Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення

Статус Конвенції див. ( 998_199 )

Держави, що підписали цю Конвенцію,

визнаючи, що дитині для повного та гармонійного розвитку її особистості необхідно рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння,

нагадуючи, що кожна держава повинна, розглядаючи це як пріоритетне завдання, прийняти відповідні міри для забезпечення того, щоб дитина виховувалась у сім'ї, з якої вона походить,

визнаючи, що міждержавне усиновлення може дати дитині переваги, пов'язані з наявністю постійної сім'ї, якщо відповідна сім'я не може бути знайдена для неї у країні походження,

будучи переконаним в необхідності прийняття мір для забезпечення того, щоб міждержавне усиновлення здійснилось з врахуванням найкращих інтересів дитини та з повагою до її основних прав і для запобігання викрадення, продажу дітей або торгівлі ними,

бажаючи прийняти загальні положення з цією метою, беручи до уваги положення, встановлені міжнародними документами, зокрема, Конвенцією ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р. ( 995_021 ), Декларацією ООН про соціальні та правові принципи щодо захисту та добробуту дітей, зі спеціальним посиланням на резолюцію 41/85 Генеральної Асамблеї ООН, від 3 грудня 1986 р. про передачу дітей для виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях ( 995_131 ),

домовилися про таке:

Глава I. Сфера дії Конвенції

Стаття 1

Цілями цієї Конвенції є:

a) створити гарантії для того, щоб міждержавне усиновлення здійснювалось в найкращих інтересах дитини та при додержанні усіх її основних прав, визнаних у міжнародному праві;

b) створити систему співробітництва між Договірними Державами для забезпечення дотримання таких гарантій та, таким чином, запобігти викраденню, продажу дітей або торгівлі ними;

c) забезпечити визнання в Договірних Державах усиновлень, що були здійснені згідно з Конвенцією.

Стаття 2

1. Конвенція застосовується, коли дитина, що постійно проживає в одній з Договірних Держав ("Держава походження"), переїхала, переїздить або повинна переїхати в іншу Договірну Державу ("приймаюча Держава") чи після її усиновлення в Державі походження подружжям чи особою, що звичайно проживає в приймаючій державі, чи з метою такого усиновлення в приймаючій державі чи в державі походження.

2. Конвенція поширюється тільки на ті усиновлення, які створюють постійний зв'язок між батьками і дітьми.

Стаття 3

Конвенція перестає застосовуватись, якщо згода, про яку згадується в пункті "c" статті 17, не була надана до сповнення дитині вісімнадцяти років.

Глава II. Вимоги щодо міждержавного усиновлення

Стаття 4

Усиновлення в рамках цієї Конвенції має місце тільки у випадку, якщо компетентні органи влади Держави походження:

a) встановили, що дитина може бути усиновлена;

b) визначили після належного розгляду можливостей улаштування дитини в Державі походження, що міждержавне усиновлення відповідає найкращим інтересам дитини;

c) упевнились, що

(1) особи, установи і органи влади, згода яких необхідна для усиновлення, були належним чином проконсультовані та інформовані про наслідки їх згоди, зокрема щодо того, приведе чи не приведе усиновлення до припинення правового зв'язку між дитиною та сім'єю її походження,

(2) такі особи, установи і органи влади дали свою згоду добровільно, у юридичній формі, що вимагається, та надали чи засвідчили її письмово,

(3) згода не була дана за винагороду чи компенсацію будь-якого роду та не була взята назад, та

(4) де це потрібно, згода матері була дана тільки після народження дитини, та

d) упевнились з врахуванням віку та ступеня зрілості дитини, що:

(1) з дитиною радились і її належним чином інформували про наслідки усиновлення та її згоди на усиновлення, якщо така потрібна,

(2) бралась до уваги бажання та думка дитини,

(3) згода дитини на усиновлення, якщо така згода потрібна, була одержана добровільно, у належній юридичній формі, та була надана чи засвідчена письмово, та

(4) така згода не була дана за винагородження чи компенсацію будь-якого роду.

Стаття 5

Усиновлення в рамках цієї Конвенції має місце тільки у випадку, якщо компетентні органи влади приймаючої Держави:

a) визначили, що прийомні батьки, які передбачаються, мають право на усиновлення та підходять для цього;

b) забезпечили, щоб прийомні батьки, які передбачаються, були в необхідній мірі проконсультовані;

c) визначили, що дитині дозволяється або буде дозволено в'їхати в цю Державу та постійно проживати в ній.

Глава III. Центральні органи та уповноважені організації

Стаття 6

1. Договірна Держава призначає Центральний орган для виконання обов'язків, які покладаються на такі органи згідно з Конвенцією.

2. Федеральні Держави, Держави з більш ніж однією системою права або Держави, що мають автономні територіальні одиниці, можуть призначати більш ніж один Центральний орган та зазначати територіальний чи особистий обсяг їх функцій. Якщо Держава призначила більш ніж один Центральний орган, вона вказує Центральний орган, якому може бути адресовано будь-яке повідомлення для передачі відповідному Центральному органу цієї Держави.

Стаття 7

1. Центральні органи співпрацюють один з одним та розвивають співробітництво між компетентними владами в своїх Державах для захисту дітей та для досягнення інших цілей Конвенції.

2. Вони безпосередньо приймають усі відповідні міри, щоб:

a) надавати інформацію щодо законів своїх Держав, що стосуються усиновлення, та іншу загальну інформацію, таку як статистика і стандартні форми;

b) інформувати один одного про дію Конвенції та, наскільки це можливо, усувати усі перешкоди для її застосування.

Стаття 8

Центральні органи приймають, безпосередньо або через державні органи влади, усі належні міри для запобігання неоправданої фінансової та іншої вигоди у зв'язку з усиновленням та запобігання будь-якій практиці, що суперечить цілям Конвенції.

Стаття 9

Центральні органи приймають, безпосередньо або через державні органи влади чи інші організації, належним чином уповноважені в своїй Державі, усі належні міри, зокрема для того, щоб:

a) збирати, зберігати та обмінюватись інформацією про положення дитини та майбутніх прийомних батьків, що необхідно для здійснення усиновлення;

b) сприяти, дотримуватись і прискорювати процедуру усиновлення;

c) сприяти розвитку консультування з питань усиновлення та послуг після здійснення усиновлення в своїх Державах;

d) забезпечити один одного загальними оціночними доповідями про досвід іноземного усиновлення;

e) відповідати, наскільки це дозволено законом їх Держав, на обгрунтовані запити з боку інших центральних або державних органів влади про надання інформації про конкретну ситуацію щодо усиновлення.

Стаття 10

Повноваження можуть бути надані тільки тим організаціям, які можуть компетентно і належним чином виконувати завдання, що стоять перед ними.

Стаття 11

Уповноважена організація:

a) дбає тільки про ті цілі, що не пов'язані з вигодою, згідно з такими умовами та в таких межах, які можуть бути встановлені компетентними владами Держави, які її уповноважили;

b) управляється та комплектується персоналом, який має етичні стандарти, освіту і досвід для роботи в сфері міждержавного усиновлення, та

c) підлягає контролю з боку компетентних органів влади цієї Держави щодо свого складу, діяльності і фінансового стану.

Стаття 12

Організація, уповноважена в одній Договірній Державі, може виконувати свої функції в іншій Договірній Державі, тільки якщо компетентні органи влади обох Держав уповноважили її на це.

Стаття 13

Найменування Центральних органів і, де це необхідне, обсяг їх функцій, а також назви і адреси уповноважених організацій повідомляються кожною Договірною Державою Постійному бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права.

Глава IV. Процедурні вимоги при міждержавному усиновленні

Стаття 14

Особи, які постійно проживають в Договірній Державі, які бажають усиновити дитину, яка постійно проживає в іншій Договірній Державі, звертаються до Центрального органа Держави свого постійного місця проживання.

Стаття 15

1. Якщо Центральний орган приймаючої держави упевнений в тому, що заявники мають право на усиновлення та підходять для цього, він готує доповідь, що містить інформацію про їх особистості, права і придатність здійснити усиновлення, біографічні дані, медичну карту та історію сім'ї, причини усиновлення, здатність здійснити іноземне усиновлення, а також характеристику дітей, про яких вони здатні піклуватись.

2. Він передає доповідь Центральному органу Держави походження.

Стаття 16

1. Якщо Центральний орган Держави походження впевнений в тому, що дитина може бути усиновлена, то він:

a) готує доповідь, що містить інформацію про її особистість, можливості бути усиновленою, біографічні дані, про соціальне оточення, історію сім'ї, медичну карту, включаючи таку ж для сім'ї дитини, та будь-які особливі потреби дитини;

b) належним чином враховується виховання дитини, її етнічні, релігійні і культурні зв'язки та оточення;

c) забезпечує, щоб згода була одержана згідно із статтею 4; та

d) визначає, зокрема, на підставі доповідей, що стосуються дитини і майбутніх прийомних батьків, чи відповідає передбачена передача кращим інтересам дитини.

2. Він передає Центральному органу приймаючої Держави свою доповідь про дитину, докази того, що необхідна згода була одержана, та причини наміру переміщення, не розкриваючи таємницю особи матері та батька, якщо в Державі походження їхні особистості не можна розголошувати.

Стаття 17

Будь-яке рішення в Державі походження про те, що дитина повинна бути довірена майбутнім прийомним батькам, може бути прийнято тільки, якщо:

a) Центральний орган цієї Держави забезпечив одержання згоди з боку майбутніх прийомних батьків;

b) Центральний орган приймаючої Держави схвалив таке рішення, де таке схвалення потрібно за законом цієї Держави або з боку Центрального органу Держави походження;

c) Центральні органи обох Держав погодились з тим, що усиновлення може мати місце; та

d) було визначено згідно із статтею 5, що майбутні прийомні батьки мають право на усиновлення та підходять для цього і що дитині дозволяється або буде дозволено в'їхати в приймаючу Державу та постійно в ній проживати.

Стаття 18

Центральні органи обох Держав роблять усі необхідні кроки для того, щоб одержати для дитини дозвіл на виїзд із Держави походження, а також на в'їзд і постійне проживання в приймаючій Державі.

Стаття 19

1. Передача дитини в приймаючу Державу може бути здійснена тільки в тому випадку, якщо вимоги статті 17 були виконані.

2. Центральні органи обох Держав забезпечують, щоб така передача здійснилась у безпечних та належних умовах, і, якщо це можливо, у супроводі прийомних або майбутніх прийомних батьків.

3. Якщо передача дитини не здійснилась, тоді доповіді, про які йде мова в статтях 15 і 16, повинні бути послані назад органам, які їх надіслали.

Стаття 20

Центральні органи інформують один одного про процес усиновлення та про прийняті міри для його завершення, а також про хід розміщення, якщо вимагається випробний строк.

Стаття 21

1. У тих випадках, коли усиновлення має відбутися після переїзду дитини до приймаючої Держави, і Центральний орган цієї Держави вважає, що знаходження дитини в сім'ї потенційних усиновителів не відповідає найкращим інтересам дитини, такий Центральний орган приймає необхідні міри для захисту дитини, зокрема:

a) дитина має бути відібрана у майбутніх прийомних батьків та поміщена під тимчасову опіку;

b) після консультації з Центральним органом Держави походження організує без затримки нове розміщення дитини з метою її усиновлення або, якщо це не підходить, організує альтернативну довгострокову опіку; усиновлення не буде мати місце, поки Центральний орган Держави походження не буде належним чином інформований щодо нових майбутніх прийомних батьків;

c) як останню міру організує повернення дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

2. В залежності від віку та ступеня зрілості дитини з нею консультуються і, де це необхідно, одержують її згоду щодо заходів, які приймаються згідно із цією статтею.

Стаття 22

1. Функції Центрального органу, згідно із цією главою, можуть здійснювати державні органи влади або уповноважені організації згідно із главою III в тому обсязі, який допускається за законами його Держави.

2. Будь-яка Договірна Держава може заявити депозитарію Конвенції, що функції Центрального органу за статтями 15-21 можуть виконуватись в такій Державі в обсязі, який дозволений законом, і при контролі компетентних органів влади цієї Держави, також організаціями чи особами, які:

a) відповідають вимогам чесності, професійної компетентності, досвіду і звітності перед цією Державою та

b) наділені етичними якостями, освітою або досвідом для роботи в сфері міждержавного усиновлення.

3. Договірна Держава, що робить заяву, передбачену в пункті 2, інформує Постійне бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права про найменування і адреси цих організацій і осіб.

4. Будь-яка Договірна Держава може заявити депозитарію Конвенції, що усиновлення дітей, які постійно проживають на її території, може мати місце тільки в тому випадку, якщо функції Центральних органів виконуються згідно з пунктом 1.

5. Незважаючи на будь-які заяви, зроблені згідно з пунктом 2, доповіді, передбачені статтями 15 і 16, у будь-якому випадку готовляться під керівництвом Центрального органу або інших органів влади чи організацій згідно з пунктом 1.

Глава V. Визнання та наслідки усиновлення

Стаття 23

1. Усиновлення, оформлене компетентною владою Держави, в якій здійснюється усиновлення згідно з Конвенцією, визнається законом інших Договірних Держав. Свідоцтво зазначатиме, коли та ким була дана згода за підпунктом с) статті 17.

2. Кожна Договірна Держава під час підписання, ратифікації, приєднання, прийняття або ухвалення повідомляє депозитарію Конвенції про найменування і функції органу чи органів влади, що мають право видавати свідоцтва в цій Державі. Вона також повідомляє депозитарію про будь-які зміни в найменуваннях цих органів.

Стаття 24

У визнанні усиновлення може бути відмовлено в Договірній Державі тільки тоді, якщо усиновлення явно суперечить її державній політиці, беручи до уваги найкращі інтереси дитини.

Стаття 25

Будь-яка Договірна Держава може заявити депозитарію Конвенції, що вона не буде зобов'язана згідно з положеннями цієї Конвенції визнавати усиновлення, здійснені згідно з угодою, укладеною на підставі статті 39, пункт 2.

Стаття 26

1. Визнання усиновлення містить визнання:

a) правових відносин між дитиною і її прийомними батьками;

b) батьківської відповідальності прийомних батьків за дитину;

c) припинення правових відношень між дитиною та її матір'ю та батьком, що раніше існували, якщо усиновлення має такі наслідки в Договірній Державі, в якій воно відбулося.

2. У випадку, якщо усиновлення приводить до припинення правових відношень між дитиною і батьками, які раніше існували, дитина одержує в приймаючій Державі та в будь-якій іншій Договірній Державі, де визнається усиновлення, такі ж самі права, які виникають з усиновлення, яке відбулося в кожній такій Державі.

3. Попередні пункти не перешкоджають використанню будь-якого положення, що є більш сприятливим для дитини, яке діє в Договірній Державі, що визнає усиновлення.

Стаття 27

1. Якщо усиновлення, що відбулося в Державі походження, не має наслідків, що припиняють правові відносини, які раніше існували між батьками і дитиною, воно може в приймаючій Державі, яка визнає усиновлення згідно з Конвенцією, бути перетворено в усиновлення, що має такі наслідки, у випадку:

a) якщо закон приймаючої Держави це допускає, та

b) якщо згода, згадана в статті 4, підпункти c) і d), одержана чи буде одержана для цілей такого усиновлення.

2. Стаття 23 застосовується щодо рішення про зміни наслідків усиновлення.

Глава VI. Загальні положення

Стаття 28

Конвенція не впливає на будь-який закон Держави походження, який вимагає, щоб усиновлення дитини, яка постійно проживає в цій Державі, мало місце в цій Державі, або який забороняє розміщення дитини чи передачу її в приймаючу Державу до усиновлення.

Стаття 29

Не повинно існувати контактів між майбутніми прийомними батьками та батьками дитини чи будь-якою іншою особою, яка піклується про дитину, поки не виконані вимоги статті 4, підпункти a) - c) та статті 5, підпункт a), якщо усиновлення не має місце в рамках сім'ї або якщо такий контакт відповідає умовам, встановленим компетентним органом Держави походження.

Стаття 30

1. Компетентні органи влади Договірної Держави забезпечують, щоб інформація, яка в них є щодо походження дитини, зокрема інформація, що стосується особистості її батьків, а також медична карта були збережені.

2. Вони забезпечують доступ дитини або її представників до такої інформації під відповідним наглядом, наскільки це дозволено законом цієї Держави.

Стаття 31

Не впливаючи на застосування статті 30 відомості особистого характеру, зібрані або передані згідно з Конвенцією, особливо відомості, вказані в статтях 15 і 16, використовуються тільки в цілях, для яких вони збирались чи передавались.

Стаття 32

1. Ніхто не повинен одержувати неоправдану фінансову чи іншу вигоду від діяльності, що стосується міждержавного усиновлення.

2. Тільки витрати та видатки, включаючи розумні професійні гонорари особам, які приймають участь в процесі усиновлення, можуть встановлюватись або виплачуватись.

3. Керівники, адміністратори і службовці органів, що приймають участь в процесі усиновлення, не одержують винагородження за надані послуги, яке є безпідставно високим.

Стаття 33

Компетентний орган, який виявить, що будь-яке положення Конвенції не дотримується або існує серйозна небезпека, що воно не буде дотримуватись, негайно інформує Центральний орган своєї Держави. Центральний орган несе відповідальність за забезпечення прийняття відповідних заходів.

Стаття 34

Якщо компетентний орган Держави одержання документа буде цього вимагати, необхідно надати його засвідчений переклад. Якщо не передбачене інше, витрати за такий переклад покладаються на майбутніх прийомних батьків.

Стаття 35

Компетентні органи Договірних Держав повинні діяти в процесі усиновлення швидко.

Стаття 36

По відношенню до Держави, яка має дві або більше системи права, що стосуються усиновлення та використовуються в різних територіальних одиницях:

a) будь-яке посилання на постійне місце проживання в цій Державі тлумачиться як таке, що стосується постійного місця проживання в територіальній одиниці цієї Держави;

b) будь-яке посилання на закон цієї Держави тлумачиться як таке, що стосується чинного закону відповідної територіальної одиниці;

c) будь-яке посилання на компетентні або державні органи влади цієї Держави тлумачиться як таке, що стосується таких влад, які уповноважені діяти у відповідній територіальній одиниці;

d) будь-яке посилання на уповноважені організації цієї Держави тлумачиться як посилання на уповноважені організації у відповідній територіальній одиниці.

Стаття 37

По відношенню до Держави, яка стосовно усиновлення має дві або більше систем права, що регулюють відносини різних категорій осіб, будь-яке посилання на право цієї Держави тлумачиться як таке, що стосується правової системи, вказаної законом цієї Держави.

Стаття 38

Держава, в межах якої різні територіальні одиниці мають свої власні правові норми щодо усиновлення, не зобов'язана застосовувати положення Конвенції, у разі, коли Держава з єдиною системою права не зобов'язана цього робити.

Стаття 39

1. Конвенція не впливає на будь-які міжнародні документи, учасниками яких є Договірні Держави та які містять положення з питань, що регулюються Конвенцією, якщо заява про протилежне не зроблена Державами-учасниками такого документа.

2. Будь-яка Договірна Держава може укласти угоду з однією чи декількома Договірними Державами з метою найкращого використання Конвенції в їх взаємовідносинах. Ці угоди можуть відступати тільки від положень статей 14-16 та 18-21. Держава, що уклала таку угоду, передає її копію депозитарію Конвенції.

Стаття 40

Жодні застереження до Конвенції не допускаються.

Стаття 41

Конвенція використовується в кожному випадку, коли заява, передбачена статтею 14, була одержана після вступу Конвенції в силу в приймаючій Державі та Державі походження.

Стаття 42

Генеральний секретар Гаазької конференції з міжнародного приватного права регулярно скликає Спеціальну комісію для розгляду практичної дії Конвенції.

Глава VII. Заключні положення

Стаття 43

1. Конвенція відкрита для підписання Державами, які є членами Гаазької конференції з міжнародного приватного права під час її сімнадцятої сесії, та іншими Державами, що брали участь в цій сесії.

2. Вона повинна бути ратифікована, прийнята або схвалена та документи про ратифікацію, прийняття чи схвалення повинні бути передані для зберігання Міністерству закордонних справ Королівства Нідерландів, що є депозитарієм Конвенції.

Стаття 44

1. Будь-яка інша Держава може приєднатись до Конвенції після її вступу в силу згідно із статтею 46, пункт 1.

2. Документи про приєднання передаються для зберігання депозитарію.

3. Таке приєднання буде дійсним тільки у відносинах між Державою, що приєдналась, та тими Договірними Державами, які не висунули заперечень проти її приєднання протягом шести місяців після одержання повідомлення, у відповідності до підпункту b) статті 48. Таке заперечення також може бути висунуто державами під час ратифікації, прийняття чи схвалення Конвенції після приєднання. Депозитарій повинен бути повідомлений про будь-яке таке заперечення.

Стаття 45

1. Якщо Держава має одну чи більше територіальних одиниць, в яких використовуються різні системи права, які стосуються питань, пов'язаних із Конвенцією, вона може під час підписання, ратифікації, прийняття, схвалення чи приєднання заявити, що ця Конвенція поширюється на всі її територіальні одиниці або тільки на одну чи декілька з них, та може змінити цю заяву, надавши іншу заяву в будь-який час.

2. Про будь-яку таку заяву належить повідомити депозитарію та точно вказати територіальні одиниці, щодо яких застосовується Конвенція.

З. Якщо Держава не робить заяву згідно із цією статтею, тоді Конвенція поширюється на всі територіальні одиниці такої Держави.

Стаття 46

1. Конвенція набуває чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення трьох місяців після передачі на зберігання третього документа про ратифікацію, прийняття чи схвалення, вказаного в статті 43.

2. Далі Конвенція набуває чинності:

a) для кожної Держави, що ратифікує, приймає чи схвалює її або що приєднується до неї, в перший день місяця, що наступає після закінчення трьох місяців після передачі на зберігання її документа про ратифікацію, прийняття, схвалення чи приєднання;

b) для територіальної одиниці, на які Конвенція поширюється згідно із статтею 45, в перший день місяця, що наступає після закінчення трьох місяців після повідомлення, вказаного в цій статті.

Стаття 47

1. Будь-яка держава-учасник Конвенції може денонсувати її шляхом повідомлення у письмовій формі, адресованого депозитарію.

2. Денонсація вступає в дію в перший день місяця, що наступає після закінчення дванадцяти місяців після одержання повідомлення депозитарієм. Якщо в повідомленні вказується більш тривалий період для вступу денонсації в силу, денонсація вступає в силу після закінчення такого більш тривалого періоду після одержання повідомлення депозитарієм.

Стаття 48

Депозитарій повідомляє Держави - члени Гаазької конференції з міжнародного приватного права, інші Держави, що брали участь в сімнадцятій сесії, та Держави, які приєднались згідно із статтею 44, про таке:

a) про підписання, ратифікацію, прийняття і схвалення, що згадані в статті 43;

b) про приєднання та заперечення у зв'язку з приєднанням, що згадані в статті 44;

c) про дату вступу Конвенції в силу згідно із статтею 46;

d) про заяви і призначення, що згадані в статтях 22, 23, 25 і 45;

e) про угоди, що згадані в статті 39;

f) про денонсації, що згадані в статті 47.

В засвідчення чого нижчепідписані, належним чином уповноважені підписали цю Конвенцію.

Вчинено в Гаазі 29 травня 1993 р. англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є в рівній мірі автентичними, в одному примірнику, який буде передано для зберігання Уряду Королівства Нідерландів. Його засвідчені копії будуть надіслані дипломатичними каналами кожній Державі - члену Гаазької конференції з міжнародного приватного права на дату її сімнадцятої сесії та кожній іншій Державі, яка брала участь в цій сесії.