РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

18.06.2002

Рішення палати у справі "Онер'їлдіз проти Туреччини"

Комюніке Секретаря Суду

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення палати 1) у справі "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey) (N 48939/99).

Суд постановив:

- 5 голосами проти 2, що було допущено порушення статті 2 (право на життя) Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ) у зв'язку зі смертю близьких заявника та неефективністю судочинства;

- 4 голосами проти 3, що було допущено порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) (захист права власності); та

- одноголосно, що не було необхідності розглядати інші скарги заявника.

Згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 154 000 євро як компенсацію за матеріальну і нематеріальну шкоду, а також 10 000 євро за судові витрати, з відрахуванням 2286,50 євро, які були отримані від Ради Європи. (Рішення викладене лише французькою мовою).

---------------

1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини ( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

1. Основні факти

Заявник - Машаллах Онер'їлдіз (Masallah Oneryildiz), громадянин Туреччини, 1955 року народження. У час, який розглядається у справі, він та дванадцять членів його сім'ї проживали в нетрях Хекімбаші Умраніє (Hekimbasi Umraniye) (Стамбул).

Нетрі Хекімбаші складалися з численної кількості бараків, стихійно побудованих на ділянці довкола смітника, який із 1970-х років спільно використовували чотири районні ради і який належав до компетенції та відповідальності головної міської ради Стамбула. Експертний висновок, підготовлений 7 травня 1991 року на прохання Ускударського (Uskudar) районного суду, до якого районна рада Умраніє передала справу, привертав увагу органів влади, зокрема, до того факту, що стосовно цього смітника і досі не було вжито жодних заходів для запобігання можливому вибуху метану, який виділяється внаслідок розкладу відходів. Цей висновок призвів до спорів між головами цих рад. Іще до завершення проваджень, порушених кожним із них, 28 квітня 1993 року на смітнику стався вибух метану, що спричинив обвалення груди сміття на одинадцять будівель, які містилися під нею, зокрема й на будівлю заявника, який втратив дев'ятьох членів своєї сім'ї.

У справі було проведено кримінальне й адміністративне розслідування, після чого голів рад Умраніє та Стамбула притягли до судової відповідальності: першого - за те, що він не виконав свого обов'язку вжити заходів для знищення незаконних халуп довкола смітника, а другого - за те, що не створив безпечних умов експлуатації смітника чи не розпорядився про його закриття, незважаючи на експертний висновок від 7 травня 1991 року. 4 квітня 1996 року обох цих голів було визнано винними в "недбалому виконанні своїх обов'язків" і присуджено штраф у розмірі 160 000 турецьких лір, а також мінімальне тримісячне ув'язнення, передбачене статтею 230 Кримінального кодексу, яке також замінили штрафом. Суд розпорядився відстрочити стягнення цих штрафів. Згодом від свого імені та від імені трьох своїх дітей, які залишилися живими, заявник подав до Стамбульського адміністративного суду позов про відшкодування шкоди проти органів влади, яких він вважав винними у смерті близьких та зруйнуванні його власності. Рішенням від 30 листопада 1995 року органам влади було наказано сплатити заявникові та його дітям 100 000 000 турецьких лір як компенсацію за нематеріальну шкоду та 10 000 000 турецьких лір - за матеріальну шкоду (що на той час дорівнювало приблизно 2077 та 208 євро, відповідно), при цьому остання сума обмежувалася вартістю знищених домашніх речей.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано 18 січня 1999 року і оголошено прийнятною 22 травня 2001 року.

Слухання відбулося 16 жовтня 2001 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jorundsson, Ісландія)

Ріца Тюрмен (Riza Turmen, Туреччина)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Birsan, Румунія)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія),

а також Майкл О'Бойл (Michael O'Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення Оскарження

Заявник скаржився, посилаючись на статтю 2 Конвенції ( 995_004 ) (право на життя), що нещасний випадок 28 квітня 1993 року, під час якого загинули дев'ятеро членів його сім'ї, трапився через недбальство відповідних органів влади. Він скаржився на недоліки порушених згодом адміністративного та кримінального проваджень. Заявник також стверджував, що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд у межах розумного строку) та статтю 13 (право на ефективний засіб правового захисту) у зв'язку з надмірною тривалістю провадження та незабезпеченням справедливого провадження, розпочатого в адміністративних судах, для вирішення питання компенсації. Він також стверджував, що було допущено порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) у зв'язку з надзвичайно стресовою ситуацією, в якій він опинився. Нарешті, посилаючись на статтю 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) (захист права власності), він скаржився на втрату житла та всього рухомого майна.

Рішення Суду Стаття 2 Конвенції ( 995_004 )

Відповідальність у зв'язку зі смертю близьких п. Онер'їлдіза

Що стосується вжиття запобіжних заходів щодо смітника, яким користується населення нетрів Умраніє та прилеглих районів, Суд зазначив, що відповідні охоронні нормативні акти все-таки існували. В експертному висновку від 7 травня 1991 року, у якому йшлося про небезпеку для здоров'я та можливість вибуху, зазначалося, що цей смітник не задовольняє певних технічних норм, оскільки місцеві та урядові органи не провели заходів, яких вимагають відповідні нормативні акти. Треба визнати, що в 1989 році було проведено певні роботи із санітарного очищення, але Суд взяв до уваги, що їх було припинено за розпорядженням суду, тобто державного органу, і через це критична ситуація на цьому смітнику зберігалася й далі. Суд зауважив, що експертний висновок 1991 року лише привертав увагу до ситуації, яку муніципальні органи влади повинні були знати і контролювати, особливо з огляду на існування конкретного нормативного законодавства, якого не було дотримано. Суд встановив, що хоча національні органи влади не спонукали заявника споруджувати житло біля смітника, проте й не відмовляли його від цього. Суд звернув увагу на недбальство органів влади і визнав доведеним факт наявності причинного зв'язку між їхнім недбальством та нещасним випадком.

Розглядаючи питання права громадян на інформацію, Суд зазначив, що прості громадяни можуть і не знати про конкретну небезпеку, пов'язану з виділенням метану та обвалами, оскільки така інформація може поширюватися лише заходами адміністративних органів. У цій справі такі заходи не проводилися.

Отже, Суд встановив, що адміністративним органам було відомо або вони повинні були знати про реальну небезпеку населенню тих чи інших нетряних районів і що вони не спромоглися виправити ситуацію і не зробили всього того, що достатньою мірою повинні були зробити для уникнення цієї небезпеки. Крім того, вони не виконали свого обов'язку поінформувати населення нетрів про небезпеку.

Суд визнав, що було допущено порушення статті 2, якщо не вважати, що ефективне застосування відповідного судочинства в національному провадженні вже забезпечило засіб правового захисту стосовно скарг заявника.

Відшкодування, забезпечене засобами правового захисту: дотримання вимог, які випливають із процедурного обов'язку за статтею 2

Суд взяв до уваги, що проти тих, хто відповідав за нещасний випадок, було розпочато адміністративне та кримінальне провадження, які закінчилися присудженням штрафу та засудженням, відповідно.

Що стосується кримінального провадження, Суд зауважив, що Стамбульський кримінальний суд призначив стягнення штрафу з цих двох голів - з відстроченням виконання - у розмірі 9,70 євро за недбале виконання своїх обов'язків. Суд взяв до уваги, що викладені в скарзі Онер'їлдіза твердження та рішення прокурора грунтувалися на понятті вбивства через недбальство. Проте, коли справу було передано до слідчих адміністративних органів, ці факти вже не розглядалися з погляду можливого порушення права на життя; це, на думку Суду, підірвало суть розслідування, яке до цього моменту зосереджувалося на предметі судового розгляду, що обмежувався "недбальством" як таким. Крім того, незначний розмір штрафів, призначених підсудним, говорив про те, що судовим органам, які вирішували питання факту, було невідомо про ступінь серйозності згаданих подій. Таке умовчання суддів з кримінальних справ, як вважає Суд, рівнозначне наданню головам рад віртуальної безкарності, на підставі чого Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження, у вигляді, в якому воно проводилося, не можна вважати таким, що становило належний та ефективний засіб правового захисту.

Те саме стосується й адміністративного провадження. Суд взяв до уваги, що право п. Онер'їлдіза на компенсацію не визнавали чотири роки, одинадцять місяців та десять днів, що минули після відхилення його перших позовів про компенсацію, і що призначене йому відшкодування в розмірі 2077 євро (сума, що викликала сумнів) йому ще не виплатили.

Отже, Суд встановив, що використані в національному провадженні засоби правового захисту не задовольнили вимог, які випливають із процедурного обов'язку за статтею 2.

Виходячи з цього, Суд постановив, що було допущено порушення статті 2 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку зі смертю близьких п. Онер'їлдіза та неефективністю застосування турецького судочинства.

Стаття 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 995_004 )

Той факт, зауважив Суд, що заявник протягом п'яти років використовував для свого проживання землю, яка належала Міністерству фінансів, не може вважатися фактом володіння майном, і немає підстав для висновку, що він міг правомірно претендувати на передання права на землю. Однак, незважаючи на доведеність факту, що заявник спорудив на цій землі будівлю, на порушення нормативних актів містобудування, Суд визнав, що п. Онер'їлдіз був фактичним власником основної споруди і складових частин халупи та будь-якого особистого майна, яке могло там міститися. На думку Суду, споруджене житло і той факт, що заявник проживав у ньому разом зі своєю сім'єю, становили суттєвий матеріальний інтерес, який, зустрічаючи насправді толерантне ставлення з боку органів влади, означав володіння майном для цілей пункту 1 статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ).

Суд визнав, що реальне та ефективне здійснення цього права, передбаченого статтею 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ), може вимагати вжиття реальних заходів захисту. Суд зазначив, що нагромадження фактів недбальства з боку адміністративних органів, які не вжили всіх необхідних заходів для запобігання ризикові вибуху і, отже, зсуву землі, який відбувся внаслідок цього, становило явне порушення права заявника на мирне володіння своїм майном, що могло тлумачитися як "втручання". Оскільки ці факти недбалої бездіяльності органів влади були покарані згідно з турецьким адміністративним та кримінальним законодавством, Суд дійшов висновку, що це втручання вочевидь суперечило національному праву.

Розглядаючи питання, чи було забезпечено згідно з національним правом засіб правового захисту стосовно скарги заявника, Суд взяв до уваги, що рішенням від 30 листопада 1995 року заявникові було присуджено компенсацію, еквівалентну 210 євро, за матеріальну шкоду. Суд зауважив, що адміністративний суд виявив упередженість, коли, не перевіривши фактичного стану речей у цьому районі, зазначив у своєму рішенні, що житло не мало електричного постачання. Суд знову повторює свій наведений вище висновок, що право заявника на компенсацію не було визнано в межах розумного строку. Отже, Суд не може погодитися з тим, що вимоги заявника стосовно відшкодування матеріальної шкоди були уважно й оперативно вивчені з метою присудження йому співмірної компенсації, якщо зважати на те, що в цій справі судові органи, які вирішували питання факту, так і не визнали відповідальності адміністративних органів стосовно скарги заявника про втрату майна. Нарешті, Суд зазначив, що органи влади і досі не сплатили заявникові будь-якої компенсації. Отже, Суд дійшов висновку, що національні органи не можна вважати як такі, що визнали - і згодом компенсували - стверджуване порушення, і це означає, що було допущено порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004).

Судді Касадеваль, Тюрмен та Марусте висловили окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового рішення.