РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Case of Immobiliare Saffi v. Italy)

(Заява N 22774/93)

Страсбург, 28 липня 1999 року

У справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії"

Європейський суд з прав людини, засідаючи - відповідно до статті 27 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) ( 995_004 ) з урахуванням положень Протоколу N 11 ( 994_536 ) та відповідних положень Регламенту Суду ( 980_067 ) - Великою палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Л.Вільдхабер, Голова Суду

п. М.Пеллонпя

п. А.Пастор Рідруехо

п. Л.Феррарі Браво

п. Л.Кафліш

п. П.Куріс

пані Р.Тюрмен

п. Ж.-П.Коста

пані Ф.Тюлкен

пані В.Стражницька

п. М.Фішбах

п. В.Буткевич, Україна

п. Х.Касадеваль

п. Дж.Хедііан

пані Х.С.Грев

п. Р.Марусте

пані С.Ботучарова,

а також пані Мод де Бур-Буквіккіо, заступник Секретаря Суду, після наради за зачиненими дверима 20 травня, 30 червня і 7 липня 1999 року, постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:

Процедура

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Італії (Уряд) 4 грудня 1998 року і 25 січня 1999 року відповідно, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 і колишньою статтею 47 Конвенції ( 995_004 ). Справу розпочато за заявою (N 22774/93) проти Італії, поданою до Комісії, згідно з колишньою статтею 25, 23 вересня 1993 року компанією "Іммобільяре Саффі", що зареєстрована в Італії.

Комісія у своєму запиті та Уряд у своїй заяві посилалися на колишні статті 44 і 48 та на заяву, якою Італія визнала обов'язкову юрисдикцію Суду (колишня стаття 46). Метою заяви і запиту було отримання висновку про те, чи розкривають факти у справі порушення державою-відповідачем її зобов'язань за статтею 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) та пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

2. 11 січня 1999 року компанія-заявниця призначила п. Ніно Амадеї, члена адвокатського об'єднання м. Ліворно, своїм адвокатом, що представлятиме її (пункт 3 статті 36 і стаття 71 Регламенту Суду ( 980_067 ).

3. Відповідно до положень пункту 4 статті 5 Протоколу N 11 ( 994_536 ), справу було передано до Великої палати Суду. До складу Великої палати увійшов за посадою п. Б.Конфорті, суддя, обраний від Італії (пункт 2 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) та пункт 4 правила 24 Регламенту ( 980_067 ), п. Вільдхабер, Голова Суду, пані Е.Палм, заступник Голови Суду, п. М.Пеллонпя, голова секції, та п. Ж.-П.Коста і п. М.Фішбах, заступники голів секцій (пункт 3 статті 27 та пункт 3 правила 24). Іншими призначеними членами Великої палати були: п. Дж.Бонелло, п. П.Куріс, п. Р.Тюрмен, пані Ф. Тюлкен, пані В. Стражницька, п. В. Буткевич, п. Х.Касадеваль, пані Х.С.Грев, п. А.Б.Бака, п. Р.Марусте і пані С.Ботучарова (пункти 3 та 5 (b) і (c) правила 24 і пункт 4 правила 100).

4. Згодом п. Конфорті, що брав участь у розслідуванні справи Комісією, вийшов зі складу Великої палати (правило 28 ( 980_067 ). Замість нього Уряд призначив п. Л.Феррарі Браво, суддю, обраного від Сан-Марино (пункт 2 статті 27 Конвенції ( 995_004 ) та пункт 1 правила 29).

5. Велика палата вирішила не пропонувати Комісії призначити представника (правило 99 ( 980_067 ).

6. Після консультації з уповноваженою особою Уряду п. У.Ліанца та адвокатом компанії-заявниці Велика палата вирішила, що немає потреби проводити слухання.

7. Пізніше п. А.Пастор Рідруехо, п. Л.Кафліш та п. Дж.Хедііан заступили, відповідно, пані Палм, п.Бонелло та п. Баку, що не мали змоги брати участь у подальшому розгляді справи (пункт 5 (b) правила 24 ( 980_067 ).

Щодо фактів

I. Конкретні обставини справи

8. "I.B.", будівельна компанія, була власником квартири в м. Ліворно. Цю квартиру компанія передала L.B. в оренду.

9. Рекомендованим листом від 20 квітня 1983 року компанія поінформувала орендаря, що вона має намір припинити чинність орендного договору зі спливом його строку 31 грудня 1983 року, і звернулася до нього з проханням звільнити приміщення до цієї дати.

10. У листопаді 1983 року компанія "I.B." вручила орендарю попередження про звільнення квартири, але він відмовився зробити це.

11. У судовому наказі, врученому орендарю у листопаді 1983 року, компанія "I.B." повторно заявила про свій намір припинити чинність орендного договору і викликала орендаря до Ліворнського магістрату.

12. 21 листопада 1983 року Ліворнський магістрат підтвердив чинність попередження звільнити приміщення і наказав, що це має бути зроблено до 30 вересня 1984 року. 7 грудня 1983 року цю ухвалу було забезпечено правовою санкцією.

13. 30 травня 1985 року компанія "I.B." вручила орендареві попередження з вимогою звільнити приміщення. 26 вересня 1985 року вона вручила орендарю повідомлення про те, що наказ про виселення буде виконано у примусовому порядку судовим виконавцем 19 листопада 1985 року. Судовий виконавець кілька разів безуспішно намагався виконати цей наказ (19 листопада 1985 року, 28 березня, 30 вересня і 17 грудня 1986 року, 4 квітня та 21 грудня 1987 року).

14. Компанія "Іммобільяре Саффі" стала власником цієї квартири у 1988 році, після об'єднання, зокрема, з компанією "I.B.". Вона підтримала процедуру щодо примусового виконання рішення суду.

15. У період від 15 грудня 1988 року до 9 січня 1996 року судовий виконавець зробив одинадцять спроб виконати наказ суду про виселення у примусовому порядку (15 грудня 1988 року, 9 червня і 30 жовтня 1989 року, 30 жовтня 1990 року, 17 лютого і 17 травня 1991 року, 18 травня 1992 року, 15 травня 1993 року, 8 лютого 1994 року, 13 січня 1995 року і 9 січня 1996 року). Жодна спроба не принесла успіху, оскільки існували нормативні акти, що передбачали можливість відстрочення виконання судового наказу про виселення або виконання такого наказу за графіком черговості, що не давало компанії-заявниці змоги звернутися по допомогу поліції.

16. До березня 1989 року, коли набрав чинності Закон N 61 від 21 лютого 1989 року, який передбачає виконання судових наказів про виселення за графіком черговості, начальник поліції м. Ліворно одержав клопотання про надання поліційної допомоги у 1186 справах: 354 справи, що стосувалися заборгованості орендної плати, 56 - з вимогою власника повернути приміщення в його розпорядження, 55 - інші причини та 722 (включно зі справою компанії-заявниці) - у зв'язку зі спливом чинності орендного договору.

16 травня 1989 року і 19 лютого 1990 року начальник поліції видав розпорядження, що рішення про надання поліційної допомоги ухвалюватимуться з урахуванням критеріїв, викладених у Законі N 61/89, а саме: порядку визначених законодавством пріоритетів, дати подання клопотання про таку допомогу, будь-яких конкретних обставин кожної окремої справи, а також виходячи з вимоги, що 30% від загальної кількості наказів про виселення, строк яких уже закінчився, мають виконуватися у примусовому порядку щомісяця.

17. У відповідь на запитання канцелярії Суду адвокат компанії-заявниці 30 квітня 1999 року повідомив, що 11 квітня 1996 року, у зв'язку зі смертю орендаря, квартиру було повернуто її власникові.

II. Відповідне національне право і практика

18. З 1947 року органи державної влади Італії часто втручалися в законодавство про оренду житла, намагаючись забезпечити контроль у цій сфері. Це робилося за допомогою встановлення фіксованих розмірів орендної плати (іноді цей контроль послаблювався, коли Уряд видавав нормативні акти про збільшення орендної плати), виданням нормативних актів, що подовжували строк усіх діючих договорів про оренду, а також відстроченням, призупиненням чи запровадженням черговості примусового виконання наказів про виселення.

A. Законодавче подовження строку чинності договорів оренди

19. Останнім нормативним актом, що подовжував строк усіх, за винятком невеликої кількості окремих категорій, чинних договорів про оренду, був Закон N 392 від 27 липня 1978 року (Закон N 392/78), чинність якого, залежно від дати підписання договору про оренду, закінчувалася 31 грудня 1982 року, 30 червня 1983 року або 31 грудня 1983 року.

B. Зупинення примусового виконання судового наказу про виселення

20. Відповідно до статті 56 Закону N 392/78, саме магістрат має встановити дату виконання судового наказу про виселення, враховуючи при цьому становище як орендаря, так і орендодавця, а також підстави, на яких припиняється даний орендний договір. Примусове виконання судового наказу не може відстрочуватися більше ніж на шість місяців або, за виключних обставин, на дванадцять місяців.

Якщо орендар не звільняє приміщення у встановлений магістратом строк, орендодавець - власник нерухомості може порушити провадження про примусове виконання судового наказу.

21. Накази забезпечуються правовою санкцією шляхом видання магістратом додаткового розпорядження "будь-якому судовому виконавцю, на адресу якого подано клопотання про виконання даного наказу, будь-якій особі, уповноваженій забезпечити примусове виконання цього наказу, адвокатові обвинувачення чи будь-якому представникові поліції надати допомогу у примусовому виконанні даного наказу, коли цього вимагає закон".

22. Згідно зі статтями 608 та 513 Цивільно-процесуального кодексу, завдання судового виконавця полягає у тому, щоб зажадати від орендаря звільнити приміщення, і з цією метою він може клопотати про надання поліційної допомоги "у разі необхідності". Судовий виконавець поновлює власника в його правах і повертає йому ключі. Поліція при цьому виступає органом, що діє від імені суду.

23. Існує чимало положень, що встановлюють норми відстрочення примусового виконання судового наказу про виселення.

Перше таке відстрочення було впроваджене Законодавчим декретом N 795 від 1 грудня 1984 року. Його положення були інкорпоровані Законодавчим декретом N 12 від 7 лютого 1985 року, що став Законом N 118/85 і був чинним у період з 1 грудня 1984 по 30 червня 1985 року. Цей нормативний акт також передбачав відновлення виселення за графіком черговості 1 липня, 30 вересня та 30 листопада 1985 року та 31 січня 1986 року - залежно від дати забезпечення рішення про припинення чинності орендного договору правовою санкцією.

Стаття 1 (3) Закону N 118/85 встановлювала, що примусове виконання рішення суду не могло бути зупинене, якщо наказ про поновлення власника у правах було видано на підставі заборгованості за оренду. Так само наказ про зупинення примусового виконання судового наказу про виселення не можна було видати у певних випадках, коли, наприклад, орендар вимагав повернення йому власності в його розпорядження чи розпорядження іншого з подружжя, дітей чи родичів (перший підпункт статті 3, друга редакція Законодавчого декрету N 629 від 15 грудня 1979 року, що став Законом N 25 від 15 лютого 1980 року (Закон N 25/80).

24. Друге таке відстрочення було впроваджене Законодавчим декретом N 708 від 29 жовтня 1986 року, що став Законом N 899 від 23 грудня 1986 року (Закон N 899/86). Він охоплював період з 29 жовтня 1986 року по 31 березня 1987 року і передбачав такі самі винятки, що й попередній Закон.

Закон N 899 також передбачав, що начальник поліції, після консультації з комісією, що складається з представників як орендарів, так і орендодавців, мав визначити критерії для ухвалення рішення про застосування допомоги поліції для виселення орендарів, що відмовляються повернути власність орендодавцю.

Крім того, стаття 3 (5 bis) Закону N 899/86 передбачала, що виселення будь-якого орендаря, який має право на житлову субсидію, у будь-якому разі має бути зупинене до 31 грудня 1987 року.

25. Третє зупинення було впроваджене Законодавчим декретом N 26 від 8 лютого 1988 року, що став Законом N 108 від 8 квітня 1988 року. Спочатку він охоплював період з 8 лютого 1988 року по 30 вересня 1988 року, що згодом був подовжений до 31 грудня 1988 року.

26. Четверте відстрочення було впроваджене Законодавчим декретом N 551 від 30 грудня 1988 року, що став Законом N 61 від 21 лютого 1989 року (Закон N 61/89) і охоплював період до 30 квітня 1989 року.

27. Усі згадані вище закони і декрети містили додаткові положення, що стосувалися фінансування субсидованого житла і житлових пільг.

C. Почергове виконання наказу про виселення

28. Закон N 61/89 також передбачав, що з 1 травня 1989 року клопотання щодо надання поліційної допомоги для примусового виконання судового наказу про виселення мають розглядатися у порядку пріоритетності, встановленому відповідно до критеріїв, визначених начальниками поліції після консультації з передбаченими нормативним актом "префектурними" комісіями, до складу яких входив сам начальник поліції, мер та представники орендарів та орендодавців. Серед випадків, що належали до категорії пріоритетних, були такі, в яких зупинити виконання судового наказу про виселення у примусовому порядку не було можливим. Зокрема, пріоритет віддавався орендодавцям, що терміново вимагали повернення їм приміщень з метою використання його як житла для себе, іншого з подружжя, дітей або родичів. Орендодавці, що домагалися першочергового вирішення їхніх справ, були зобов'язані зробити передбачену нормативним актом заяву.

Щодо виселення в усіх інших випадках, то існувало положення, згідно з яким черга на отримання поліційної допомоги могла бути відстрочена не більше ніж на сорок вісім місяців від 1 січня 1990 року.

29. Чинність нормативних актів, що передбачали черговість примусового виконання судових наказів про виселення, подовжувалася низкою законодавчих декретів, а саме: від 31 грудня 1993 року до 31 грудня 1995 року (Законодавчий декрет N 330/93); від 31 грудня 1995 року до 29 лютого 1996 року (Законодавчий декрет N 546/95); від 29 лютого 1996 року до 26 квітня 1996 року (Законодавчий декрет N 81/96); від 26 квітня 1996 року до 25 червня 1996 року (Законодавчий декрет N 217/96); а також від названої дати до 31 грудня 1996 року (Законодавчий декрет N 335/96).

D. Найостанніші законодавчі зміни

30. Законом N 566 від 4 листопада 1996 року було ратифіковано низку законодавчих декретів, що так і не набрали чинності як закони. Закон передбачав надання почергової поліційної допомоги до 30 червня 1997 року.

31. Дія цього положення була подовжена до 31 січня 1998 року Законодавчим декретом N 172/1997. Крім того, на додаток до існуючого повноваження начальників поліції визначати основні критерії необхідності застосування поліційної допомоги для виселення стаття 1 bis цього законодавчого декрету уповноважувала їх приймати конкретне рішення стосовно часу і способу застосування поліційної допомоги у кожному конкретному випадку, без необхідності відповідної прив'язки до хронологічного порядку, в якому судові виконавці подавали їм клопотання про надання поліційної допомоги. Отже, префектурні комісії, як правило, були спроможні лише висловити думку стосовно загальних критеріїв, що мають бути дотримані при визначенні необхідності надання поліційної допомоги, і не вирішували питання необхідності надання такої допомоги в кожному окремому випадку.

32. Законодавчий декрет N 7/1998 відстрочував дату поновлення чинності наказів про виселення до 31 жовтня 1998 року.

33. У рішенні (N 321) від 24 липня 1998 року Конституційний суд визнав, що стаття 1 bis Законодавчого декрету N 172/1997 суперечить Конституції Італії, що, зокрема, гарантує право на звернення до суду в разі ухвалення ним рішення стосовно дати примусового виконання наказу про виселення - що встановлюється заздалегідь магістратом з дотриманням статті 56 Закону N 392/78 - за умови перегляду з боку начальника поліції. Конституційний суд зазначив, що роль начальників поліції у виконанні судових наказів про виселення має бути обмежена рамками співробітництва - як представників суду. Те, що їхні повноваження було доповнено правом розгляду конкретних справ, призвело до значних затримок у примусовому виконанні судових наказів. Це суперечило будь-якому праву особи на визначення її прав у суді. Конституційний суд наголосив на тому, що практика, за якою адміністративні рішення підривають чи негативно позначаються на судових наказах, є неприйнятною.

34. Нещодавній Законодавчий декрет N 375 від 2 листопада 1998 року відстрочив поновлення чинності наказів про виселення до 28 лютого 1999 року.

35. У статті 6 Закону N 431 від 9 грудня 1998 року стосовно норм, що регулюють договори оренди і звільнення житлових приміщень, зазначено: якщо вже було видано судовий наказ про виселення і він забезпечується судовою санкцією з моменту набрання цим законом чинності, у розпорядженні орендодавця й орендаря є шість місяців - на цей період примусове виконання судового наказу зупиняється, - упродовж яких вони мають вирішити, чи укладати їм новий договір оренди. Якщо протягом цього періоду жодної угоди не досягнуто, орендар має право упродовж наступних тридцяти днів звернутися до магістрату з проханням встановити нову дату примусового виконання судового наказу. Ухвала магістрату стосовно такої дати передбачає дозвіл судовому виконавцеві вдатися для виконання судового наказу до поліційної допомоги.

Дата виселення може бути відстрочена не більше ніж на вісімнадцять місяців, якщо орендареві шістдесят п'ять чи більше років, якщо він має п'ять або більше дітей на утриманні, належить до працівників підприємства, що постійно переїжджають, отримує пільги з безробіття або допомогу як робітник з низькою платнею, якщо житло йому було виділено в офіційному порядку як тимчасова соціальна допомога, якщо він уже придбав будинок, що будується, або якщо він має власність, стосовно якої ще не вирішено питання поновлення права власності. Та сама норма застосовується, якщо орендар або член його сім'ї, що проживає з ним протягом принаймні шести місяців, має фізичні вади чи є невиліковно хворим.

Провадження в комісії

36. Компанія "Іммобільяре Саффі" звернулася до Комісії 23 вересня 1993 року. Вона стверджувала, що було порушено статтю 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ) і пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_690 ), з огляду на те, що упродовж тривалого періоду вона не могла домогтися примусового виконання судового наказу про виселення,

37. Комісія оголосила заяву (N 22774/93) прийнятною 6 березня 1997 року і 18 травня 1998 року. У своїй доповіді від 2 грудня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції ( 995_690 ) Комісія висловила думку, що було порушено статтю 1 Протоколу N 1 ( 994_174) до Конвенції (двадцять вісім голосів проти одного); що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно права на звернення до суду (одноголосно); і що окремого питання за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості провадження, пов'язаного з виселенням, не постає (одноголосно). Повний текст висновку Комісії разом з окремою думкою, що частково не збігається з позицією більшості, додається до цього рішення.

Остаточні подання до суду

38. У своєму меморандумі Уряд звернувся до Суду з проханням оголосити заяву неприйнятною, оскільки компанія-заявниця не вичерпала національних засобів правого захисту, або, як альтернатива, оголосити скаргу за статтею 6 неприйнятною з огляду на її несумісність з положеннями Конвенції ( 995_690 ). Як іще один альтернативний варіант вони висловили прохання визнати, що не було порушення ані статті 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ), ані пункту 1 статті 6 Конвенції.

39. Компанія-заявниця просила Суд визнати, що неможливість для неї, у зв'язку з відмовою надати їй поліційну допомогу, упродовж тривалого періоду забезпечити примусове виконання судового наказу про виселення становило порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ) та пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_690 ).

Щодо права

I. Попереднє заперечення уряду

40. Як і під час провадження в Комісії, Уряд стверджував, що компанія-заявниця не вичерпала національних засобів правового захисту. За словами Уряду, компанія-заявниця не порушила судового провадження в адміністративних судах у зв'язку з відмовою в наданні їй поліційної допомоги, а також не зачепила упродовж такого судового провадження питання щодо конституційності згаданих законодавчих положень.

41. Компанія-заявниця стверджувала, що не було можливості скористатися національним засобом правового захисту, який уможливлював оскарження орендодавцем надмірної тривалості провадження щодо примусового виконання судового наказу про виселення, і що неможливо було отримати рішення стосовно того, чи існували підстави, які виправдовували негайне виселення. Крім того, те, що начальник поліції не видавав розпорядження відмовити в наданні поліційної допомоги, означало, що компанія-заявниця не могла будь-яким чином оскаржити це, подавши заяву до регіонального адміністративного суду.

42. Що стосується першої частини заперечення, Суд зазначає, що перед 1 січня 1990 року примусове виконання наказів суду було зупинене нормативним актом (див. пункти 23-26 вище). Оскільки компанія "Іммобільяре Саффі" не виконала умов, викладених у чинному нормативному акті, щоб уникнути зупинення виконання судового наказу, вона не могла звернутися до начальника поліції по допомогу; так само й у разі, якби таке її клопотання було відхилене, вона не змогла б звернутися до адміністративних судів з оскарженням рішення начальника поліції. Виходячи з цього такий засіб правового захисту не мав би шансів на успіх (див. рішення у справі "Спадеа і Скалабріно проти Італії" від 28 вересня 1995 року, серія А, N 315-В, с. 24, п. 24 в кінці).

Щодо періоду після 1 січня 1990 року, Суд зважає на те, що клопотання про надання поліційної допомоги для примусового виконання судових наказів про виселення мали вирішуватися у порядку пріоритетності, що встановлюється відповідно до критеріїв, які мають бути визначені начальником поліції після консультації з префектурною комісією, за дотриманням норм, що вже до цього застосовувалися для визначення, в яких випадках виконання судового наказу про виселення не могло бути відстроченим (див. пункт 28 вище). Хоча компанія-заявниця і справді могла б домагатися судового перегляду відмови начальника поліції м. Ліворно надати їй поліційну допомогу, звернувшись до адміністративних судів, Суд зауважує, що адміністративні суди були уповноважені лише відхилити рішення начальника поліції, прийняте ним без застосування критеріїв пріоритетності. У даній справі скарга компанії "Іммобільяре Саффі" полягала не в тому, що рішення начальника поліції були свавільними, а в тому, що застосування критеріїв визначення пріоритетності справило неправомірний вплив на право власності. Отже, оскільки не було підстав для оскарження критеріїв визначення пріоритетності (більшість із них встановлювалася нормативним актом), звернення до адміністративних судів не може розглядатись як ефективний засіб правового захисту. До того ж Уряд не навів будьяких рішень італійських судів, що містили б інший висновок.

Щодо другої частини заперечення - питання конституційності, - Суд зауважує, що в правовій системі Італії особа не має права звертатися безпосередньо до Конституційного суду з проханням переглянути закон на предмет його конституційності. Звертатися до Конституційного суду має право лише суд, що розглядає справу по суті. Він робить це або з власної ініціативи, або на прохання сторони у справі. Отже, таке звернення не може бути засобом правового захисту, вичерпання якого вимагає стаття 35 Конвенції ( 995_690 )(див. згадуване рішення у справі "Спадеа і Скалабріно проти Італії", с. 23, п. 24). Виходячи з цього заперечення має бути відхилене.

II. Стверджуване порушення статті 1 протоколу N 1

43. Компанія-заявниця скаржилася, що неможливість упродовж тривалого періоду - у зв'язку з відсутністю поліційної допомоги - відновити право власності на квартиру становило порушення її права власності, втілене в статті 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ), яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

A. Чинна норма

44. Згідно з прецедентною практикою Суду, стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ), що гарантує, по суті, право власності, містить три окремі норми (див. рішення у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, серія А, N 98, с. 29 - 30, п. 37). У першій нормі, викладеній у першому реченні частини першої, закладено принцип мирного володіння майном. Друга норма, у другому реченні тієї самої частини, стосується позбавлення власності і вимагає наявності для цього певних умов. Третя норма, що міститься в частині другій, визнає, що Договірні держави мають право, зокрема, контролювати використання власності відповідно до загальних інтересів. Друга і третя норми, пов'язані з конкретними випадками втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, що втілений у першій нормі (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" від 25 березня 1999 року, п. 55, ще має бути опублікована в офіційному збірнику рішень Суду).

45. Компанія-заявниця стверджувала, що її фактично було позбавлено права власності на квартиру, оскільки, якщо - навіть теоретично - вона могла продати цю квартиру, вона не могла зробити це за ринковими цінами. За її словами, на практиці квартири, зайняті орендарями, продаються за цінами, приблизно на 30-40% нижчими за квартири не зайняті. Вона також стверджувала, що її орендні надходження були незначними, оскільки договір оренди підпадав під дію Закону N 392 від 27 липня 1978 року.

46. Як і Комісія, Суд зазначає, що в цій справі не було ані фактичного позбавлення права власності, ані передання права власності, оскільки ніколи компанію-заявницю не було позбавлено права здати в оренду чи продати цю власність. Насправді їй було повернуто цю власність 11 квітня 1996 року (див. пункт 17 вище). Оскільки виконання згаданих вище заходів означало, що орендар і далі займав приміщення, це, безперечно, становило контроль за використанням власності. Отже, застосовується частина друга статті 1 (див. згадуване вище рішення у справі "Спадеа і Скалабріно проти Італії", с. 25, п. 28).

B. Дотримання умов частини другої

1. Мета втручання

47. Уряд висував аргументи, доводячи, що відповідні законодавчі положення ставлять законну мету, а саме: запобігання соціальному напруженню та порушенню публічного порядку, що могли виникнути у випадку, якби значну кількість судових наказів про виселення, виданих після спливу останнього законодавчого подовження чинності орендних договорів у 1982 і 1983 роках, було одночасно виконано у примусовому порядку. Він також стверджував, що завдяки цим самим положенням держава брала на себе певні фінансові зобов'язання щодо забезпечення субсидованого житла і житлових пільг.

48. Як і Комісія, Суд визнає, що одночасне виселення великої кількості орендарів, звичайно, спричинило б значне соціальне напруження і загрожувало б порушенням публічного порядку. Звідси випливає, що оскаржений нормативний акт мав законну мету в загальних інтересах, як цього вимагає частина друга статті 1 (див. згадуване рішення у справі "Спадеа і Скалабріно проти Італії", с. 26, п. 31-32).

2. Відповідність втручання законній меті

49. Суд знову наголошує на тому, що втручання, особливо коли воно має розглядатися в контексті частини другої статті 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ), має забезпечити "справедливу рівновагу" між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Важливість забезпечення цієї рівноваги відбивається в структурі статті 1 загалом, а отже, й у частині другій. Має бути розумне співвідношення між засобами, що використовуються, і поставленою метою. З'ясовуючи, чи дотримано цієї вимоги, Суд визнає, що держава має право користуватися широкими рамками свободи розсуду як у виборі засобів примусового виконання наказів, так і в з'ясуванні виправданості наслідків такого виконання наказів у світлі загальних інтересів - виконання, що спрямоване на досягнення мети, поставленої даним законом. У таких сферах, як житлова, що відіграє центральну роль у забезпеченні добробуту й економічної політики в сучасному суспільстві, Суд поважатиме законодавчі рішення, якщо вони відповідають загальним інтересам і грунтуються на чітко сформульованому розумному вмотивуванні (див. рішення у справі "Меллачер та інші проти Австрії" від 19 грудня 1989 року, серія А, N 169, с. 27, п. 48, та у справі "Шассанью та інші проти Франції" від 29 квітня 1999 року, п. 75, ще мають бути опубліковані в офіційному збірнику рішень Суду).

50. Компанія-заявниця стверджувала, що оскаржувані законодавчі положення мали своїм призначенням розв'язання проблем надзвичайного характеру, а це виправдовувалося лише тим фактом, що ущемлення прав орендодавців мало тимчасовий характер. Однак це законодавство залишалося чинним упродовж тривалого часу.

Погоджуючись із необхідністю забезпечення справедливого співвідношення між вимогами загального інтересу і потребою забезпечення своїх власних інтересів, компанія-заявниця зазначала, що ця система почергового виконання наказів про виселення все ж таки виявилася неприйнятною: накази про виселення залишалися невиконаними, навіть коли орендодавець потребував негайного поновлення його прав власності на майно. Крім того, начальник поліції м. Ліворно у своїх розпорядженнях згідно із Законом N 61/89 зовсім не врахував інтересів орендодавців, що - як і компанія-заявниця - хотіли повернути свої квартири лише на підставі спливу строку договору оренди. До того ж дії начальників поліції і висновки префектурних комісій опинилися за межами нагляду з боку як судді, що відповідав за провадження стосовно примусового виконання наказу про виселення, так і іншого судді.

Нарешті, компанія "Іммобільяре Саффі" твердила, що, оскільки вона занадто довго перебувала у стані невизначеності, не маючи змоги реагувати, зазначені законодавчі положення поклали на неї надзвичайний тягар.

51. Уряд зазначав, що єдиною підставою для виселення в цій справі був сплив чинності договору оренди, а це не було підставою для надання компанії-заявниці будь-якого пріоритетного права на отримання поліційної допомоги. Отже, втручання в її право на мирне володіння майном не суперечило відповідному законодавству. Зокрема, Уряд посилався на висновок Суду у справі Спадеа й Скалабріно, доводячи, що це законодавство відповідало поставленій законній меті і, зокрема, на межі свободи розсуду, що надається державам згідно з частиною другою статті 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ).

Уряд дійшов висновку, що тягар, покладений на компанію-заявницю, не був надмірним.

52. Суд зазначає, що для подолання хронічної нестачі житла Уряд Італії вжив низку надзвичайних заходів, спрямованих на встановлення контролю за зростанням ставок орендної плати і на подовження строку чинності існуючих орендних договорів (див. пункти 18-19 вище). У 1982 і 1983 роках, коли сплив строк останнього законодавчо передбаченого продовження оренди, Італія визнала необхідним запровадити надзвичайні положення, які зупиняють виконання судових наказів про виселення, що не належать до категорії пріоритетних (див. пункти 20-26 вище).

Як правильно зауважив Уряд, у своїх попередніх справах Суд уже визнав, що ці законодавчі заходи можуть підставно вважатися такими, що відповідають поставленій законній меті, якщо при цьому забезпечується справедливе співвідношення між інтересами суспільства і правом орендодавців (див. згадуване рішення у справі Спадеа і Скалабріно, с. 27, п. 41).

53. Згодом, коли закінчився останній строк зупинення виселень, Італія визнала за доцільне здійснити примусове виконання судових наказів про виселення у тих справах, до яких згадані норми відстрочення не застосовувалися. Це відбувалося відповідно до порядку пріоритетності, що його встановлював начальник поліції після консультації з префектурною комісією. З іншого боку, накази в "непріоритетних" справах, таких, як ця, мали бути виконані протягом не більше чотирьох років починаючи від 1 січня 1990 року (див. пункт 28 вище).

Уряд мав усі підстави очікувати, що зможуть бути виконані всі або принаймні більша частина негайних виселень до 1 січня 1990 року, а отже, тоді нічого більше не заважало б надавати поліційну допомогу у справах, що не були віднесені до пріоритетних. За таких умов ці останні справи було б вирішено до кінця 1993 року.

Однак цього не сталося. Починаючи із січня 1990 року клопотання про надання поліційної допомоги розглядалися, як це передбачалося Законом N 61/89, у порядку пріоритетності й без будь-якого коригування системи, навіть незважаючи на те, що кількість справ, за якими потребувалося негайне виселення, не зменшувалася, а зростала. Існування невиконаних пріоритетних наказів про виселення заважало вирішенню справ непріоритетних, кількість яких істотно збільшувалася.

Клопотання про надання поліційної допомоги стало окремим кроком у провадженні, що здійснювалося начальником поліції, який міг відстрочити дату виконання судового наказу про виселення, встановлену розпорядженням магістрату (виданим судовому виконавцеві або поліції).

54. Як і Комісія, Суд вважає, що у принципі система тимчасового відстрочення або черговості виконання судових наказів про виселення з поновленням права власності орендодавців на їхнє майно сама по собі не заслуговує критики, якщо враховувати, зокрема, межі свободи розсуду, що їх дозволяє частина друга статті 1. Однак така система породжує ризик покладення на орендодавців надзвичайного тягаря, що обмежує їхню спроможність розпоряджатися своїм майном, а отже, ця система має передбачати певні процедурні гарантії, які перешкоджали б як свавіллю, так і непередбачуваності в роботі цієї системи та її наслідків для прав власності орендодавців.

Суд зазначає, що італійській системі шкодить певна негнучкість: оскільки вона передбачає, що справам, у яких чинність орендного договору вже закінчилася, завжди треба віддавати пріоритет, якщо орендодавець негайно потребує повернення квартири для свого використання чи використання членами його сім'ї. Це автоматично ставить виконання наказів про виселення, не віднесених до категорії пріоритетних, у залежність від існування клопотань, що містять підстави для їх пріоритетного вирішення. Отже, оскільки завжди існувала велика кількість невиконаних пріоритетних клопотань, непріоритетні накази фактично ніколи не виконувалися після січня 1990 року.

Це призвело до того, що надання поліційної допомоги, необхідність якої визначав начальник поліції на підставі порядку пріоритетності, завжди майже цілком залежало від кількості відповідних пріоритетних клопотань та кількості поліцейських у розпорядженні начальника поліції.

Суд зазначає, що упродовж цього адміністративного етапу жоден суд не мав юрисдикції приймати ухвалу стосовно наслідків, що могли бути спричинені у тій чи іншій справі затримкою виконання судового наказу, оскільки рішення начальника поліції, що спричиняло такі затримки, були офіційно санкціоновані і його рамки визначалися відповідним законодавством (див. пункт 42 вище та, з іншого боку, такі рішення: "AGOSI проти Сполученого Королівства" від 24 жовтня 1986 року, серія А, N 108, с. 19, п. 55; "Еар Кенеда" проти Сполученого Королівства" від 5 травня 1995 року, серія А, N 316-А, с. 18, п. 44-46; і "Гасус Досьєр унд Фердертекнік ГмбХ" проти Нідерландів" від 23 лютого 1995 року, серія А, N 306-В, с. 53, п. 73-74). Крім того, Суд наголошує, на відміну від статті 56 Закону N 392/78, що надзвичайні заходи, про які йдеться, не встановлювали кінцевого терміну, до якого гарантувалося б повернення права власності орендодавцям.

55. Суд зазначає, що компанія "I.B." домоглася судового наказу про виселення 21 листопада 1983 року і суддя наказав орендареві звільнити приміщення до 30 вересня 1984 року (див. пункт 12 вище). Протягом наступних шести років і до 1990 року спочатку "I.B." і згодом компанія "Іммобільяре Саффі" зазнали наслідків, спричинених нормативними актами, що відстрочували, у кожному випадку на кілька місяців, виконання непріоритетних наказів про виселення (див. пункти 23-26 вище). У 1989 році компанія "Іммобільяре Саффі", одна із 722 орендодавців, що не мали права на пріоритетне надання їм поліційної допомоги (див. пункт 16 вище), дістала право, згідно із Законом N 61/89, скористатися такою допомогою у певний проміжок часу між 1 січня 1990 року і не пізніше ніж кінець 1993 року. Однак у грудні 1993 року остаточний термін виконання наказу було перенесено на 31 грудня 1995 року, а згодом - лише на 29 лютого 1996 року і, нарешті, - на 26 квітня 1996 року (див. пункти 28-29 вище). 11 квітня 1996 року компанія-заявниця остаточно відновила свої права власності на квартиру, і, треба зауважити, без допомоги поліції, а внаслідок смерті орендаря (див. пункт 17 вище).

56. Отже, упродовж приблизно одинадцяти років, і особливо починаючи із січня 1990 року, спочатку "I.B." і пізніше компанія "Іммобільяре Саффі" залишалися у стані невизначеності щодо часу отримання можливості відновлення права власності на свою квартиру. Вони також не могли звернутися ні до того судді, що займався провадженням з виконання судового наказу і який на самому початку визнав за доцільне відстрочити (менше ніж на один рік) виконання наказу орендарем "I.B.", ні до адміністративного суду, що не міг відхилити рішення начальника поліції про визнання клопотання, яке надійшло йому на розгляд, пріоритетним для виконання, оскільки його рішення було цілком законним. Ані орендодавець "I.B.", ані компанія "Іммобільяре Саффі" не мали будь-яких засобів змусити Уряд взяти до уваги будь-які конкретні труднощі, що їх вони могли зазнати внаслідок відстрочення виконання наказу про виселення (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Спорроні і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, серія А, N 52, с. 26-27, п. 70-71).

57. Компанія-заявниця також не мала перспективи одержання компенсації через італійські суди з огляду на тривале очікування, упродовж якого вона не могла продати чи здати цю квартиру в оренду за ринковою ціною.

58. Крім того, матеріали справи не містили нічого, що свідчило про те, що орендар, який займав приміщення компанії-заявниці, заслуговував особливого захисту.

59. Виходячи із сказаного вище, Суд погоджується з Комісією, що система черговості виконання судових наказів про виселення, з урахуванням того, що вона призвела до цілих шести років очікування у зв'язку із законодавчим відстроченням виконання таких наказів, поклала надмірний тягар на компанію-заявницю і, отже, порушила рівновагу, що мала бути забезпечена між захистом права власності і вимогами загальних інтересів.

Звідси випливає, що було порушено статтю 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ).

III. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 конвенції

60. Компанія-заявниця також стверджувала, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_690 ), відповідна частина якого передбачає:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на... розгляд упродовж розумного строку... судом..."

61. Суд зазначає, що компанія-заявниця від самого початку посилалася на статтю 6 у зв'язку зі своєю скаргою стосовно тривалості провадження про відновлення права власності. Але, як і Комісія, Суд вважає, що цю справу необхідно спочатку розглянути у зв'язку з більш загальним правом на звернення до суду.

A. Чи застосовується стаття 6

62. Уряд не оспорював того факту, що провадження в магістраті стосувалися цивільних прав компанії-заявниці у контексті статті 6, Однак він стверджував, що заходи із забезпечення черговості надання поліційної допомоги не були частиною судового провадження, покликаного забезпечити примусове виконання наказів про виселення, оскільки втручання поліції - це адміністративне питання, цілком окреме й незалежне від судового процесу. З цього приводу Уряд наголосив, що начальник поліції був уповноважений визначати черговість виселення не як особа, що виконує судовий наказ, а як адміністративна посадова особа, відповідальна за підтримання публічного порядку.

З огляду на своє особливе призначення поліційна допомога не може розглядатися лише як метод примусового виконання судових наказів, який може застосовуватися автоматично; навпаки, її функція полягає в захисті загальних інтересів, що мають переважне значення. Цей адміністративний етап жодним чином не може бути віднесений до сфери застосування статті 6.

63. Суд визнає, що італійська процедура примусового виконання судових наказів про виселення в деяких аспектах відрізняється від провадження з виконання судового наказу в строгому сенсі слова, і зазначає, що він уже розглядав це питання раніше у справі "Сколло проти Італії", в якій він дійшов висновку, що "навіть якщо, як це має місце в даній справі, не можна говорити про провадження з виконання судового наказу в строгому сенсі,... пункт 1 статті 6 застосовується за умови, що мета цього провадження полягала у вирішенні спору між заявником і його орендарем" (див. рішення у справі "Сколло проти Італії" від 28 вересня 1995 року, серія А, N 315-С, с. 55, п. 44). Суд зазначає, що компанія-заявниця вчинила позов у магістраті м. Ліворно, домагаючись видання наказу, що підтверджує припинення чинності орендного договору і вимагає від орендаря звільнити приміщення. Оскільки орендар не заперечував проти припинення чинності договору, єдиним невирішеним питанням залишалася дата поновлення прав власності заявника. З огляду на те, що ця дата відстрочувалася через відмову орендаря звільнити приміщення в добровільному порядку, що становило фактичне продовження оренди і подальше обмеження права власності компанії-заявниці, ця ситуація й далі залишалася "спором" (contestation - вирішенням спірного питання) у розумінні статті 6.

У будь-якому разі Суд нагадує, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, що надаються сторонам цивільного судового процесу - у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, - і не передбачав при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов'язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію.

Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід'ємна частина "судового процесу" для цілей статті 6 (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року, 1997-II, с. 510, п. 40).

B. Дотримання статті 6

64. Компанія-заявниця скаржилася, що провадження з виконання судового наказу тривали приблизно тринадцять років. Крім того, вона заявила, що рішення начальника поліції м. Ліворно і префектурної комісії, які розглядали судові накази про виселення у кожному конкретному випадку, диференційовано визначаючи його пріоритетність, призвели до порушення наказу магістрату м. Ліворно, який, розглядаючи справу по суті, встановив дату, до якої приміщення мали бути звільнені. Це, починаючи з 30 вересня 1984 року, позбавило компанію "Іммобільяре Саффі" можливості звернутися до суду, щоб здійснити своє право на повернення її квартири і домогтися виконання судового рішення про виселення.

65. Суд зазначає, що орендодавець не може вимагати виконання судового наказу про виселення орендаря до дати, що її встановлює в цьому наказі магістрат, зважаючи на конкретні потреби як орендодавця, так і орендаря, а також на причини виселення. Згідно з нормативними актами, виконання судового наказу може відстрочуватися не більше ніж на шість або, у виняткових випадках, дванадцять місяців, після чого орендодавець повинен отримати дозвіл на примусове виконання наказу (див. пункт 20 вище). Магістрат м. Ліворно прийняв ухвалу, що "I.B." отримає право на примусове виконання наказу починаючи з 30 вересня 1984 року. Однак ця дата переносилася (щоразу на кілька місяців) нормативними актами, що вийшли у період між груднем 1984 року та квітнем 1989 року (див. пункти 23-26 вище).

66. Суд знову наголошує, що право на звернення до суду, гарантоване статтею 6, також передбачає практичне виконання остаточних, обов'язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні (див., mutatis mutandis, рішення у згадуваній вище справі Горнсбі, с. 510, п. 40). Отже, виконання судового рішення не може відстрочуватися на незаконних підставах.

67. Однак компанія-заявниця не висувала конкретної скарги стосовно такого законодавчого відстрочення виконання судового наказу про виселення. Її скарга полягала в тому, що італійська законодавча влада уповноважила начальника поліції та префектурну комісію розглядати судові накази і диференційовано визначати пріоритетність їх виконання; це призвело до того, що рішення магістрату м. Ліворно виявилося неефективним.

68. Уряд стверджував з цього приводу, що хоча начальник поліції як особа, призначена виконати наказ суду, повинен був забезпечити допомогу у виконанні судових ухвал, забезпечених правовою санкцією, він також був уповноважений як адміністративна посадова особа, відповідальна за підтримання публічного порядку, відхиляти клопотання про надання поліційної допомоги, якщо це загрожувало серйозними порушеннями публічного порядку. Той факт, що він мав такі повноваження, не означав позбавлення права звертатися до суду, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, ( 995_004 ) оскільки начальник поліції мав дотримуватися загальних критеріїв і його рішення підлягали судовому нагляду.

69. Суд погоджується з тим, що затримка виконання судової ухвали на такий період - як захід, надзвичайно необхідний для забезпечення задовільного розв'язання проблем публічного порядку, - може бути виправданий у виняткових випадках.

70. Однак, на думку Уряду, ця справа не стосується якоїсь ізольованої чи окремо взятої відмови начальника поліції надати поліційну допомогу, що грунтується на побоюванні серйозного порушення публічного порядку.

У цій справі законодавче втручання, внаслідок котрого рішення магістрату стосовно дати, до якої орендар мав звільнити приміщення, підлягало перегляду, призвело після січня 1990 року до відстрочення виконання судового наказу. Понад шість років, починаючи з 1 січня 1990 року, виконання судового наказу про звільнення квартири відстрочувалося кілька разів (див. пункти 28-29 вище). Насправді орендаря фактично ніколи не виселяли, і квартиру було повернуто компанії "іммобільяре Саффі" після його смерті. Законодавча влада, припускаючи, що небезпека виникнення серйозних порушень публічного порядку (що її було помічено у 1984 році) залишається - через примусове виконання великої кількості наказів про виселення одночасно, - наділила начальників поліції повноваженнями і, можливо, зобов'язала їх як посадових осіб, відповідальних за підтримання публічного порядку, здійснювати систематичне втручання у виконання судових наказів про виселення і визначила при цьому рамки цих повноважень.

71. Найперше Суд зазначає, що відстрочення дати, до якої приміщення мало бути звільнене, позбавило чинності рішення магістрату з цього приводу, викладене в його наказі від 21 листопада 1983 року. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що рішення стосовно необхідності надання поліційної допомоги приймається на підставі тих самих факторів - становища орендодавця й орендаря та підстав для звільнення, - тобто тих факторів, що враховуються магістратом, згідно зі статтею 56 Закону N 392/78.

72. Крім того, Суд зазначає, що з'ясування доцільності подальшого відстрочення виконання судового наказу про звільнення квартири і, отже, фактичного подовження строку оренди, не підлягало будь-якому ефективному нагляду з боку судів, оскільки рамки судового нагляду за рішенням начальника поліції обмежувалися перевіркою дотримання ним критеріїв, що визначають порядок пріоритетності (див. пункт 42 вище).

73. Крім того, той факт, що протягом дев'яти років (див. пункти 28-34 вище) надання поліційної допомоги щоразу відстрочувалося на шість місяців, справляє враження, що італійські органи влади задовольнялися цією системою, не бажаючи шукати ефективного альтернативного розв'язання проблем публічного порядку в житловій сфері.

74. Як висновок Суд визнає, що хоча можна погодитися з тим, що Договірні Сторони мають право за виняткових обставин і, як це має місце в цій справі, користуючись свободою розсуду, контролювати використання власності, втручатися у судові провадження з виконання судових рішень, таке втручання не повинне спричиняти перешкоди виконанню судового рішення, позбавляти його чинності, безпідставно його відстрочувати або, ще гірше, підривати суть цього рішення.

У цій справі, як Суд пояснив у пунктах 54 - 56 вище у зв'язку зі скаргою з посиланням на статтю 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ), оскаржуване законодавство позбавило чинності рішення магістрату м. Ліворно, викладене в його наказі від 21 листопада 1983 року. Крім того, починаючи з моменту, коли начальник поліції отримав повноваження визначати час виконання судового наказу про звільнення, і з огляду на відсутність будь-якої можливості ефективного судового нагляду за його рішеннями компанію-заявницю було позбавлено її права, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), на судове вирішення спірного питання зі своїм орендарем. Така ситуація суперечить принципу верховенства права.

Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

75. Щодо скарги про тривалість провадження, Суд вважає, що її необхідно розглядати як таку, що поглинається попередньою скаргою (див. пункти 64-73 вище).

IV. Застосування статті 41 конвенції

76. У статті 41 Конвенції ( 995_004 ) зазначено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

77. Компанія-заявниця вимагала відшкодування матеріальної шкоди, що була підрахована таким чином:

a) 6274408 італійських лір - витрати на гонорари, сплачені судовим виконавцям і адвокатам протягом судових проваджень з виконання судового наказу;

b) 37200000 італійських лір - втрати надходжень за оренду (582000 італійських лір на місяць від серпня 1992 року до кінця 1997 року);

c) 564179000 італійських лір - втрачених внаслідок неможливості реалізувати свою власність.

Вона також вимагала 20000000 італійських лір як компенсацію за нематеріальну шкоду.

78. Уряд наполягав, що причинного зв'язку між розміром компенсації, якої зажадала компанія-заявниця за нематеріальну шкоду, і стверджуваними порушеннями не існує. Якщо більш конкретно, то стосовно відшкодування судових витрат у провадженнях з виконання судового наказу Уряд говорив про неможливість присудження будь-якого відшкодування. Він оспорював підстави, на яких були підраховані втрати в надходженнях за оренду, оскільки розмір орендної плати може варіюватися залежно від умов і розміру квартири, а компанія-заявниця не подала жодних конкретних даних. Уряд також заявляв, що жодних свідчень стосовно будь-яких втрат внаслідок стверджуваної неможливості продати квартиру не існувало.

Нарешті, щодо стверджуваної нематеріальної шкоди, Уряд наголошував, що визнання порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

79. Суд вважає, що сума компенсації за пунктом (a) має бути відшкодована частково; при цьому Суд посилається на відповідне своє рішення у справі Сколло (див. згадуване рішення у справі Сколло, с. 56, п. 50). Однак Суд знову наголошує, що, згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ), він призначить відшкодування лише тих судових витрат, фактичність, неминучість та розумність розміру яких було доведено (див., зокрема, рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" від 25 березня 1999 року, п. 79, що має бути опубліковане в офіційному збірнику рішень Суду). Суд зазначає, що з документа, поданого компанією-заявницею на підтвердження своєї вимоги, випливає, що вимоги за пунктом (a) стосуються лише 2832150 італійських лір, а решта вимоги стосується інших проваджень, про існування і мету яких Суду не відомо. Отже, Суд вирішує присудити заявниці лише 2832150 італійських лір.

Щодо пункту (b), Суд визнав підставу, на якій компанія-заявниця підрахувала вимогу прийнятною, але вважає, що відшкодовані мають бути лише ті втрати надходжень за оренду, що були понесені до квітня 1996 року, коли компанія "Іммобільяре Саффі" поновила свої права власності на квартиру. Отже, Суд вирішує присудити їй 25608000 італійських лір.

Нарешті, що стосується суми за пунктом (c), то Суд зазначає, що експропріації або ситуації, еквівалентної позбавленню права власності, у цій справі не було, але мало місце обмеження можливості продати згадане майно (див. рішення у справі "Матош е Сільва, Лда. та інші проти Португалії" від 16 вересня 1996 року, Reports 1996-IV, с. 1117, п. 101). Оскільки немає доказів того, що компанія-заявниця намагалася, але не змогла продати свою власність, цю її вимогу відхилено.

Що стосується нематеріальної шкоди, то Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи може комерційна компанія стверджувати, що вона зазнала моральної шкоди через неспокій, оскільки, зважаючи на факти справи, Суд вирішує не присуджувати компенсацію за цим пунктом вимоги.

B. Судові витрати

80. Нарешті, компанія-заявниця вимагала відшкодування лише витрат на провадження в Комісії, а саме - 27054500 італійських лір.

81. Уряд залишив вирішення цього питання на розсуд Суду, хоча зауважив, що сума вимоги є надмірною.

82. Суд зазначає, що адвокат компанії-заявниці ніколи не інформував Комісію, що у квітні 1996 року його клієнт отримав свою квартиру назад у свою власність. Він повідомив Суду про це лише 30 квітня 1999 року, після запиту, зробленого канцелярією. Незважаючи на це, він подав вимогу стосовно матеріальної шкоди, якої, за його твердженням, компанія зазнала за період до кінця 1997 року.

Виходячи з цих обставин Суд вважає за доцільне присудити лише 5000000 італійських лір.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

83. Згідно з наявною у Суду інформацією, офіційна відсоткова ставка в Італії, що є чинною на дату ухвалення цього рішення, становить 2,5% річних.

На цих підставах суд оноголосно

1. П О С Т А Н О В Л Я Є, що було порушено статтю 1 Протоколу N 1 ( 994_174 ) Конвенції ( 995_004 ).

2. П О С Т А Н О В Л Я Є, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосовно права на звернення до суду.

3. П О С Т А Н О В Л Я Є, що скарга за пунктом 1 статті 6 стосовно тривалості провадження поглинається попередньою скаргою.

4. П О С Т А Н О В Л Я Є,

a) що упродовж трьох місяців держава-відповідач має сплатити компанії-заявниці такі суми компенсацій:

i) 28440150 (двадцять вісім мільйонів чотириста сорок тисяч сто п'ятдесят) італійських лір - за матеріальну шкоду;

ii) 5000000 (п'ять мільйонів) італійських лір - за судові витрати;

b) що на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка - 2,5% річних, що має сплачуватися починаючи з моменту спливу зазначених вище трьох місяців і до моменту розрахунку.

5. Відхиляє одностайно решту вимог компанії-заявниці щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурі, 28 липня 1999 року.

Голова Суду                                     Люціус Вільдхабер