РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа "Нікула проти Фінляндії"

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 21 березня 2002 року у справі "Нікула проти Фінляндії", Європейський суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (далі - Конвенція).

Відповідно до ст. 41 Конвенції ( 995_004 ) Суд призначив сплатити заявнику 5,042 тис. євро як компенсацію моральної шкоди і 1,9 тис. євро у відшкодування майнових збитків, а також 6,5 тис. євро у відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник, Анна Нікула, є громадянкою Фінляндії, народилася у 1962 році і проживає у м. Гельсінки. У 1992 - 1993 роках вона виступала захисником у кримінальній справі, яка стосувалася ліквідації кількох компаній. Клієнт п. Нікули обвинувачувався у підмовництві та пособництві в шахрайстві, а також у зловживанні довірою. Прокурор, котрий підтримував обвинувачення у цьому ж процесі, викликав як свідка особу, яка на стадії досудового розслідування справи, разом з клієнтом заявниці, теж підозрювалася у вчиненні злочину. Заявниця заперечила такий крок прокурора і підготувала заяву, в якій кваліфікувала тактику прокурора як таку, що має на меті неправомірне отримання доказів. Однак це заперечення було відхилене міським судом, який слухав справу. За результатами розгляду справи клієнта п. Нікули було визнано винним.

Прокурор порушив кримінальну справу проти заявниці, обвинувачуючи її у вчиненні необережного наклепу. 22 серпня 1994 року апеляційний суд визнав заявницю винною у вчиненні інкримінованого їй злочину. На п. Нікулу було накладено штраф, її також було зобов'язано відшкодувати заподіяні прокурору збитки та сплатити судові витрати по справі. Заявниця та прокурор подали апеляції на вказане рішення апеляційного суду. Верховний суд підтвердив висновки щодо фактичних обставин справи, встановлені апеляційним судом, однак звільнив заявницю від сплати штрафу, мотивуючи такий крок малозначністю скоєного нею злочину. Поряд з тим, він підтвердив обов'язок п. Нікули сплатити судові витрати по справі та відшкодувати прокурору заподіяні йому збитки.

Зміст рішення Суду

Заявниця стверджувала, що згадані дії національних судів порушили її право на свободу вираження.

Суд насамперед зауважив, що межі допустимої критики стосовно державних службовців можуть бути ширшими у порівнянні із межами такої ж критики щодо звичайних громадян. Поряд з тим, не можна стверджувати, що державні службовці можуть зазнавати за свої дії та слова такої ж критики, яка часто адресується політичним діячам. Саме тому є важливим захистити державних службовців від образливих і злочинних випадів у їхній бік, особливо коли йдеться про виконання ними службових обов'язків.

Заявницю було засуджено за критику рішень прокурора, прийнятих останнім як обвинувачем у кримінальній справі, захисником у котрій була сама п. Нікула. Факт обвинувачення прокурора Т. у неправомірній поведінці не викликав сумніву, однак критика заявниці стосувалась стратегії дій обвинувачення, свідомо обраної прокурором. Мова, зокрема, йшла про два процесуальні рішення, ухвалених прокурором до початку судового розгляду справи, які, з погляду заявниці, були спробою маніпулювання доказами та порушували службові обов'язки прокурора. Незважаючи на неадекватність окремих термінів, використаних заявницею, у цілому її критика була спрямована проти прокурора як обвинувача у справі, в котрій вона захищала інтереси свого клієнта, а не стосувалася особистих чи професійних якостей потерпілого. У цьому сенсі прокурор Т. повинен був толерантно ставитися до критики на свою адресу з боку захисника у справі. Більше того, Суд звернув особливу увагу на той факт, що сама критика була оголошена у залі судового засідання, а не, наприклад, у засобах масової інформації. Враховуючи наведене, Суд не міг дійти висновку про те, що критика заявниці вийшла за межі процесуальних заяв і набула статусу особистої образи.

Суд також наголосив на тому, що хоча заявниця і не була членом адвокатської асоціації, а тому не підпадала під дію її дисциплінарних статутів, суд, який розглядав справу, мав щодо неї певні повноваження. У справі були відсутні дані про те, що потерпілий прокурор вимагав у головуючого в судовому засіданні реагувати на випади заявниці іншим чином аніж через відхилення процесуального заперечення останньої щодо проведення допиту свідка обвинувачення. Міський суд, який розглядав справу клієнта заявниці, обмежився відхиленням заперечення заявниці. Хоча головуючий у судовому засіданні міг зупинити виступ заявниці навіть за відсутності відповідного клопотання з боку прокурора. Міський суд міг також припинити повноваження заявниці як захисника у процесі. Враховуючи це, Суд дійшов однозначного висновку про обов'язок національних судів взагалі, та головуючих у судових засіданнях зокрема, керувати процесом у такий спосіб, який би забезпечував належну поведінку сторін та, що найголовніше, справедливість процесу, а не залишав вирішення питання про правомірність тверджень учасників судового розгляду іншим судовим органам.

Не викликав сумніву той факт, що поряд із приватним обвинуваченням заявниці, ініційованим прокурором Т., останню було визнано винною у вчиненні необережного наклепу. Верховний суд скасував обвинувальний вирок щодо заявниці, хоча і залишив за нею обов'язок сплатити заподіяні збитки та судові витрати. Поряд з тим, важко узгодити між собою можливість правової оцінки критики однієї сторони у справі іншою (а прокурор, без сумніву, виступає стороною у справі) із обов'язком представника захищати інтереси свого клієнта належним чином. Таким чином, доречність і корисність тверджень захисників повинна визначатися ними самостійно (без страху зазнати хоч і легкого, але все ж таки кримінального покарання чи обов'язку відшкодувати заподіяні збитки), і лише суд, який вирішує справу, здійснює нагляд за правомірністю таких тверджень.

Таким чином, застосування обмежень свободи вираження у вигляді накладення легкого кримінального покарання є необхідним у демократичному суспільстві у виняткових випадках. Позиція меншості Верховного суду Фінляндії та інших національних державних органів, яка полягала у визнанні недоречності засудження заявниці, свідчить про відсутність єдиного погляду на існування достатніх підстав для засудження п. Нікули навіть на національному рівні. На думку Суду, наявність таких підстав не була доведена у процесі розгляду справи, а тому обмеження свободи вираження п. Нікули не обумовлювалося гострою соціальною потребою. Таким чином, Суд дійшов висновку, що Верховний суд Фінляндії порушив ст. 10 Конвенції ( 995_004 ) щодо заявниці, коли підтримав рішення нижчих інстанцій про засудження п. Нікули та покладення на неї обов'язку відшкодувати завдані збитки і сплатити судові витрати. Згадане рішення Верховного суду не відповідало вимозі пропорційності законній меті, яка переслідувалася.

Переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України П.М. РАБІНОВИЧЕМ, М.Б. РІСНИМ та Н.І. САВЧУК.