та його батькові були пред'явлені обвинувачення за пунктом 1 статті 195 (статеві зносини з неповнолітньою особою) та статтею 207 (статеві зносини з близьким родичем) Кримінального кодексу у вчиненні злочинів на сексуальному ґрунті у періоди з 1985 до 1989 року та з 1988 до 1991 року, відповідно, стосовно дочки заявника, L., яка народилася 18 жовтня 1981 року.

11. Рішенням від 1 червня 1994 року високий суд м. Ейдсіватінґа, у складі трьох суддів та присяжних, зазначив, що на запитання щодо обвинувачень присяжні дали неґативну відповідь і, отже, виправдали заявника та його батька. Це судове рішення оскаржене не було і згодом воно вступило в законну силу.

12. З часом, 29 серпня 1994 року, заявник та його батько звернулися до високого суду, посилаючись на статті 444 та 446 Кримінально-процесуального кодексу 1981 року, з вимогою відшкодування матеріальної і моральної шкоди, спричиненої порушенням проти них кримінальної справи.

13. Під час провадження у справі щодо компенсації високий суд, засідаючи у тому самому складі, що й при розгляді кримінальної справи, отримав письмові змагальні папери, але не провів усного слухання. Ухвалою від 25 січня 1995 року він відхилив вимогу заявника, але його батькові, на підставі статей 444 та 446, суд призначив компенсацію в розмірі 30000 норвезьких крон.

У вступній частині до своєї ухвали високий суд повторно виклав деяку інформацію, одержану під час кримінального провадження, зокрема конкретний зміст обвинувачень у сексуальних злочинах, вердикт присяжних і виправдувальний вирок високого суду.

Стосовно вимоги заявника, високий суд, зокрема, стверджував:

"Високий суд зазначає, що, згідно зі статтями 444 та 446... Кримінально-процесуального кодексу, умовою отримання компенсації є доведення ймовірності того, що обвинувачуваний не вчиняв діяння, яке становило підставу для обвинувачення. Отже, для призначення компенсації має бути доведено, шляхом зіставлення ймовірностей, що обвинувачуваний не вчиняв діянь, стосовно яких суд виправдав його.

На думку високого суду, існує ймовірність того, що потерпіла [L.], яка народилася 18 жовтня 1981 року, зазнала сексуального домагання у формі статевого контакту, якщо посилатися на медичний огляд, проведений 21 листопада 1991 року...

Батько і мати потерпілої [L.] розлучилися у 1989 році, коли мати переїхала до Осло разом з [L.]... До і після розлучення мати дала показання як свідок щодо [поведінки L.]. Це може бути свідченням того, що її дочка зазнала сексуального домагання. Поведінка дитини спонукала її матір улітку 1991 року звернутися до ... закладу, в якому стосовно [L.], а також матері [L.] та її співмешканця було проведено курс індивідуальної та сімейної терапії.

Під час судового розгляду пані Анна Окстад, психолог, яка виступала як свідок, ... пояснила поведінку [L.]. З огляду на цю поведінку, а також на бесіди та символічні ігри, проведені з [L.], пані Окстад дійшла висновку про безсумнівність того, що [L.] зазнала сексуального домагання.

Отже, тепер необхідно з'ясувати, шляхом зіставлення ймовірностей, чи були причетні до вчинення цих розпусних дій інші, крім підсудних, особи. У зв'язку з цим найважливіше значення мають судові допити [L.] і показання свідків стосовно висловлювань [L.]. Від самого початку в цій справі не було жодної конкретної інформації про інших правопорушників. Було проведено три судові допити [L.]... У протоколі першого допиту суддя зазначив, що ніякої інформації, яка могла б стати підставою для конкретних підозр у вчиненні сексуального домагання стосовно [L.], отримано не було. Під час другого допиту [L.] згадала [заявника], описуючи аморальні статеві стосунки, а під час третього допиту вона згадала навіть діда. Під час цих допитів інформація отримувалася не спонтанно, а частково під тиском судді, який вів допит, і частково - шляхом записування імен та подій на клаптиках паперу.

Згідно з показаннями матері та її співмешканця, [L]. називала як [заявника], так і діда. Здавалося, що дитину примушували говорити те, що може допомогти сім'ї заспокоїтися. За словами пані Окстад, під час розмови за реалістичних умов [L.] розповідала про "домагання, лапання, погрози та аґресію з боку [заявника]" і мимоволі підтвердила, що розпусні дії мали місце кілька разів. Було також помітно, що під час цих розмов і після них вона перебувала у збудженому стані.

Зважаючи на обставини цієї справи в цілому, високий суд не вважає доведеним, на підставі зіставлення ймовірностей, що [заявник] не вступав у статеві зносини зі своєю дочкою. ...

Тому вимогу [заявника] щодо надання йому компенсації відхилено. З огляду на цей висновок, немає підстав для присудження йому компенсації за судові витрати".

14. Заявник оскаржив це рішення у Верховному суді. 20 квітня 1995 року апеляційний комітет Верховного суду залишив рішення високого суду без змін, зазначивши, зокрема:

"Високий суд правильно обрав за вихідний пункт те, що, згідно зі статтями 444 та 446 ... Кримінально-процесуального кодексу, необхідною умовою є доведення ймовірності того, що обвинувачуваний не вчиняв діяння, яке становило підставу для пред'явлення йому обвинувачення, тобто доведення, шляхом зіставлення ймовірностей, того, що підсудний не вчиняв дії, стосовно яких його виправдав суд. З цього приводу комітет посилається на [своє рішення, оприлюднене у] виданні Norsk Retstidende 1994 року, с. 721, в якому перший суддя зі складу тих, хто голосував за це рішення, - і його підтримали інші судді - зазначив, зокрема:

"Компенсація, згідно з першим реченням статті 444, має - у разі, якщо обвинувачуваного виправдано або справу проти нього закрито, - покривати фінансові витрати, які він поніс, у випадку, коли "доведено ймовірність того", що він не вчиняв діяння, яке становило підставу для обвинувачень. Саме на обвинувачуваного покладено тягар доведення того факту, що він не вчиняв даного діяння. Достатньо довести, що це є більш, а не менш ймовірним. Я не погоджуюсь із захисником, що у випадку, коли обидві альтернативи виявляються, на підставі наявних доказів, однаково можливими, тягар доведення з обвинувачуваного знімається. При такій оцінці слід застосовувати звичайні критерії доведення, і тоді вимоги стосовно ваги таких доказів мають бути певною мірою адаптовані до спроможності обвинувачуваного довести, що він не вчиняв даного діяння. Формулювання цього положення зовсім не виключає можливості виникнення ситуації, коли виправдання судом виявляється недостатньою підставою для компенсаційної вимоги, якщо обвинувачуваний не в змозі надати необхідні докази. Хотів би наголосити, що відмова в задоволенні компенсаційної вимоги не означає, що винесений судом виправдувальний вирок знівельовано або ж поставлено під сумнів. Компенсаційна вимога розглядається незалежно, і правила доведення, які застосовуються при цьому, не відрізняються від правил, які застосовуються при розгляді звичайних компенсаційних вимог. За вихідний пункт вирішення таких питань законодавець вибрав умову, за якою фінансовий тягар, спричинений порушенням кримінальної справи, яка припиняється або завершується винесенням виправдувального вироку, має нести обвинувачуваний, за винятком випадку, коли він спроможний довести ймовірність того, що він не вчиняв відповідного діяння".

Високий суд вважає ймовірним те, що дочка [заявника] зазнала сексуального домагання. ... Зважаючи на всі обставини цієї справи, високий суд також дійшов висновку, що зіставлення ймовірностей не свідчить про те, що [заявник] не вступав у статеві зносини зі своєю дочкою. Апеляційний комітет не вбачає підстав відступати від оцінки, яку дав високий суд цим доказам і яка отримана завдяки участі суддів у слуханні цієї справи, оскільки слід вважати суттєво важливою обставиною те, що суд мав можливість заслухати безпосередньо і обвинувачуваного, і свідків, - адже комітет не має такого повноваження...

Тому апеляційний комітет вважає, що наявні докази не можуть задовольнити умови для отримання заявником компенсації згідно зі статтею 444 Кримінально-процесуального кодексу; отже, відповідним чином не задоволено також і умови для призначення компенсації шкоди за статтею 446".

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

15. Згідно з норвезькою системою судового розгляду за участю присяжних, якщо суд виправдовує обвинувачуваного, присяжні не мають права повідомляти, чи були серед них ті, хто мав іншу думку; крім того, не ведуться протоколи, які фіксували б різні позиції присяжних, що дають заперечну відповідь стосовно вини заявника. У кримінальній справі можливі лише два висновки: обвинуваченого визнають винним або виправдовують (див. статті 365, 366, 372 та 373 Кримінально-процесуального кодексу). При цьому не передбачається третя альтернатива, яка раніше, як відомо, існувала в деяких інших європейських країнах, - коли розгляд кримінального обвинувачення міг завершитися висновком про недостатність доказів для встановлення вини.

16. Статті 444 - 446 Кримінально-процесуального кодексу передбачають компенсацію у випадку, якщо суд виправдав особу або справу проти неї закрито. У цих положеннях зазначено:

Стаття 444

"Якщо обвинувачуваного виправдано або справу проти нього закрито, він має право вимагати від держави компенсації за шкоду, пов'язану із судовим переслідуванням, якщо доведено ймовірність того, що він не вчиняв діяння, яке становило підставу для обвинувачення. Якщо він уже відбув строк ув'язнення чи інше покарання у вигляді позбавлення свободи, будь-яка пов'язана з цим шкода має бути компенсована, незалежно від доведеної ймовірності.

Компенсація не призначається у випадку, якщо обвинувачуваний умисно - своїм зізнанням чи в інший спосіб - спонукав до судового переслідування чи засудження судом.

Якщо однією з причин завданої шкоди була недбалість обвинувачуваного, допущена якимось іншим чином, компенсація може бути призначена в меншому розмірі або взагалі не призначена".

Стаття 445

"Навіть якщо умови, зазначені в статті 444, не виконано, суд може призначити обвинуваченому компенсацію за особливу чи непропорційну шкоду, пов'язану з кримінальним провадженням, якщо це видається правомірним за наявних обставин".

Стаття 446

"Якщо умови стосовно компенсації, передбачені статтею 444 чи 445, виконано, суд може, з огляду на відповідні особливі підстави, призначити обвинуваченому відповідну суму як сатисфакцію за приниження чи іншу шкоду нематеріального характеру, пов'язану із судовим переслідуванням".

17. Крім того, стаття 447 передбачає певні формальні умови стосовно подання і розгляду компенсаційної вимоги, згідно з положеннями статей 444 - 446:

"Будь-яка вимога компенсації або сатисфакції має бути подана не пізніше ніж упродовж трьох місяців після того, як обвинувачувану особу було поінформовано про остаточне рішення у справі. При цьому відповідним чином застосовуються положення частини першої статті 318.

Якщо справу було закрито без будь-якого судового розгляду доказів стосовно питання вини, така вимога подається до суду спрощеної юрисдикції.

В інших випадках така вимога подається до суду, який має вести або перед цим уже провів такий судовий розгляд. Якщо вимогу подано до районного чи міського суду, але ще до її розгляду має відбутися слухання скарги щодо оцінки доказів стосовно питання вини, апеляційний суд повинен, на додаток до розгляду скарги, вирішити питання компенсації. Компенсаційну вимогу суд має розглянути у складі, наскільки це можливо, тих самих суддів, які брали участь у розгляді відповідної кримінальної справи. У провадженні апеляційного суду судові засідателі чи особи, обрані як присяжні для участі в судових засіданнях цього суду згідно зі статтею 376(e), беруть участь лише у разі, якщо рішення виносить той самий суд, який виніс вирок у даній справі".

18. Після винесення виправдувального вироку чи припинення провадження у справі компенсація присуджується не автоматично, а лише в разі задоволення умов, викладених у згаданих вище статтях.

19. У випадках, коли компенсація присуджується особам, які вважаються невинуватими, оскільки їх було виправдано або судову справу проти них закрито, статті 445 і 446 застосовуються як загальні і, де-факто, як головні положення стосовно компенсації.

20. У цій справі заявник, на відміну від свого батька, не домагався компенсації за статтями 445 і 446. Але він вимагав компенсації, посилаючись на особливе положення статті 444, взяте разом зі статтею 446. Це положення може зобов'язати державу виплатити компенсацію навіть за відсутності будь-якого доказу недбальства чи порушення з боку органів влади. Обов'язок держави виплатити компенсацію є неухильним, якщо доведено ймовірність того, що позивач не вчиняв діяння, в якому його було обвинувачено. При оцінці такої ймовірності жодна з інших основних ознак кримінального злочину, таких як злочинний намір, не є предметом спору.

21. Згідно з практикою Верховного суду Норвегії, критерій доведення, який застосовується при визначенні відповідальності за виплату компенсації, передбаченої статтею 444, відрізняється від відповідного критерію, застосовного при визначенні кримінальної відповідальності. При розгляді кримінальної справи саме сторона обвинувачення повинна довести поза всяким сумнівом, що підсудний вчинив інкриміноване йому діяння, тоді як при розгляді компенсаційної вимоги уже позивач має довести, через зіставлення ймовірностей, існування більше ніж 50-відсоткової ймовірності того, що він не вчиняв діяння, яке стало підставою для обвинувачення проти нього. Проте вимога доведеності в компенсаційних справах може кориґуватися (щодо ймовірності менш ніж 50%), якщо позивач спроможний подати відповідні докази, - особливо це стосується справ, у яких після стверджуваного кримінального діяння минуло чимало часу. Всім наявним доказам компетентний суд дає нову оцінку, незалежно від виправдувального вироку, з метою встановлення ймовірності невчинення позивачем діяння, яке становило підставу для обвинувачення.

22. Для того щоб домогтися присудження компенсації, позивач не зобов'язаний подавати нові докази. Отже, вимагаючи компенсації, він може посилатися на докази, які були подані до суду в кримінальному провадженні або отримані судом з власної ініціативи.

23. У 1996 році Рада з кримінального права Норвегії рекомендувала Міністерству юстиції внести низку поправок до статей 444 - 446 Кримінально-процесуального кодексу, зокрема скасувати положення, яке вимагає від позивача доводити, шляхом зіставлення ймовірностей, що він не вчиняв діяння, у зв'язку з яким його було обвинувачено. Однак Рада дотримувалася думки, що чинні положення не суперечать зобов'язанням Норвегії, передбаченим пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), тлумачення якого Суд дав у деяких своїх рішеннях (див. Norges Offentlige Utredninger (офіційний збірник судових рішень Норвегії), ("Компенсація у зв'язку з кримінальними провадженнями"), 1996:18; с. 20 - 22, 36, 52). 15 травня 2002 року урядовий законопроект було подано на розгляд парламенту (Ot. prp. nr. 77, 2001 - 2002) з пропозицією, зокрема, скасувати згадане положення.

ЩОДО ПРАВА I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

24. Заявник скаржився, що, на порушення його права, захищеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), вважатися невинуватим у вчиненні правопорушення доти, доки його вину не буде доведено, національні суди відхилили його компенсаційну вимогу за статтею 444 Кримінально-процесуального кодексу, спираючись при цьому на мотивування, яке можна тлумачити як встановлення кримінальної вини, незважаючи на ухвалений 1 червня 1994 року виправдувальний вирок суду.

25. У пункті 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зазначено:

"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".

26. Уряд оспорював скаргу заявника і просив Суд визнати відсутність порушення Конвенції в цій справі.

A. Подання сторін

1. Заявник

27. Заявник стверджував, що, хоча в компенсаційному провадженні його формально не обвинувачували у вчиненні кримінального правопорушення, суди при розгляді його компенсаційної вимоги, по суті, виходили з презумпції його вини. У цьому аспекті не можна було вважати, що факти його справи відрізняються від фактів, які розглядалися у справі "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія А, N 266-А) та у справі "Рушиті проти Австрії" (рішення від 21 березня 2000 року, N 28389/95).

28. Заявник стверджував, що компенсаційну вимогу, подану з посиланням на статтю 444 Кримінально-процесуального кодексу, розглядають, як правило, ті самі судді, які брали участь у кримінальному провадженні. До того ж, якщо в компенсаційній справі нових доказів не подано, рішення суду неминуче ґрунтуватиметься на доказах, які фігурували в кримінальному провадженні; а якщо суд має намір відхилити вимогу компенсації, він обов'язково спиратиметься на докази, що йдуть не на користь підсудному. З огляду на це, заявник стверджував, що спосіб, у який велося провадження стосовно компенсації за статтею 444, не відповідав вимогам пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

Справді, аргументи, якими національні суди мотивували свою відмову в задоволенні компенсаційної вимоги, явно ґрунтувалися на новій оцінці доказів, що використовувалися в кримінальному провадженні. Навряд чи можна було стверджувати, як це пропонував Уряд, що арґументація національних судів жодним чином не виходила за межі певного тягаря доведення, застосовуваного до компенсаційних вимог за статтею 444. Навпаки, відхиляючи вимогу заявника, національні суди посилалися (у спосіб, що суперечить рішенню, ухваленому Судом у згаданій вище справі "Секаніна проти Австрії") на факти, на яких ґрунтувалася підозра стосовно заявника і які раніше розглядалися в кримінальному провадженні, в якому його було виправдано. Окрім того факту, що це судове рішення ґрунтувалося на доказах, поданих при розгляді кримінальної справи, деякі частини в ньому не залишали жодного сумніву в наявності у суду думки про те, що заявник вчинив діяння, у зв'язку з якими йому раніше пред'являлися обвинувачення, розглядалася його справа і було винесено виправдувальний вирок. З арґументу Уряду, згідно з яким національні суди при вмотивуванні свого рішення жодним чином не згадували виправдувального вироку суду в кримінальній справі заявника, випливає, що право особи на захист свого права, ґарантованого пунктом 2 статті 6, є лише формальністю і позбавлене суті. Той факт, що компенсацію було присуджено батькові і не було присуджено заявникові, означає, що високий суд диференційовано підійшов до виправдувальних вироків, ухвалених у кримінальних справах.

2. Уряд

29. Уряд стверджував, що компенсаційна вимога заявника, подана з посиланням на статтю 444 Кримінально-процесуального кодексу, мала цивільний характер. При цьому Уряд наполягав на тому, що, як загальне правило, пункт 2 статті 6 застосовується лише у справах, у яких розглядається кримінальне обвинувачення, або коли суд розглядає заяви, подані компетентними державними органами влади, які стверджують про факт вчинення підсудним кримінального правопорушення. Із цього правила вже були зроблені деякі винятки, згідно з критерієм, напрацьованим Судом у своїй практиці вирішення справ, подібних до справи Секаніни, в якій рішення про право на компенсацію було настільки пов'язане з рішенням про кримінальну відповідальність, що вирішення питання компенсації можна було вважати його наслідком і - певною мірою - його супутньою обставиною. Проте цього не можна було сказати про компенсаційну вимогу заявника, оскільки рішення стосовно неї ухвалювалося в окремому порядку.

30. Уряд стверджував про суттєві відмінності між норвезькою та австрійською системами. По-перше, в австрійській системі вердикт присяжних при розгляді справи в суді має надзвичайно важливе значення, з огляду на вирішальну вагу, яку має, при подальшому вирішенні питання стосовно задоволення компенсаційної вимоги виправданої судом особи, те, як голосували присяжні і яким було мотивування їхнього вердикту. Це неможливо було забезпечити в норвезькій системі, в якій нарада присяжних не протоколюється, присяжні не наводять ніяких підстав для свого вердикту, а інформація стосовно їхнього голосування не розголошується, окрім їхнього єдиного висновку у формі "так" або "ні". Отже, без вивчення результатів голосування присяжних чи підстав, на яких було винесено виправдувальний вирок, суд, який розглядає компенсаційну вимогу, справді не в змозі робити якісь висновки з нарад чи мотивів присяжних.

По-друге, з рішення у справі "Секаніна проти Австрії" випливає, що ключове питання полягало в тому, чи становило мотивування національними судами свого рішення у компенсаційній справі "висловлення підозри стосовно невинуватості [позивача]". Положення, які були предметом розгляду в австрійській справі, вимагали розвіяти підозру стосовно виправданої особи, а це зобов'язувало національний суд дати нову оцінку виправдувального вироку.

На відміну від згаданих вище, положення, які застосували норвезькі суди у цій справі, не вимагали ніякого підтвердження кримінальної відповідальності позивача як підстави для відмови в задоволенні компенсаційної вимоги і не передбачали обговорення правильності виправдувального вироку в його справі. Компетентні суди не могли висловити будь-яку підозру стосовно невинуватості виправданої особи. Питання полягало виключно у визначенні - з дотриманням певного правила доведення, застосовного в таких справах, - чи було вчинення позивачем діяння, яке становило підставу для обвинувачення проти нього, більшою ймовірністю, ніж ймовірність невчинення ним такого діяння. Предмет розгляду торкався лише однієї з чотирьох умов для встановлення кримінальної відповідальності, а саме - об'єктивного порушення положення кримінального закону, і, отже, не було підстав для його тлумачення як припущення кримінальної вини. У справі заявника національні суди, вмотивовуючи своє рішення, жодним чином не вийшли поза ці межі. На цьому факті Верховний суд наголосив, посилаючись на прецедентне рішення 1994 року, згідно з яким відмова в задоволенні компенсаційної вимоги не знівельовує і не ставить під сумнів виправдувальний вирок суду, але має ґрунтуватися на окремій оцінці, що робиться з дотриманням критерію доведення, який застосовується при розгляді звичайних компенсаційних вимог, у порядку, не залежному від відповідного кримінального провадження. Вмотивовуючи рішення, національні суди жодним чином не згадували виправдувальний вирок суду у кримінальній справі заявника.

31. На думку Уряду, між кримінальною і цивільною відповідальністю слід проводити тонку - але абсолютно необхідну - межу. Не можна погодитися з тим, щоб виправдувальний вирок суду у кримінальній справі мав зобов'язальну силу для органу влади, який згодом стикається з необхідністю вирішувати цивільно-правові питання, породжені сукупністю тих самих фактів. З виправдувального вироку суду не може випливати вимога, згідно з якою при подальшому вирішенні цивільних питань суд повинен виходити з презумпції, що виправдана особа не вчиняла відповідного діяння, якщо зіставлення ймовірностей свідчить про протилежне. Наприклад, необхідно, щоб національний суд, який розглядає питання компенсації за незаконне затримання, для цілей пункту 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), мав можливість взяти до уваги те, чи була підставою для даного затримання наявність обґрунтованої підозри.

32. Виходячи з викладеного вище, Уряд просив Суд визнати, що пункт 2 статті 6 не застосовний до провадження, яке оскаржується. Але в разі висновку Суду про застосовність цього положення Уряд просив його визнати, що у справі заявника порушення цього положення не було.

B. Оцінка Суду

1. Застосовність пункту 2 статті 6

33. Суд знову наголошує, що у статті 6 термін "кримінальне обвинувачення" має автономне значення. Згідно з усталеною практикою Суду, при вирішенні питання, чи було особу "обвинувачено в кримінальному правопорушенні" для цілей статті 6, необхідно виходити з таких трьох критеріїв: категорія даного провадження згідно з національним законодавством; суттєві характерні риси цього провадження; а також вид і суворість міри покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах "Філліпс проти Сполученого Королівства", N 41087/98 ( 980_052 ), п. 31, ECHR 2001-VII, та "А. Р., М. Р. і Т. Р. проти Швейцарії" від 29 серпня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-V, c. 1488, п. 39). Крім того, сфера застосування пункту 2 статті 6 не обмежується лише кримінальними справами, розгляд яких ще триває (див. рішення у справі "Алене де Рібемон проти Франції" від 10 лютого 1995 року, серія А, N 308, с. 16, п. 35). За певних обставин Суд також доходив висновку, що це положення застосовне при ухваленні судом рішення вже після припинення такого провадження (див., зокрема, такі рішення ЄСПЛ: "Мінеллі проти Швейцарії" від 25 березня 1983 року, серія А, N 62, та "Лутц, Енґлерт і Ньолькенбокофф проти Німеччини" від 25 серпня 1987 року, серія А, N 123) або після винесення виправдувального вироку (див. згадані вище рішення у справах Секаніни та Рушиті, а також рішення у справі "Ламанна проти Австрії" від 10 липня 2001 року, N 28923/95). Останні зі згаданих вище рішень стосуються розгляду таких питань, як обов'язок обвинувачуваного нести судові витрати і витрати судового переслідування, вимога відшкодування витрат, які були неминуче понесені обвинуваченим (чи його спадкоємцями), або компенсація за запобіжне ув'язнення - тобто питань, які, за визнанням Суду, випливають з кримінального провадження як його наслідок і являють собою його супутню обставину.

34. Суд вважає, що розгляд компенсаційної вимоги в цій справі не давав підстав для "кримінального обвинувачення" проти заявника, і не вважає за необхідне розглядати арґумент Уряду про те, що це провадження мало цивільний характер. Проте необхідно з'ясувати, чи існує між цим компенсаційним провадженням і розглядом відповідної кримінальної справи зв'язок, який міг би служити підставою для висновку, що компенсаційне провадження підпадає під дію застосовування пункту 2 статті 6. Суд знову вказує на той факт, що оскаржувані рішення національних судів стосовно компенсаційної вимоги містять прямі посилання на положення статті 444 Кримінально-процесуального кодексу, згідно з якими особа, якій раніше пред'являлися обвинувачення, має право домагатися компенсації у зв'язку з питаннями, безпосередньо пов'язаними з кримінальною справою проти неї.

35. З цього приводу Суд одразу зауважує, що компенсаційна вимога, яка ґрунтується на положеннях статті 444, має подаватися - як це передбачено статтею 447 кодексу - упродовж тримісячного строку після припинення відповідного кримінального провадження до того самого суду, у складі, наскільки це можливо, тих самих суддів, які розглядали кримінальну справу.

36. Крім того, згідно зі статтею 444, позивач мав право домагатися від держави компенсації за шкоду, пов'язану із судовим переслідуванням, іншими словами - за шкоду, відповідальність за яку несе держава, а не приватна сторона. Це вагома обставина, яку слід враховувати при визначенні застосовності пункту 2 статті 6, - положення, яке поширюється не лише на судовий розгляд кримінальної справи по суті (див. згадані вище рішення у справах "Секаніна проти Австрії", с. 13, п. 22, та "Алене де Рібемон проти Франції", с. 16, п. 36; також порівняйте зі згаданим вище рішенням у справі Рінґвольда, ухваленим у той самий день, що й це рішення).

37. З огляду на зазначену відповідальність держави підстави, на яких можна призначати компенсацію або відмовляти в її призначенні, мають бути значущими для сфери застосування пункту 2 статті 6.

Згідно з відповідним положенням статті 444, вирішальним чинником є результат кримінального провадження як передумова виправдання обвинуваченої особи або припинення судового провадження.

До того ж, на відміну від кримінального провадження - в якому саме сторона обвинувачення повинна довести поза розумним сумнівом факт вчинення підсудним інкримінованого йому діяння, - при розгляді компенсаційної вимоги, такої як у справі заявника, саме виправдана особа повинна довести, через зіставлення ймовірностей, існування більше ніж 50-відсоткової ймовірності того, що вона не вчиняла діяння, яке стало підставою для її обвинувачення. Якщо не враховувати цю відмінність у критеріях доведення, останнє питання значною мірою збігається з питанням, яке вирішувалося під час розгляду кримінальної справи заявника. Це питання суд вирішував на підставі доказів, які розглядалися раніше в кримінальному провадженні тим самим судом, у складі тих самих суддів, як цього вимагають положення статті 447 кодексу.

38. Таким чином, не лише розгляд компенсаційної вимоги мав місце після відповідного кримінального провадження, але і юрисдикція та предмет цього розгляду були пов'язані з цим провадженням стосовно питань законодавства і практики. Зрештою, мета цього розгляду полягала у з'ясуванні, чи зобов'язана держава надати грошову компенсацію за тягар, який вона створила для виправданої судом особи, порушивши проти неї відповідну судову справу. Хоча заявникові не було "пред'явлено обвинувачення в кримінальному правопорушенні", Суд вважає, що обставини свідчать про наявність зв'язку між умовами для отримання компенсації та питанням наявності кримінальної відповідальності, а характер цього зв'язку свідчить про те, що компенсаційне провадження підпадає під дію застосовування пункту 2 статті 6, тобто це положення є застосовним.

2. Дотримання пункту 2 статті 6

39. Щодо наступного питання - чи було дотримано в компенсаційній справі пункту 2 статті 6, - Суд знову наголошує на тому, що це положення містить загальне правило, згідно з яким після остаточного виправдувального вироку суду не допускається навіть висловлення підозр стосовно винуватості обвинувачуваного (див. згадане вище рішення у справі Рушиті, п. 31). Суд зауважує, що у своєму рішенні від 25 січня 1995 року високий суд підсумував обвинувачення в сексуальному домаганні, висунуті проти заявника в кримінальному провадженні, а також знову нагадав вердикт присяжних і виправдувальний вирок суддів. Після цього суд розглянув питання, чи було виконано умови присудження компенсації на підставі статті 444. Посилаючись на докази, які розглядалися в кримінальній справі, високий суд визнав існування ймовірності того, що дочка заявника зазнала сексуального домагання, і, "зважаючи на обставини цієї справи в цілому, ... не вважає доведеним, на підставі зіставлення ймовірностей, що [заявник] не вступав у статеві зносини з [нею]" (див. пункт 13 вище). На думку Суду, таке мотивування високого суду явно становить висловлення підозри стосовно заявника, яка пов'язана з обвинуваченням його в сексуальних домаганнях, тоді як у відповідній справі суд виправдав його.

40. Суд бере до уваги той факт, що апеляційний комітет Верховного суду, підтримуючи рішення високого суду, зважив і послався на своє рішення, ухвалене ще в 1994 році, в якому він дав тлумачення статті 444 і постановив, що відмова в задоволенні компенсаційної вимоги не знівельовує і не ставить під сумнів раніше винесений виправдувальний вирок суду (див. пункт 14 вище). Європейський суд належним чином оцінює виважені зусилля, докладені до того, щоб уникнути будь-якого конфлікту з вимогами пункту 2 статті 6 при тлумаченні зазначеного законодавчого положення. Проте він вважає непереконливим - навіть попри таке застереження, - що оскаржувані формулювання не могли викликати сумнів щодо правильності виправдання заявника у спосіб, несумісний з презумпцією невинуватості.

41. Таким чином, Суд не вбачає підстав для розрізнення цієї справи і справ Секаніни та Рушиті, які згадувалися вище. Отже, було допущено порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

42. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції ( 995_004 ) або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

1. Матеріальна шкода

43. Посилаючись на це положення, заявник вимагав, по-перше, 23191,50 норвезької крони як компенсацію за судові витрати, покриття яких від нього зажадали в певному провадженні стосовно опіки над дитиною, яке відбулося після висунення йому обвинувачень у згаданому кримінальному провадженні. По-друге, він вимагав 60000 норвезьких крон, які національні суди присудили б йому в компенсаційному провадженні, якби забезпечили повагу до його прав, захищених пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

44. Уряд заперечував проти обох цих вимог.

45. Суд, не вбачаючи жодного причинного зв'язку між стверджуваними матеріальними втратами та виявленим порушенням Конвенції ( 995_004 ), відхиляє обидві вимоги, висунуті за цим пунктом.

2. Моральна шкода

46. Заявник також вимагав 100000 норвезьких крон (13628,05 євро) як компенсацію за моральну шкоду, посилаючись на те, що, відтоді як високий суд відмовив йому в задоволенні компенсаційної вимоги, поданої на підставі статті 444 Кримінально-процесуального кодексу, він зазнав значних душевних страждань і безнадії, причиною яких було мотивування суду.

47. Уряд просив Суд визнати, що висновок про наявність порушення сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

48. Суд визнає, що заявник зазнав певної моральної шкоди внаслідок порушення презумпції невинуватості в компенсаційному провадженні. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує за цим пунктом 5000 євро.

B. Судові витрати

49. Заявник вимагав відшкодування витрат, пов'язаних із провадженнями в національних судах та в конвенційних органах, - 11595 і 20000 норвезьких крон, відповідно.

50. Уряд не висловив жодних заперечень.

51. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 2900 євро, з відрахуванням 2848 євро, які в цій справі були надані Радою Європи як правова допомога.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

52. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовується в цій справі.

2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

3. Постановляє:

a) що протягом тримісячного строку від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), повинна виплатити заявникові такі суми компенсації:

(i) 5000 (п'ять тисяч) євро - за моральну шкоду;

(ii) 2900 (дві тисячі дев'ятсот) євро - за судові витрати, з відрахуванням 2848 (дві тисячі вісімсот сорок вісім) євро, які в цій справі вже було отримано від Ради Європи у вигляді правової допомоги;

b) що ці суми мають бути переведені в одиниці національної валюти держави-відповідача за курсом на день розрахунку;

c) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 лютого 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).

Голова                                                 Ж.-П.Коста

Секретар                                                  С.Доллє
 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додається окрема думка пані Ґрев, що збігається з позицією більшості.

Парафовано:                            Ж.-П.К.
                                            С.Д.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ҐРЕВ,
                ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Вступні зауваження

Хоч я й погоджуюсь з арґументацією та висновками, викладеними в цьому рішенні Суду, я все ж таки вважаю за необхідне детальніше розглянути проблеми, які порушує формулювання відповідних положень законодавства Норвегії з питань компенсації. Це важливо, навіть незважаючи на те, що згадана норвезька правова норма перебуває у процесі змін і, отже, незабаром викликатиме лише історичний інтерес.

Заявник у цій справі стверджував про порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), посилаючись на мотивування, яким суди Норвегії обґрунтували свою відмову задовольнити його компенсаційну вимогу, передбачену статтями 444 та 446 Кримінально-процесуального кодексу Норвегії, стосовно шкоди, завданої йому в кримінальному провадженні, в якому його було виправдано. Суд ухвалив рішення на користь заявника.

Суд виходив при цьому з висновку, що, на відміну від компенсаційних вимог третіх сторін проти особи, яку було виправдано судом або судове переслідування якої було припинено, компенсаційна вимога особи, стосовно якої раніше пред'являлися обвинувачення, є наслідком і супутньою обставиною кримінального провадження як такого і, таким чином, задіює презумпцію невинуватості, право на яку захищає пункт 2 статті 6.

Положення Конвенції ( 995_004 ) стосовно відшкодування

Пункт 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування".

Іншими словами, компенсація надається особі, яку було заарештовано чи затримано, на порушення положень статті 5, яка ґарантує "право на свободу та особисту недоторканність". Питання полягає в тому, чи знехтувала Договірна держава цими положеннями як такими, діючи у такий спосіб. Питання не в тому, чи був заарештований або затриманий винний у стверджуваному злочині, який став підставою для цього арешту чи затримання. Трапляється, що особа, яку суд згодом визнає винною при розгляді її кримінальної справи, має всі підстави для одержання компенсації згідно з пунктом 5 статті 5. І навпаки, може виявитися, що особа, яку згодом суд виправдовує або закриває судове провадження проти неї, не має права на компенсацію за пунктом 5 статті 5.

До того ж у статті 3 Протоколу N 7 (980_067 ), яка стосується "відшкодування в разі незаконного засудження", сказано:

"Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи".

Крім цього, Конвенція ( 995_004 ) не містить ніяких положень, які вимагали б від Договірної держави відшкодовувати тій чи іншій особі, яка була фігурантом у кримінальному розслідуванні та/або кримінальному розгляді. Це стосується навіть тих випадків, коли з особи знято всі кримінальні обвинувачення.

Підхід, який втілюється Конвенцією ( 995_004 ) та її протоколами, цілком відповідає сутності європейської системи захисту прав людини і забезпечує її подальший розвиток, тобто саме на Договірну державу покладається обов'язок із забезпечення і дотримання прав і свобод, передбачених Конвенцією та її протоколами. Саме держава повинна ґарантувати права і свободи кожному, хто перебуває під її юрисдикцією (див. статтю 1 Конвенції). З цього випливає подвійний обов'язок:

(i) держава сама повинна ретельно й сумлінно забезпечувати повагу до цих прав і свобод; і

(ii) держава повинна підтримувати на своїй території законність і правопорядок, забезпечуючи притягнення кожної юридичної чи фізичної особи до відповідальності у разі порушення нею прав і свобод інших осіб.

Таким чином, національна система кримінальної юстиції виступає неодмінним інструментом забезпечення захисту прав і свобод людини в європейських державах.

Зважаючи на ці обставини, автоматичне забезпечення права на компенсацію у випадку виправдання судом чи припинення судового провадження може призводити до зворотних результатів. Питання полягає в тому, як забезпечити розумну рівновагу між інтересами запобігання злочинності та правами конкретної особи. Обмежувальну відповідь на це - з урахуванням точки зору особи, яка була об'єктом кримінального розслідування та/або розгляду кримінальної справи, - містять згадані вище компенсаційні положення Конвенції ( 995_004 ) та протоколів до неї.

Компенсаційні вимоги в норвезькій системі

Норвезька система вийшла поза рамки того мінімуму компенсаційних норм, які містяться в Конвенції. Стаття 53 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть ґарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є".

Компенсація особі, яка вважається невинуватою з огляду на винесений судом виправдувальний вирок чи припинення судового провадження щодо неї, може призначатися в Норвегії за умови, якщо задоволено вимоги положень Кримінально-процесуального кодексу. Стаття 445, при застосуванні її у поєднанні зі статтею 446, є загальним положенням і, де-факто, головним положенням, що реґулює компенсаційні питання. Спеціальним положенням виступає стаття 444, яка застосовується у поєднанні зі статтею 446.

Умови статей 444 - 446 Кримінально-процесуального кодексу можна знайти в пункті 16 цього рішення Суду.

Незалежно від того, чи призначається компенсація завдяки задоволенню умови загального положення статті 445, чи завдяки виконанню умови спеціального положення статті 444, ratio legis такого рішення полягає в досягнутому, шляхом ретроспективного аналізу, висновку про те, що за наявних обставин відповідну особу не можна було переслідувати в судовому порядку, - при цьому не враховується те, що суд згодом виправдав цю особу і вона не несе кримінальної відповідальності за діяння, яке було підставою для обвинувачення її в кримінальному злочині.

Треба віддати належне тому, що, відповідно до принципу презумпції невинуватості, ґарантованого пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), питання невинуватості особи, яка вимагає компенсації, не може бути предметом розгляду в компенсаційному провадженні. Невинуватість особи у цьому контексті означає, що судове провадження проти неї було припинено або що цю особу суд виправдав, а отже, немає жодних особливих підстав для повторного відкриття кримінального провадження.

У випадках, коли судам необхідно вирішувати такі компенсаційні вимоги, їм слід з'ясувати, чи існувала достатня й обґрунтована підозра як підстава для вжиття тих чи інших процесуальних заходів, тобто чи існувала у відповідний час така обґрунтована підозра. Судам потрібно пригадати те, що було відомо на той момент у минулому, коли вживалися ці процесуальні заходи, і вирішити, чи були ці заходи виправданими за тих обставин. У разі негативної відповіді заявник одержував право вимагати компенсації. Якщо відповідь була ствердною, процесуальні заходи як такі не могли бути підставою для компенсації.

З викладеного вище випливає, що у випадку, коли особі присуджується компенсація на підставі загального положення статті 445, взятого у поєднанні зі статтею 446, суд тим самим визнає, що у час, який має стосунок до справи, не існувало достатньої та обґрунтованої підозри, яка б виправдовувала вжиті процесуальні заходи. Питання невинуватості не є предметом розгляду в таких справах і не переглядається. Рішенням у справі про компенсацію або визнається наявність очевидних недоліків у кримінальному провадженні, або піддається сумніву підозра стосовно заявника, яка раніше вважалася достатньою і обґрунтованою. У справі О. слід зауважити, що він вирішив не вимагати компенсації на підставі загального положення і не домагатися досягнення таким чином матеріального та морального задоволення. Проте у Страсбурзі він доводив, що зазнав непропорційних страждань, оскільки його батько отримав компенсацію, відповідно до загальної норми. За словами О., це означає, що високий суд, який розглядав їхні компенсаційні вимоги, підійшов диференційовано (на шкоду О.) до ухвалення виправдувальних вироків у їхніх кримінальних справах.

Спеціальне компенсаційне положення статті 444, взяте у поєднанні зі статтею 446, міститься в Кримінально-процесуальному кодексі як положення, яке має застосовуватися в особливих випадках, у яких було допущено помилку при здійсненні правосуддя. Основне міркування, яке лежить в основі положення, схоже на те, яким обґрунтовується положення статті 3 Протоколу N 7 ( 980_067 ), а саме: що у випадку виявлення помилки при здійсненні правосуддя відповідна потерпіла особа повинна одержати компенсацію, навіть якщо відшкодування не передбачене іншими правовими нормами.

Положення статті 3 Протоколу N 7 ( 980_067 ) сформульоване у спосіб, який дає зрозуміти, що питання обов'язкового відшкодування порушується лише в разі, якщо вже виявлено судову помилку (винятком з цього правила обов'язкового відшкодування є випадки, коли доведено, що відповідний невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи, яка в іншому випадку мала б право на компенсацію). Це положення застосовується лише у разі, якщо:

(i) особу раніше було засуджено за вчинення кримінального правопорушення;

(ii) таке рішення суду вже скасовано або відповідну особу помилувано; та

(iii) нововиявлений факт переконливо свідчить про те, що було допущено помилку в здійсненні правосуддя.

Такі компенсаційні питання вирішують органи правопорядку. Хоча при розгляді таких питань вони знову повертаються до питання вини колишньої обвинувачуваної особи, вони роблять це лише виходячи з того, що засудження особи, яку спочатку визнали винною, скасовано або цю особу помилувано. При розгляді компенсаційної вимоги питання вини відповідної особи більше не переглядається.

Спеціальне положення статті 444 Кримінально-процесуального кодексу Норвегії мало бути ще зручнішим у застосуванні, тобто призначалося для ще гнучкішого реґулювання. Воно надає особі, яку суд виправдав у порушеній проти неї справі або судове провадження проти якої було припинено, право на відшкодування, якщо доведено, на підставі зіставлення ймовірностей, що ця особа не вчиняла діяння, яке становило підставу для обвинувачення. Основним мотивуванням при цьому є наявність ознаки допущеної судової помилки, хоч і менш значущої.

Однак зміст положення статті 444 не зводить її застосування до особливих випадків, у яких, зокрема, нововиявлений факт переконливо свідчить про наявність судової помилки у справі. З іншого боку, на це положення можуть посилатися і заявники, які зацікавлені не так в отриманні компенсації, як в юридичній переоцінці питання вини. Разом з тим такі заявники посилаються на принцип презумпції невинуватості, домагаючись від судів, які розглядають їхні справи, висновку про те, що зіставлення ймовірностей доводить факт відсутності їхньої вини. Наслідком цього є те, що це положення, запроваджене з добрих намірів, - яке виявилося корисним у значній кількості справ, для яких воно призначалося, - виявляється марним і несумісним з принципом презумпції невинуватості. Такий наслідок має місце, навіть незважаючи на те, що стаття 444 ніколи не мала на меті призводити до порушення найдрібнішого питання стосовно виправдувального вердикту чи рішення про закриття справи. Про це яскраво свідчить мотивування норвезьких судів у цій справі: вони докладали всіх можливих зусиль, аби наголосити, що їхнє рішення в компенсаційному провадженні - відмова задовольнити вимогу щодо компенсації - не означає знівелювання чи піддавання сумніву раніше винесеного виправдувального вироку суду.

Висновок

З рішення Суду в цій справі випливає, що Договірна держава не може, не порушивши положення Конвенції ( 995_004 ), призначити компенсацію особі після її виправдання судом або припинення судового провадження у справі, посилаючись на висновок, отриманий за допомогою зіставлення ймовірностей, про те, що особа, яку раніше було обвинувачено, "не вчиняла діяння, яке становило підставу для її обвинувачення". Причина в тому, що компенсаційна вимога від такої особи є наслідком і супутньою обставиною кримінального провадження як такого і, отже, задіює презумпцію невинуватості, ґарантовану пунктом 2 статті 6. На відміну від випадків, коли компенсації домагаються треті сторони, у справах, у яких компенсації вимагає саме особа, яка раніше була об'єктом розслідування чи обвинувачувалася у вчиненні злочину і яку потім було виправдано судом, питання не може полягати в тому, чи вчиняла ця особа діяння, яке становило підставу для обвинувачення, оскільки це питання вже не підлягає вирішенню: з огляду на чинність принципу презумпції невинуватості, на нього неминуче має бути лише одна відповідь - заперечна. Отже, у таких справах предметом розгляду можуть бути лише:

(i) питання, які реґулюються пунктом 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 3 Протоколу N 7 ( 980_067 ); та

(ii) з'ясування того, чи обрунтовувалося розслідування та/або кримінальне провадження, порушене проти особи, наявністю відповідної достатньої і обґрунтованої підозри у час, коли реально було вжито цих заходів, тобто ще до винесення судом виправдувального вироку чи закриття справи.