РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа "Мікулич проти Хорватії" * (MIKULIC V. CROATIA)

____________
* Дане рішення не є остаточним.

У рішенні, ухваленому 7 лютого 2002 р. у справі Мікулич проти Хорватії, Європейський суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що:

- було порушено ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (далі - Конвенція) у частині права на розгляд цивільної справи у розумний строк;

- було порушено ст. 8 Конвенції ( 995_004 ) (право на повагу до приватного життя);

- було порушено ст. 13 Конвенції ( 995_004 ) (право на ефективний засіб правового захисту) щодо скарги про порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції ( 995_004 ) Суд призначив сплатити заявнику 7 тис. євро як компенсацію моральної шкоди.

Обставини справи

Заявниця, Монтана Мікулич, є громадянкою Хорватії. Вона народилася поза шлюбом у 1996 р. 30 січня 1997 р. вона та її матір звернулися у муніципальний суд м. Загреба з позовом до Н.Р. про встановлення факту батьківства. Багато засідань у справі, призначених судом, було відкладено внаслідок неявки відповідача. Н.Р. також не виконав розпорядження суду пройти спеціальний тест ДНК на предмет встановлення батьківства. Експертиза для проведення такого тесту призначалася шість разів. Після трьох з половиною років провадження у справі суд дійшов висновку, що Н.Р. дійсно є батьком заявниці. Такий висновок суду грунтувався на показаннях матері заявниці, а також на відмові відповідача пройти тест ДНК.

Н.Р. подав апеляцію до регіонального суду м. Загреба, який скасував рішення суду першої інстанції на тій підставі, що факт батьківства не міг бути встановлений на підставі відмови Н.Р. пройти тест ДНК. Справа була повернута до муніципального суду на новий розгляд. Поряд з тим, апеляційна інстанція розпорядилася допитати у муніципальному суді як свідків тих осіб, котрі, за словами Н.Р., мали із матір'ю заявниці інтимні стосунки у період зачаття заявниці.

Муніципальний суд повторно дійшов висновку, що Н.Р. є батьком заявниці й вирішив, що останній має надавати М.Мікулич матеріальну підтримку. Відповідач знову подав апеляцію. Провадження у справі й досі триває в регіональному суді м. Загреба.

Рішення Суду

Заявниця стверджувала, що неспроможність національних судів ухвалити рішення в її справі спричинила невизначеність щодо її походження. Вона також оскаржувала строк провадження у справі. Крім того, посилаючись на ст. 13 Конвенції ( 995_004 ), заявниця наголошувала на тому, що у неї не було можливості прискорити перебіг провадження у справі, а також, що національне законодавство Хорватії не зобов'язує відповідачів у справах про встановлення батьківства проходити тест ДНК.

Суд зауважив, що муніципальний суд призначив 15 засідань, шість з них було відкладено через неявку відповідача, у той час як засідання не відбулися з вини заявниці. Зважаючи на обставини справи, Суд дійшов висновку, що час провадження у справі не є розумним. Отже, має місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ).

Суд акцентував увагу на тому, що національне законодавство Хорватії не передбачало заходів, за допомогою котрих було б можливим примусити Н.Р. пройти тест ДНК. Більше того, не існувало правових приписів, які б прямо передбачали наслідки відмови відповідача пройти такий тест. Суд зазначив, що право національних судових органів у процесі вирішення ними справ враховувати небажання однієї із сторін сприяти встановленню тих чи інших обставин справи передбачено національним законодавством Хорватії. Він також відмітив і те, що відповідно до норм національного законодавства сам факт такого небажання не є достатньою підставою для встановлення батьківства у справах, коли відповідач не виконує розпорядження суду про проходження тесту ДНК. Крім того, суд першої інстанції належно необгрунтував своє рішення щодо встановлення батьківства відповідача, зважаючи на інші докази у справі.

Суд дійшов висновку, що інтерес заявниці щодо отримання важливої інформації стосовно її походження захищається положенням Конвенції ( 995_004 ). З іншого боку, слід було враховувати й те, що захист інтересів третіх осіб не виключає можливості примусити їх проходити різні медичні тести, у тому числі й тест ДНК. Правові системи, подібні до хорватської, котрі не спроможні примусити потенційного батька пройти, за розпорядженням суду, тест ДНК, можуть в принципі вважатися такими, що відповідають вимогам ст. 8 Конвенції ( 995_004 ). Разом з тим Суд зазначив, що у таких системах мають належним чином гарантувати й інтереси дитини щодо встановлення її походження - у ситуаціях, коли встановити факт батьківства шляхом проведення тесту ДНК є неможливим. Відсутність правових засобів примусу Н.Р. пройти тест ДНК для з'ясування його батьківства стосовно заявниці відповідає принципу пропорційності тільки тоді, коли водночас забезпечено альтернативні засоби встановлення неупередженим органом факту батьківства протягом розумного строку. У даній справі такі альтернативні засоби були відсутні.

Більше того, вирішуючи питання про батьківство Н.Р., національні суди повинні були керуватися насамперед пріоритетним принципом забезпечення інтересів дитини. Суд дійшов висновку, що існуючі у системі права Хорватії процесуальні правила не забезпечують справедливого балансу між правом заявниці отримати інформацію щодо свого походження у розумний строк та правом Н.Р. не проходити тест ДНК. Таким чином, неефективність судового провадження спричинила тривале перебування заявниці у стані невизначеності щодо її походження. Тому мало місце порушення ст. 8 Конвенції ( 995_004 ).

Суд також дійшов висновку, що у заявниці не було ефективного засобу правового захисту від необгрунтовано тривалого строку провадження в її справі. Отже, мало місце порушення ст. 13 Конвенції ( 995_004 ) та ч. 1 ст. 6 цього ж акта.

Розглядаючи скаргу заявниці щодо відсутності у національному законодавстві Хорватії положень, здатних забезпечити присутність відповідача у судових засіданнях, Суд зауважив, що ця обставина вже ним враховувалася при вирішенні того, чи мало місце порушення ст. 8 Конвенції ( 995_004 ), а тому немає необхідності окремо розглядати питання щодо можливого порушення у цій частині ст. 13 Конвенції.

Переклад з англійської мови та опрацювання рішень здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України А.М. Рабіновичем, М.Б. Рісним та Н.І. Савчук.