судді Конституційного Суду України Скоморохи В.Є. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» (справа про утворення фракцій у Верховній Раді України)

Погоджуючись з прийнятим Рішенням Конституційного Суду України щодо неконституційності положення зазначеної Постанови, яким обмежено права народних депутатів України об’єднуватися в фракції у Верховній Раді України, вважаю, що Суд ухилився від вирішення основного питання - визнання Постанови повністю неконституційною, тим самим не виконавши покладеного на нього Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» завдання: гарантувати верховенство Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

1. Стаття 152 Конституції України зобов’язує Конституційний Суд України вирішувати питання конституційності законів та інших правових актів виходячи з імперативного конституційного припису про неодмінне з’ясування наявності відповідності їх Конституції України, дотримання встановленої нею процедури розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

2. Як на підстави для визнання неконституційною Постанови повністю народні депутати України посилалися на порушення законодавчої процедури її розгляду, ухвалення, підписання, а також на порушення форми акта і на наявність спору про повноваження Верховної Ради України приймати згадану Постанову.

3. Виходячи з правового обґрунтування, викладеного у конституційному поданні народних депутатів, Колегією суддів Конституційного Суду України було відкрито конституційне провадження у справі. Як на підставу для розгляду справи Суд у своєму Рішенні послався на наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначеної Постанови повністю і окремих її положень.

4. Відповідно до статей 39 та 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» предмет доказування у даній справі збігся з предметом розгляду - неконституційність Постанови як в частині, так і в цілому. Саме з цього приводу давали пояснення сторони у процесі конституційного судочинства. Тому відповідно до частини першої статті 73 зазначеного Закону Суд мав дати відповідь з предмета звернення - щодо неконституційності Постанови як в цілому, так і окремих її частин.

5. Дослідження матеріалів справи свідчить про обґрунтованість подання, що стосується не лише засад утворення фракцій у Верховній Раді України, а й повної невідповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України.

Зокрема, відповідно до пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України організація і порядок діяльності Верховної Ради України має визначатися законом. Згідно з частиною п’ятою статті 82 Конституції України порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.

Виходячи з наведеного вважаю, що після набрання чинності Конституцією України (стаття 160 Конституції України) усі питання щодо порядку діяльності Верховної Ради, в тому числі й ті, що вирішуються Регламентом, мають врегульовуватися не постановою, а законом відповідно до процедури, встановленої статтями 84, 93 і 94 Конституції України.

6. Прийняття Постанови Верховної Ради України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» суперечить статті 2.2.6 Регламенту, пункти 1-12 якої стосовно порядку денного та переліку питань, що розглядаються Верховною Радою до обрання Голови Верховної Ради України, не містять цього питання. Як стверджують суб’єкти права на конституційне подання - народні депутати України, при прийнятті зазначеної Постанови було порушено порядок її прийняття за процедурою трьох читань з поданням відповідних таблиць та включенням до порядку денного засідання Верховної Ради України.

7. Акти, прийняті Верховною Радою України, відповідно до пункту 3 частини другої статті 88 Конституції України, а також статей 6.10.1, 7.0.3 чинного Регламенту Верховної Ради України підписує Голова Верховної Ради України.

Проте всупереч Конституції України, яка не містить будь-яких положень щодо існування та повноважень Президії першої сесії Верховної Ради України, всупереч частині третій статті 2.2.4 Регламенту, яка наділяє Президію правом підписувати лише акти з визначеного кола питань, прийняту Верховною Радою України до обрання Голови Верховної Ради України і його заступників Постанову Верховної Ради України (тобто нормативний акт) було також підписано Президією сесії.

8. Згідно зі статтею 7.0.1 Регламенту Верховної Ради України проекти постанов та інших актів Верховної Ради України розглядаються у трьох читаннях відповідно до правил, встановлених Регламентом щодо розгляду законопроектів. Таким чином, наведені положення дають підстави для висновку, що Постанова Верховної Ради України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 13 травня 1998 року мала бути визнана такою, що повністю не відповідає Конституції України, є неконституційною.

9. Посилання Суду в своєму Рішенні на чинність Регламенту Верховної Ради від 27 липня 1994 року в частині, яка не суперечить Конституції України, а також на ту обставину, що Регламент як нормативно-правовий акт не є законом України, не спростовують доводів суб’єкта права на конституційне подання щодо ігнорування

Верховною Радою України форми акта, порушення законодавчої процедури та повноважень його розгляду, ухвалення й підписання.

Відсутність закону про Регламент Верховної Ради України не може бути підставою для врегулювання Верховною Радою України постановами тих питань, які мають вирішуватися виключно законами України.

10. Проігнорувавши очевидний факт порушення Конституції України законодавцем, який з цього питання неодноразово демонстрував невиконання частини п’ятої статті 82 та пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України (Постанови Верховної Ради України «Про Регламент Верховної Ради України» від 3 вересня 1996 року, «Про внесення зміни до статті 6.10.2 Регламенту Верховної Ради України» від 2 липня 1997 року та інші), Конституційний Суд України прийняв у буквальному розумінні половинчасте рішення. До того ж Суд не виклав свого судження щодо конституційності згаданої Постанови в цілому у резолютивній частині Рішення.

Тим самим Суд ухилився від виконання конституційного завдання - забезпечення верховенства Конституції України на всій території держави, проігнорував вимоги Конституції України і власних процесуальних та регламентних норм, що може підірвати репутацію незаінтересованої, неупередженої і справедливої судової влади.