Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом

( Про приєднання із застереженням до Конвенції див. Закон N 2855-III ( 2855-14 ) від 29.11.2001 )

Статус Конвенції див. ( 995_c89 )

Держави-учасниці цієї Конвенції,

беручи до уваги цілі та принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй ( 995_010 ), які стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки і розвитку добросусідства та дружніх відносин і співробітництва між державами,

глибоко занепокоєні ескалацією в усьому світі актів тероризму в усіх його формах і проявах,

посилаючись на Декларацію з нагоди п'ятдесятої річниці Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1995 року ( 995_375 ),

посилаючись також на Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму ( 995_502 ), яка міститься в додатку до резолюції 49/60 Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1994 року і в якій, зокрема, "держави-члени Організації Об'єднаних Націй урочисто підтверджують, що вони беззастережно засуджують як злочинні, та такі, що не мають виправдання, всі акти, методи і практику тероризму, де б і ким би вони не вчинялись, в тому числі ті, які ставлять під загрозу дружні відносини між державами і народами та загрожують територіальній цілісності і безпеці держав",

відмічаючи, що в Декларації ( 995_502 ) державам також пропонується "в терміновому порядку провести огляд сфери застосування існуючих міжнародно-правових положень про запобігання, припинення та ліквідацію тероризму в усіх його формах і проявах з метою забезпечення наявності всеохоплюючих правових рамок, включаючи всі аспекти цього питання",

посилаючись далі на резолюцію 51/210 Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1996 року і Декларацію, яка міститься у додатку до неї та яка доповнює Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 року ( 995_370 ),

відмічаючи також, що терористичні напади із застосуванням вибухових та інших смертоносних пристроїв набувають все більш широких масштабів,

відмічаючи далі, що в існуючих багатосторонніх положеннях міжнародного права ці напади не розглядаються належним чином,

будучи переконані в нагальній необхідності зміцнення міжнародного співробітництва між державами в розробці і прийнятті ефективних, практичних заходів для попередження таких актів тероризму та для кримінального переслідування і покарання винних,

враховуючи, що подібні акти є предметом серйозної стурбованості всього міжнародного співтовариства,

відмічаючи, що дії військових формувань держав регулюються нормами міжнародного права за рамками цієї Конвенції і що виключення деяких діянь зі сфери застосування цієї Конвенції не звільняє від відповідальності за незаконні з іншої сторони акти, не робить їх законними і не перешкоджає притягненню до відповідальності на підставі інших законів,

погодились про таке:

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції:

1. "Державний чи урядовий об'єкт" означає будь-який постійний чи тимчасовий об'єкт чи транспортний засіб, який займають представники держави, члени уряду, представники законодавчого або судового органу, чи посадові особи, або службовці органу державної влади або іншого державного органу або установи, чи службовці або посадові особи міжурядової організації у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків, або який використовується ними.

2. "Об'єкт інфраструктури" означає будь-який об'єкт, який знаходиться в державній чи приватній власності та який надає або розподіляє послуги в інтересах населення такі, як водопостачання, каналізація, енергопостачання, постачання палива чи зв'язок.

3. "Вибуховий або інший смертоносний пристрій" означає:

a) вибухову або запалювальну зброю чи пристрій, призначений або здатний заподіяти смерть, серйозне каліцтво або спричинити суттєві матеріальні збитки; або

b) зброя чи пристрій, призначений чи здатний заподіяти смерть, серйозне каліцтво або спричинити суттєві матеріальні збитки шляхом вивільнення, розсіювання або впливу токсичних хімічних речовин, біологічних агентів або токсинів або подібних речовин, чи радіації або радіоактивного матеріалу.

4. "Збройні сили держави" означає збройні сили держави, які організовані, навчені та оснащені відповідно до її внутрішнього законодавства в першу чергу для виконання завдань національної оборони або безпеки, та осіб, які діють на підтримку цих збройних сил, знаходячись під їхнім офіційним командуванням, контролем та відповідальністю.

5. "Місце громадського користування" означає ті частини будь-якої будівлі, земельної ділянки, вулиці, водного шляху або інших місць, які доступні або відкриті для населення постійно, періодично або час від часу, і включає будь-який комерційний, діловий, культурний, історичний, просвітній, культовий, урядовий, розважальний, рекреаційний або аналогічний об'єкт, який таким чином доступний або відкритий для населення.

6. "Система громадського транспорту" означає всі об'єкти, транспортні засоби та допоміжні елементи - державні або приватні, - які використовуються під час або з метою надання загальнодоступних послуг з перевезення людей та вантажу.

Стаття 2

1. Будь-яка особа чинить злочин за змістом цієї Конвенції, якщо вона незаконно й умисно доставляє, розміщує, приводить в дію або підриває вибуховий або інший смертоносний пристрій в межах місць громадського користування, державного або урядового об'єкта, об'єкта системи громадського транспорту або об'єкта інфраструктури або таким чином, що це спрямовано проти них:

a) з наміром заподіяти смерть або серйозне каліцтво; або

b) з наміром вчинити значне руйнування такого місця, об'єкта або системи, коли таке руйнування спричиняє або може спричинити великі економічні збитки.

2. Будь-яка особа також здійснює протизаконні дії, якщо вона намагається вчинити будь-який із злочинів, зазначених у пункті 1.

3. Будь-яка особа також чинить злочин, якщо вона:

a) бере участь як співучасник у вчиненні будь-якого злочину, зазначеного в пунктах 1 або 2; або

b) організовує інших осіб або керує ними з метою вчинення будь-якого зі злочинів, зазначених у пунктах 1 або 2; або

c) будь-яким іншим чином сприяє вчиненню одного або кількох злочинів, зазначених у пунктах 1 або 2, групою осіб, які діють із спільною метою, якщо таке сприяння здійснюється умисно та або з метою підтримки спільної злочинної діяльності чи мети групи, або із усвідомленням умислу групи вчинити відповідний злочин або злочини.

Стаття 3
Ця Конвенція не застосовується у випадках, коли злочин
вчинено в одній державі, підозрюваний у скоєнні злочину і
потерпілий є громадянами цієї держави, підозрюваний у скоєнні
злочину знайдений на території цієї держави, і жодна інша держава
не має підстав для здійснення своєї юрисдикції відповідно до
пункту 1 статті 6 або пункту 2 статті 6 цієї Конвенції, що не
виключає застосування до цих випадків за відповідних обставин
положень статей 10-15.

Стаття 4

Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними:

a) для визнання кримінальними злочинами згідно з її внутрішнім законодавством діянь, зазначених у статті 2 цієї Конвенції;

b) для встановлення за ці злочини відповідних покарань з урахуванням тяжкого характеру цих злочинів.

Стаття 5

Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними, в тому числі у відповідних випадках в галузі внутрішнього законодавства, для забезпечення того, щоб злочинні діяння, які підпадають під дію цієї Конвенції, зокрема спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед населення, групи осіб чи конкретних осіб, ні за яких обставин не виправдовувалися з будь-яких міркувань політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або іншого аналогічного характеру і підлягали покаранню відповідно до ступеня їх тяжкості.

Стаття 6

1. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів, зазначених у статті 2, коли:

a) злочин вчинено на території цієї держави; або

b) злочин вчинено на борту судна, яке плаває під прапором цієї держави, або повітряного судна, яке зареєстроване відповідно до законів цієї держави на момент вчинення злочину; або

c) злочин вчинено громадянином цієї держави.

2. Держава-учасниця може також встановити юрисдикцію відносно будь-якого такого злочину, коли:

a) злочин вчинено проти громадянина цієї держави; або

b) злочин вчинено проти державного або урядового об'єкта цієї держави за кордоном, включаючи посольство або приміщення іншого дипломатичного або консульського представництва цієї держави; або

c) злочин вчинено особою без громадянства, яка звичайно мешкає на території цієї держави; або

d) злочин являє собою спробу змусити цю державу вчинити будь-яку дію або утриматись від неї; або

e) злочин вчинено на борту повітряного судна, яке експлуатується урядом цієї держави.

3. При ратифікації, прийнятті, схваленні цієї Конвенції або приєднанні до неї кожна держава-учасниця повідомляє Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про встановлення нею юрисдикції відповідно до пункту 2 на підставі свого внутрішнього законодавства. У випадку яких-небудь змін відповідна держава-учасниця негайно повідомляє про це Генерального секретаря.

4. Кожна держава-учасниця аналогічним чином вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів, зазначених у статті 2, коли підозрюваний у скоєнні злочину знаходиться на її території і вона не видає його жодній з держав-учасниць, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пункту 1 або 2.

5. Ця Конвенція не виключає можливості здійснення кримінальної юрисдикції, встановленої державою-учасницею відповідно до її внутрішнього законодавства.

Стаття 7

1. Держава-учасниця, отримавши інформацію про те, що особа, яка скоїла злочин або підозрюється у скоєнні злочину, зазначеного в статті 2, може знаходитися на її території, вживає таких заходів, які можуть бути необхідними відповідно до її національного законодавства для розслідування фактів, наведених в цій інформації.

2. Переконавшись, що обставини цього вимагають, держава-учасниця, на території якої знаходиться злочинець або підозрюваний у скоєнні злочину, вживає відповідно до свого внутрішнього законодавства належних заходів для забезпечення його присутності з метою судового переслідування або видачі.

3. Будь-яка особа, відносно якої вживаються заходи, згадані в пункті 2, має право:

a) невідкладно зв'язатися з найближчим відповідним представником держави, громадянином якої вона є або яка іншим чином правомочна захищати права цієї особи, або, якщо вона є особою без громадянства, з представником держави, на території якої вона звичайно мешкає;

b) на відвідання її представником цієї держави;

c) бути поінформованою про свої права згідно з підпунктами a) та b).

4. Права, згадані в пункті 3, здійснюються відповідно до законодавства держави, на території якої знаходиться злочинець або підозрюваний у скоєнні злочину, причому згадане законодавство має забезпечувати можливість повністю досягти мети, для якої призначені права, які надаються відповідно до пункту 3.

5. Положення пунктів 3 і 4 не завдають шкоди праву будь-якої держави-учасниці, яка претендує на юрисдикцію відповідно до підпункту 1 c) або 2 c) статті 6, просити Міжнародний комітет Червоного Хреста зв'язатися з підозрюваним у скоєнні злочину та відвідати його.

6. Після того, як держава-учасниця відповідно до цієї статті взяла особу під варту, вона повинна безпосередньо або через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй негайно повідомити державам-учасницям, які встановили юрисдикцію відповідно до пунктів 1 і 2 статті 6, та, якщо вона вважає за доцільне будь-яким іншим заінтересованим державам-учасницям, про факт знаходження такої особи під вартою і про обставини, які є підставою для її затримання. Держава, яка проводить розслідування, що передбачається в пункті 1 цієї статті, оперативно інформує згадані держави-учасниці про свої висновки і повідомляє, чи має вона намір здійснити юрисдикцію.

Стаття 8

1. Держава-учасниця, на території якої знаходиться підозрюваний у скоєнні злочину, у випадках, до яких може бути застосована стаття 6, якщо вона не видає цю особу, зобов'язана без будь-яких винятків і незалежно від того, вчинено цей злочин на її території чи ні, без невиправданих затримок передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідування шляхом проведення розгляду відповідно до свого законодавства. Ці органи приймають рішення таким же чином, як і у випадку будь-якого іншого тяжкого злочину, відповідно до законодавства цієї держави.

2. В усіх випадках, коли внутрішнє законодавство держави-учасниці дозволяє їй видати або іншим чином передати одного із своїх громадян тільки за тієї умови, що ця особа буде повернена до цієї держави для відбування покарання за вироком, який був винесений в результаті судового розгляду або розгляду справи в суді, для якого запитувалася видача або передача цієї особи, і ця держава та держава, яка клопоче про видачу цієї особи, згодні з цим варіантом та іншими умовами, які вони можуть визнати доцільними, такої обумовленої видачі або передачі буде достатньо для виконання зобов'язання, про яке йдеться в пункті 1 цієї статті.

Стаття 9

1. Злочини, зазначені у статті 2, вважаються такими, що підлягають включенню як злочини, що спричиняють видачу, до будь-якого з договорів про видачу, укладеного між будь-якими державами-учасницями до набуття цією Конвенцією чинності. Держави-учасниці зобов'язуються включати ці злочини як такі, що спричиняють видачу, до всіх договорів про видачу, які будуть в подальшому укладатися між ними.

2. Якщо держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має договору про видачу, держава, що запитує, може на свій розсуд розглядати цю Конвенцію як правову підставу для видачі відносно злочинів, зазначених у статті 2. Видача здійснюється з дотриманням інших умов, передбачених законодавством держави, до якої направлено запит.

3. Держави-учасниці, які не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають у відносинах між собою зазначені у статті 2 злочини як такі, що спричиняють видачу з дотриманням умов, передбачених законодавством держави, до якої направлено запит.

4. У разі необхідності зазначені у статті 2 злочини розглядаються державами-учасницями з метою видачі так, ніби вони були скоєні не тільки в місці вчинення, але й на території держав, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 і 2 статті 6.

5. Положення всіх договорів та домовленостей про видачу між державами-учасницями відносно злочинів, зазначених у статті 2, вважаються зміненими у відносинах між державами-учасницями в тій мірі, в якій вони несумісні з цією Конвенцією.

Стаття 10

1. Держави-учасниці надають одна одній максимальну допомогу у зв'язку з розслідуванням, кримінальним переслідуванням або процедурами видачі, які були розпочаті відносно зазначених у статті 2 злочинів, включаючи сприяння в отриманні наявних у них доказів, необхідних для розгляду.

2. Держави-учасниці виконують свої зобов'язання за пунктом 1 цієї статті згідно з будь-якими договорами та іншими домовленостями про взаємну правову допомогу, що існують між ними. За відсутності таких договорів або домовленостей держави-учасниці надають одна одній допомогу відповідно до свого внутрішнього законодавства.

Стаття 11

Жодний зі злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається для цілей видачі або взаємної правової допомоги як політичний злочин або як злочин, пов'язаний з політичним злочином, або злочин, викликаний політичними мотивами. Відповідно, пов'язане з таким злочином прохання про видачу або взаємну правову допомогу не може бути відхилено тільки на тій підставі, що воно стосується політичного злочину або злочину, пов'язаного з політичним злочином, або злочину, викликаного політичними мотивами.

Стаття 12

Ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитись як таке, що зобов'язує видавати будь-яку особу або надавати взаємну допомогу, якщо держава, до якої направлено запит, має вагомі підстави вважати, що прохання про видачу у зв'язку із зазначеними у статті 2 злочинами або про взаємну правову допомогу відносно таких злочинів має на меті судове переслідування або покарання цієї особи з причини її раси, віросповідання, національності, етнічного походження чи політичних переконань або що задоволення цього прохання завдало б шкоди становищу цієї особи з будь-якої з цих причин.

Стаття 13

1. Особа, яка знаходиться під вартою або відбуває строк тюремного ув'язнення в одній державі-учасниці і присутність якої в іншій державі-учасниці необхідна для надання свідчень, встановлення особи або надання іншої допомоги в отриманні доказів для розслідування або кримінального переслідування у зв'язку зі злочинами відповідно до цієї Конвенції, може бути передана з дотриманням таких умов:

a) ця особа добровільно дає на те свою згоду на основі повної інформації; і

b) компетентні органи обох держав дійшли згоди на таких умовах, які ці держави можуть вважати прийнятними.

2. Для цілей цієї статті:

a) держава, якій передається особа, правомочна і зобов'язана утримувати передану особу під вартою, якщо тільки держава, яка передала цю особу, не просила про інше або не санкціонувала інше;

b) держава, якій передана особа, без затримок виконує своє зобов'язання щодо повернення цієї особи в розпорядження держави, яка раніше передала цю особу, так, як це було узгоджено заздалегідь або було іншим чином узгоджено компетентними органами обох держав;

c) держава, якій передана особа, не повинна вимагати від держави, яка передала цю особу, ініціювати процедуру видачі для її повернення;

d) переданій особі в строк покарання, який вона відбуває в державі, з якої вона передана, зараховується строк перебування під вартою в державі, до якої вона була передана.

3. Без згоди держави-учасниці, з якої відповідно до цієї статті має бути передана та чи інша особа, ця особа, незалежно від її громадянства, не підлягає переслідуванню чи утриманню під вартою і не може зазнавати будь-яких інших обмежень відносно її особистої свободи на території держави, якій передана ця особа, у зв'язку з діями чи винесеними відносно неї вироками до її від'їзду з території держави, до якої вона була передана.

Стаття 14

Будь-якій особі, яка взята під варту і відносно якої вжиті будь-які інші заходи або провадиться розгляд відповідно до цієї Конвенції, гарантується справедливе поводження, в тому числі користування всіма правами і гарантіями відповідно до законодавства держави, на території якої ця особа знаходиться, і застосовуваних положень міжнародного права, включаючи положення про права людини.

Стаття 15

Держави-учасниці співробітничають у запобіганні злочинам, зазначеним у статті 2, зокрема шляхом:

a) вжиття всіх можливих заходів, включаючи, за необхідності, законодавчі заходи з попередження підготовки в межах їхніх відповідних територій до вчинення цих злочинів у межах і за межами їхніх територій і заходи щодо протидії такій підготовці, в тому числі заходи по забороні на їхніх територіях незаконної діяльності осіб, груп та організацій, які підбурюють, організують, умисно фінансують злочини, зазначені у статті 2, сприяють їм або беруть у них участь;

b) обміну точною і перевіреною інформацією відповідно до свого національного законодавства і координації адміністративних та інших заходів, які вживаються, коли це необхідно, з метою запобігання вчиненню злочинів, зазначених у статті 2;

c) здійснення, коли це доречно, досліджень і розробок щодо методів виявлення вибухових та інших небезпечних речовин, які можуть спричинити смерть та каліцтво, проведення консультацій з питань розробки стандартів для маркування вибухових речовин з метою визначення їхнього походження в результаті розслідування після вибухів, обміну інформацією про превентивні заходи, налагодження співробітництва і передачі технології, устаткування і відповідних матеріалів.

Стаття 16

Держава-учасниця, в якій підозрюваний у скоєнні злочину зазнає кримінального переслідування, повідомляє відповідно до свого внутрішнього законодавства або застосовуваних процедур про остаточні результати розгляду Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, який направляє цю інформацію іншим державам-учасницям.

Стаття 17

Держави-учасниці виконують свої зобов'язання згідно з цією Конвенцією таким чином, щоб це відповідало принципам суверенної рівності і територіальної цілісності держав, а також принципу невтручання у внутрішні справи інших держав.

Стаття 18

Ніщо в цій Конвенції не наділяє державу-учасницю правом здійснювати на території іншої держави-учасниці юрисдикцію і функції, які входять виключно до компетенції органів цієї іншої держави-учасниці відповідно до її внутрішнього законодавства.

Стаття 19

1. Ніщо в цій Конвенції не зачіпає інших прав, зобов'язань та обов'язків держав та осіб згідно з міжнародним правом, зокрема згідно з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй ( 995_010 ) і міжнародним гуманітарним правом.

2. Дії збройних сил під час збройного конфлікту, як ці терміни тлумачаться в міжнародному гуманітарному праві, які регулюються цим правом, не регулюються цією Конвенцією, як не регулюються нею і дії, вчинені збройними силами держави з метою виконання їхніх офіційних функцій, оскільки вони регулюються іншими нормами міжнародного права.

Стаття 20

1. Будь-який спір між двома чи більше державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути врегульований шляхом переговорів протягом розумного періоду часу, передається на прохання однієї з них до арбітражу. Якщо протягом шести місяців з дня звернення з проханням про арбітраж сторони не зможуть домовитися про його організацію, будь-яка з цих сторін може передати спір до Міжнародного Суду, звернувшись з заявою відповідно до Статуту Суду ( 995_010 ).

2. Кожна держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті, схваленні цієї Конвенції або приєднанні до неї заявити про те, що вона не вважає себе зв'язаною положеннями пункту 1 цієї статті. Інші держави-учасниці не будуть зв'язані положеннями пункту 1 відносно будь-якої держави-учасниці, яка зробила таке застереження.

3. Будь-яка держава, яка зробила застереження відповідно до пункту 2 цієї статті, може в будь-який час зняти це застереження шляхом повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 21

1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами з 12 січня 1998 року до 31 грудня 1999 року в центральних установах Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку.

2. Ця Конвенція підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття або схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

3. Ця Конвенція відкрита для приєднання будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 22

1. Ця Конвенція набуває чинності на 30-й день після здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй двадцять другої ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття, схвалення або приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує, приймає чи схвалює цю Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання двадцять другої ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття, схвалення або приєднання, Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання цією державою її ратифікаційної грамоти або документа про прийняття, схвалення чи приєднання.

Стаття 23

1. Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

2. Денонсація набуває чинності після закінчення одного року з дати отримання повідомлення Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 24

Оригінал цієї Конвенції, тексти якої англійською, арабською, іспанською, китайською, російською та французькою мовами є рівно автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, який розсилає завірені копії цієї Конвенції всім державам.

На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином на те уповноважені своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію, відкриту для підписання в Нью-Йорку 12 січня 1998 року.

Вірність перекладу з англійської на українську мову засвідчено начальником Служби офіційний перекладів Правового департаменту МЗС України.