РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

29.06.2004

Рішення Палати у справах "Лейла Шахін проти Туреччини" та "Зейнеп Текін проти Туреччини"

Комюніке Секретаря Суду

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення(1) у справах "Лейла Шахін проти Туреччини" (заява N 44774/98) та "Зейнеп Текін проти Туреччини" (заява N 41556/98).

---------------

(1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

У справі "Лейла Шахін проти Туреччини" Суд одноголосно П О С Т А Н О В И В:

- що порушення статті 9 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ) (свобода думки, совісті і віросповідання) допущено не було; і

- що жодного окремого питання за статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), статтею 10 (свобода вираження поглядів), статтею 14 (заборона дискримінації), взятої у поєднанні зі статтею 9 Конвенції ( 995_004 ), а також за статтею 2 Першого протоколу ( 994_535 ) (право на освіту) не постає.

У справі "Зейнеп Текін проти Туреччини" Суд одноголосно постановив вилучити справу з реєстру.

(Рішення "Лейла Шахін проти Туреччини" викладено англійською та французькою мовами; рішення "Зейнеп Текін проти Туреччини" викладено лише французькою мовою.)

1. Основні факти

"Лейла Шахін проти Туреччини"

Заявниця - Лейла Шахін, громадянка Туреччини, 1973 року народження. З 1999 року вона проживає у Відні, куди вона приїхала зі Стамбула у зв'язку з навчанням на медичному факультеті Віденського університету. Вона походить з традиційної мусульманської сім'ї і вважає своїм релігійним обов'язком носити ісламську хустку.

У час, про який йдеться у справі, вона навчалася на п'ятому курсі медичного факультету Стамбульського університету. 23 лютого 1998 року заступник ректора університету видав розпорядження, яке забороняло допускати до лекцій, курсів і консультацій студентів, що мали бороди, та студенток, які носили ісламські хустки.

У березні 1998 року заявницю не допустили до письмового іспиту з дисципліни, яка входила у програму навчання, на тій підставі, що на ній була ісламська хустка. Згодом керівництво університету, посилаючись на ті самі підстави, відмовилося зарахувати її на певний курс і не допустило її до різних лекцій та письмового іспиту.

Факультет також вручив їй попередження про порушення нею університетських правил щодо одягу і тимчасово виключив її з університету на певний строк за участь у несанкціонованому зібранні, яке виступило з протестом. Усі дисциплінарні покарання, накладені на заявницю, було скасовано законом про амністію.

"Зейнеп Текін проти Туреччини"

Заявниця - Зейнеп Текін Поуер, громадянка Туреччини, 1975 року народження, проживає в м. Ізмірі.

У час, про який ідеться у справі, вона навчалася на другому курсі медичного коледжу при університеті Еґе 22 грудня 1988 року Управління вищої освіти видало циркуляр, яким зобов'язало студентів медичних коледжів під час занять у клініці бути у спеціальному головному уборі. У грудні 1993 року на заявницю було накладено дисциплінарне стягнення за носіння ісламської хустки замість головного убору, встановленого правилами. Згодом їй неодноразово робили зауваження за носіння ісламської хустки, а 23 грудня 1993 року, на підставі циркуляра від 22 грудня 1988 року, її тимчасово виключили з коледжу на 15 днів.

Заявниця оскаржила дисциплінарне стягнення в адміністративному суді. Суд відхилив її скаргу, посилаючись на діючий, згідно зі статтею 2 Конституції, принцип відокремлення церкви від держави. Рішенням від 16 жовтня 1997 року Верховний адміністративний суд залишив рішення суду нижчого рівня без зміни.

2. Процедура і склад Суду

Заяви подано до Європейської комісії з прав людини 2 березня 1998 року і 1 листопада 1998 року передано до Суду. 2 липня 2002 року їх було оголошено прийнятними. Відкрите слухання відбулося у Страсбурзі 19 листопада 2002 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ніколас Братца (Британія), голова

Матті Пеллонпя (Фінляндія)

Антоніо Пастор Рідруехо (Іспанія)

Елізабет Палм (Швеція)

Ріца Тюрмен (Туреччина)

Марк Фішбах (Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Андорра),

а також Майкл О'Бойл, секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення(2)

---------------

(2) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.

Оскарження

В обох справах заявниці, посилаючись на статтю 9 Конвенції ( 995_004 ), скаржилися на те, що їм забороняли носити ісламську хустку в університеті. Вони також скаржилися на невиправдане втручання в їхнє право на освіту, яке захищене статтею 2 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ).

Пані Шахін також скаржилася на порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 9, стверджуючи, що заборона носити ісламську хустку змушувала студентів вибирати між освітою та релігією і становила дискримінацію між віруючими і невіруючими. Нарешті, вона посилалася на гарантії статей 8 і 10.

Рішення Суду у справі Лейли Шахін Стаття 9 Конвенції ( 995_004 )

Не з'ясовуючи того факту, чи завжди вимагається носіння ісламської хустки для виконання релігійного обов'язку, Суд зазначив, що пані Шахін вирішила носити її, виходячи зі свого релігійного віросповідання чи переконань. Тому Суд почав розгляд із припущення, що згадані правила, які встановлювали обмеження щодо місця й способу носіння ісламської хустки в університетах, становили втручання в її право сповідувати релігію.

Це втручання мало відповідну правову основу в турецькому законодавстві, адже практика Конституційного суду чітко свідчила про те, що дозвіл студентам в університетах "покривати шию і волосся вуаллю чи хусткою на підставі релігійних переконань" суперечить Конституції. Крім того, Верховний адміністративний суд уже протягом багатьох років дотримувався позиції, згідно з якою носіння ісламської хустки не відповідало основоположним принципам Республіки. До того ж безперечним є той факт, що інструкції щодо носіння ісламської хустки діяли ще до того, як заявницю зарахували до університету. Студенти, особливо такі, як заявниця, котрі вивчали медичні дисципліни, були зобов'язані дотримуватися правил щодо одягу. За цих обставин для пані Шахін ще з моменту її вступу до Стамбульського університету мало бути зрозумілим, що там існували правила щодо носіння ісламської хустки, а після оприлюднення циркуляра в 1998 році вона повинна була усвідомлювати, що їй можуть відмовити в доступі до лекцій у разі подальшого порушення нею цих правил.

Суд встановив, що оскаржуваний захід головним чином здійснювався з легітимною метою захисту прав і свобод інших та захисту громадського порядку.

Щодо "необхідності" цього втручання, Суд зауважив, що воно ґрунтувалося на двох принципах: принципі відокремлення церкви від держави та принципі рівності прав. Ці принципи посилювали і доповнювали один одного.

Згідно з практикою Конституційного суду, принцип відокремлення церкви від держави у Туреччині забезпечував, зокрема, захист демократичних цінностей; захист принципу непорушності свободи релігії, тією мірою, якою це випливало з власної совісті особи; та захист принципу рівності громадян перед законом. Задля захисту таких цінностей і принципів могли встановлюватися обмеження щодо свободи сповідувати свою релігію. Таке поняття принципу відокремлення церкви від держави Суд визнав відповідним до цінностей, на яких побудовано Конвенцію ( 995_004 ). Суд зазначив, що утвердження цього принципу можна вважати за передумову захисту демократичної системи в Туреччині. Суд також зауважив про наголошення конституційної системи Туреччини на забезпеченні прав жінок. Гендерна рівність, яка визнається Європейським судом як один із ключових принципів, на яких ґрунтується Конвенція, і як мета, до якої прагнуть держави - члени Ради Європи, розглядається Конституційним судом Туреччини також як принцип, що випливає із цінностей, закладених у Конституції.

Як і Конституційний суд, Суд вважає, що при розгляді питання щодо носіння ісламської хустки в контексті ситуації в Туреччині необхідно брати до уваги вплив, який носіння такого символу (що видається чи усвідомлюється як неодмінний релігійний обов'язок) може справляти на тих, хто вирішив не носити його. Серед цілей, досягнення яких залежить від вирішення цього питання, є захист "прав та свобод інших" і "підтримання громадського порядку" в країні, у якій більшість населення, хоч і заявляє про свою стійку прихильність до забезпечення прав жінок і світського способу життя, дотримується мусульманської віри. Отже, запровадження обмежень щодо свободи носити ісламську хустку могло вважатися заходом, який відповідав нагальній соціальній потребі, оскільки спрямовувався на досягнення зазначених двох цілей - особливо з огляду на те, що за останні роки цей релігійний символ набув у Туреччині політичної значущості. Суд не оминув увагою існування в Туреччині екстремістських політичних рухів, які намагаються нав'язати всьому суспільству свої релігійні символи та концепцію суспільства, основаного на релігійних канонах. Суд визнав, що згадані правила мали також на меті забезпечувати в університеті атмосферу плюралізму.

Заборону носити релігійні знаки розрізнення було запроваджено в університетах передусім з огляду саме на принцип відокремлення церкви від держави. У тому контексті, в якому відбувалося виховання з опорою на цінності плюралізму, поваги до прав інших та, зокрема, на принцип рівності між чоловіками й жінками, була зрозумілою позиція відповідних органів влади, які вважали, що дозвіл носити такі релігійні знаки, включаючи дозвіл, про який ідеться в цій справі (дозвіл студенткам перебувати в університетських приміщеннях з ісламською хусткою на голові), суперечитиме утвердженню таких цінностей.

Щодо способу, в який університетське керівництво вжило згаданих заходів, Суд вказав на той безперечний факт, що в університетах Туреччини студенти, які сповідували іслам, користувалися - у межах, передбачених організаційними вимогами державної системи освіти, - свободою у виконанні своїх релігійних обов'язків, що традиційно становлять частину мусульманських звичаїв. Крім того, заборона, яка містилася в постанові, ухваленій Стамбульським університетом 9 липня 1998 року, і виключала носіння одягу, який є символом чи ознакою релігії або віросповідання, однаково стосувалася всіх таких форм одягу.

Хоча б якою була практика судів Туреччини та згадані чинні правила, той факт, що в деяких університетах вони, можливо, не застосовувалися в суворому порядку - залежно від контексту та особливостей індивідуальних курсів, - не означав, що ці правила були не виправданими. Це також не означало, що університетське керівництво відмовлялося від свого права здійснювати регуляторні повноваження, які випливали із законодавства, правил функціонування університетів та потреб індивідуальних курсів. З іншого боку, хоч би якою була політика університету щодо носіння релігійних символів, встановлені ним правила та конкретні заходи з їх впровадження підлягали судовому контролю в адміністративних судах.

Суд взяв до уваги, що ще до 23 лютого 1998 року, дати видання згадуваного циркуляра, вже точилася тривала дискусія навколо права студенток носити ісламську хустку. Коли це питання постало в середовищі Стамбульського університету в 1994 році стосовно медичних курсів, університетське керівництво нагадало студентам про чинні правила. Адміністрація не закрила студенткам, які носили ісламську хустку, доступу до університету, але намагалася, через прийняття відповідних рішень, адаптувати ситуацію, яка розвивалася, шляхом невпинного діалогу з тими, кого це стосувалося, одночасно вживаючи заходів із забезпечення внутрішнього порядку.

Зважаючи на ці обставини, і зокрема на свободу розсуду, якою користуються Договірні держави, Суд визнав, що правила, запроваджені Стамбульським університетом, які встановили обмеження стосовно носіння ісламських хусток, та заходи із забезпечення їх виконання були виправданими в принципі та пропорційними до існуючої мети, і тому можуть вважатися "необхідними в демократичному суспільстві".

Статті 8 і 10, стаття 14, взята у поєднанні зі статтею 9 Конвенції ( 995_004 ), та стаття 2 Першого протоколу ( 994_535 )

Суд визнав, що жодного окремого питання за цими положеннями не постає, оскільки відповідні обставини були такими самими, що й у вже розглянутій Судом скарзі з посиланням на статтю 9, стосовно якої він не встановив наявності порушення.

Рішення Суду у справі Зейнеп Текін

Листом від 19 лютого 2003 року заявниця поінформувала Суд, що вона бажає відкликати свою заяву, не пояснюючи при цьому свого рішення. Вона не відповіла на листа, в якому Суд просив її надати додаткову інформацію про причину такого рішення, а Уряд Туреччини не подав жодних зауважень з цього приводу.

Виходячи з вимог статті 37 Конвенції ( 995_004 ) (вилучення заяв із реєстру), Суд визнав, що подальший розгляд заяви є не виправданим, і одноголосно постановив вилучити цю заяву з реєстру.