Приєднуйтесь.
Резолюція 47/33 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року
"Декларація про захист усіх осіб від насильницького зникнення"
беручи до уваги, що у відповідності до принципів, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй ( 995_010 ) та в інших міжнародних документах, визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості і загального миру,
враховуючи зобов'язання держав, взяті ними у відповідності до Статуту, зокрема до статті 55, сприяти загальному поважанню і дотриманню прав людини і основних свобод,
будучи дуже стурбованою тим, що в багатьох країнах бувають випадки насильницьких зникнень, які часто мають безперервний характер у тому розумінні, що особи арештовуються, затримуються чи викрадаються проти їхньої волі чи якимось іншим чином позбавляються волі посадовими особами різних ланок чи рівнів уряду, організованими групами чи приватними особами, які діють при його прямій чи непрямій підтримці, з його дозволу чи згоди, при наступній відмові повідомити про долю чи місцеперебування таких осіб або визнати позбавлення їх волі, що ставить цих осіб поза захистом закону,
беручи до уваги, що насильницькі зникнення підривають фундаментальні цінності будь-якого суспільства, яке є прихильником поваги до законності, прав людини і основних свобод, і що систематичне вчинення таких актів за своїм характером є злочином проти людяності,
посилаючись на свою резолюцію 33/173 від 20 грудня 1978 року, в якій вона висловила стурбованість повідомленнями з різних частин світу про насильницькі або недобровільні зникнення осіб та про страждання і горе, яке приносить таке зникнення, і закликала уряди забезпечити, щоб органи правопорядку та органи безпеки несли юридичну відповідальність за зловживання владою, яке може призвести до насильницьких або недобровільних зникнень осіб,
нагадуючи також про захист, який надається жертвам збройних конфліктів у відповідності до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року ( 995_151, 995_152, 995_153, 995_154 ) і Додаткових протоколів до них 1977 року ( 995_199, 995_200 ),
враховуючи, зокрема, відповідні статті Загальної декларації прав людини ( 995_015 ) і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ( 995_043 ), які захищають право на життя, право на свободу і безпеку особистості, право не зазнавати катувань і право на визнання правосуб'єктності особистості,
враховуючи також Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання ( 995_085 ), в якій передбачається, що держави-учасниці будуть вживати ефективних заходів щодо запобігання катуванням і покарання за їх застосування,
беручи до уваги Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку ( 995_282 ), Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами правопорядку, Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою ( 995_114 ) та Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями ( 995_212 ),
заявляючи, що з метою запобігання насильницьким зникненням необхідно забезпечувати суворе дотримання Зводу принципів захисту всіх осіб, яких затримують чи ув'язнюють у будь-якій формі ( 995_206 ), що міститься в додатку до його резолюції 43/173 від 9 грудня 1988 року, і Принципів ефективного попередження і розслідування незаконних, свавільних і сумарних страт ( 995_213 ), викладених Економічною і Соціальною Радою в додатку до її резолюції 1989/65 від 24 травня 1989 року і схвалених Генеральною Асамблеєю в резолюції 44/162 від 15 грудня 1989 року,
враховуючи, що дії, в основі яких лежить насильницьке зникнення, є порушенням заборони, що міститься у вищезгаданих міжнародних документах, все-таки важливо розробити документ, у якому будь-які акти насильницького зникнення кваліфікувалися б як особливо тяжкі правопорушення і встановлювалися б норми, спрямовані на покарання за їх вчинення, а також на їх попередження,
1. проголошує дану Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень як звід принципів для всіх держав;
2. настійливо закликає докласти всіх зусиль для того, щоб Декларація набула загальновідомого і загальновизнаного характеру.
1. Будь-який акт насильницького зникнення є образою людської гідності. Він засуджується як заперечення цілей Статуту Організації Об'єднаних Націй ( 995_010 ) і як серйозне і кричуще порушення прав людини і основних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини ( 995_015 ) та підтверджених і розвинених у міжнародних документах, які стосуються цієї галузі.
2. Будь-який акт насильницького зникнення ставить осіб, які зазнали цього, поза захистом закону, а також спричиняє тяжкі страждання їм та їхнім сім'ям. Він є порушенням норм міжнародного права, яке гарантує, зокрема, право на визнання правосуб'єктності особистості, право на свободу і безпеку особистості і право не зазнавати катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Він є також порушенням права на життя чи є серйозною загрозою для цього права.
1. Жодна держава не повинна практикувати, дозволяти чи допускати насильницькі зникнення.
2. Держави діють на національному і регіональному рівнях у співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй для того, щоб усіма засобами сприяти запобіганню і викоріненню практики насильницьких зникнень.
Кожна держава вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання і викорінення актів насильницького зникнення на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією.
1. Різні акти насильницького зникнення є злочином за кримінальним правом, яке передбачає відповідні міри покарання з урахуванням його надзвичайно тяжкого характеру.
2. Національне законодавство може передбачати пом'якшення обставин стосовно осіб, які, взявши участь в акті насильницького зникнення, сприяють поверненню жертв живими чи добровільно дають відомості, які сприяють з'ясуванню обставин насильницького зникнення.
Окрім застосування карних санкцій, насильницькі зникнення тягнуть за собою громадянську відповідальність держави чи державних органів, які організували такі зникнення, дали на них згоду чи потурали їм, без збитків для міжнародної відповідальності цієї держави у відповідності до принципів міжнародного права.
1. Ніякий наказ чи розпорядження будь-якого державного, громадянського, військового чи іншого органу не можуть бути виправданням насильницького зникнення. Будь-яка особа, яка одержала такий наказ чи таке розпорядження, має право і не зобов'язана підкорятися їм.
2. Кожна держава забезпечує, щоб накази чи розпорядження, які приписують, уповноважують чи заохочують насильницьке зникнення, були заборонені.
3. При професійній підготовці співробітників правоохоронних органів слід приділити особливу увагу положенням пунктів 1 і 2 цієї статті.
Ніякі обставини, якими б вони не були, чи то загроза війни, стан війни, внутрішня політична нестабільність чи інша надзвичайна ситуація, не можуть бути виправданням насильницьких зникнень.
1. Жодна держава не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що цій особі загрожує небезпека стати жертвою насильницького зникнення.
2. З метою визначення таких підстав компетентні органи беруть до уваги всі обставини, яка стосуються справи, включаючи у відповідних випадках існування в даній державі постійної практики грубих, кричущих і масових порушень прав людини.
1. З метою попередження насильницьких зникнень за будь-яких обставин, включаючи обставини, згадані вище в статті 7, необхідна наявність права використання швидкого і ефективного засобу судового захисту як засобу встановлення місцеперебування чи стану здоров'я осіб, позбавлених волі та/або визначення органу, який дав наказ про позбавлення волі чи здійснившого такий акт.
2. У ході таких розглядів національні компетентні органи мають доступ до всіх місць, де утримуються особи, позбавлені волі, і до будь-яких частин цих місць, а також до будь-якого місця, в якому є всі підстави вважати, що там знаходяться такі особи.
3. Доступ до таких місць може мати також будь-який інший компетентний орган, який має на те право за законом даної держави або на підставі будь-якого міжнародно-правового документа, учасницею якого є ця держава.
1. Будь-яка особа, позбавлена волі, утримується в офіційно визнаних місцях для затримання й у відповідності до національного законодавства стає перед судовим органом незабаром після затримання.
2. Точна інформація про затримання таких осіб і місце чи місця утримання їх під вартою, включаючи місця переведення, негайно надається членам їхніх сімей, їхньому адвокатові або будь-якій іншій особі, яка має законний інтерес до цієї інформації, якщо затримані особи не мають іншої думки.
3. У кожному місці утримання під вартою є регулярно поповнюваний офіційний список усіх осіб, позбавлених волі. Крім того, кожна держава вживає заходів для складання аналогічних централізованих списків. Інформація, яка міститься в цих списках, надається особам, згаданим у попередньому пункті, будь-якому судовому чи іншому компетентному і незалежному органу, а також будь-якому іншому компетентному органу, який має на те право за законом цієї держави або на підставі будь-якого міжнародно-правового документа, учасницею якого є відповідна держава, що прагне встановити місцеперебування затриманої особи.
Будь-яка особа, позбавлена волі, повинна звільнятися таким чином, щоб можна було переконатися в тому, що вона була дійсно звільнена в умовах, які гарантують її фізичну недоторканність і здатність у повній мірі здійснювати свої права.
1. Кожна держава передбачає в своєму національному законодавстві норми, в яких визначаються посадові особи, уповноважені віддавати накази про позбавлення волі, застерігаються умови, за яких даються такі накази, і передбачаються покарання стосовно посадових осіб, які, не маючи законних підстав, відмовляються дати інформацію про затримання тієї чи іншої особи.
2. Кожна держава забезпечує також суворий контроль, включаючи, зокрема, чітке визначення підпорядкованості стосовно всіх посадових осіб правоохоронних органів, відповідальних за затримання, арешти, позбавлення волі, утримання під вартою, переведення в інші місця й тюремне ув'язнення, а також щодо всіх інших посадових осіб, яким за законом дозволено застосовувати силу і вогнепальну зброю.
1. Кожна держава забезпечує, щоб будь-яка особа, яка має інформацію чи законний інтерес і яка заявляє про насильницьке зникнення якої-небудь особи, мала право подати скаргу в компетентний і незалежний державний орган, який невідкладно і неупереджено проводить ретельне розслідування. Кожного разу, коли є розумні підстави вважати, що сталося насильницьке зникнення якої-небудь особи, держава невідкладно передає цю справу вказаному органу для проведення такого розслідування навіть при відсутності офіційної скарги. Не повинні вживатися ніякі заходи, які б обмежували чи ускладнювали таке розслідування.
2. Кожна держава забезпечує, щоб такий компетентний орган мав необхідні повноваження і ресурси для ефективного проведення розслідування, включаючи повноваження, пов'язані з викликом свідків і підготовкою відповідних матеріалів, а також з негайним виїздом на місце.
3. Вживаються заходи для забезпечення захисту всіх учасників розслідування, включаючи позивача, адвоката, свідків і осіб, які проводять розслідування, від будь-яких видів поганого поводження, залякування чи помсти.
4. Результати такого розслідування надаються при запиті всім зацікавленим особам, якщо тільки це не приносить шкоди кримінальному розслідуванню, яке проводиться.
5. Вживаються заходи для забезпечення того, щоб відповідним чином карались будь-які випадки поганого поводження, залякування або помсти, а також будь-які форми втручання в зв'язку з поданням скарги або під час розслідування.
6. Можливість проведення розслідування у відповідності до вже названих умов повинна забезпечуватися до тих пір, доки не буде з'ясована доля жертви насильницького ув'язнення.
Будь-яка особа, яка за твердженням вчинила акт, що виражається в насильницькому зникненні в будь-якій конкретній державі, і коли це підтверджується фактами, з'ясованими в результаті офіційного розслідування, повинна передаватися компетентній громадянській владі цієї держави для притягнення до відповідальності й суду, якщо тільки вона не була видана якій-небудь іншій державі, яка бажає здійснити свою юрисдикцію згідно із відповідними міжнародними угодами. Усі держави повинні вживати будь-яких належних і законних заходів, які є в розпорядженні, для притягнення до суду всіх осіб, які за припущенням є відповідальними за вчинення акту насильницького зникнення і які підпадають під юрисдикцію і контроль цих держав.
Факт наявності серйозних підстав вважати, що будь-яка особа брала участь у діях особливо тяжкого характеру, наприклад, згаданих у пункті 1 статті 4 вище, є незалежним від рішення державних органів про надання чи не надання притулку.
1. Особи, які за припущенням здійснили який-небудь вчинок, зазначений у пункті 1 статті 4, усуваються від виконання будь-яких службових обов'язків на час проведення розслідування, передбаченого в статті 13 вище.
2. Їхні справи розглядаються тільки в звичайних компетентних судах кожної держави, а не в будь-яких інших спеціальних трибуналах, зокрема військових судах.
3. Без шкоди для положень, що містяться у Віденській конвенції про дипломатичні стосунки ( 995_048 ), у ході таких розглядів неприпустимі ніякі привілеї, імунітети чи особливі пільги.
4. Особам, які за припущенням є відповідальними за такі вчинки, гарантується справедливе поводження згідно з відповідними положеннями Загальної декларації прав людини ( 995_015 ) та інших діючих міжнародних угод на всіх етапах розслідування, а також можливого переслідування і суду.
1. Будь-який акт насильницького зникнення розглядається як злочин, що триває, до тих пір, поки особи, що вчинили його, приховують відомості про долю і місцеперебування зниклої особи і поки не будуть з'ясовані відповідні факти.
2. Коли засоби правового захисту, передбачені в статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ( 995_043 ), перестають діяти, дія строку давності стосовно актів насильницького зникнення зупиняється до поновлення дії цих засобів правового захисту.
3. Строк давності в тих випадках, коли він передбачений стосовно актів насильницького зникнення, повинен бути тривалим і відповідним тяжкому характеру цього злочину.
1. На осіб, які вчинили або за припущенням здійснили вчинки, згадані в пункті 1 статті 4, не поширюються якісь особливі закони про амністію, а також інші аналогічні міри, які могли б звільнити їх від будь-якого кримінального переслідування чи покарання.
2. При здійсненні права на помилування повинен братися до уваги особливо тяжкий характер актів насильницького зникнення.
Жертви актів насильницького зникнення та їхні сім'ї отримують відшкодування і мають право на відповідну компенсацію, включаючи засоби, які забезпечують їм максимально можливу реабілітацію. У випадку смерті жертви в результаті акту насильницького зникнення, особи, які знаходяться на їх утриманні, також мають право на компенсацію.
1. Держави попереджають і припиняють практику викрадення дітей, батьки яких зазнавали насильницького зникнення, а також дітей, які народились під час насильницького зникнення їхньої матері, і прагнуть знайти, встановити особу та повернути цих дітей у сім'ї їхнього походження.
2. Враховуючи необхідність захисту вищих інтересів дітей, згаданих у попередньому пункті, в державах, які визнають систему усиновлення або удочеріння, забезпечується можливість для перегляду питання про усиновлення чи удочеріння таких дітей і, зокрема, визнання недійсним будь-якого усиновлення або удочеріння, пов'язаного з насильницьким зникненням. Однак таке усиновлення чи удочеріння залишається дійсним, якщо на момент перегляду найближчі родичі дитини дають на те свою згоду.
3. Викрадання дітей, батьки яких зазнали насильницького зникнення, або дітей, які народилися під час насильницького зникнення їхньої матері, а також підробка або знищення документів, які засвідчують їх справжню особу, є злочином особливо тяжкого характеру, який підлягає покаранню як такий.
4. З цією метою держави, при необхідності, укладають двосторонні чи багатосторонні угоди.
Положення цієї Декларації не приносять шкоди положенням, які містяться в Загальній декларації прав людини або в будь-якому іншому міжнародному документі, і не можуть тлумачитися як такі, що обмежують або допускають відхід від якого-небудь із цих положень.
"Права людини і професійні стандарти для працівників міліції тапенітенціарних установ в документах міжнародних організацій",
Українсько-американське бюро захисту прав людини,
Амстердам-Київ, 1996 р.
