Приєднуйтесь.
РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Рішення Великої палати у справі "Копецький проти Словаччини"
Сьогодні на відкритому слуханні у Страсбурзі Велика палата(1) винесла рішення у справі "Копецький проти Словаччини" (v. Slovakia) (заява N 44912/98).
---------------
(1) Рішення Великої палати є остаточним (стаття 44 Конвенції ( 995_004 ).
Тринадцятьма голосами проти чотирьох Суд постановив, що порушення статті 1 Першого протоколу (захист права власності) Європейської конвенції з прав людини ( 994_535 ) допущено не було.
(Рішення викладено англійською і французькою мовами).
Справа стосувалася заяви, поданої громадянином Словаччини Юраєм Копецьким, 1921 року народження, проживає в м. Брезова-под-Брадлом ( pod Bradlom), Словаччина.
12 лютого 1959 року його батька було оштрафовано і засуджено до одного року ув'язнення за зберігання 131 золотої і 2151 срібної монет, які становили нумізматичну цінність. Було також конфісковано ці монети.
1 квітня 1992 року рішення було скасовано і 30 вересня 1992 року, посилаючись на Закон 1991 року про "позасудову реабілітацію" (Закон 1991 року), заявник звернувся з позовом про реституцію батькових монет.
19 вересня 1995 року районний суд м. Сеніци (Senica) встановив, що заявник не має практичної змоги виконати передбачену Законом 1991 року умову - довести місцезнаходження цього рухомого майна на 1 квітня 1991 року, тобто на момент набрання Законом 1991 року чинності. Суд видав розпорядження, яким зобов'язав Міністерство внутрішніх справ повернути монети заявникові.
Проте Міністерство внутрішніх справ оскаржило це рішення, стверджуючи, що всі документи, які стосувалися цієї справи, знищені і що тягар доведення місцезнаходження монет покладається на заявника.
29 січня 1997 року регіональний суд м. Братислави відхилив позов заявника, зазначивши, що заявник не назвав точного місцезнаходження монет, тим самим не виконавши передбачену Законом 1991 року умову. Верховний суд залишив це рішення без змін. Обидва суди постановили, що подані докази є недостатніми, аби довести, що в 1991 році конфісковані монети все ще були в розпорядженні Міністерства внутрішніх справ.
Заяву подано 25 серпня 1998 року до Європейської комісії з прав людини і передано до Суду 1 листопада 1998 року. Ухвалою від 1 лютого 2001 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.
У рішенні палати від 7 січня 2003 року Суд приділив особливу увагу тому фактові, що докази, подані заявником, включали детальний перелік монет, а також офіційний протокол передання їх Міністерству внутрішніх справ, тоді як саме Міністерство не спромоглося надати правдоподібне пояснення, чому монет уже немає в його розпорядженні. Суд зауважив, що з причин, зумовлених діями державних органів влади, заявник був не в змозі простежити рух монет після того, як їх здали Міністерству внутрішніх справ. Це позбавило його будь-якої можливості виконати зазначену умову, тобто довести місцезнаходження монет на момент набрання законом чинності. Чотирма голосами проти трьох Суд постановив, що було допущено порушення статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ), і присудив заявникові компенсацію в розмірі 13323 євро за матеріальну шкоду та 310 євро за судові витрати, включаючи при цьому 4100 французьких франків, одержаних заявником як правова допомога.
4 квітня 2003 року Уряд Словаччини звернувся з клопотанням доручити розгляд цієї справи Великій палаті(2), і 21 травня 2003 року колегія суддів Великої палати задовольнила це клопотання. Відкрите слухання у справі відбулося в Палаці прав людини у Страсбурзі 7 квітня 2004 року.
---------------
(2) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.
Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:
Люціус Вільдхабер (Швейцарія), Голова Суду
Владиміро Загребельський (Італія)
Хав'єр Боррего Боррего (Іспанія)
а також Пол Махоуні, секретар Суду.
3. Стислий виклад судового рішення(3)
---------------
(3) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.
Заявник стверджував, зокрема, що відхилення його позову про реституцію монет становило порушення статті 1 Першого протоколу (захист права власності) до Європейської конвенції з прав людини ( 994_535 ).
Суд зауважив, що головне питання в цій справі полягає у з'ясуванні: чи надавало національне законодавство та тлумачення його відповідних положень національними судами достатні підстави для того, щоб кваліфікувати висунуту заявником вимогу як "право власності" для цілей статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ).
Єдиним спірним моментом у цьому було те, чи можна було вважати, що заявник довів факт "місцезнаходження свого майна", чого вимагали від нього положення Закону 1991 року.
Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та зважаючи на те, що він має лише обмежені повноваження з розгляду стверджуваних помилок у фактах чи у праві, дійшов висновку про відсутність ознак свавільності в тому, яким чином приймалися рішення Братиславським регіональним судом і Верховним судом щодо позову заявника. Отже, не було жодних підстав, на яких Суд міг би дійти якогось іншого висновку стосовно дотримання заявником даної вимоги.
Суд погодився з тим, що, з огляду на формулювання відповідних положень Закону 1991 року, і зокрема враховуючи конкретні обставини цієї справи, заявник, можливо, й не знав напевно, чи виконав він зазначену вище умову для задоволення позову про реституцію. Хоча відповідь на це не має визначального значення для вирішення згаданого питання. Зокрема, Суд взяв до уваги те, що від самого початку позов заявника про реституцію був умовним і що питання, чи виконав він законодавчі вимоги, мало вирішуватися в судовому провадженні, порушеному на підставі цього позову. В кінцевому підсумку, суди Словаччини встановили, що ці вимоги виконано не було. Тому Суд визнав непереконливим те, що на момент вчинення заявником позову про реституцію його вимогу можна було вважати такою, що має достатньо підстав кваліфікуватися "правом власності", захищеним статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 ).
Хоча районний суд м. Сеніци і визнав, що для заявника було практично неможливим виконати умову з доведення точного місцезнаходження зазначеного майна, і розпорядився про повернення монет заявникові, це рішення згодом було скасовано, а отже, воно було недостатнім для генерування майнового права, рівнозначного "праву власності", про яке йдеться в зазначеній статті.
Таким чином, зважаючи на обставини позову про реституцію, Суд дійшов висновку, що заявник не володів "правом власності", про яке йдеться в статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ). Тому гарантії цієї статті не можуть застосовуватися в цій справі, і, відповідно, порушення статті 1 Першого протоколу допущено не було.
Суддя Ресс, до якого приєдналися судді Штайнер і Боррего Боррего, висловили окрему думку, яка не збігається з позицією більшості; також окрему думку, яка не збігається з позицією більшості, висловила суддя Стражницька. Тексти окремих думок додано до судового рішення.
