РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

23.09.1998

Справа "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Case of Steel and others v. the United Kingdom)

СТИСЛИЙ ВИКЛАД Рішення, ухвалене палатою

Сполучене Королівство - арешт і затримання учасників акцій протесту за порушення громадського порядку - ув'язнення за відмову взяти зобов'язання (Закон про маґістратські суди 1980 року, стаття 115)

I. ПРЕДМЕТНІ МЕЖІ СПРАВИ

Скарги за пунктом 3 статті 5, пунктом 2 статті 6, пунктами 3 (b) і (c) статті 6 та статті 13 Конвенції ( 995_004 ) не підтримувалися, скарга щодо статті 11 не порушила жодного окремого питання.

Висновок: розглядати скарги немає потреби (одноголосно).

II. ПУНКТ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

A. Арешт і запобіжне затримання кожного із заявників

Порушення громадського порядку становить "правопорушення", згідно з пунктом 1 (c) статті 5. Терміни "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють цілковите дотримання національного права, відповідність цілям статті 5 і вимогу того, щоб національне право було сформульоване достатньо чітко, аби надати можливість громадянинові належним чином передбачити наслідки дій - поняття порушення громадського спокою та відповідні правові норми сформульовані достатньо чітко, щоб задовольнити цю вимогу.

Національні суди, які розглядали справи першої та другої заявниць, встановили, що кожна з них спричинила або можливо спричинила порушення громадського спокою - Суд не бачить причини не погодитись - арешт і запобіжне тримання під вартою першої та другої заявниць відповідають положенням англійського права.

Протест третього, четвертого та п'ятого заявників був абсолютно мирним - Суд не переконаний, що поліція мала підстави побоюватися порушення громадського спокою - за відсутності рішення національних судів Суд визнає арешт третього, четвертого та п'ятого заявників таким, що не відповідає англійському праву.

Висновок: стосовно арешту і запобіжного затримання першої заявниці порушення не було (сім голосів проти двох); стосовно арешту і запобіжного затримання другої заявниці порушення не було (одноголосно); було порушення стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників (одноголосно).

B. Затримання першої та другої заявниць після відмови взяти зобов'язання

Затримання за відмову взяти зобов'язання у межах пункту 1 (b) статті 5 - національне право сформульоване достатньо чітко - зміст наказів про взяття зобов'язань достатньо чіткий.

Висновок: порушення не було (одноголосно).

III. ПУНКТ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Незастосовний у справах першої та другої заявниць через відсутність порушення пункту 1 статті 5.

Третій, четвертий та п'ятий заявники можуть вчинити цивільні позови проти поліції.

Висновок: порушення не було (одноголосно).

IV. ПУНКТ 3 (A) СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

Поліція висунула достатньо докладні обвинувачення першій та другій заявницям.

Висновок: порушення не було (одноголосно).

V. СТАТТЯ 10 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

A. Втручання

Протести, зокрема першої та другої заявниць, які фізично перешкоджали діям, яких вони не схвалювали, становили вираження поглядів у значенні статті 10 - отже, оскаржувані заходи прирівнюються до втручання у права, надані статтею 10.

B. "Встановлені законом"

Ця вимога аналогічна до вимоги пункту 1 статті 5 про те, що заходи мають бути "законними", - беручи до уваги рішення Суду стосовно пункту 1 статті 5, заходи, застосовані проти першої та другої заявниць, були встановлені законом, на відміну від тих заходів, які було застосовано щодо третього, четвертого та п'ятого заявників.

C. Законна мета

Арешт і запобіжне тримання під вартою кожного із заявників мали на меті охорону порядку та захист прав інших осіб.

Крім того, метою затримання першої та другої заявниць за відмову взяти зобов'язання було підтримання авторитету суду.

D. "Необхідні в демократичному суспільстві"

Небезпека та ризик порушення громадського спокою внаслідок акції протесту першої та другої заявниць, арешт і затримання їх поліцією до того, як вони постануть перед судом, не є непропорційними, так само як і їхнє ув'язнення за відмову взяти зобов'язання, через важливість утримання від вчинення дій та підтримання авторитету суду.

Заходи, яких було вжито стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників, були непропорційними через абсолютно мирний характер їхнього протесту.

Висновок: порушення стосовно першої заявниці не було (п'ять голосів проти чотирьох); порушення стосовно другої заявниці не було (одноголосно); було допущено порушення стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників (одноголосно).

VI. СТАТТЯ 50 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

A. Моральна шкода: третьому, четвертому та п'ятому заявникам присуджено компенсацію.

B. Судові витрати: присуджено компенсацію третьому, четвертому та п'ятому заявникам на справедливій основі.

Висновок: держава-відповідач повинна сплатити зазначені суми третьому, четвертому та п'ятому заявникам (одноголосно).

Посилання на прецедентну практику Суду

26.04.79, "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (N 1)"; 24.03.88, "Олссон проти Швеції" (N 1); 19.12.89, "Брожичек проти Італії"; 29.10.92, "Оупен Дор" і "Даблін Вел Вумен" проти Ірландії"; 25.08.93, "Чорхерр проти Австрії"; 22.11.95, "S.W. проти Сполученого Королівства"; 10.06.96, "Венгем проти Сполученого Королівства"; 23.04.97, "Сталлінґер і Кусо проти Австрії"; 25.06.97, "Галфорд проти Сполученого Королівства"; 24.02.98, "Ларісіс та інші проти Греції"; 09.06.98, "Інкал проти Туреччини".

У справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" 1)

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою - згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду ( 980_067 ) "A"2, - до складу якої увійшли судді:

п. Р. Бернхардт, Голова Суду

п. Тор Вільялмссон

п. Ф. Ґьольчюклю

п. Н. Валтікос

пані Е. Палм

сер Джон Фріленд

п. Є. Макарчик

п. К. Юнґвірт

п. Т. Пантіру,

а також п. Г. Пецольд, Секретар Суду, та п. П. Дж. Махоуні, заступник Секретаря Суду,

---------------

1) Примітки Секретаря Суду:

Справі привласнено номер 67/1997/851/1058. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

2) Реґламент Суду ( 980_067 ) "A" застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом N 9 ( 995_004 ) (1 жовтня 1994 року), а після цієї дати лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов'язань за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше.

після наради за зачиненими дверима 22 травня та 25 серпня 1998 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 9 липня 1997 року - у межах трьох місяців, як це передбачено в пункті 1 статті 32 та в статті 47 Конвенції ( 995_004 ). Справу розпочато за заявою (N 24838/94) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою 31 травня 1994 року до Комісії, відповідно до статті 25, п'ятьма громадянами Британії: Гелен Стіл, Ребеккою Луш, Андреа Нідхем, Девідом Полденом та Крістофером Коулом.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву Сполученого Королівства про визнання обов'язковості юрисдикції Суду (стаття 46). Мета запиту - отримати рішення Суду щодо того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем її зобов'язань за статтями 5, 6, 10, 11 та 13 Конвенції ( 995_004 ).

2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду ( 980_067 ), заявники висловили намір взяти участь у розгляді справи і призначили адвоката, який їх представлятиме.

3. До складу палати увійшли за посадою: сер Джон Фріленд, обраний суддя, громадянин Британії (стаття 43 Конвенції ( 995_004 ), та п. Р. Бернхардт, заступник Голови Суду (пункт 4 (b) правила 21). 27 серпня 1997 року в присутності Секретаря Голова Суду п. Р. Рюссдаль шляхом жеребкування визначив імена семи інших членів палати, а саме: п. Тора Вільялмссона, п. Ф. Ґьольчюклю, п. Н. Валтікоса, пані Е. Палм, п. Є. Макарчика, п. К. Юнґвірта і п. Т. Пантіру (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 5 правила 21).

4. Як голова палати (пункт 6 правила 21), п. Бернхардт через посередництво Секретаря провів консультації з уповноваженою особою Уряду Сполученого Королівства (Уряд), адвокатом заявників та представником Комісії стосовно організації провадження у справі (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого після цього наказу, Секретар одержав меморандуми від Уряду та заявників 11 березня 1998 року.

5. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання відбулось у Палаці прав людини у Страсбурзі 18 травня 1998 року. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

п. М. Ітон, Міністерство

закордонних справ

та у справах Співдружності,               уповноважена особа,

п. Р. Сінґх, баристер,                    адвокат,

п. С. Бремлі, Міністерство

внутрішніх справ,

пані К. Стюарт, Міністерство

внутрішніх справ,                         радники;

b) від Комісії

пані Дж. Лідді,                           представник;

c) від заявників

п. Е. Фіцжералд королівський

адвокат, баристер,

п. К. Стармер, баристер,

п. М. Форде, баристер,                    адвокати,

п. П. Ліч, службовець судової

установи, "Свобода",                      соліситор.
 

Суд заслухав звернення пані Лідді, п. Фіцжералда та п. Сінґха.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Перша заявниця

6. Перша заявниця - пані Гелен Стіл, 1965 року народження, проживає в Лондоні.

7. 22 серпня 1992 року вона, разом з іще приблизно шістдесятьма особами, взяла участь в акції протесту проти полювання на шотландських куріпок на Вілдейлському болоті в Йоркширі. Зранку того дня протестанти намагалися чинити перепони учасникам полювання. Опівдні учасники полювання зробили перерву на обід і не відновлювали полювання приблизно до 13.45, коли прибула поліція і її представник через гучномовець попередив протестантів про необхідність припинити їхні дії. Останні знехтували цим закликом, і поліція заарештувала тринадцять осіб.

8. Пані Стіл було заарештовано годині о 14-й за "порушення спокою" (див. пункти 25-29 нижче). За свідченням поліції, вона свідомо заважала учасникові полювання, ставши перед ним саме тоді, як він підняв рушницю, щоб прицілитись, і таким чином перешкоджала йому вистрілити.

9. Її посадили в поліційну машину, в якій вона перебувала приблизно до 15.15, а потім перевели до закритого фургона. Приблизно о 19.15 її було припроваджено до поліційного відділку у Вітбі. О 23.00 після перевірки обставин справи було санкціоновано подовження строку її затримання з метою "запобігти подальшому порушенню порядку", а пізніше, о 6.25 23 серпня, - "з метою припровадження її до суду пізніше (цього) ранку". Загалом її тримали під вартою близько сорока чотирьох годин.

10. 23 серпня 1992 року о 10.26 її було попереджено про відповідальність і висунуто обвинувачення. В обвинувальному висновку зазначено:

"Ваша поведінка в суботу 22 серпня 1992 року у Вілдейл Бек, адміністративний район Сефтон, спричинила порушення громадського порядку. Скарга констебля 676 Дауґалла з поліції Північного Йоркширу, який звернувся з проханням видати наказ із вимогою взяття вами зобов'язання, під поручництвом чи без нього, не порушувати громадський порядок, відповідно до статті 115 Закону про маґістратські суди від 1980 року (Закон 1980 року, див. нижче пункти 32-33)".

24 серпня 1992 року о 9.40 їй було висунуто нове обвинувачення у використанні погроз, лайливих чи образливих слів, а також у такому поводженні в присутності особи, яке могло спричинити роздратування, занепокоєння або стрес, на порушення статті 5 Закону 1986 року про громадський порядок (Закон 1986 року, див. нижче пункт 30).

11. Зранку 24 серпня 1992 року вона постала перед судом, і її було звільнено під заставу з умовою, що вона не відвідуватиме жодного полювання на дичину в Північному Йоркширі протягом усього періоду ведення слідства.

12. Суд над пані Стіл тривав у маґістратському суді Вітбі від 15 до 20 лютого 1993 року. Її було виправдано за обвинуваченням стосовно дій, вчинених зранку 22 серпня 1992 року, та засуджено за статтею 5 за дії, допущені пополудні того самого дня. Судді визнали доведеною скаргу щодо порушення громадського порядку, але не вказали, яка саме поведінка заявниці підтвердила цей висновок і якого часу стосувалася скарга - ранку чи дня.

13. Пані Стіл подала апеляцію, яку Суд корони в Тіссайді розглянув під час повторного слухання 1 грудня 1993 року. Було залишено без зміни попереднє рішення суддів про накладення штрафу в сумі 70 британських фунтів стерлінґів за правопорушення, передбачене статтею 5, а щодо порушення громадського порядку, суд наказав заявниці взяти зобов'язання не порушувати громадського порядку протягом дванадцяти місяців зі сплатою 100 британських фунтів стерлінґів (див. пункт 31 нижче).

Пані Стіл відмовилася взяти на себе зобов'язання, і її було ув'язнено на двадцять вісім днів.

B. Друга заявниця

14. Друга заявниця - пані Ребекка Луш, 1973 року народження, проживає у Ворсаші, Гемпшир.

15. 15 вересня 1993 року вона взяла участь в акції протесту проти розширення автостради М11 у Вонстеді, Лондон. Протягом цього дня 20-25 осіб неодноразово вривалися на будівельний майданчик, вилазили на дерева, які підлягали вирубуванню, а також на деяке стаціонарне обладнання. Щоразу охорона випроваджувала їх. Учасники акції не чинили опору, й не було жодного прояву насильства або пошкодження техніки.

16. Пані Луш було заарештовано приблизно о 16.15, коли вона стояла під ковшем екскаватора "JCB", за поведінку, "яка може спровокувати порушення громадського порядку". Її припровадили до поліційної дільниці в Ілфорді і о 17.30 висунули обвинувачення. В обвинувальному висновку зазначено:

"Заарештовано як особу, поведінка якої 15 вересня 1993 року у Кембридж-Парк, Вонстед, могла спровокувати порушення громадського спокою і яка має постати перед мировим або маґістратським суддею для винесення рішення відповідно до закону".

Вона перебувала під вартою до 9.40 наступного дня (приблизно сімнадцять годин) на тій підставі, що в разі звільнення з-під варти вона могла б вчинити подальші дії, спричиняючи порушення громадського порядку.

17. Вона постала перед маґістратським судом Редбріджа зранку 16 вересня 1993 року за обвинуваченням у поведінці, яка могла спричинити порушення громадського спокою. Розгляд справи було відкладено, і її звільнили з-під варти.

18. Провадження за обвинуваченням у поведінці, яка могла б призвести до порушення громадського спокою, передбачене статтею 115 Закону 1980 року, було відновлено 14 грудня 1993 року, і як наслідок - заявницю було визнано винною. Пані Луш було наказано взяти зобов'язання не порушувати громадський спокій і добре поводитися протягом дванадцяти місяців, а також сплатити 100 фунтів стерлінґів штрафу. Вона відмовилася взяти такі зобов'язання, і її було ув'язнено на сім днів.

19. 23 грудня 1993 року пані Луш звернулася з проханням передати її справу до Високого суду (див. пункт 36 нижче). 24 грудня маґістратський суд дав відповідь, що, згідно зі статтею 114 Закону 1980 року, вона має внести заставу в сумі 500 британських фунтів стерлінґів, без зволікань подати апеляцію на рішення та сплатити всі витрати за наказом Високого суду. Після листування представників пані Луш зі службовцем суду щодо коштів заявниці маґістратський суд погодився зменшити суму застави до 400 британських фунтів стерлінґів. Але пані Луш не змогла продовжити процедуру апеляції з тієї причини, що її заяву про надання правової допомоги було відхилено.

C. Третій, четвертий та п'ятий заявники

20. Пані Андреа Нідхем народилася в 1965 році, п. Девід Полден - у 1940 році, а п. Крістофер Коул - у 1963 році, всі вони проживають у Лондоні.

21. 20 січня 1994 року приблизно о 8.00 вони були присутніми в Конференц-центрі королеви Єлизавети у Вестмінстері, Лондон, де відбувалася конференція "Гелікоптер-винищувач II", з метою проведення разом з трьома іншими особами акції протесту проти продажу гелікоптерів-винищувачів. Вони роздавали листівки і тримали транспаранти з написом "Працюймо для миру, а не для війни".

22. Приблизно о 8.25 поліція заарештувала трьох заявників, Пані Нідхем тримала транспарант, а п. Полден та п. Коул роздавали листівки. Усіх трьох заявників було доставлено до поліційної дільниці на Чарінґ Крос, де на кожного було складено протокол затримання, у якому зазначались "обставини" (слово "обвинувачення" було викреслене):

"Порушення громадського порядку, загальне право.

20 січня 1994 року в Конференц-центрі королеви Єлизавети, що розташований на Вікторія-стріт, Лондон SW1, вчинено або було можливим порушення громадського порядку; має бути передано до мирового судді для розгляду відповідно до закону.

Всупереч загальному праву".

23. Приблизно о 10.40 заявників було припроваджено до маґістратського суду на Боу-стріт, де їх тримали в камері. Годин через сім, о 15.45, вони постали перед мировими суддями. Через брак часу розгляд справи було відкладено, і їх звільнили.

24. 25 лютого 1994 року, коли провадження у справі було поновлено, обвинувачення вирішило не викликати свідків, і маґістратський суд відхилив обвинувачення, висунуті проти заявників.

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Порушення громадського порядку

1. Визначення

25. Порушення громадського порядку, яке не є кримінальним правопорушенням ("Р. проти Апеляційного комітету окружного суду квартальних сесій", за заявою комісара столичної поліції (1948), - є поняттям англосаксонського права, починаючи ще з X століття. Проте, як зауважив у січні 1981 року лорд-суддя Воткінз, постановляючи рішення апеляційного суду у справі "Р. проти Гаувелла" (1982):

"Вичерпне визначення терміну "порушення громадського порядку" формулювалося дуже рідко..." (с. 426).

І далі:

"Ми беремо на себе сміливість сказати, що є ймовірність порушення громадського спокою в будь-якому випадку, коли фактично завдається шкода або коли є ймовірність її завдання особі, або в її присутності завдання шкоди її власності, або особа має побоювання, що їй буде завдано шкоду внаслідок образи, бійки в громадському місці, масових заворушень, незаконного зібрання або іншого заворушення" (с. 427).

26. У жовтні 1981 року голова апеляційного суду в іншому складі, постановляючи рішення у справі "Р. проти головного констебля Девона і Корнвела", за заявою Центрального управління з виробництва електроенергії" [1982], у якій ішлося про акції протесту проти будівництва атомної електростанції, лорд Деннінґ визначив термін "порушення громадського порядку" ширше, а саме:

"Порушенням громадського порядку вважається, коли особі, яка законним чином виконує свою роботу, інший незаконно, з використанням фізичної дії, перешкоджає виконувати цю роботу. Вона має право безперешкодно продовжувати свою роботу на законних підставах. У разі якщо будь-хто незаконно фізичними діями перешкоджає робітникові - лягаючи на пристрій або приковуючи себе ланцюгом до обладнання, - він є винним у порушенні громадського порядку" (с. 471).

27. Пізніше, під час розгляду в апеляційному відділі Високого суду правосуддя справи "Персі проти генерального прокурора" [1995], суддя Коллінз більше погоджувався з Гаувеллом, ніж з Центральним управлінням з виробництва електроенергії, постановляючи, що порушення громадського спокою має місце лише за наявності ризику вчинення насильства. Але те, що підсудний вчинив насильство, не суттєво, оскільки не встановлено, що природні наслідки його поведінки могли б викликати ризик насильницьких дій з боку інших:

"Така поведінка сама по собі не може бути протизаконною або становити порушення кримінального законодавства. Досить того, щоб її природним наслідком, у разі її подальшого прояву, було підбурювання інших до насильства, а отже, встановлювалася наявність фактичної небезпеки громадському спокою" (с. 1392).

28. В іншій справі - "Нікол та Сельванаяґам проти генерального прокурора" (1996), яку розглядав апеляційний відділ Високого суду, лорд-суддя Саймон Браун зазначив:

"...суд напевно не встановить (порушення громадського спокою), якщо насильство, яке могли спровокувати інші, виявиться не лише незаконним, а й абсолютно нерозумним - як, звичайно, це було б у випадку, якби поведінка підсудного була не просто законною, а такою, що суттєво не перешкоджає правам інших. Тим паче, якби підсудний належним чином здійснював свої основні права або право на зібрання, демонстрацію чи свободу слова" (с. 163).

2. Арешт за порушення громадського спокою

29. Будь-яка особа може бути заарештована без відповідної санкції - на здійснення повноваження згідно із загальним (англосаксонським) правом - за спричинення порушення громадського спокою або в разі коли є розумні побоювання спроби порушення громадського спокою ("Альберт проти Левіна" (1982). Ці повноваження закріплені Законом про поліцію та докази у кримінальних справах від 1984 року (статті 17(6) та 25(6)).

B. Стаття 5 Закону про громадський порядок 1986 року

30. Стаття 5 Закону про громадський порядок 1986 року (Закон 1986 року) передбачає покарання за погрози, лайливі чи образливі слова або поведінку, що порушує порядок, які можуть турбувати, тривожити і чинити тиск на інших. Такі правопорушення розглядають маґістратські суди, і винних карають штрафами. Відповідно до статті 5, обвинуваченого буде виправдано, якщо він зможе довести, що поведінка, про яку йдеться, була обґрунтованою за цих обставин.

C. Зобов'язання не порушувати громадський спокій

31. Згідно із Законом про маґістратські суди 1980 року (Закон 1980 року), із загальним правом та Законом про мирових суддів 1361 року (Закон 1361 року), суди мають право "покладати зобов'язання не порушувати порядок".

Такий припис вимагає від особи взяти зобов'язання не порушувати громадський спокій, забезпечивши його сплатою суми, визначеної судом, добре поводитися протягом певного періоду. Якщо особа відмовляється погодитися з приписом, суд може ув'язнити її на строк до шести місяців, якщо припис видано на підставі Закону 1980 року, або на необмежений строк, якщо припис зроблено відповідно до Закону 1361 року або загального права. Якщо зобов'язання взято, але потім порушено в межах визначеного періоду, особа втрачає внесену як заставу суму грошей. Покладення зобов'язання не є засудженням у кримінальному порядку ("Р. проти Апеляційного комітету окружного суду квартальних сесій", за заявою комісара столичної поліції (1940).

1. Покладення зобов'язання відповідно до Закону 1980 року про маґістратські суди

32. Стаття 115 Закону 1980 року передбачає:

"1) Повноваження маґістратського суду стосовно скарги будь-якої особи з вимогою рішення про взяття з іншої особи підписки, під поручництвом чи без нього, дотримуватися громадського спокою або добре поводитися по відношенню до скаржника здійснюється шляхом видання розпорядження стосовно скарги.

(...)

(3) Якщо будь-яка особа, з якої, згідно з підпунктом 1 вище, маґістратський суд розпорядився взяти підписку, під поручництвом чи без нього, дотримуватись громадського спокою або добре поводитися, не виконала цього розпорядження, суд має право віддати її під варту на строк, що не перевищує шести місяців, або доти, доки вона не виконає цього розпорядження".

33. Згідно зі статтею 115 Закону 1980 року процедура розпочинається з подання офіційної скарги, зазвичай від працівника поліції. Перед тим як видати наказ, маґістратські суди зобов'язані на підставі прийнятних доказів упевнитися, що: 1) поведінка підсудного спричинила або могла спричинити порушення громадського спокою (1992); і 2) у разі невидання наказу існує реальна загроза того, що обвинувачений вчинить порушення громадського порядку в майбутньому.

34. Незважаючи на те, що наказ про покладення зобов'язання не є засудженням у кримінальному порядку, описані провадження аналогічні провадженням у кримінальній справі. У минулому було незрозуміло, які стандарти доведення має застосовувати суд - кримінальні чи цивільні, щоб вирішити, чи мали місце факти для видання наказу про покладення зобов'язання в кінці розгляду справи. Але у справі "Ніколс проти генерального прокурора", яка наводилася вище, лорд-суддя Саймон Браун зазначав:

"Загальний принцип полягає в тому, що, хоча рішення про те, що скарга обґрунтована, і не є засудженням у кримінальному порядку, під час процедури застосовується стандарт доведення в кримінальній справі".

2. Покладення зобов'язання згідно із загальним правом та Законом 1361 року про мирових суддів

35. Додатково до законної процедури, згаданої вище, маґістратські суди мають повноваження покладати зобов'язання за положеннями загального права та відповідно до Закону 1361 року. Ці повноваження дозволяють їм на будь-якій стадії розгляду справи в суді покладати зобов'язання на будь-яку особу, яка бере участь у провадженні (наприклад, свідка, підсудного, визнаного невинуватим, або підсудного, якого ще не було виправдано або засуджено), якщо вони вважають, що поведінка цієї особи може призвести до порушення громадського спокою або становить поведінку contra bonos mores ("поведінка, яка, на думку більшості сучасних співвітчизників, є скоріше поганою, ніж доброю" (лорд-суддя Ґлайдвел у справі "Г'юз проти Голлі" (1988).

3. Апеляції

36. Наказ маґістратських судів з вимогою взяти зобов'язання дотримувати громадського порядку або добре поводитися може бути оскаржений або у Високому суді, або в Суді корони. Апеляція до Високого суду обмежується питаннями права і виконується у формі викладу обставин справи. Перед початком цієї процедури судді можуть, відповідно до статті 114 Закону 1980 року, поставити заявникові умову взяти письмове зобов'язання щодо процедури апеляції та оплатити судові витрати. Апеляція до Суду корони, згідно зі статтею 1 Закону 1956 року про маґістратські суди (апеляції за наказами про взяття зобов'язання), розглядається у формі повторного слухання справи щодо фактів та права.

4. Доповідь Комісії з питань права щодо покладення зобов'язання

37. У відповідь на запит лорда-канцлера щодо розгляду повноважень про отримання письмових зобов'язань Комісія з питань права (орган реформування статутного права Англії та Уельсу) опублікувала в лютому 1994 року доповідь під назвою "Покладення зобов'язань", у якому зазначено:

"Ми переконані в тому, що існують серйозні заперечення щодо принципу збереження права взяття зобов'язання дотримуватися громадського порядку та гарної поведінки. Ці заперечення, коротко кажучи, полягають у тому, що поведінка, яка може бути підставою для видання наказу про зобов'язання, занадто нечітко визначена; що ці накази видаються в дуже нечітких термінах, а отже, є потенційно обтяжливими; що можливість ув'язнення, якщо він або вона відмовляються взяти зобов'язання, є аномальною; що накази про обмеження свободи суб'єкта можуть бути зроблені без звільнення правопорушника чи будь-якого чітко визначеного тягаря доказів, а також що свідки, скаржники або навіть виправдані підсудні можуть отримати настанову без попередньої адекватної інформації щодо обвинувачення або скарги, висунутих проти них".

З цієї причини Комісія рекомендувала скасувати повноваження вимагати взяття зобов'язання.

D. Звільнення маґістратських судів від проваджень у цивільних справах

38. Відповідно до статті 108 Закону про суди та правові служби, цивільний позов, наприклад, за неправильне ув'язнення, може бути вчинено проти маґістратського судді в разі будь-якої його дії чи бездіяльності під час виконання обов'язків лише у тому разі, коли доведено, що він діяв несумлінно та з перевищенням юрисдикції.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

39. У своїй заяві до Комісії (N 24838/94) від 31 травня 1994 року заявники скаржилися за статтею 5 Конвенції ( 995_004 ) на те, що поняття порушення громадського спокою та повноваження покладати зобов'язання визначені недостатньо чітко щодо їх затримання, "передбаченого законом"; що це затримання не підпадає під жодну категорію, закріплену в пункті 1 статті 5 Конвенції; і що, з огляду на звільнення маґістратських судів від розгляду цивільних справ, заявникам було відмовлено у праві на компенсацію за порушення пункту 5 статті 5. Вони стверджували, що було допущено порушення пункту 3 статті 6 через недостатню конкретність обвинувальних актів, які було пред'явлено першій та другій заявницям, і пункту 2 статті 6 стосовно порушення громадського спокою, яке не було потреби доводити за відсутності розумно обґрунтованого сумніву. Вони також скаржилися на порушення статей 10 і 11 через нечіткість поняття "порушення громадського спокою" та повноваження покладати зобов'язання, а також через непропорційність обмеження їхньої свободи на протест. На завершення, перша і друга заявниці наполягали на порушенні статті 13 у зв'язку з їхньою відмовою взяти зобов'язання.

40. Комісія (перша палата) оголосила заяву прийнятною 26 червня 1996 року. У своїй доповіді від 9 квітня 1997 року (стаття 31) вона висловила думку, що порушення пунктів 1, 3 та 5 статті 5, пунктів 1, 2 або 3 статті 6, статті 10 стосовно першої та другої заявниць не було, але було порушення стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників; що не було необхідним розглядати окремо скаргу стосовно статті 11 і що порушення статті 13 допущено не було.

Повний виклад висновку Комісії додано до цього рішення 1).

---------------

1) Примітка Секретаря Суду: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з остаточною друкованою версією рішення (в офіційному збірнику рішень та ухвал Суду за 1998 рік), але копію доповіді Комісії можна отримати в канцелярії Суду.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

41. У своєму меморандумі та під час слухання справи Уряд звернувся до Суду з проханням визнати, що порушення Конвенції ( 995_004 ) у цій справі не було.

Заявники просили Суд визнати порушення пунктів 1 і 5 статті 5, пункту 3 (a) статті 6, статей 10, 11 і 13 Конвенції ( 995_004 ) та надати їм справедливу сатисфакцію, відповідно до статті 50.

ЩОДО ПРАВА

I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ В СУДІ

42. Заявники подали до Комісії кілька скарг за пунктом 3 статті 5, пунктом 2 статті 6, пунктами 3 (b) і (c) статті 6 Конвенції ( 995_004 ) (див. пункт 39 вище).

43. Ці заяви не було підтримано в Суді, який не бачить підстав розглядати їх з власної ініціативи (див., наприклад, рішення у справі "Сталлінґер і Кусо проти Австрії" від 23 квітня 1997 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

44. Заявники стверджували, що арешт кожного з них та тримання в поліції, а також подальше ув'язнення першої та другої заявниць були наслідком їхньої відмови взяти зобов'язання і що це є порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), у якому зазначено:

"Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

a) законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;

b) законні арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

c) законні арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до компетентного законного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

..."

45. Суд має вирішити, чи підпадає позбавлення свободи заявників під дію винятків, передбачених у пункті 1 статті 5, та чи було воно "законним", включаючи його відповідність "процедурі, передбаченій законом". У зв'язку з цим Суд розгляне, по-перше, факти арешту і запобіжного затримання кожного заявника, а по-друге, ув'язнення першої та другої заявниць після їхньої відмови взяти зобов'язання.

A. Арешт і запобіжне тримання під вартою кожного заявника

1. Підстава для затримання, передбачена пунктом 1 статті 5

46. У Суді не заперечувалося, що порушення громадського порядку прирівнюється до "кримінального правопорушення", згідно з Конвенцією ( 995_004 ), і що арешт заявників та затримання їх до того, як вони постали перед маґістратським судом, не суперечать пункту 1 (c) статті 5.

Далі, або як альтернативний варіант, Уряд заявив, що це запобіжне ув'язнення дозволене за пунктом 1 (b) статті 5, оскільки обов'язок дотримання громадського спокою є конкретним і передбачений законом.

47. Суд нагадує, що кожного із заявників було заарештовано за дію, яка, як стверджується, спричинила або могла спричинити порушення громадського спокою, і їх тримали під вартою до того моменту, коли вони могли постати перед маґістратським судом.

48. Згідно з англійським правом, порушення громадського спокою не розглядається як кримінальне правопорушення (див. пункт 25 вище). Попри це Суд зазначає, що дотримання спокою є громадським обов'язком і що поліція має повноваження затримати особу, яка діяла, порушуючи громадський спокій, або, на думку поліції, збирається це зробити, а маґістратські судді можуть ув'язнити будь-яку особу, яка відмовляється взяти зобов'язання не порушувати громадський спокій, якщо існує безперечний доказ того факту, що поведінка цієї особи спричинила або могла спричинити порушення громадського спокою чи може спричинити в майбутньому (див. пункти 33-34 вище).

49. Пам'ятаючи про характер проваджень у суді та покарання, про яке йдеться, Суд вважає, що порушення громадського спокою має розглядатися як "правопорушення" у значенні пункту 1 (c) статті 5 (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Бенгем проти Сполученого Королівства" від 10 червня 1996 року).

50. Отже, Суд визнає, що кожного із заявників заарештували і тримали під вартою з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні ним "правопорушення" або з метою запобігання вчиненню такого "правопорушення".

Він розгляне, чи була така підозра обґрунтованою з погляду законності (див. пункти 58-64).

2. Законність арешту і запобіжного затримання

51. Уряд наполягав, що арешт і запобіжне затримання заявників відповідає визнаному загальним правом повноваженню на арешт за фактичне порушення або обґрунтовану підозру в можливості вчинення порушення громадського спокою, як це передбачено в Законі про поліцію та докази у кримінальних справах 1984 року (див. пункт 29 вище). Умови, за яких може застосовуватися це повноваження, національні суди уточнили у справах Гаувелла, Персі та Нікола (див. пункти 25-28 вище), визнавши його достатньо конкретним і чітким.

Під час розгляду в Суді питання щодо затримання третього, четвертого та п'ятого заявників Уряд зазначив, що, якщо, на думку працівників поліції, дії заявників, які могли спричинити порушення громадського спокою, не мають об'єктивного виправдання, заявники мають право оскаржити законність арешту в національних судах. Оскільки вони не порушували такого провадження в суді, слід припускати, що їхній арешт є об'єктивно обґрунтованим.

52. Заявники наполягали на тому, що їхній арешт і запобіжне тримання під вартою були "незаконними" через недостатньо чітке визначення в англійському праві поняття "порушення громадського спокою" та відповідних повноважень на арешт.

По-перше, заявляли вони, якщо, як випливає з національного прецедентного права (див. пункт 27 вище), особа вчиняє порушення громадського спокою і якщо природними наслідками її поведінки будуть відповідні насильницькі дії з боку інших, то важко визначити, як далеко можна зайти в діях протесту в присутності тих, у кого ці дії викликають роздратування, не порушуючи спокою. По-друге, щоразу, коли виникають обґрунтовані підстави припускати можливе порушення громадського спокою, право на арешт надає поліції занадто широку свободу дій. По-третє, апеляційний суд виніс суперечливе рішення щодо визначення поняття "порушення громадського спокою" (див. пункти 25-26 вище).

53. Комісія визнала відсутність порушення пункту 1 статті 5, оскільки арешт і запобіжне тримання під вартою не були свавільними і немає жодних причин припускати будь-яку невідповідність внутрішньому праву.

54. Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" у пункті 1 статті 5 зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке позбавлення свободи відповідає меті статті 5 і не є свавільним (див. згадане вище рішення у справі Бенгема, с. 752-753, п. 40). Крім того, враховуючи важливість особистої свободи, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (див. рішення у справах "S.W. проти Сполученого Королівства" від 22 листопада 1995 року, серія A, N 335-В, с. 41-42, п. 35-36, та, mutatis mutandis, "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (N 1)" від 26 квітня 1979 року, серія A, N 30, с. 31, п. 49, і "Галфорд проти Сполученого Королівства" від 25 червня 1997 року).

55. У зв'язку з цим Суд зауважує, що поняття "порушення громадського спокою" впродовж останніх двадцяти років англійські суди тлумачили таким чином, що тепер встановлено: порушення громадського спокою має місце лише за наявності ризику завдання чи можливості завдання шкоди іншим особам чи їхній власності або якщо наслідки дій особи провокують інших на насильство (див. пункти 25-28 вище). Також зрозуміло, що особа може бути заарештована за спричинення порушення громадського спокою, коли є розумні побоювання спроби такого порушення (див. пункт 29 вище).

Отже, Суд вважає, що відповідні правові норми містять достатнє керівництво і сформульовані з чіткістю, якої вимагає Конвенція ( 995_004 ) (див., наприклад, рішення у справі "Ларісіс та інші проти Греції" від 24 лютого 1998 року).

56. Вирішуючи, чи арешт і затримання кожного із заявників здійснено відповідно до англійського права, Суд нагадує, що саме на національні органи влади покладається тлумачення та застосування внутрішнього права, передусім на суди. Оскільки недотримання норм внутрішнього права спричиняє порушення пункту 1 статті 5, Суд може і повинен здійснити свої повноваження для перегляду цього спірного питання (див. зазначене вище рішення у справі Бенгема, с. 753, п. 41).

57. Суд уже зазначав, що, згідно з нормами англійського права, особа може бути заарештована за спричинення порушення громадського спокою або на підставі розумного припущення, що вона може його спричинити. Тому Суд розгляне обставини арешту кожного заявника з метою визначення, чи брався до уваги один із цих критеріїв.

a) Перша і друга заявниці

58. Суд нагадує, що першу заявницю було заарештовано під час акції протесту проти полювання на шотландських куріпок. Зранку учасники протесту заважали полюванню. Близько полудня пані Стіл було заарештовано за те, що вона ходила перед особою, у якої в руках була рушниця, таким чином не даючи їй змоги стріляти (див. пункти 7-8 вище).

59. Другу заявницю було заарештовано у той час, коли вона цілий день простояла під ковшем екскаватора, а двадцять - двадцять п'ять учасників протесту періодично заважали працювати шляховикам (див. пункти 15-16 вище).

60. Суд зауважує, що національні суди, які розглядали ці справи, постановили, що кожний заявник спричинив або міг спричинити порушення громадського спокою (див. пункти 12-13, 18 і 33 вище).

Вивчивши подані йому докази, Суд не має підстав сумніватися у справедливості побоювань поліції стосовно того, що в разі продовження така поведінка заявників може викликати насильство з боку інших. Отже, арешти та запобіжне тримання під вартою першої і другої заявниць відповідають нормам англійського права. Більше того, немає підстав вважати, що позбавлення їх свободи було необґрунтованим.

61. Висновок - порушення пункту 1 статті 5 внаслідок арешту і запобіжного тримання під вартою першої та другої заявниць не було.

b) Третій, четвертий та п'ятий заявники

62. Повертаючись до пані Нідхем, п. Полдена та п. Коула, Суд нагадує, що їх було заарештовано біля Конференц-центру, де вони роздавали листівки і тримали транспаранти, протестуючи проти продажу зброї. Пізніше їх було затримано годин на сім і звільнено під заставу (див. пункти 21-22 вище).

63. Суд бере до уваги факт відсутності постанови національного суду з питання, чи відповідають арешт і затримання цих заявників нормам англійського права, оскільки обвинувачення вирішило відкликати з маґістратських судів обвинувачення про порушення спокою (див. пункт 24 вище), а заявники не вчинили цивільного позову проти поліції щодо неправомірного ув'язнення. Він зазначає, що Уряд не подав попереднього заперечення стосовно цього упущення заявників, і з огляду на це Суд не зобов'язаний вирішувати, чи скарга мала бути оголошена неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту (див. рішення у справі "Олссон проти Швеції (N 1)" від 24 березня 1988 року, серія A, N 130, с. 28, п. 56 та рішення у справі "Оупен Дор" і "Даблін Вел Вумен" проти Ірландії" від 29 жовтня 1992 року, серія A, N 246-А, с. 23, п. 46).

64. Визнавши наявність достатніх для арешту цих трьох осіб доказів, Суд не бачить причини розглядати їхній протест інакше, ніж абсолютно мирний. Він не вбачає жодної ознаки того, що вони значною мірою перешкоджали чи намагалися перешкодити учасникам конференції або діяли з метою спровокувати прояви насильницьких дій. Фактично у їхній поведінці не було нічого такого, що могло б виправдати побоювання поліції щодо можливості виникнення порушення громадського спокою.

На цій підставі, через відсутність будь-якого рішення національного суду з цього питання, Суд не вважає, що їхній арешт, а пізніше і тримання під вартою упродовж семи годин відповідають нормам англійського права настільки, щоб вважатися "законними" у значенні пункту 1 статті 5.

65. З цього випливає, що стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників було допущено порушення пункту 1 статті 5.

B. Затримання першої та другої заявниць внаслідок їхньої відмови взяти зобов'язання

1. Класифікація відповідно до пункту 1 статті 5

66. Уряд погодився, що затримання першої та другої заявниць внаслідок їхньої відмови взяти зобов'язання відбулося в межах дії пункту 1 (a) статті 5 через те, що наказ про покладення зобов'язання, який вимагає визнання судом того, що обвинувачений порушував громадський спокій, був аналогічним засудженню за кримінальне правопорушення. Далі, або як альтернатива, затримання підпадало під дію пункту 1 (b) статті 5 тому, що заявниць було ув'язнено внаслідок їхньої відмови виконати наказ про взяття зобов'язань дотримуватися громадського спокою.

67. Заявниці вважали, що повноваження вимагати зобов'язання дотримуватися громадського спокою належать до санкцій у кримінальних справах. Але вони заперечували, що ув'язнення пані Стіл та пані Луш внаслідок їхньої відмови взяти зобов'язання можуть бути обґрунтованими за пунктом 1 (b) статті 5 через те, що в їхньому поданні вимога в загальних словах "дотримуватися спокою" не була достатньо конкретною і точною, щоб дорівнювати "зобов'язанню, передбаченому законом".

68. Комісія вирішила, що, хоча й можна сказати, що перша і друга заявниці були "засуджені компетентним судом", пункт 1 (a) статті 5 вимагає причинного зв'язку між засудженням та запобіжним ув'язненням, який було порушено у цій справі, оскільки не було рішення маґістратського суду щодо вчинення заявницями порушення громадського спокою, яке призвело до їх затримання, а було тільки рішення щодо їхньої відмови взяти зобов'язання. У будь-якому разі, затримання відповідало пункту 1 (b) статті 5.

69. Суд нагадує, що під час розгляду справи за статтею 115 Закону 1980 року (див. пункти 10 і 32 вище) Суд корони в Тіссайді розпорядився, щоб перша заявниця погодилася взяти зобов'язання дотримуватися громадського спокою і добре поводитися протягом дванадцяти місяців, сплативши заставу в 100 британських фунтів стерлінґів. Коли вона відмовилася виконати це розпорядження, її було ув'язнено на двадцять вісім днів (див. пункт 13 вище).

Друга заявниця так само отримала наказ маґістратського суду Редбріджа, відповідно до статті 115 Закону 1980 року, взяти зобов'язання дотримуватися громадського спокою і добре поводитися протягом дванадцяти місяців зі сплатою застави в сумі 100 британських фунтів стерлінґів. Коли вона відмовилася виконати наказ, її було ув'язнено на сім днів (див. пункт 18 вище).

70. Отже, на думку Суду, обидві заявниці були ув'язнені за невиконання наказу Суду, а це дозволено пунктом 1 (b) статті 5.

У зв'язку з питанням "законності" (див. пункти 74-78 нижче) Суд розгляне, чи накази про взяття зобов'язань, видані заявницям, були достатньо чітко сформульовані, відповідно до пункту 1 статті 5.

2. Законність затримання заявниць за їхню відмову взяти зобов'язання

71. З національного прецедентного права, заявив Уряд, зрозуміло, що наказ про взяття зобов'язання дотримуватися громадського спокою та добре поводитися вимагає від особи, яка взяла таке зобов'язання, уникати поведінки з елементами насильства або загрози насильства чи безпідставного створення ситуації, за якої може виникнути ризик насильства. Маґістратські суди діяли в межах закону, ув'язнивши пані Стіл та пані Луш за відмову взяти такі зобов'язання.

72. Заявниці стверджували, що, по-перше, було незрозуміле, яка поведінка може призвести до наказу про взяття зобов'язання дотримуватися громадського спокою та доброї поведінки, і, по-друге, яка поведінка означає порушення такого наказу, і що вираз contra bonos mores, зокрема, дуже нечіткий (див. пункт 35 вище). Крім того, не було встановлено обмеження можливого строку дії наказу, суми застави або, згідно з положеннями загального права, строку затримання за відмову виконати наказ.

73. Комісія дійшла висновку, що, за англійським правом, затримання було законним, а з огляду на те, що заявниці могли його уникнути, погодившись узяти зобов'язання, не було свавільним.

74. Суд розгляне затримання заявниць та накази про взяття зобов'язань з погляду вимог "законності" відповідно до пункту 1 статті 5 (див. пункт 54 вище).

75. Спочатку він з'ясує, чи достатньо чітко було сформульоване внутрішньодержавне законодавство, щоб дати заявницям змогу передбачити наслідки своїх дій.

У зв'язку з цим він нагадує свій висновок (у пункті 55 вище), що елементи порушення громадського спокою достатньою мірою визначені в англійському праві. Більше того, з положень статті 115 Закону 1980 року та відповідного прецедентного права (див. пункти 31 - 33 вище) зрозуміло, що, коли маґістратські суди впевнені, на підставі прийнятних доказів, що особа вчинила порушення громадського спокою та є реальний ризик того, що вона знову його вчинить, від обвинуваченого можна вимагати зобов'язання дотримуватися порядку та доброї поведінки. Зрештою, зрозуміло й те, що в разі відмови обвинуваченого виконати такий наказ він може бути ув'язнений на строк до шести місяців (там само).

Отже, Суд упевнився, що заявниці могли передбачити, що в разі такого поводження природним наслідком їхньої поведінки буде спонукання інших до насильства, і тоді вони можуть отримати наказ про взяття зобов'язання дотримуватися громадського спокою, а в разі відмови можуть бути ув'язнені.

76. Суд також розгляне питання, чи накази, видані заявницям, були достатньо чіткими, щоб вважатися "законними наказами суду".

З цього приводу він зауважує, що накази були сформульовані нечітко та в загальних словах; вислів "добре поводитися" був особливо разючим і мало пояснював особі, що мала взяти зобов'язання, яка саме поведінка є порушенням громадського спокою. Втім, у справі кожної заявниці наказ про взяття зобов'язання видавався після рішення суду про вчинення нею порушення громадського спокою.

Розглянувши всі обставини, Суд упевнився, що в контексті справи цілком зрозуміло, що заявницям поставили вимогу погодитися утримуватися надалі від подібних порушень громадського спокою впродовж наступних дванадцяти місяців.

77. Нарешті, зазначає Суд, немає жодної підстави вважати, що маґістратські суди діяли поза своєю юрисдикцією або що накази про взяття зобов'язань чи наступне ув'язнення заявниць не відповідали англійському праву з будь-якої іншої причини.

78. Отже, порушення пункту 1 статті 5 стосовно затримання першої та другої заявниць внаслідок їхньої відмови взяти зобов'язання допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

79. Усі заявники скаржилися, що в англійському законодавстві відсутнє право на відшкодування за арешт і затримання, що є порушенням Конвенції ( 995_004 ), але відповідає національному праву, тимчасом як пункт 5 статті 5 Конвенції передбачає:

"Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування шкоди".

80. Уряд заявив, що, оскільки не було порушення пункту 1 статті 5, пункт 5 статті 5 не застосовується.

Натомість він зазначив, що, якщо арешт або затримання суперечить англійському праву, заявники могли б вчинити цивільний позов проти поліції за неправомірне ув'язнення.

81. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 ґарантує захищене позовом право на відшкодування шкоди тим, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення інших положень статті 5 (див. згадане вище рішення у справі Бенгема, с. 755, п. 50).

82. З огляду на висновок Суду про відсутність порушення пункту 1 статті 5 стосовно першої та другої заявниць, він зазначає, що застосування пункту 5 статті 5 у цих справах є неприйнятним.

83. Суд постановив, що стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників було допущено порушення пункту 1 статті 5, оскільки Суд не певен у тому, що арешт і подальше ув'язнення відповідає внутрішньому законодавству. Втім, з цього приводу він зауважив, що заявники можуть вчинити проти поліції цивільні позови з вимогою відшкодування шкоди (див. пункт 63 вище). Отже, Суд вважає, що ці заявники мають у своєму розпорядженні "захищене позовом право на відшкодування шкоди", тому порушення пункту 5 статті 5 у цій справі не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 (a) СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

84. Перша та друга заявниці скаржилися на те, що їм не було надано достатньо детальної характеристики обвинувачень, висунутих проти них, що є порушенням пункту 3 (a) статті 6 Конвенції ( 995_004 ), в якому стверджується:

"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину, має щонайменше такі права:

а) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;

..."

Вони стверджували, що, оскільки "порушення громадського спокою" є дуже загальним обвинуваченням, конкретна поведінка кожної заявниці, що лежить в основі кожного обвинувачення, має бути точно визначена.

85. Уряд зауважив, що в межах десяти годин арешту перша заявниця отримала протокол, у якому повідомлялося, що її обвинувачено в порушенні громадського спокою, всупереч статті 115 Закону 1980 року, в конкретний день і в конкретному місці (див. пункт 10 вище). Друга заявниця отримала подібну інформацію через 1 годину і 15 хвилин після арешту (див. пункт 16 вище). За поданням Уряду, з яким погодилася Комісія, цього було досить, щоб відповідати вимогам пункту 3 (a) статті 6.

86. Суд нагадує свій висновок, наведений вище (пункт 49), що порушення громадського спокою має розглядатися як "правопорушення" в контексті Конвенції ( 995_004 ). Отже, пункт 3 (a) статті 6 є застосовним.

87. Так само, як і Комісія, Суд вважає, що деталі, наведені в обвинувальних висновках, наданих першій і другій заявницям (див. пункти 10 та 16 вище), були достатніми, щоб відповідати вимогам цієї статті (див. рішення у справі "Брожичек проти Італії" від 19 грудня 1989 року, серія A, N 167, с. 18-19, п. 42).

Отже, порушення пункту 3 (a) статті 6 не було.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

88. Усі заявники скаржилися, що заходи, які було застосовано проти них, є порушенням їхніх прав на свободу вираження поглядів, закріплених статтею 10 Конвенції ( 995_004 ), у якій сказано:

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів...

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або інших прав осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду".

89. Суд повинен визначити, чи оскаржувані заходи відповідали втручанню у право заявників на свободу вираження поглядів, і якщо так, то чи були вони "встановлені законом", відповідали законній меті і були "необхідними в демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 6.

A. Втручання

90. Уряд наголошував, що акції протесту першої та другої заявниць не мали мирного характеру, а отже, стаття 10 у цьому випадку не застосовується.

91. Комісія вирішила, що заходи, вжиті стосовно кожного з п'яти заявників, становлять втручання в їхні права за статтею 10.

92. Суд нагадує, що першу та другу заявниць було заарештовано під час акцій протесту проти полювання на шотландських куріпок та розширення автошляху, відповідно (див. пункти 7 та 15-16 вище), їхній протест справді мав форму фізичного перешкоджання, за що заявниць було засуджено, але Суд, попри це, вважає, що вони виражали свої погляди в розумінні статті 10 (див., наприклад, рішення у справі "Чорхерр проти Австрії" від 25 серпня 1993 року, серія A, N 266-В, с. 35, п. 23). Отже, заходи, вжиті щодо заявниць, становили втручання в їхнє право на свободу вираження поглядів.

93. Стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників - безперечно, їх арешт і затримання були втручанням у права, ґарантовані статтею 10.

B. "Встановлені законом"

94. Суд нагадує свої згадувані вище висновки (пункти 61, 78 та 65 вище) про те, що заходи, вжиті щодо першої та другої заявниць, були законними і відповідали положенням пункту 1 статті 5, але стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників вони такими не були.

Оскільки вимога пункту 2 статті 10 про те, що втручання у здійснення свободи вираження поглядів має бути "встановлене законом", рівнозначна вимозі, передбаченій у пункті 1 статті 5, про те, що будь-яке позбавлення свободи має бути "законним" (див. пункт 54 вище), арешт і затримання першої та другої заявниць були "встановлені законом", згідно з пунктом 2 статті 10, але щодо третього, четвертого та п'ятого заявників вони такими не були (див. пункт 64 вище).

C. Законна мета

95. Суд не обговорював питання про те, що оскаржувані заходи мали одну чи більше законних цілей, перелічених у пункті 2 статті 10.

96. Суд вважає, що арешт і запобіжне тримання під вартою кожного із заявників мали законні цілі - запобігти заворушенню та захистити права інших осіб.

97. Дещо іншою є позиція стосовно затримання першої та другої заявниць після їхньої відмови взяти зобов'язання. У цьому випадку Суд вважає, що метою покладення зобов'язань на заявниць було утримання їх від порушення громадського спокою в майбутньому. Отже, самі накази про покладення зобов'язань мали на меті запобігти заворушенню і захистити права інших осіб. Проте, відмовившись виконати ці накази, заявниці певною мірою піддавали сумніву авторитет суддів, які видали ці накази. З цієї причини подальше ув'язнення мало на меті не лише утримання від порушень спокою в майбутньому, а й підтримання авторитету суду, відповідно до пункту 2 статті 10.

D. "Необхідні в демократичному суспільстві"

98. Уряд стверджував, що заходи щодо заявників були вжиті у межах дозволеного органам державної влади критерію оцінювання і відповідали поставленим цілям, особливо з огляду на той факт, що поліція була змушена приймати рішення у важких умовах з метою збереження громадського порядку. До заявників було застосовано запобіжне тримання під вартою лише до того часу, коли вони могли постати перед суддями, у кожній справі - наступного робочого дня після арешту. Затримання дало змогу запобігти їхньому поверненню на місце акції протесту і вчиненню нових порушень громадського спокою. Нарешті, затримання першої та другої заявниць після їхньої відмови взяти зобов'язання також було пропорційним, якщо взяти до уваги те, що кожна з них замість цього повинна була виконати законні і більш поблажливі судові накази.

99. Заявники наполягали, що вжиті стосовно них заходи були непропорційними.

По-перше, вони стверджували, що, з огляду на ненасильницький характер акції протесту, арешт був занадто суворим заходом, оскільки він повністю позбавив їх подальшої можливості брати участь у демонстрації, а загроза арешту мала "охолоджувальний" ефект на здійснення прав, передбачених статтею 10. По-друге, вони стверджували, що кожного було затримано на тривалий час, коли можна було б застосувати інші, менш обмежувальні заходи.

Нарешті, перша та друга заявниці твердили, що їхню свободу на протест було б безпідставно обмежено, якби вони погодилися з нечіткими і загальними формулюваннями наказів про покладення зобов'язань, і що їх було ув'язнено на тривалий час через їхню незгоду з такими обмеженнями.

100. Комісія вирішила, що за всіх обставин заходи щодо першої та другої заявниць не були непропорційними, тоді як заходи, застосовані до третього, четвертого та п'ятого заявників, становили порушення статті 10.

101. Як часто зауважував Суд, свобода вираження поглядів є суттєвим підґрунтям демократичного суспільства та однією з головних умов його розвитку і самовираження кожної особи (див. рішення у справі "Інкал проти Туреччини" від 9 червня 1998 року). Держави справді мають певну свободу розсуду в оцінюванні необхідності втручання у здійснення свободи вираження поглядів та меж такого втручання, особливо коли йдеться про вибір розумних і належних засобів, які забезпечують мирне проходження законних акцій (див. згадане вище рішення у справі Чорхерра, с. 37, п. 31). Але таке оцінювання здійснюється під контролем Суду, який повинен упевнитися, що кожне таке втручання було пропорційним до законної мети і враховувало важливість принципу свободи вираження поглядів (там само).

Оскільки щодо кожного заявника існують різні фактори, Суд розглядатиме кожну справу окремо.

1. Перша заявниця

102. Суд нагадує, що на знак протесту проти полювання на шотландських куріпок перша заявниця стала перед озброєним учасником полювання, фізично заважаючи йому стріляти, її було заарештовано і затримано приблизно на сорок чотири години, перш ніж вона постала перед маґістратським судом, а потім звільнено. Під час розгляду справи її було оштрафовано на 70 британських фунтів стерлінґів за правопорушення, передбачене Законом про громадський порядок 1986 року, а за порушення громадського спокою їй було наказано взяти зобов'язання на 12 місяців та сплатити заставу розміром 100 британських фунтів стерлінґів. Після того як вона відмовилася зробити це, її було ув'язнено на двадцять вісім днів.

103. Суд не має сумніву, що заходи, вжиті стосовно пані Стіл, особливо тривалий час затримання, є серйозним втручанням у здійснення нею права на свободу вираження поглядів. Але потрібно також взяти до уваги небезпеку, яку несла в собі особлива форма протесту заявниці, та ризик порушення порядку з боку демонстрантів, які чинили перепони учасникам полювання, коли ті намагалися в законний спосіб проводити своє дозвілля.

104. За цих обставин Суд не вважає, що дії поліції, яка заарештувала пані Стіл і забрала її з місця демонстрації, були непропорційними.

105. Пізніше заявницю було затримано приблизно на сорок чотири години. З протоколу затримання зрозуміло, що поліція вважала за необхідне запобігти подальшому порушенню громадського спокою та забезпечити явку заявниці до суду (див. пункт 9 вище).

Безсумнівно, у такій справі, як ця, сорок чотири години - тривалий строк затримання. Але Суд нагадує, що поведінка пані Стіл перед арештом створила небезпеку значного фізичного ушкодження як їй самій, так і іншим і була частиною акції протесту проти полювання на шотландських куріпок, що загрожувала перерости в безладдя та прояви насильства. Особливо ж беручи до уваги ризик відновлення нею, у разі звільнення, акцій протесту проти польових видів спорту і можливі наслідки, які поліція оцінила правильно, Суд не вважає, що затримання було непропорційним.

106. Суд повинен також розглянути заходи, вжиті щодо заявниці після судової процедури та апеляції (див. пункти 12-13 вище).

Він нагадує свій наведений вище висновок, що, видавши пані Стіл наказ про взяття зобов'язання дотримуватися громадського спокою та добре поводитися, суд фактично поставив умову, щоб вона погодилася утримуватися протягом року від подальшого спричинення порушення спокою (див. пункт 76 вище). Знову ж таки беручи до уваги небезпеку наслідків обраної нею форми протесту та громадський інтерес у недопущенні такої поведінки, Суд не вважає ані видання наказу, ані штраф у сумі 70 британських фунтів стерлінґів надмірними за даних обставин.

107. Заявницю було заарештовано через відмову виконати наказ про взяття зобов'язання. Суд погоджується з висновком Комісії про те, що національний суд на законній підставі розцінив її відмову як ствердження того, що, незважаючи на судовий наказ, вона вважала свою поведінку під час акції протесту обґрунтованою і мала намір поводитися так само й надалі. За цих обставин, беручи до уваги не лише мету стимулювання, про яку йшлося вище, а й важливість підтримки верховенства права та авторитету суддів у демократичному суспільстві (див. пункт 97 вище та згадуване рішення у справі "Санді Таймс" (N 1), с. 34, п. 55), Суд не вважає, що ув'язнення заявниці навіть на такий строк, як двадцять вісім днів, за відмову виконати судовий наказ є непропорційним.

2. Друга заявниця

108. Друга заявниця брала участь в акції протесту проти розширення автошляху, стоячи перед механізмами з метою перешкодити проведенню інженерних робіт, її було заарештовано і затримано приблизно на сімнадцять годин, перш ніж вона постала перед маґістратським судом, і пізніше було ув'язнено на сім днів за відмову взяти зобов'язання (див. пункти 15-18 вище).

109. Суд звернувся до своїх обґрунтувань та рішень стосовно справи першої заявниці (пункти 103-107 вище). Хоча ризик порушення порядку, спричинений поведінкою пані Луш, був, можливо, менш серйозним, ніж у випадку з першою заявницею, судді, незважаючи на це, вирішили, що вона діяла у спосіб, який міг спричинити порушення громадського спокою, а отже, Суд не бачить підстав сумніватися у такому висновку (див. пункт 60 вище). Беручи до уваги важливість підтримання громадського порядку та захисту прав інших, а також необхідність підтримання авторитету суду, заходи, вжиті щодо другої заявниці, не були непропорційними.

3. Третій, четвертий та п'ятий заявники

110. Суд нагадує свій наведений вище висновок, що заходи щодо пані Нідхем, п. Полдена та п. Коула не були "законними" або "встановленими законом", ось чому він не впевнений, що поліція мала обґрунтовані підстави вважати, що мирні акції протесту з боку заявників могли спричинити порушення громадського спокою (див. пункт 94 вище). З тих самих причин, які визначено у пункті 64 вище, він вважає, що втручання у здійснення заявниками свого права на свободу вираження поглядів було непропорційним до цілей запобігання порушенню порядку та захисту прав інших, а отже, й не було "необхідним у демократичному суспільстві".

4. Висновок

111. Таким чином, заходи, вжиті щодо першої та другої заявниць, не були порушенням статті 10, тимчасом як заходи щодо третього, четвертого та п'ятого заявників становили порушення.

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

112. Заявники скаржилися, що оскаржувані заходи також є порушенням статті 11 Конвенції ( 995_004 ), в якій сказано:

"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління".

113. Суд вважає, що ця скарга порушує питання, які вже вирішувалися за статтею 10. З цієї причини її розгляд не є необхідним.

VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

114. Перша та друга заявниці стверджували, що було допущено порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ), в якій сказано:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції ( 995_004 ), порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

115. Комісія у своїй доповіді зробила висновок, що скарги заявників щодо статті 13 "значною мірою стосуються державного права Сполученого Королівства", і не визнала факту порушення з тієї причини, що стаття 13 не може тлумачитися як засіб правового захисту проти внутрішнього права, яке вважається таким, що суперечить Конвенції ( 995_004 ), або як засіб судового перегляду такого права.

116. Втім, за винятком голослівного твердження в меморандумах заявників про те, що "перша та друга заявниці вимагали визнати порушення статті 13 з огляду на відсутність засобів правового захисту у зв'язку з їхнім затриманням за відмову взяти зобов'язання", заявниці не подали Судові жодної аргументації стосовно цієї скарги.

117. За обставин, коли не підтверджено намір підтримати скаргу, Суд не вважає за необхідне розглядати її з власної ініціативи.

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

118. Заявники вимагали справедливої сатисфакції відповідно до статті 50 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає:

"Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з цієї Конвенції ( 995_004 ), і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

119. Суд нагадує, що порушення Конвенції ( 995_004 ) було визнано лише стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників. Отже, Суд не розглядатиме вимог першої та другої заявниць щодо справедливої сатисфакції.

A. Моральна шкода

120. Заявники вимагали компенсації за моральну шкоду.

121. Уряд наполягав на тому, що визнання порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

122. Суд нагадує, що пані Нідхем, п. Полден та п. Коул були ув'язнені на сім годин кожен за мирне здійснення свого права на свободу вираження поглядів. Він присудив кожному з них 500 британських фунтів стерлінґів як компенсацію за моральну шкоду,

B. Судові витрати

123. Загальна сума судових витрат, сплати якої вимагали всі п'ятеро заявників, становила 53889,62 фунта стерлінґів (включно із податком на додану вартість).

124. Уряд доводив, що, оскільки Суд підтримав лише частину скарг заявників, то сплаті підлягає лише частина судових витрат. Він також піддав сумніву доцільність залучення трьох юрисконсультів до цієї справи.

125. Беручи до уваги той факт, що він визнав порушення лише частини скарг останніх трьох заявників, та керуючись принципом справедливості, Суд постановив присудити 20000 британських фунтів стерлінґів за судові витрати, включаючи податок на додану вартість, але з вирахуванням суми, сплаченої Радою Європи як правова допомога.

C. Відсоткова ставка у разі несвоєчасної сплати

126. Згідно з наявною в Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка у Сполученому Королівстві станом на день постановлення цього рішення становить 7,5% на рік.

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати скарги заявників на підставі пункту 3 статті 5, пункту 2 статті 6, пунктів 3 (b) та (c) статті 6, статті 11 та 13 Конвенції ( 995_004 ).

2. Постановляє сімома голосами проти двох, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) стосовно арешту та запобіжного затримання першої заявниці.

3. Постановляє одноголосно, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) стосовно арешту та запобіжного затримання другої заявниці.

4. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) стосовно арешту і запобіжного затримання третього, четвертого та п'ятого заявників.

5. Постановляє вісьмома голосами проти одного, що порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) стосовно затримання першої та другої заявниць за відмову взяти на себе зобов'язання не було.

6. Постановляє одноголосно, що порушення пункту 5 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) не було.

7. Постановляє одноголосно, що порушення пункту 3 (a) статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не було.

8. Постановляє п'ятьма голосами проти чотирьох, що порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) стосовно першої заявниці не було.

9. Постановляє сімома голосами проти двох, що порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) стосовно другої заявниці не було.

10. Постановляє одноголосно, що було допущено порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) стосовно третього, четвертого та п'ятого заявників.

11. Постановляє одноголосно:

a) що в межах трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити третьому, четвертому та п'ятому заявникам 500 (п'ятсот) британських фунтів стерлінґів кожному за завдану моральну шкоду;

b) що в межах трьох місяців держава-відповідач повинна компенсувати третьому, четвертому та п'ятому заявникам судові витрати на загальну суму 20000 (двадцять тисяч) британських фунтів стерлінґів, з вирахуванням 46747 (сорока шести тисяч семисот сорока семи) французьких франків, конвертувавши цю суму в британські фунти стерлінґів відповідно до курсу, встановленого на день постановлення цього рішення, разом з податком на додану вартість, який може підлягати сплаті;

c) простий відсоток 7,5% має нараховуватися на визначені суми зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку.

12. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбург, 23 вересня 1998 року.

Підпис:  Рудольф Бернхардт,
          Голова Суду

Підпис:  Герберт Пецольд,
          Секретар Суду

Згідно з пунктом 2 статті 51 Конвенції ( 995_004 ) та пунктом 2 правила 53 Реґламенту Суду ( 980_067 ) "A", до цього рішення додано такі окремі думки:

a) окрема думка п. Тора Вільялмссона та пані Палм, що частково не збігається з позицією більшості;

b) окрема думка п. Валтікоса та п. Макарчика, що частково не збігається з позицією більшості.

Парафовано: R.B. Парафовано: H.P.

ОКРЕМА ДУМКА суддів Тора Вільялмссона та Палм, яка частково не збігається з позицією більшості

У пунктах 105 та 107 цього рішення більшість наших колег дійшла висновку, що ані запобіжне затримання першої заявниці протягом сорока чотирьох годин після арешту 22 серпня 1992 року, ані її ув'язнення протягом двадцяти восьми днів через відмову погодитися з наказом про взяття зобов'язання не були непропорційними за особливих обставин її справи. Оцінюючи аргументи, які мають стосунок до справи та викладені у пунктах 102-107 рішення, ми дійшли висновку, що строки позбавлення свободи були непропорційно тривалими і що було допущено порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ) стосовно першої заявниці.

ОКРЕМА ДУМКА суддів Валтікоса та Макарчика, яка частково не збігається з позицією більшості

Незважаючи на те, що ми поділяємо думку та висновки палати з більшості питань цієї справи, є один пункт, до якого ми не можемо приєднатися.

Це справа першої заявниці пані Гелен Стіл, яка під час акції протесту проти полювання на шотландських куріпок чинила перешкоду, рухаючись перед учасником полювання таким чином, щоб не давати йому змоги стріляти. Її посадили у поліційний автомобіль і затримали на сорок чотири години, після чого висунули обвинувачення. Суд наклав на неї штраф у розмірі 70 британських фунтів стерлінґів і, відповідно до Закону 1980 року, розпорядився, щоб вона погодилася взяти зобов'язання на дванадцять місяців. Пані Стіл відмовилася взяти зобов'язання, які вона вважала нечітко сформульованими, і її було ув'язнено на двадцять вісім днів.

Ми не можемо розглядати ці заходи як такі, що відповідають букві та духові Конвенції ( 995_004 ). Передусім у цьому випадку суддя діяв упереджено не тоді, коли засудив її за правопорушення, яке вона вчинила, а тоді, коли вимагав від неї зобов'язань, сформульованих дуже нечітко; під страхом кримінальної відповідальності він здійснював "право держави застосовувати насильство для додержання законності" (imperium), покладене на нього законом, і, на нашу думку, такий наказ, який до того ж уже не вважається кримінальним покаранням, виходить за межі поняття судового рішення, на яке посилається Конвенція.

Звісно, це питання спірне. Але в будь-якому разі незаперечним є те, що затримати на сорок чотири години, а потім засудити до двадцятивосьмиденного ув'язнення особу, яка, хоч і в надзвичайний спосіб - підстрибуючи перед учасником полювання, перешкоджала йому вбити пернатого друга, є настільки вочевидь надмірним, особливо в країні, яка відома своєю любов'ю до тварин, що, на нашу думку, дорівнює порушенню Конвенції ( 995_004 ).

З цієї причини ми голосували проти рішення більшості щодо пунктів 2 і 9 резолютивних положень, а я (суддя Валтікос) голосував також проти рішення більшості щодо пункту 5.