РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ ТРЕТЯ СЕКЦІЯ

Р І Ш Е Н Н Я

від 04.05.2001
   Страсбург
 

Справа "Шенехен проти Сполученого Королівства" (SHANAGHAN v. THE UNITED KINGDOM)

(Заява N 37715/97)

(Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ). Текст рішення може зазнати редакторської правки)

У справі "Шенехен проти Сполученого Королівства"

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої, увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста (J.-P.Costa), голова

п. В. Фурманн (W.Fuhrmann)

п. Л. Лукайдес (L.Loucaides)

пані Ф. Тюлкен (F.Tulkens)

п. К. Юнгвірт (K.Jungwiert)

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza)

п. К. Трая (K.Traja),

а також пані Саллі Долле (Sally Dolle), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 4 квітня 2000 року та 11 квітня 2001 року постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато на підставі заяви (N 37715/97) проти Сполученого Королівства, що була подана 3 жовтня 1996 року до Європейської комісії з прав людини (Комісія) відповідно до колишньої статті 25 Конвенції ( 995_004 ) про захист прав людини та основних свобод. Заяву подала громадянка Ірландії пані Тереза Шенехен (Theresa Shanaghan) (заявниця).

2. Заявницю, якій було надано безоплатну правову допомогу, представляв п. П. Мегіен (P.Mageean) та п. Д. Корфф (D.Korff, адвокати, що практикують у Сполученому Королівстві Уряд Сполученого Королівства представляла його уповноважена особа п. Ч. Хумерслі (C.Whomersley) із Міністерства закордонних справ і справ Співдружності.

3. Заявниця стверджувала, що її сина, Патріка Шенехена (Patrick Shanaghan), убив невідомий озброєний терорист за обставин, які свідчать про змову між співробітниками сил безпеки, а також скаржилася на недостатнє розслідування обставин його смерті. Вона посилалася на статті 2, 13 та 14 Конвенції ( 995_004 ).

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, після набрання чинності Протоколом N 11 до Конвенції ( 995_004 ) (пункт 2 статті 5 Протоколу N 11).

5. Заяву було передано до третьої секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). Зі складу цієї секції було створено палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ), як це передбачено в пункті 1 правила 26 Регламенту Суду.

6. Порадившись зі сторонами, голова палати постановив, що в інтересах забезпечення належного здійснення правосуддя судове провадження в цій справі має відбуватися одночасно з провадженнями у справах "Г'ю Джордан проти Сполученого Королівства" (Hugh Jordan v. the United Kingdom) (заява N 24746/94), "Мак-Керр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom) (28883/95), "Келлі та інші проти Сполученого Королівства" (Kelly & Others v. the United Kingdom) (30054/96) (див. судові рішення від цієї самої дати).

7. Міркування третьої сторони були одержані 23 березня 2000 року від Комісії з прав людини Північної Ірландії, якій голова дозволив взяти участь у письмовій процедурі (пункт 2 статті 36 Конвенції ( 995_004 ) та пункт 3 правила 61).

8. Відкрите слухання справи відбулося в Палаці прав людини 4 квітня 2000 року.

На слуханні були присутні:

(a) від Уряду

п. Ч. Хумерслі, уповноважена особа,

п. Р. Везерап (R. Weatherup), Королівський адвокат,

п. П. Сейлз (P. Sales),

п. Дж. Ідай (J. Eadie),

п. Н. Лавендер (N. Lavender,

п. О. Полін (O. Paulin),

п. С. Макклеланд (S. Mcclelland),

пані К. Піерсон (K. Pearson),

п. Д. Макілрой (D. Mcilroy),

пані С. Бродерік (S. Broderick),

пані Л. Макалпайн (L. Mcalpine),

пані Дж. Доннеллі (J. Donnelly),

п. Т. Тейлор (T. Taylor), радники;

(b) від заявників

п. Д. Корфф,

пані Ф. Догерті (F. Doherty), адвокат,

п. Р. Мегіен, соліситор.

Суд заслухав звернення п. Везерапа і п. Корффа.

9. Рішенням від 4 квітня 2000 року палата оголосила заяву прийнятною.

10. Як заявниця, так і Уряд подали свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59 Регламенту ( 980_067 ).

ЩОДО ФАКТІВ

11. Факти справи, зокрема ті, що стосуються обставин смерті Патріка Шенехена 12 серпня 1991 року, є предметом спору між сторонами.

A. Події до 12 серпня 1991 року

12. На момент убивства Патрікові Шенехену було тридцять років, він був католиком і активним членом партії Шин фейн.

13. Королівська поліція м. Ольстера (RUC) підозрювала, що він є членом Ірландської республіканської армії та причетний до терористичних актів. У період з 15 квітня 1985 року по 19 травня 1991 року його заарештовували і тримали під вартою у зв'язку з розслідуванням терористичних актів у Північній Ірландії. Шість із десяти арештів супроводжувалися триманням під вартою протягом чотирьох чи більше днів. Обвинувачень у вчиненні будь-якого злочину йому ніколи не пред'являли.

14. Патрік Шенехен подав своїм соліситорам кілька письмових заяв, у яких стверджував, що під час його перебування під вартою співробітники RUC завдали йому побоїв, зокрема били кулаками в спину, стиснутим кулаком - знизу в підборіддя, тикали витягнутими пальцями в горло, били по обличчю, неодноразово викручуючи руки вперед і назад, примушували годинами перебувати в зігнутому стані, били його головою об стіну, били ногами в пах. Заявниця стверджувала, що кілька разів детективи погрожували під час допитів убити її сина. Наприклад, вони сказали йому, що "тепер лоялісти в Каслдерзі (Castlederg) тебе знають і розберуться з тобою".

15. Під час тримання його під вартою в Каслреї (Castlereagh), у період з 9 по 15 квітня 1986 року, у протоколах було зафіксовано, що Патрік Шенехен скаржився лікареві, що з ним погано поводилися, а саме - тягали за волосся і вивертали пальці. Лікар повідомив про це наглядача камери, у якій тримали під вартою Патріка Шенехена і той сказав Патріку подати письмову заяву. Патрік Шенехен відмовився відповідати, зокрема й тоді, коли наглядач запитав у нього, чи бажає він бути присутнім на поліційному дисциплінарному слуханні.

16. 4 квітня 1989 року Патрік Шенехен вчинив позов проти начальника Королівської поліції м. Ольстера, стверджуючи, що під час тримання його під вартою з 9 по 15 квітня 1986 року він зазнав образ, побоїв, посягання на особу, незаконного арешту і незаконного ув'язнення. Цей позов він зупинив 3 вересня 1990 року.

17. Заявниця також стверджувала, що 17 лютого 1989 року на життя Патріка Шенехена було вчинено замах, але йому вдалося втекти. Було викликано співробітників RUC, але жодних обвинувачень проти підозрюваного у зв'язку зі спробою вбивства висунуто не було. Коли через рік, у лютому 1990 року, Патріка Шенехена заарештували, він публічно заявив, що співробітники RUC під час допиту неодноразово згадували цю спробу вбивства і один з них сказав "Наступного разу ми не промахнемося".

18. RUC двічі попереджала Патріка Шенехена, що він може стати об'єктом нападу з боку напіввійськових формувань лоялістів. 10 грудня 1990 року детектив RUC повідомив йому, що з кузова військової машини випадково випали документи сил безпеки, які містили інформацію про нього, а також фотомонтаж. Йому порадили вжити заходів щодо особистої безпеки, оскільки існував ризик, що цей матеріал потрапив до рук лоялістів. Соліситори Патріка Шенехена надіслали до Королівської поліції листа від 11 січня 1991 року, в якому висловлювали прохання, посилаючись на негайну потребу оцінити ризик його життю надати інформацію стосовно цієї документації, зокрема тип втраченої документації, дати, коли ця інформація була вперше зафіксована, точну дату, коли цю інформацію було втрачено, та обставини, за яких це сталося, копії фотографій та адреси, що містилися в матеріалах, а також інформацію про соціальний статус та місце роботи осіб, які займалися цими матеріалами. 29 липня 1994 року, через більш ніж три з половиною роки, поліція відповіла на цей лист, заявивши, що поліційне розслідування було завершено і що згаданий документ випадково втратили військові.

27 квітня 1991 року сержант Норден, співробітник RUC, зателефонував п Шенехену додому і повідомив його про одержану інформацію, яка свідчить про те, що на Патріка полюють лоялісти.

19. Уряд надав додаткову конкретну інформацію стосовно втрати фотографій. Уряд стверджував, що 10 грудня 1990 року під час поїздки військової патрульної машини із Роквудської бази (Rockwood) до транспортного контрольного пункту Гамп (Hump), що біля Стребейна (Strabane) у графстві Тирон, задні дверцята машини відкрилися і з машини випали каска, бронежилет і бойова форма одягу, що належали одному з водіїв машини. У куртці бойової форми був комплект фотомонтажів для упізнання терористів, в якому загалом було 38 фотографій, і на деяких із них був Патрік Шенехен. По прибутті до місця призначення було виявлено зникнення цих речей і було проведено розшук на маршруті руху, завдяки чому знайшли каску. Особі, винній у втраті обмундирування, було зроблено попередження і спеціальний слідчий відділ провів з нею бесіду стосовно втрати фотомонтажів. Після цього про цей випадок було подано рапорт за інстанцією і проти винуватця порушено дисциплінарне провадження. Дисциплінарну співбесіду з цим співробітником провів командир бригади. Накладення якого-небудь службового дисциплінарного стягнення зафіксовано не було, хоч Уряд заявляв, що, можливо, винуватець отримав службову догану яку не було запротокольовано. RUC оперативно поінформувала Патріка Шенехена про втрату фотографій. Доказів стосовно того, хто підібрав ці фотографії, якщо це взагалі сталося чи інформації стосовно їхньої подальшої ролі в подіях не існувало.

20. Співробітники RUC і UDR щодня зупиняли і допитували Патріка Шенехена. У період з 1985 по 1991 рік у домі сім'ї Шенехенів, в якому заявниця проживала разом зі своїм сином, було проведено шістнадцять обшуків. Жодних незаконних матеріалів при цьому виявлено не було. За словами заявниці, іноді співробітники RUC у деякі кімнати навіть і не заходили, що говорило про те, що обшук не був узгодженим заходом, спрямованим на виявлення і виїмку незаконних матеріалів, і провадився виключно з метою потурбувати цю сім'ю.

B. Вбивство Патріка Шенехена

21. 12 серпня 1991 року, приблизно о 8:30, терорист у масці застрелив Патріка Шенехена, коли той їхав на своєму автофургоні на роботу По машині Патріка було випущено приблизно двадцять куль під час її руху по Лієрморській (Learmore) дорозі у напрямку Каслдерга.

Згодом відповідальність за це вбивство взяла на себе організація лоялістів (противників відокремлення Північної Ірландії від Великої Британії) "Бійці за свободу Ольстера" (Ulster Freedom Fighters (UFF), заявивши про це в місцевій пресі.

22. Співробітники RUC прибули на місце події невдовзі після повідомлення про стрілянину. На місце злочину прибув співробітник, відповідальний за його розслідування, і знайшов там патронні гільзи та скляні зразки. Місце злочину сфотографували, включаючи сліди коліс. Працівник Північно-Ірландської лабораторії судової експертизи здійснив аналіз цих матеріалів. Заявниця стверджувала, що дії поліції на місці події свідчили про відсутність будь-якого співчуття до долі її сина чи дотримання належної поліційної процедури. При цьому заявниця посилалася на те, що до місця злочину не було викликано машину швидкої медичної допомоги і що поліція не надала священикові можливості підійти і здійснити останній ритуал. Уряд заявив, що швидку медичну допомогу не викликали, оскільки було очевидним, що Патрікові Шенехену це вже не могло допомогти. Коли приїхав священик, його одразу попрохали, щоб перед тим як наблизитися до машини, він підійшов до контрольного пункту інциденту для того, щоб поліція могла вжити необхідних заходів щодо збереження доказів на місці злочину.

23. О 2.30 того ж дня розтин тіла показав, що Патрік Шенехен помер від кульового поранення в груди.

24. Поліція спробувала знайти потенційних свідків-очевидців, звернувшись до всіх тих, хто був присутній на місці події, опитавши мешканців усіх будинків, встановивши транспортні контрольні пункти і звернувшись до свідків через пресу з проханням відгукнутися. Вона також допитала поліцейських, які під час події перебували на місці дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), куди їх було відправлено невдовзі до цього злочину. Уряд заявив, що нічого підозрілого в діях поліції в цьому відношенні не було. Трьом поліційним машинам було поставлено завдання прибути на місце згаданої ДТП, яка трапилася в селищі Кіллен (Killen), і це є звичайною практикою, коли до місця ДТП виїжджає кілька машин, що пов'язано з небезпекою нападів на сили безпеки з боку Тимчасової ірландської республіканської армії.

25. Незабаром після вчинення злочину поліція виявила автомобіль, який, на її думку, був використаний особами, що вчинили вбивство. Однак судова експертиза і зняття відбитків пальців не допомогли виявити жодних доказів, які б свідчили про зв'язок між машиною і будь-якою особою, підозрюваною у вбивстві. Розслідування показало, що незадовго до цього машину купили за готівку невідомі особи у приватного торгівця.

26. Як було пізніше виявлено під час коронерського розслідування, співробітник, що провадив це розслідування, вважав, що він знає прізвища осіб, причетних до вбивства, але він не мав доказів на доведення цього. Було заарештовано і допитано кілька підозрюваних, але від них не було отримано жодного зізнання.

27. 26 січня 1995 року заявниця одержала 25520 фунтів стерлінгів за Програмою відшкодування кримінальної шкоди у зв'язку із загибеллю її сина.

C. Коронерське розслідування

28. Коронерське розслідування вбивства було розпочато 26 березня 1996 року, чотири з половиною роки по тому. Матеріали справи, підготовлені RUC, були передані коронеру ще 14 січня 1994 року. Затримка з проведенням цього розслідування, за словами Уряду, виникла через необхідність розслідування поліцією інших кримінальних діянь, вчинених у цей період в районі Каслдерга. Потім коронерське розслідування цього вбивства було відкладене на лютий 1996 року через необхідність завершення коронером інших своїх розслідувань.

29. Сім'я Шенехена не отримувала будь-яких пояснень стосовно цієї затримки. Протягом цього періоду сім'я не знала, чи провадилося будь-яке розслідування за фактом вбивства, і не отримувала будь-якої інформації стосовно змісту висновків RUC, якщо такі існували взагалі, про обставини смерті сина заявниці.

30. Матеріали коронерського розслідування слухались упродовж шести днів - у період з 26 березня по 20 червня 1996 року. Очолював слухання коронер, який засідав з присяжними і отримував допомогу адвоката. RUC була представлена юрисконсультом і соліситором.

31. Під час коронерського розслідування соліситор сім'ї Патріка Шенехена домагався подання доказів на підтвердження заяв, що поліція попередньо знала про підготовку замаху, що RUC погрожувала йому і що поліційне розслідування було незадовільним Серед цих доказів були свідчення консультанта судової експертизи, який критикував поліцію за невзяття гіпсового зліпка з відбитків шин машини, виявлених на місці злочину, а також усних свідчень п. D.C., який твердив, що Патрік Шенехен говорив йому про погрози з боку співробітників, RUC вбити його і який чув такі погрози від співробітників коли сам перебував під вартою. Коли коронер визнав прийнятність цих доказів, начальник поліції RUC звернувся з проханням про перегляд цих рішень у порядку судового нагляду. 18 червня 1996 року Високий суд скасував рішення коронера, зазначивши, що: "... у судовій практиці вже існує повне розуміння того,

що завдання коронера не полягає, і це можна сказати

категорично, в тому, щоб провадити широкомасштабне

розслідування всіх обставин, за яких покійний зустрів свою

смерть. У теперішній час у рішеннях, на які я вже посилався,

чітко визначається, що під словом "як" має розумітися "яким

чином" (настала смерть), і мені здається, ...що у цьому

випадку докази стосовно рівня поліційного розслідування -

якості поліційного розслідування - не можуть допомогти

виявленню засобів, якими було вбито п. Шенехена. Але ці

докази можуть безпосередньо використовуватися для можливої

критики якості поліційного розслідування, а це ... вже

виходить поза рамки коронерського розслідування. До того ж я

вважаю, що докази ..., надані п. D.C., ...не є доречними для

питання, яке повинні вирішити коронер і присяжні, тобто яким

чином (за яких обставин) покійний зустрів свою смерть. Вже

були отримані докази, очевидного спростування яких немає,

стосовно того, що до моменту вбивства п. Шенехена він був

об'єктом нападу з боку терористичних груп лоялістів. Цей

доказ не спростовувався і жодним чином не є спірним. Я

вважаю, що за цих обставин єдиним питанням, яке можна було б

висвітлити за допомогою доказів п. D.C., є з'ясування того,

чи висловлювалися ці погрози співробітниками поліції. А це,

на підставах, які я вже зазначав, не є питанням, що має

вирішувати в своєму розслідуванні коронер..."

32. Коронер відмовився прийняти як докази показання Патріка Шенехена, які він дав своїм соліситорам. Заявниця стверджувала, що її первинні показання були скориговані Королівською поліцією, яка перед тим, як додати їх до матеріалів коронера, вилучила із них посилання на таємну змову поліції.

33. 20 червня 1996 року, провівши своє розслідування, коронер видав вердикт, що Патрік Шенехен помер 12 серпня 1991 року на Лієрморській дорозі в Каслдерзі від кульового поранення в груди.

D. Процедура оскарження дій поліції

34. 14 липня 1996 року заявниця подала скаргу на дії RUC на місці вбивства її сина у зв'язку з відмовою поліції надати доктору Стьюарту (Stewart) доступ до тіла та невикликом швидкої медичної допомоги. Ця скарга розслідувалася заступником начальника поліції під наглядом Незалежної комісії з розгляду скарг проти поліції (ICPC). Це завершилося тим, що інспектор, якого це стосувалося, отримав настанови, що було зафіксовано в дивізійній дисциплінарній книзі.

35. Начальник відділу скарг і дисциплінарних справ поліції спробував провести розслідування за фактами показань п. D.C., який стверджував, що під час допиту Патріка Шенехена в поліції співробітники RUC погрожували йому (див. пункт 31 вище). Листом від 2 жовтня 1996 року соліситори відповіли, що їхній клієнт не подаватиме показань стосовно Патріка Шенехена, оскільки жодних показань від нього не зажадали під час інциденту. Було зроблено спроби взяти показання від трьох інших свідків, які згадувалися в матеріалах коронерського розслідування, але погодився лише один із них. Було допитано і співробітників RUC, які провадили допит п. D.C. 14 та 15 травня 1991 року.

36. 26 червня 1997 року дочка заявниці відправила копію матеріалів неофіційного розслідування до Державного секретаря Північної Ірландії (див. пункт стосовно матеріалів неофіційного розслідування нижче). Вона скаржилася на невзяття гіпсового зліпка з відбитків шин машини на місці злочину і посилалася на слова поліцейського D., який говорив, що його відправили на місце злочину о 8.00 ранку перед тим, як його було вчинено. Тому поліція провела подальші розслідування під наглядом Незалежної комісії з розгляду скарг проти поліції і згодом доповіла головному прокуророві.

37. 16 липня 1997 року Незалежна комісія з розгляду скарг проти поліції повідомила листом дочку заявниці та чоловіка дочки, що комісія задоволена проведеним поліційним розслідуванням.

38. 30 листопада 1998 року ICPC повідомила листом дочку заявниці, що з поліцейським D. буде проведено співбесіду у зв'язку з помилкою, якої він припустився, називаючи час, коли його відправили до місця вчинення злочину, але якого-небудь іншого дисциплінарного провадження стосовно питань, оскаржених 26 червня 1997 року, не провадитиметься. Комісія зазначила, що вона задоволена вжитим заходом.

39. У січні 1999 року, розглянувши результати проведених поліцією подальших слідчих дій у зв'язку з неофіційним розслідуванням, головний прокурор вирішив, що доцільності у проведенні судового переслідування стосовно вбивства немає.

E. Неофіційне розслідування

40. Після завершення коронерського розслідування сім'я та друзі організували неофіційне розслідування обставин цього вбивства, сподіваючись на з'ясування всієї правди про цей злочин. Це розслідування провадилося Групою справедливості Каслдерг-Агіерен (Castlederg-Aghyaran) і очолювалося відставним суддею США Ендрю Сомерсом (Andrew Somers). Упродовж періоду з 17 по 19 вересня 1996 року було заслухано тринадцять свідків. Серед свідків були члени сім'ї, місцеві жителі та друзі покійного. Було отримано докази стосовно того, що співробітники поліції часто зупиняли Патріка Шенехена на вулиці і висловлювали погрози, що поліція попереджала людей триматися від нього на відстані, інакше їх можуть застрелити, що перед інцидентом співробітники поліції говорили особам, яких тримали під вартою, що Патрік Шенехен стане об'єктом нападу, а після інциденту вони заявляли, що влаштували його вбивство. Двоє свідків стверджували, що вони бачили, начебто після пострілів Патрік Шенехен ще рухався. Суддя зробив висновок, що вбивство було вчинене Урядом Сполученого Королівства, а саме - у таємній змові з RUC.

F. Цивільне провадження

41. 22 липня 1994 року заявниця домоглася видання судового наказу проти начальника поліції і також, із поправкою від 15 вересня 1994 року, проти Міністерства оборони. Наказ було вручено 17 липня 1995 року. У цьому провадженні заявниця вимагала компенсації шкоди, якої завдали їй та майну її сина через, зокрема, недбальство, порушення конфіденційності інформації та зловживання державною владою при збереженні інформації, розпоряджанні нею та її використанні.

19 липня 1995 року відповідачі повідомили про намір здійснювати захист у цьому судовому провадженні. Яких-небудь подальших заходів вжито не було.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Коронерські розслідування

1. Положення і норми законів

42. Здійснення коронерського розслідування в Північній Ірландії регулюється Законом про коронерів (Північна Ірландія) 1959 року і Регламентом коронерів (практика і процедура) 1963 року. Ці документи визначають основні елементи процедури, згідно з якою про випадок смерті з ознаками насильства або смерті в обставинах, що викликають підозру, повідомляється коронерові, який після цього уповноважений провадити своє розслідування, з присяжними або без них, з метою з'ясування за допомогою, якщо необхідно, показань свідків та на підставі, зокрема, висновків аутопсії та судової експертизи особи покійного, а також обставин (як, коли і де) його смерті.

43. Відповідно до Закону про коронерів, кожний медичний працівник, реєстратор смерті чи співробітник похоронних процесій, який має підстави вважати, що особа померла внаслідок прямого чи опосередкованого застосування сили, зобов'язаний поінформувати про це коронера (стаття 7). Кожний медичний працівник, який здійснює розтин тіла (судово-медичну експертизу трупа), має письмово повідомити коронера про результати такого дослідження (стаття 29). У будь-який час, коли виявлено труп людини або смерть настала за непоясненних чи підозрілих обставин, поліція даного району повинна повідомити про це коронерові (стаття 8).

44. Правила 12 і 13 Регламенту коронерів уповноважують коронера відкласти коронерське розслідування, якщо існує можливість чи вже висунуте обвинувачення проти особи у зв'язку з вчиненням нею вбивства чи інших конкретних кримінальних злочинів стосовно покійного.

45. Якщо коронер вирішує провадити своє розслідування у присутності присяжних, тоді в тому ж порядку, що і при розгляді кримінальних справ, викликаються для цього особи, занесені в список присяжних, котрий складається за допомогою довільного комп'ютерного вибору осіб, зареєстрованих у списку виборців цього району.

46. Питання, які досліджуються в коронерському провадженні, регулюються правилами 15 і 16 Регламенту коронерів: "15. Провадження і докази в коронерському розслідуванні

призначені виключно для того, щоб з'ясувати: a) особу покійного, b) як, коли і де настала смерть покійного, c) конкретні дані на даний час, які необхідно подати

зпдно з Указом 1976 року про реєстрацію народження і смерті

(Указ Північної Ірландії) для реєстрації цієї смерті. 16. Ані коронер, ані присяжні не висловлюють будь-якої

думки стосовно питань кримінальної чи цивільної

відповідальності або стосовно будь-яких питань, які не

згадуються в попередньому правилі".

47. Форми вердикту, які використовуються в Північній Ірландії, відповідають цій рекомендації, і в них записують прізвище та інші конкретні дані про покійного, висновок про причину смерті (наприклад, кульове поранення) та висновки щодо того, коли і де покійний зустрів свою смерть. В Англії і Уельсі форма коронерського вердикту, що додається до Регламенту англійських коронерів, містить графу "Висновки присяжних коронера стосовно смерті", наприклад: "убито законним чином" або "вбито незаконним чином". У цій графі висловлюється думка щодо кримінальної відповідальності у зв'язку з висновком про смерть, що настала внаслідок кримінального акта, але при цьому жодного висновку про кримінальну відповідальність будь-якої встановленої особи не записано. Присяжні в Англії та Уельсі можуть також додавати до свого вердикту рекомендації.

48. Проте у Північній Ірландії коронер зобов'язаний (стаття 6(2) Указу 1972 року про судове переслідування злочинів (у Північній Ірландії) подати письмову доповідь до головного прокурора, якщо виявляється, що обставини будь-якої смерті свідчать про вчинення кримінального злочину.

49. Донедавна безоплатну правову допомогу у зв'язку з проведенням коронерського розслідування не надавали, оскільки таке розслідування не передбачає з'ясування цивільної відповідальності чи висунення кримінального обвинувачення. Законодавство, яке передбачало б таку допомогу на слуханні матеріалів коронерського розслідування (Указ 1981 року про безоплатну правову допомогу, консультацію і допомогу (у Північній Ірландії), пункт 5 додатку 1), не набрало чинності. Однак 25 липня 2000 року лорд-канцлер (головна судова посадова особа) оголосив про запровадження програми добровільної допомоги, за рахунок створених для цього публічних фондів, для представництва в коронерському провадженні у Північній Ірландії за виключних обставин, що не передбачені законом (Extra-Statutory Ex Gratia Scheme). У березні 2001 року з метою обговорення він опублікував критерії, виходячи з яких має прийматися рішення стосовно доцільності надання коштів із публічних фондів на представництво заявників у коронерському провадженні. Це, зокрема, включало визначення фінансової прийнятності такого заходу, з'ясування потреби в проведенні державою ефективного розслідування, з'ясування того, чи є це коронерське розслідування єдиним засобом для цього, чи спроможний заявник, який потребує представництва, брати ефективну участь у коронерському розслідуванні і чи мав заявник достатньо близькі стосунки з покійним.

50. Коронер користується правом викликати свідків, присутність яких, на його думку, потребується в коронерському провадженні (стаття 17 Закону про коронерів), і він може дозволити будь-якій заінтересованій особі допитати свідка (правило 7). Як в Англії, так і в Уельсі та Північній Ірландії свідок має право на привілей проти самообвинувачення. У Північній Ірландії цей привілей підкріплюється правилом 9(2), згідно з яким особа, яку підозрюють у вчиненні вбивства, не може бути примушена давати свідчення в коронерському провадженні.

51. Щодо як документальних доказів, так і усних показань свідків коронерські провадження, як і кримінальні провадження, регулюються законом про імунітет на підставі державного інтересу - яким визнається і передбачається чинність державного інтересу, такого, як інтерес національної безпеки, - у нерозголошенні певної інформації, певних документів чи категорій документів. Заява про право на імунітет на підставі державного інтересу повинна підтверджуватися сертифікатом.

2. Рамки коронерського провадження

52. Правила 15 та 16 (див. вище) випливають із рекомендації коронерів і Бродрікського (Brodrick) комітету з сертифікації смерті: "...призначення коронерського розслідування полягає суто

у з'ясуванні і протоколюванні стількох фактів, що стосуються

смерті, скільки потребує державний інтерес, без виведення із

цих фактів будь-якого висновку про вину... У багатьох

випадках, можливо, у більшості із них, факти самі досить

чітко продемонструють, чи несе хто-небудь відповідальність за

цю смерть; існує відмінність між формою провадження, яке

надає іншим можливість приймати рішення з питання, і

провадженням, яке призначене само бути вирішенням цього

питання".

53. Національні суди подали, зокрема, такі коментарі: "... Треба зазначити, що завдання полягає не в тому, щоб

з'ясувати, як помер покійний, адже це може поставити загальні

і далекосяжні запитання, але в тому, щоб з'ясувати, "через що

настала смерть особи", що є вужчим питанням, призначеним

виявити засоби, через які покійний зустрів свою смерть. ...(у попередніх рішеннях) прямо зазначено, що коли

Бродрікський комітет зазначив, що однією із цілей

коронерського розслідування є "усунення чуток і підозр", це

слід розуміти лише як усунення чуток і підозр стосовно того,

через що настала смерть особи а не усунення чуток і підозр

стосовно загальних обставин, за яких настала смерть цієї

особи" (сер Томас Бінгем (Thomas Bingham), начальник архіву

(MR) апеляційного суду, справа "R.v. the Coroner for North

Humberside and Scunthorpe ex parte Roy Jamieson", квітень

1994 року, неопублікована). "Згідно із судовою практикою, слово "як", хоч і має

набувати широкого тлумачення, означає "яким чином", а не за

яких загальних обставин. Тобто коронерське розслідування

повинно зосереджуватися на питаннях, які безпосередньо

викривають причину смерті, і насправді обмежуватися лише цими

питаннями..." (Сімон Браун (Simon Brown), суддя апеляційного

суду, справа "R.v. the Coroner for Westem District of East

Sussex, ex parte Homberg and others", 1994 рік, 158 JP 357). " ...Не слід забувати, що коронерське розслідування є

провадженням, призначеним встановити факти, а не методом

розподілу вини. Процедура і норми доказового права, які

підходять до одного провадження, не підходять до іншого.

Ніколи не слід забувати, що в коронерському розслідуванні

немає сторін, немає обвинувального акта, немає судового

переслідування (сторони обвинувачення), немає сторони

захисту, немає судового розгляду, є лише спроба встановити

факти. Це слідчий процес, процес розслідування, досить

відмінний від судового розгляду... Широко визнано те, що метою коронерського розслідування

є можливе усунення чуток. Але це не означає, що обов'язок

коронера полягає в розслідуванні під час цього провадження

будь-яких чуток чи тверджень, які можуть бути доведені до

його відома. Його обов'язком є виконання своєї ролі за

законом - його розслідування не повинно виходити поза рамки і

виноситися в невивчене море чуток і голослівних тверджень.

Його просування буде надійним і належним, якщо він

розслідуватиме ті факти, які мають відношення до питань, які

він має вирішувати за законом" (Лорд Лейн, апеляційний суд,

справа "R.v. the South London Coroner ex parte Thompson",

1982 рік, 126 SJ 625).

3. Надання доступу до документів

54. До 1999 року не існувало положення, яке б вимагало, щоб сім'ї, яких торкалося коронерське розслідування, одержували копії письмових заяв чи документів, які подавалися коронерові під час його розслідування. Як правило, під час коронерського розслідування коронери надавали можливість ознайомитися із заявами чи документами, коли відповідний свідок приходив для дачі показань.

55. На виконання рекомендації Стівена Лоренса (Stephen Lawrence) стосовно поліційного розслідування вийшов Циркуляр Міністерства внутрішніх справ N 20/99 (стосовно випадків смерті в місцях тримання під вартою або смерті внаслідок дій співробітника поліції, вчинених ним з наміром виконання свого обов'язку), який рекомендував начальникам поліційних сил в Англії та Уельсі вживати у таких випадках заходів для того, щоб заінтересовані сторони могли ознайомитися з документальними доказами до проведення коронерського розслідування. Це мало заспокоювати сім'ю загиблого та інших заінтересованих осіб у тому, що повне відкрите поліційне розслідування було проведено і що вони та їхні юридичні представники не будуть поставлені в невигідне становище під час коронерського розслідування. Таке ознайомлення з документами рекомендувалося провадити за 28 днів до коронерського розслідування.

56. У пункті 7 Циркуляру зазначалося: "Судами встановлено, що показання, взяті поліцією, та

інші документальні матеріали, отримані поліцією під час

розслідування випадку смерті у місці поліційного ув'язнення,

належать підрозділу (поліції), який провадив розслідування.

Коронер не має повноваження видавати розпорядження про

надання таких матеріалів для ознайомлення перед коронерським

розслідуванням... Отже, рішення про розголошення документів

приймається у добровільному порядку".

У пункті 9 перелічено деякі види матеріалів, що перед розголошенням потребують особливої уваги. Це, наприклад, матеріали (документи):

- розголошення яких може мати преюдиціальне значення для можливого подальшого судового провадження (у кримінальній цивільній чи дисциплінарній справі);

- які стосуються закритої (секретної) чи особистої інформації стосовно покійного або які містять нічим не підкріплені голослівні твердження, що можуть спричинити страждання сім'ї; та

- які містять особисту інформацію про третіх осіб, яка не має істотного значення для коронерського розслідування.

Згідно з пунктом 11, доповідь співробітника (поліції), який провадив слідство, розголошенню не підлягає, хоча передбачалася можливість ознайомлення з нею в тих випадках, коли начальник поліції вважає це за доречне.

B. Процедура оскарження дій поліції

57. У період, про який ідеться, процедура оскарження дій поліції регулювалася Поліційним указом (у Північній Ірландії) 1987 року (Указ 1987 року). Згідно з цим Указом, замість Ради з розгляду скарг проти поліції, яку було створено в 1977 році, було засновано Незалежну комісію з розгляду скарг проти поліції. Замість цієї комісії з 1 жовтня 2000 року діє поліційний омбудсмен (уповноважений з розгляду скарг) у Північній Ірландії, посада якого запроваджена згідно із Законом 1998 року про поліцію (у Північній Ірландії).

58. Незалежна комісія з розгляду скарг проти поліції (ICPC) була незалежним органом, який складався із голови, двох заступників голови та принаймні чотирьох інших членів. Якщо скарга проти поліції розслідувалася співробітником поліції або якщо начальник поліції чи державний секретар вважав, що кримінальний злочин було вчинено співробітником поліції, справу передавали до цієї комісії.

59. Згідно зі статтею 9(1)(a) Указу 1987 року, ICPC мала контролювати розслідування будь-якої скарги, заявник якої стверджував, що дії співробітника Королівської поліції призвели до загибелі людини чи серйозного тілесного ушкодження. Комісія затверджувала призначення співробітника поліції для проведення розслідування і могла вимагати замінити такого поліцейського іншим (стаття 9(5)(b). Доповідь поліційного слідчого подавалася до ICPC стосовно результатів підконтрольного їй розслідування і одночасно - до начальника поліції. Відповідно до статті 9(8) Указу 1987 року, ICPC видавала звіт, в якому зазначалося, чи задовольнили результати розслідування, і якщо не задовольнили, то конкретно зазначалися всі незадовільні моменти.

60. Стаття 10 Указу 1987 року вимагала від начальника поліції визначити, чи містить доповідь свідчення того, що кримінальний злочин було вчинено співробітником даного поліційного підрозділу. Якщо він вирішував, що це саме так і що цьому співробітникові слід висунути обвинувачення, він мав відправити копію доповіді головному прокуророві. Якщо головний прокурор вирішував не висувати кримінального обвинувачення, начальник поліції мав надіслати меморандум до ICPC з інформацією про те, чи є в нього намір порушити дисциплінарне провадження проти цього співробітника (стаття 10(5), окрім випадків, коли дисциплінарне провадження вже було порушено і співробітник поліції вже визнав обвинувачення (стаття 11(1). Якщо начальник поліції вважав, що кримінальний злочин було вчинено, але цей злочин не потребує висунення обвинувачення проти співробітника поліції, або якщо він вважав, що жодного кримінального злочину вчинено не було, він мав надіслати меморандум, повідомляючи в ньому про те, чи є в нього намір висунути дисциплінарні обвинувачення, і якщо немає, то які є підстави для пропозиції не робити цього (стаття 11(6) та (7).

61. Якщо ICPC вважала що співробітникові поліції, який перебуває під слідством, необхідно висунути кримінальне обвинувачення, вона може дати вказівку начальникові поліції надіслати копію доповіді про це розслідування головному прокуророві (стаття 12(2)). Комісія з розгляду скарг також могла рекомендувати чи наказати начальникові поліції обрати ті дисциплінарні обвинувачення, які вона визначить (стаття 13(1) і (3).

D. Головний прокурор

62. Головний прокурор, посада якого запроваджена відповідно до Указу 1972 року про судове переслідування злочинів (у Північній Ірландії) (Указ 1972 року) є незалежною посадовою особою, яка має принаймні 10 років досвіду юридичної практики в Північній Ірландії, призначається Генеральним прокурором, обіймає цю посаду до виходу у відставку і може бути звільнена лише за неправомірну поведінку і несумлінне виконання посадових обов'язків. До його обов'язків, відповідно до статті 5 Указу 1972 року, зокрема, належать: "a) розгляд або забезпечення розгляду, з огляду на

порушення чи продовження ним у Північній Ірландії будь-якого

кримінального провадження або подання будь-якої апеляції чи

порушення іншого провадження у будь-якій кримінальній справі

в Північній Ірландії, будь-яких фактів чи інформації, на які

привертає його увагу начальник поліції, що діє відповідно до

статті 6(3) цього Указу, або Генеральний прокурор, або

будь-який інший орган чи особа; b) розгляд або забезпечення розгляду всіх документів,

які, відповідно до статті 6 цього Указу, мають бути передані

чи надані йому, і якщо він визнає необхідність чи доречність

зробити це для того, щоб забезпечити подальше розслідування

будь-якого питання, що випливає із цих документів; c) у випадках, де, на його думку, це необхідно,

порушення і проведення від імені держави судових

переслідувань проти правопорушень, які переслідуються за

обвинувальним актом, а також проти тих правопорушень, які

переслідуються у порядку сумарного (спрощеного) провадження,

чи категорій таких правопорушень, які, на його думку мають

бути ним розглянуті".

63. Стаття 6 Указу 1972 року, зокрема, вимагає від коронера і начальника поліції надавати головному прокуророві інформацію, як нижче зазначено: "2) Якщо обставини смерті будь-якої особи, яку

розслідував чи розслідує коронер, здаються йому такими, що

свідчать про можливу наявність вчиненого кримінального

злочину, він з усією можливою оперативністю подає (головному

прокуророві) рапорт про ці обставини. 3) Обов'язком начальника поліцїі є подання (головному

прокуророві) час від часу фактів та інформації стосовно - a) стверджуваних правопорушень, які переслідуються за

обвинувальним актом (таких, як вбивство), вчинених проти

Північної Ірландії;... та, на прохання (головного прокурора), з'ясовувати і

подавати головному прокуророві інформацію стосовно будь-якого

питання, яке (головний прокурор) може вважати таким, що

потребує розслідування з огляду на можливу наявність

вчиненого правопорушення проти права Північної Ірландії, або

подавати інформацію, яку (головний прокурор) може вважати

необхідною для виконання своїх функцій згідно з цим Указом".

64. Як стверджує Уряд у своїх зауваженнях, поданих 18 червня 1998 року, кожний наступний головний прокурор, як правило, уникав викладу підстав щодо рішень не порушувати чи не продовжувати кримінального переслідування, торкаючись цього у найзагальніших словах. Такої практики вони дотримувалися виходячи з того, що:

(1) якби підстави були викладені в одній чи кількох справах, їх треба було б викладати у всіх справах. В іншому разі стосовно тих справ, де підстави відхилялися, могли б робитися помилкові висновки, що призводило б або до несправедливих умовиводів щодо вини тих чи інших осіб, або викликало б підозру в протизаконних діях;

(2) підставою для непорушення судового переслідування могла бути відсутність певного доказу, без якого неможливо порушити справу (наприклад, раптова смерть, втеча свідка або залякування). Виклад такого фактору як єдиної підстави для непорушення судового переслідування міг викликати у громадськості думку про наявність вини;

(3) опублікування таких підстав могло завдати болю чи шкоди іншим (окрім підозрюваного) особам (наприклад, оцінка достовірності показань чи психічного стану постраждалого чи інших свідків);

(4) у значній групі справ рішення не порушувати судове переслідування грунтувалися на оцінці державного інтересу головним прокурором. Якщо єдиною підставою для непорушення судового переслідування був вік, психічне чи фізичне здоров'я підозрюваного, її оприлюднення було б недоречним і могло призводити до несправедливих умовиводів;

(5) могли існувати міркування національної безпеки, що торкаються питання безпеки людей (наприклад, коли жодне судове переслідування не може бути порушене із забезпеченням безпеки і об'єктивності без розголошення інформації, якою можуть скористатися терористичні організації, яка може перешкодити проведенню силами безпеки ефективних антитерористичних операцій чи поставити під загрозу життя такого персоналу та членів їхніх сімей чи інформаторів).

65. Рішення головного прокурора не порушувати судового переслідування може бути переглянуто у порядку судового нагляду у Високому суді. У справі "R.v. DPP ex parte C" (1995 рік, 1 CAR, с. 141) лорд-суддя Кеннеді (Kennedy), говорячи про рішення головного прокурора не порушувати судового переслідування в справі про мужолозтво, зазначив: "Я вважаю, що з усіх цих рішень випливає, що в контексті

цієї справи цей суд можна спонукати до дій, за умови, і лише

за умови, доведення нам, що головний прокурор, який діє від

імені Служби державного обвинувачення, прийняв рішення не

порушувати судового переслідування: (1) через дотримання певної протизаконної політики

(наприклад, рішення в гіпотетичній справі Блекберна про

непорушення судового переслідування через те, що вартість

украдених речей становить менше 100 фунтів стерлінгів); (2) через недотримання головним прокурором принципів

своєї власної діяльності, які викладені в кодексі; або (3) через помилковість його рішення, якщо це рішення,

якого не міг би прийняти жодний розумний прокурор".

66. 22 березня 2000 року рішенням у справі "R.v. the DPP and Others ex parte Timothy Jones" апеляційний суд (апеляційний відділ Високого суду) скасував рішення не порушувати судового переслідування проти стверджуваних фактів грубого недбальства, що спричинило смерть людини при розвантаженні в порту, посилаючись на те, що викладені головним прокурором підстави - недостатність доказів для забезпечення реальної перспективи переконання присяжних - потребують додаткового пояснення.

67. Справа "R.v. DPP ex parte Patricia Manning and Elizabeth Manning" (рішення апеляційного відділу Високого суду від 17 травня 2000 року) стосувалася рішення головного прокурора не порушувати судового переслідування проти будь-якого співробітника в'язниці у зв'язку з неумисним вбивством в'язня, хоча присяжні коронера винесли вердикт про незаконну смерть - існував доказ того, що співробітники в'язниці застосували заборонений і небезпечний прийом захвату шиї. При перегляді цієї справи головний прокурор зробив той самий висновок, що держава не зможе встановити факт вбивства через грубе недбальство. Лорд головний суддя зазначив: "Прецедентне право чітко визначає, що рішення головного

прокурора про непорушення судового переслідування має бути

переглянуте в порядку судового нагляду: див., наприклад,

рішення в справі "R.v. Director of Public Prosecutions" ex

parte C (1995 рік) 1 Cr. App. R. 136. Але, як також зрозуміло

із рішень у цих справах, повноваження нагляду є таким, що має

застосовуватися з обережністю. Підстави для цього очевидні.

Первинне рішення стосовно того, чи порушувати судове

переслідування, покладається парламентом на головного

прокурора як на особу, що очолює незалежну професійну службу

судового переслідування, який є підзвітним Генеральному

прокуророві у своїй ролі охоронця державного інтересу і

нікому більше. Не має значення те, що на практиці рішення, як

правило, приймається начальником Служби державного

обвинувачення, як це мало місце тут, а не особисто головним

прокурором. У будь-якій спірній справі може виявитися, що

прийняти рішення дуже важко, оскільки підсудний, у справі

якого є вірогідність визнання його винним судом присяжних,

має бути належним чином притягнений до суду і пройти через

судовий процес, а підсудний, у справі якого є вірогідність

виправдання його судом присяжних, не повинен зазнати травми

від кримінального провадження. Якщо у справі, такій, як ця,

головний прокурор тимчасово приймає рішення не порушувати

судового переслідування, це рішення підлягає перегляду в

порядку судового нагляду старшим юрисконсультом скарбниці,

який здійснює незалежний професійний розгляд. Головний

прокурор та його посадові особи (і старший юрисконсульт

скарбниці, потребується його консультація) приймають рішення

щодо того, чи порушувати судове переслідування, на підставі

досвіду і знань, які більшість судів, покликаних переглядати

їхні рішення, забезпечити не в змозі. У більшості випадків

процес прийняття рішення не є аналізом відповідних правових

принципів, а з'ясуванням, на підставі наявної інформації,

того, якими можуть бути результати розгляду справи проти

певного підзахисного, у разі її порушення, у контексті

кримінального розгляду (у серйозній справі, як ця) судом

присяжних. Такий розгляд передбачає оцінку вагомості, яку

можуть мати наприкінці судового розгляду докази проти

підсудного і докази з боку можливої сторони захисту. У

багатьох випадках неможливо визнати рішення з таких питань

неправильним, навіть якщо з ним не погоджуються. Отже, судам

важко буде з'ясувати, чи є рішення про непорушення судового

переслідування поганим з правового погляду, що є єдиною

підставою для судового втручання. Водночас критерій перегляду

не повинен бути надто завищеним, оскільки судовий нагляд є

єдиним засобом, за допомогою якого громадянин може домогтися

відшкодування у зв'язку з рішенням не порушувати судового

переслідування і якщо такий критерій надто вимогливий, ця

особа позбавляється ефективного засобу правового захисту".

Щодо обов'язку головного прокурора викладати підстави лорд головний суддя зазначив: "Ніхто не стверджує, що головний прокурор зобов'язаний

викладати підстави у кожному випадку, коли він приймає

рішення про непорушення судового переслідування. Навіть у

незначних справах з дуже вузько визначеними рамками, які

задовольняють умови п. Блейка (Blake), зазначені вище, ми не

розуміємо, чому національне право чи судова практика

Європейського суду з прав людини покладає абсолютний і

беззастережний обов'язок викладати підстави для рішення про

непорушення судового переслідування. Але право на життя

найголовніше з усіх людських прав. У Конвенції ( 995_004 )

його поставлено на передній план. Можливість його применшення

дуже обмежена. Смерть особи в місці ув'язнення, яке належить

державі, завжди має викликати занепокоєність, що визнається

статтями 8(1)(с), (3)(b) та (6) Закону 1988 року про

коронерів, і якщо смерть сталася внаслідок насильства з боку

представників держави, це занепокоєння має бути глибоким.

Проведення відкритого коронерського розгляду незалежною

судовою посадовою особою, коронером, в якому можуть брати

участь заінтересовані сторони, має, на нашу думку, вважатися

повним і ефективним розслідуванням (див рішення в справі

"McCann v. United Kingdom", 1996 рік, 21 EHRR 97, пункти

159-164). Якщо таке коронерське розслідування, після

здійснення належного інструктажу присяжних, завершується

законним вердиктом про вчинене незаконне вбивство, до якого

причетна особа, прізвище якої хоч і не називається у

вердикті, але легко визначається, яка жива і місце проживання

якої відоме, тоді, звичайно, можна очікувати порушення

судового переслідування. За відсутності непереборних причин

для неповідомлення підстав ми очікуємо від головного

прокурора викладу цих підстав у такій справі: щоб

задовольнити законне сподівання заінтересованих сторін на те,

що буде або порушено судове переслідування, або надано

обгрунтоване пояснення непорушення такого переслідування, щоб

виправдати рішення головного прокурора і показати, що воно

грунтується на вагомих підставах, що виключає прийняття

неочікуваного і непояснюваного рішення, та щоб задовольнити

сподівання Європейського суду на отримання правдоподібних

пояснень у разі непорушення судового переслідування. Ми були

б дуже здивовані, якби таку загальну практику не вітали члени

парламенту, чиї виборці гинули б за таких обставин. Ми з

готовністю визнаємо, що такі підстави мають викладатися з

обережністю і професійно, щоб забезпечити повагу до інтересів

третіх сторін і громадськості і щоб уникнути неправомірного

завдання шкоди тим, хто не має можливості захистити себе. Ми

також визнаємо, що для підготовки викладу, який є стислим у

розумних межах і не перекручує суті рішення, потребуються час

і майстерність. Але кількість справ, які задовольняють умови

п. Блейка, дуже невелика (нам говорили, що з 1981 року було

сім таких справ, до яких належать справи, що стосуються

випадків смерті у поліційній в'язниці), а час і витрати, яких

вони потребують, навряд є більшими, ніж ті, що потребуються у

зв'язку з відхиленням заяви про проведення судового

перегляду. У будь-якому випадку, як видається було б

принципово неправильним вимагати від громадянина подавати

скаргу проти незаконності рішення головного прокурора для

того, щоб отримати відповідь, яку потребує добра

адміністративна практика за звичайних обставин".

Виходячи із цих міркувань, суд розглянув питання, чи відповідали підстави, викладені головним прокурором у цій справі, Кодексові державних прокурорів і чи обгрунтовували вони рішення про непорушення судового провадження. Це рішення було скасовано, і від головного прокурора зажадали переглянути своє рішення стосовно порушення чи непорушення судового провадження.

68. Розглядаючи заяву Девіда Адамса (David Adams) про перегляд рішення головного прокурора, 7 червня 2000 року Високий суд у Північній Ірландії ухвалив рішення стосовно заяви заявника про те, що головний прокурор не виклав достатніх і розумних підстав для свого рішення не порушувати судового переслідування проти співробітників поліції, які здійснили його арешт, під час якого він зазнав серйозних тілесних ушкоджень і у зв'язку з яким у цивільному провадженні він домігся рішення суду про відшкодування поліцією збитків. Високий суд зазначив, що головний прокурор не має жодного передбаченого законом обов'язку (згідно з Указом 1972 року) викладати підстави, і зауважив, що це може опосередковано означати відсутність обов'язку викладати підстави. Те, що головний прокурор в Англії та Уельсі у деяких справах конкретно виклав підстави, чи то у зв'язку із зростаючою турботою про прозорість, чи піклуючись про інтереси сімей потерпілих, було рішенням, яке він приймав на свій власний розсуд. Виходячи із прецедентної практики, Високий суд зробив висновок, що лише у виключних справах, таких, як справа Меннінга (Manning) (див. пункт 67 вище), головний прокурор зобов'язаний викласти потерпілому підстави для непорушення судового переслідування і що перегляд такого рішення (у порядку нагляду) має здійснюватися лише тоді, коли було порушено принципи визначені лордом-суддею Кеннеді (див. пункт 65 вище).

Незважаючи на висновки у цивільній справі, Високий суд не визнав, що дії головного прокурора були такими непередбачуваними, непоясненними чи нерозумними і що ця справа гостро потребувала викладу причин таких його дій.

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

А. Принципи Організації Об'єднаних Націй

69. Основні принципи Організації Об'єднаних Націй щодо використання сили і вогнепальної зброї посадовими особами правоохоронних органів (Принципи ООН щодо використання сили і вогнепальної зброї) ( 995_334 ) були прийняті 7 вересня 1990 року Восьмим конгресом Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

70. Пункт 9 Принципів ООН ( 995_334 ) щодо використання сили і вогнепальної зброї передбачає, зокрема, що "умисне застосування вогнепальної зброї зі смертельними наслідками може здійснюватися лише тоді, коли жодним іншим чином не можна захистити життя".

71. Інші відповідні положення сформульовані таким чином:

Пункт 10 " ... посадові особи правоохоронних органів мають

відрекомендуватися як такі і чітко попередити про свій намір

застосувати вогнепальну зброю, надаючи достатній час для

реакції на таке попередження, але за умови, що таке

застосування не становитиме нерозсудливого ризику для

посадових осіб правоохоронних органів, не створюватиме

небезпеку для життя, не завдаватиме серйозної фізичної шкоди

іншим особам і не буде явно неприйнятним чи безглуздим в

обставинах цього інциденту".

Пункт 22 " ... Уряди і правоохоронні органи мають піклуватися про

наявність ефективних засобів перегляду рішень (у порядку

нагляду) і спроможність незалежних адміністративних чи

прокурорських органів здійснювати юрисдикцію у відповідних

обставинах. У випадку смерті і серйозного тілесного

ушкодження до компетентних органів, що здійснюють перегляд

рішень адміністративних органів і судовий нагляд, оперативно

надсилається докладний рапорт".

Пункт 23 "Особи, що постраждали від застосування сили і

вогнепальної зброї, чи їхні юридичні представники мають

доступ до незалежного процесу, включаючи судовий процес. У

випадку смерті таких осіб це положення поширюється так само і

на їхніх утриманців".

72. У пункті 9 Принципів ( 995_334 ) Організації Об'єднаних Націй "Ефективного попередження та розслідування позаправових, свавільних розправ та самосудів", що були затверджені 24 травня 1989 року Резолюцією 1989/65 Економічної і соціальної ради (Принципи ООН щодо позаправових розправ), зазначено, зокрема що: "Усі підозрілі випадки позаправових, свавільних розправ

та самосудів, включно з випадками, в яких скарги родичів чи

інша достовірна інформація свідчать про неприродну смерть за

зазначених вище обставин, підлягають ретельному, оперативному

і об'єктивному розслідуванню..."

73. У пунктах 10-17 Принципів ООН ( 995_334 ) щодо позаправових розправ міститься низка конкретних вимог, які мають бути дотримані при проведенні розслідування таких випадків смерті.

У пункті 10, зокрема, зазначено: "Слідчий орган уповноважений одержати всю інформацію,

необхідну для розслідування. Особи, які проводять

розслідування, ...також уповноважені зобов'язати посадових

осіб, які, як стверджується, причетні до таких розправ,

з'явитися для дачі свідчень ..."

У пункті 11 зазначено: "У випадках, в яких запроваджені слідчі заходи є

недостатніми через відсутність спеціального досвіду чи

безсторонності, через значущість предмету розслідування чи

через очевидну наявність певної системи зловживань, а також у

справах, де є скарги від сім'ї потерпілого стосовно таких

недоліків розслідування чи інші істотні причини, уряди

проводять розслідування через незалежну слідчу комісію чи

подібну процедуру. Члени такої комісії обираються як особи,

безсторонність, компетенція і незалежність яких є визнаною.

Зокрема, вони мають бути незалежними від будь-якої установи,

органу чи особи, що можуть бути об'єктом цього розслідування.

Комісія уповноважена одержати всю інформацію, необхідну для

розслідування, і проводити це розслідування згідно з цими

принципами".

У пункті 16, зокрема, зазначено: "Сім'ї покійного та їхні юридичні представники

повідомляються про будь-яке спухання, і вони мають право бути

присутніми на ньому. Їм також надається вся інформація, що

стосується розслідування, і вони мають право подати інші

докази ..."

У пункті 17, зокрема, зазначено: "Упродовж розумного строку складається письмовий звіт

про методи і висновки такого розслідування. Звіт відразу

оприлюднюється і має містити рамки розслідування, заходи,

методи, за допомогою яких оцінювалися докази, а також

висновки і рекомендації, складені на підставі встановлених

фактичних обставин та застосовного права..."

74. У "Міннесотському протоколі" ("Minnesota Protokol") (модельний протокол для юридичного розслідування позаправових, свавільних розправ та самосудів, який міститься в посібнику ООН з "Ефективного попередження та розслідування позаправових, свавільних розправ та самосудів") зазначено, зокрема, у статті B "Цілі розслідування": "Як зазначено в пункті 9 Принципів ( 995_334 ), загальна

мета розслідування полягає у виявленні правдивої інформації

про події, що призвели до підозрілої смерті людини. Для

досягнення цієї мети особи, що провадять розслідування мають,

принаймні: a) встановити особу загиблого; b) здобути і зберегти доказові матеріали, що стосуються

факту смерті і потрібні для будь-якого можливого судового

переслідування тих, хто несе за неї відповідальність; c) встановити особу можливих свідків і взяти від них

показання стосовно факту смерті; d) з'ясувати причину смерті, те, як вона сталася, в

якому місці і в який час померла ця особа, а також будь-яку

встановлену схему або порядок, що можуть призвести до такої

смерті; e) з'ясувати, чи це природна смерть, випадкова смерть,

самогубство чи вбивство; f) встановити особу (осіб), причетну до загибелі цієї'

людини, і затримати її (їх); g) притягти особу, підозрювану в злочині, до

компетентного суду, заснованого згідно із законом".

У статті D зазначено: "У випадках, коли у причетності підозрюється держава, об'єктивність і безсторонність розслідування може бути забезпечена лише за умови створення спеціальної слідчої комісії ..."

B. Європейський комітет із запобігання тортурам

75. У звіті про своє відвідання Сполученого Королівства та острова Мен з 8 по 17 вересня 1999 року, який було опубліковано 13 січня 2000 року, Європейський комітет із запобігання тортурам (СРТ) подав аналіз системи висунення кримінальних і дисциплінарних обвинувачень проти співробітників поліції у зв'язку з їхнім поганим поводженням з особами. Звіт, зокрема, містив коментар стосовно статистично невеликої кількості порушених кримінальних переслідувань і дисциплінарних проваджень та визначення певних аспектів у таких заходах, що піддають сумніву їхню ефективність:

Старші посадові особи призначали для проведення розслідувань співробітників із того самого підрозділу (де вчинено правопорушення), і лише у виключних справах вони призначали співробітника з іншого підрозділу, а більшість розслідувань провадилася без нагляду з боку Управління з розгляду скарг проти поліції.

У пункті 55 звіту сказано: "Як уже зазначено, СРТ сам має сумніви щодо того, чи

спроможне Управління з розгляду скарг проти поліції (РСА),

навіть використовуючи посилені повноваження, які

пропонуються, переконати громадськість, що скарги проти

поліції ретельно розслідуються. На думку СРТ, створення

дієздатного незалежного слідчого органу було б найбільш

прийнятним заходом. Звичайно, такий орган повинен, як і РСА,

мати повноваження видавати розпорядження про порушення

дисциплінарного провадження проти співробітників поліції.

Крім того, виходячи з інтересів зміцнення громадської довіри,

можливо, також було б доцільним покласти на такий орган

повноваження передавати справу безпосередньо до Служби

державного обвинувачення (CPS) для вирішення, чи є

необхідність у порушенні кримінального провадження. У будь-якому разі СРТ рекомендує переглянути роль

"старшої посадової особи" в існуючій системі. Візьмемо, як

приклад, роль співробітника столичної поліції, якому

делеговані певні повноваження старшої посадової особи

(функції начальника кримінально-слідчого бюро). Сьогодні від

нього вимагається забезпечувати такий стан роботи, який не

потребує втручання з боку РСА; призначати співробітників

поліції для проведення розслідувань і керувати їхньою

роботою: визначати, чи свідчить доповідь

слідчого-поліцейського про можливу наявність вчиненого

правопорушення; приймати рішення, на підставі доповіді

слідчого-поліцейського, стосовно необхідності порушення

дисциплінарного провадження проти співробітника поліції, і

зв'язуватися з цього приводу з РСА; визначати, які

дисциплінарні обвинувачення слід висунути проти

співробітника, який має понести відповідальність; у цивільних

справах - забезпечувати узгодження основних питань

урегулювання спору і санкціонувати внесення грошей у депозит

суду. Навряд чи можна очікувати щоб будь-яка одна посадова

особа могла забезпечити цілковито незалежне і безстороннє

виконання всіх цих функцій". 57. "... Треба також сказати про велику громадську

зацікавленість у рішеннях Служби державного обвинувачення

стосовно переслідування співробітників поліції (особливо у

справах, де йдеться про серйозне порушення службових

обов'язків). Довіра щодо порядку, в якому приймаються такі

рішення, без сумніву, зміцнювалася б, якби Служба державного

обвинувачення була зобов'язана викладати в справі конкретні

підстави у випадку, якщо приймається рішення про непорушення

кримінального провадження. СРТ рекомендує запровадити таку

вимогу".

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

76. Заявниця стверджувала, що її сина, Патріка Шенехена, було вбито за таємною змовою сил безпеки і що ефективного розслідування обставин його смерті проведено не було. Вона посилалася на статтю 2 Конвенції ( 995_004 ), в якій зазначено:

"1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили.

a) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання".

А. Подання до Суду:

1. Подання заявниці

77. Заявниця стверджувала, що смерть її сина сталася внаслідок таємної змови сил безпеки з напіввійськовими формуваннями лоялістів і що він став жертвою поширеної практики вбивств, згідно з якою особи, яких вважали членами ІРА чи її прихильниками, ставали об'єктами нападу з відома і за участю органів влади. Вагомі підстави для підозри стосовно такої практики спричинили проведення п. Джоном Стевенсом (John Stevens) спеціального розслідування. Хоча його доповідь не було опубліковано, п. Стевенс зробив висновок, що він виявив певні ознаки таємної змови і що він глибоко переконаний, що співробітники сил безпеки передавали інформацію напіввійськовим формуванням. З цього приводу заявниця зазначала, що міжнародні і національні недержавні організації ("Amnesty International", "Human Rights Watch" та британський "Irish Rights watch"), а також Спеціальний репортер ООН з питань незалежності суддів і адвокатів висловили занепокоєння, зокрема стосовно вбивства Патріка Фінукейна (Patrick Finucane). За її словами, поведінка поліції перед днем і в день убивства її сина свідчила про завчасну поінформованість поліції та її причетність до цього злочину.

78. У цій справі, як наполягала заявниця, про таємну змову свідчили, зокрема, стверджувана "втрата" матеріалів з фотографіями, переслідування і погрози на адресу Патріка Шенехена з боку поліції перед його загибеллю та докази інших осіб (подані під час неофіційного розслідування), які свідчили, що чули, як співробітники поліції висловлювали погрози на адресу Патріка Шенехена перед його загибеллю і похвалялися згодом своєю причетністю до його загибелі. Вона також стверджувала, що поведінка поліції напередодні інциденту давала чимало підстав для підозри. Вона посилалася на той факт, що більшість складу поліції незадовго до інциденту було відправлено на місце ДТП, де було лише пошкодження машин, і що ніхто на місці події не викликав швидку медичну допомогу. Тимчасом як сержант поліції, який отримав доповідь, говорив, що він не мав змоги зв'язатися з поліцейськими на місці ДТП через "сліпу зону" радіосигналу, заявниця стверджувала, що вони перевірили цей район на таксі і не виявили жодної такої "сліпої зони". Поліцейські заявляли, що, перевіривши тіло, вони не виявили жодної ознаки життя, тоді як кілька цивільних осіб на місці події незадовго до цього говорили, що Патрік Шенехен ще ворушиться. Хоча доктора Стьюарта було викликано на місце інциденту, йому навмисно не дали змоги підійти до тіла під приводом необхідності зберегти все як є на місці інциденту. Священика, який прибув, також направили в інший бік, і він витратив 10 хвилин для того, щоб одержати дозвіл увійти і здійснити останній ритуал. У свідченнях поліції були непоясненні розбіжності, зокрема те, що констебль D., який спочатку твердив, що його відправили із Стребейнської поліційної дільниці на місце інциденту о 8.00 ранку, згодом сказав - о 8.20 чи 8.30 ранку, тоді як перша офіційна доповідь про загибель була о 8.31 ранку. Поліційні слідчі також не взяли гіпсового зліпка з відбитків шин машини, виявлених на місці події.

79. Заявниця стверджувала, що її позбавили будь-якого ефективного розгляду її заяв про таємну змову і що є достатні докази на користь рішення Суду про те, що було допущено істотне порушення статті 2 ( 995_004 ). За її словами, у випадку, якщо Суд виявиться неспроможним дійти будь-якого висновку стосовно фактів, Суд повинен заслухати докази, подані співробітниками поліції, що мали стосунок до інциденту та розслідування, а також докази від п. Джона Стевенса, який розслідував таємну змову в Північній Ірландії.

80. Посилаючись на міжнародні норми, викладені в "Міннесотському протоколі", заявниця також стверджувала, що ефективного офіційного розслідування за фактом вбивства проведено не було. За її словами, розслідування, яке провадила Королівська поліція, було незадовільним і недійсним через відсутність незалежності і можливу причетність поліції до подій, а також через відсутність відкритості і надходження інформації від сім'ї. Роль головного прокурора обмежувалася рамками розслідування, що його провадила RUC, і він не повідомив свої підстави для непорушення судового переслідування. Провадження коронера було незадовільним через затримки, обмежені рамки розслідування, в якому не дозволялося з'ясувати достатність поліційного розслідування чи достовірність тверджень про таємну змову, через відсутність безоплатної правової допомоги родичам загиблого, позбавлення доступу до документів та показань свідків, відсутність юридичної можливості співробітників сили безпеки чи поліцейських-свідків навести докази, а також використання сертифікатів про імунітет державного інтересу. Уряд не міг знайти підтримки і в цивільному провадженні, оскільки воно залежало від ініціативи сім'ї загиблого.

2. Подання Уряду

81. Хоч Уряд і не погодився із твердженням заявниці, з посиланням на статтю 2 ( 995_004 ), про те, що її сина було вбито з відома чи за причетності сил безпеки, Уряд зауважив що було б цілком неприйнятним для Суду намагатися самому з'ясувати питання факту, що постають стосовно матеріально-правових питань за статтею 2 Це могло б означати намагання Суду вирішити питання і, можливо, допитати свідків та провести слухання у той самий час, коли це робить Високий суд у Північній Ірландії. У такому випадку Суд зіткнеться з реальним ризиком отримати суперечливі висновки. Це також може уможливити пошук заявницею "зручного суду", від якого можна очікувати найсприятливішого результату і підірвати таким чином принцип вичерпання національних засобів правового захисту. За словами Уряду, у будь-якому випадку існують значні практичні труднощі для здійснення Судом розгляду матеріально-правових аспектів статті 2, оскільки питання факту можуть виявитися численними і складними, що включають живі докази зі значною кількістю свідків. Така первинна процедура встановлення факту не може виконуватися двічі, паралельно, це означало б марну витрату Судом часу і коштів і створило б реальний ризик виникнення упередженості через необхідність провадити захист одночасно в двох судових провадженнях.

82. Щодо прохання заявниці до Суду визнати практику таємної змови між силами безпеки і напіввійськовими формуваннями, це твердження Уряд категорично заперечував. Уряд заперечував, що в розслідуванні цієї справи були які-небудь недоліки, стверджуючи що воно було оперативним і ретельним. Королівська поліція вжила необхідних заходів щодо збереження доказів на місці правопорушення і зробила все для того, щоб встановити зв'язок із свідками-очевидцями. Оскільки сліди від машини було сфотографовано, поліція вирішила, що немає потреби в гіпсовому зліпку з відбитків шин. Швидку медичну допомогу не викликали, оскільки потреби в ній не було, а священика відвели від місця правопорушення лише для того, щоб вжити належних заходів для збереження доказів на цьому місці. Нічого підозрілого немає і в тому, що певну кількість поліцейських було відправлено до місця якогось інциденту перед убивством Патріка Шенехена, адже такий захід був зумовлений інтересами безпеки.

83. Уряд також заперечував, що національне законодавство якимось чином не відповідає вимогам цього положення. За його словами, процедурний аспект статті 2 ( 995_004 ) задовольнявся набором процедур, які застосовуються в Північній Ірландії, а саме - поліційним розслідуванням, що провадилося під наглядом Незалежної комісії з розгляду скарг проти поліції та головного прокурора, а також коронерським і цивільним провадженнями. Ці заходи гарантували виконання основного процедурного обов'язку, оскільки реально забезпечували понесення відповідальності за застосування представниками держави сили із смертельними наслідками. Це не потребувало порушення кримінального провадження, але мало уможливлювати використання результатів розслідування для порушення судового переслідування, що мало місце в цій заяві. Уряд також зазначав, що кожна справа має оцінюватися на підставі наявних в ній фактів, оскільки ефективність будь-якої процедурної складової може бути різною залежно від обставин. У цій справі, за словами Уряду, всі наявні заходи, взяті разом, забезпечували необхідну ефективність, незалежність і прозорість, встановлюючи гарантії проти зловживань.

3. Комісія з прав людини Північної Ірландії

84. Посилаючись на відповідні міжнародні норми стосовно права на життя (наприклад, прецедентне право Міжамериканського суду та ухвали Комітету ООН з прав людини), Комісія стверджувала, що у випадку, коли представник держави був залучений чи причетний до застосування сили зі смертельними наслідками, держава мала провести ефективне офіційне розслідування. Заходи внутрішньої підзвітності мали відповідати нормам ефективності, незалежності, прозорості та оперативності і сприяти покаранню винних. Однак, на погляд Комісії, для держави недостатньо заявити, що, незважаючи на неефективність певних механізмів, низка із таких механізмів, у їхній сукупності, може забезпечувати потрібні гарантії. Комісія стверджувала, що слідчі процедури, про які йдеться в цій справі, взяті окремо чи у сукупності, не забезпечили цього. Зокрема, Комісія послалася на сумнівну роль поліції у Північній Ірландії, стверджувані серйозні недоліки в механізмах забезпечення відповідальності поліції, обмеженість рамок і затримки у проведенні коронерського розслідування, відсутність юридичної можливості зобов'язати співробітників сил безпеки, які застосували смертельну зброю, давати показання на коронерському розслідуванні. Комісія привернула увагу Суду до форми розслідування, яке провадиться в Шотландії шерифом, суддею кримінальної і цивільної юрисдикції, в якому найближчий родич має право давати показання. Комісія наполягала на тому, щоб Суд скористався нагодою і виклав конкретну пораду щодо форми, в якій мають провадитися розслідування випадків застосування сили зі смертельними наслідками представниками держави.

В. Оцінка справи Судом

1. Загальні принципи

85. Стаття 2, яка гарантує право на життя і передбачає обставини, за яких позбавлення життя може бути виправдано, є одним із найфундаментальніших положень Конвенції ( 995_004 ), відступ від якого у мирний час, згідно зі статтею 15, не дозволяється. Вона також, разом зі статтею 3, втілює одну з основних цінностей демократичних суспільств, які складають Раду Європи. Отже, обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим, мають бути чітко визначені. Об'єкт і мета Конвенції як інструменту захисту конкретних людей також вимагають такого тлумачення і застосування статті 2, яке забезпечує реальність і ефективність її гарантій (див. рішення у справі "Мак-Канн та інші проти Сполученого Королівства" (McCann and Others v. the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року, серія А, N 324, с. 45-46, п. 146-147).

86. У світлі важливості передбаченої статтею 2 ( 995_004 ) гарантії Суд повинен піддавати випадки позбавлення жипя найретельнішому аналізу, беручи до уваги не лише дії представників держави, а й усі супутні обставини. У випадку, якщо події, про які йдеться, складають повністю чи великою мірою виключну інформацію органів влади - як, наприклад, має місце у справі осіб, які перебувають під їхнім контролем під вартою, - стосовно випадків завдання тілесних ушкоджень і смерті, виникають обгрунтовані презумпції факту. Насправді тягар доказу можна вважати таким, що покладається на органи влади, які мають надати задовільне і переконливе пояснення (див. рішення ЄСПЛ у справах "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) (Велика палата), N 21986/93, ECHR 2000-VII, п. 100, та "Чакічі проти Туреччини" (Cakici v. Turkey) (Велика палата), ECHR 1999-IV, п. 85, "Ертак проти Туреччини" (Ertak v. Turkey), N 20764/92 (секція 1), ECHR 2000-V, п.32, а також "Тімуртас проти Туреччини" (Timurtas v. Turkey), N 23531/94 (секція 1), ECHR 2000-VI, п. 82).

87. Текст статті 2 ( 995_004 ), взятої в цілому, свідчить про те, що вона стосується не лише умисного вбивства, а й ситуацій, коли дозволено "застосовувати силу", що може призводити до позбавлення життя як до неумисного результату. Свідоме чи умисне застосування летальної сили є, однак, лише одним фактором, який треба брати до уваги, оцінюючи її необхідність. Будь-яке застосування сили має бути "виключно необхідним" для досягнення однієї чи кількох цілей, які викладені в пунктах з (a) по (c). Ця умова потребує застосування більш суворого і неспростовного критерію необхідності, ніж той, що застосовується при визначенні питання, чи була дія держави "необхідною у демократичному суспільстві" в контексті пунктів 2 у статтях з 8 по 11 Конвенції ( 995_004 ). Отже, сила, що застосовується, має бути виключно пропорційною досягненню дозволеної мети (зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі Мак-Канна, п. 148-149).

88. Зобов'язання захищати право на життя згідно зі статтею 2 Конвенції ( 995_004 ), взяте разом із загальним обов'язком держави згідно зі статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під (їхньою) юрисдикцією, права і свободи, визначені в (цій) Конвенції", також опосередковано вимагає, щоб у випадках загибелі людей внаслідок застосування сили провадився певний вид ефективного офіційного розслідування (див., наприклад, mutatis mutandis, зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі Мак-Канна, с. 49, п. 161, та рішення ЄСПЛ у справі "Кайя проти Туреччини" (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, с. 329, п. 105). Основною метою такого розслідування є забезпечення ефективного виконання національних законів, які захищають право на життя, а в тих справах, де фігурують представники чи органи держави, - забезпечення їхнього звітування за загибель людей, яка трапилася під їхньою відповідальністю. Який вид розслідування забезпечує досягнення цих цілей - це може залежати від різних обставин. Однак у будь-якому випадку органи влади, після того як розслідування стає предметом їхньої уваги, повинні діяти з власної ініціативи. Вони не можуть передавати ініціативу найближчим родичам, що можуть або подати офіційну скаргу, або взяти на себе відповідальність за проведення будь-яких слідчих заходів (див., наприклад, mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan v. Turkey) (Велика палата), N 22277/93, ЕСНР 2000-VII, п. 63).

89. Для того щоб розслідування стверджуваного незаконного вбивства, вчиненого представниками держави, було ефективним, необхідною вимогою, як правило, вважається те, щоб особи, які відповідають і провадять розслідування, були незалежні від тих, хто причетний до даних подій (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Гулеч проти Туреччини" (Gulec v. Turkey) від 27 липня 1998 року, Reports 1998-IV, п. 81-82, рішення ЄСПЛ у справі "Огур проти Туреччини" (Ogur v. Turkey) (Велика палата), N 21954/93, ECHR 1999-III, п. 91-92). Під цим мається на увазі не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв'язку, але також практична незалежність (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Ергі проти Туреччини" (Ergi v. Turkey) від 28 липня 1998 року, Reports 1998-IV, п. 83-84, де державний прокурор, який розслідував факт загибелі дівчинки, що трапився під час стверджуваної сутички, виявив відсутність незалежності, в усьому спираючись на інформацію, надану жандармами, причетними до інциденту).

90. Розслідування також має бути ефективним у тому розумінні, що воно має допомогти з'ясуванню виправданості чи невиправданості застосування сили в таких випадках за даних обставин (див., наприклад, зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі "Кайя проти Туреччини", с. 324, п. 87), а також встановленню осіб, які несуть відповідальність, та покаранню їх. Це є зобов'язанням стосовно не результату, а засобів. Органи влади повинні вжити відповідних заходів, які є в їхньому розпорядженні, для того щоб зберегти докази, пов'язані з інцидентом, включаючи, зокрема, показання свідків-очевидців, результати судової експертизи і, якщо необхідно, аутопсії, де в повному обсязі і точно зафіксовані тілесні ушкодження та міститься об'єктивний аналіз клінічних висновків, і зокрема причини смерті (див. стосовно аутопсій - наприклад, зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі "Салман проти Туреччини", п. 106; стосовно свідків - наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Танрікулу проти Туреччини" (Tanrikulu v. Turkey) (Велика палата), N 23763/94, ECHR 1999-IV п. 109; стосовно судової експертизи - наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Гуль проти Туреччини" (Gul v. Turkey), N 22676/93, (секція 4), п. 89). Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його спроможність встановити причину смерті або відповідальну за неї особу, загрожує недотриманням цієї норми.

91. Із цього контексту опосередковано випливає вимога своєчасності та оперативності (див рішення ЄСПЛ у справах "Яса проти Туреччини" (Yasa v. Turkey) від 2 вересня 1998 року, Reports 1998-IV, с 2439-2440, п. 102-104; рішення ЄСПЛ у зазначених вище справах: "Чакічі проти Туреччини" (Cakici v. Turkey), п. 80, 87 та 106 і "Танрікулу проти Туреччини", п. 109; а також у справі "Махмут Кайя проти Туреччини" (Mahmut Kaya v. Turkey), N 22535/93, (секція I), ECHR 2000-III, п. 106-107). Треба визнати, що під час розслідування можуть виникнути перешкоди чи труднощі, які заважають просуванню розслідування в певній ситуації. Однак швидка реакція органів влади в розслідуванні факту застосування сили зі смертельними наслідками може вважатись, як правило, неодмінною умовою підтримання громадської довіри до їхніх заходів щодо забезпечення верховенства права та запобігання виникненню будь-якої таємної змови чи виключення випадків безкарності незаконних дій.

92. Ті самі міркування вимагають достатньої міри відкритості розслідування чи його результатів для вивчення їх громадськістю, що забезпечує дотримання принципу підзвітності на практиці і в теорії. Ступінь відкритості розслідування для громадськості може залежати від обставин конкретної справи. Однак в усіх справах найближчий родич повинен залучатися в процедуру тією мірою, яка необхідна для того, щоб захистити його законні інтереси (див. рішення ЄСПЛ у зазначених вище справах: "Гулеч проти Туреччини", с. 1733 п. 82, де батька потерпілого не було поінформовано про рішення не порушувати судове переслідування; "Огур проти Туреччини", п. 92, де сім'я потерпілого не мала доступу до розслідування і документів суду; "Гуль проти Туреччини", п. 93).

2. Заява у цій справі

a. Стосовно стверджуваної відповідальності держави за смерть Патріка Шенехена

93. Суд не має доказів стосовно особи терориста, який стріляв і вбив Патріка Шенехена. Лоялістська напіввійськова організація взяла на себе відповідальність за вбивство і заявниця не заперечувала вірогідності цього. Основним моментом в її скаргах було твердження, що Королівська поліція чи інші співробітники сил безпеки допомогли терористу-лоялісту, зокрема надавши йому інформацію для нападу на Патріка Шенехена і полегшивши йому завдання, відправивши поліцейських перед цим інцидентом далеко від місця події і поклопотавшись про те, щоб Патрік Шенехен не отримав медичної допомоги після інциденту, та вживши незадовільних заходів для виявлення чи затримання злочинця.

94. Якби ці твердження відповідали дійсності, постали б серйозні питання щодо того, чи було здійснено захист права Патріка Шенехена на життя, як цього вимагає стаття 2 Конвенції ( 995_004 ), і чи покладала ступінь таємної змови відповідальність на Державу стосовно самого вбивства. Однак у справі необхідно було б вирішити кілька ключових питань факту, зокрема з'ясувати, чи отримував Патрік Шенехен погрози від поліції вбити його, як це стверджувалося, чи похвалялася поліція після інциденту тим, що була причетною до цього вбивства; чи була "втрата" фотографій співробітником сил безпеки навмисною чи це просто було недбальство; чи було що-небудь підозріле в реакції поліції на ДТП, яка трапилася незадовго до вбивства; чи було щось неприйнятне в діях поліції на місці інциденту після того як він стався. Свідчення співробітників поліції, які були на місці вбивства, та тих, що були залучені в розслідування, у кількох моментах суперечать твердженням заявниці. Вирішальну роль могла б відігравати оцінка достовірності та надійності показань різних свідків.

95. Усі ці питання тепер очікують на розгляд у цивільному провадженні, порушеному за позовом заявниці, яка стверджує про наявність таємної змови сил безпеки у вбивстві, включаючи спосіб, у який були втрачені фотографії. Суд вважає, що, виходячи з обставин цієї справи, було б неприйнятним і несумісним з його субсидіарною роллю, згідно з Конвенцією ( 995_004 ), спробувати встановити факти цієї справи, розпочавши свій власний процес встановлення та оцінки фактів через виклик свідків. Такий захід дублювало б судове провадження в цивільних судах, які мають для цього кращі можливості і засоби. Хоча Європейська комісія з прав людини раніше вже займалася питаннями встановлення та оцінки фактів у справах що надійшли із Туреччини, де продовжувалися судові провадження проти співробітників сил безпеки, які, як стверджувалося, були причетними до незаконних убивств, треба зазначити, що то були провадження в кримінальних справах і що вони встигли завершитися, принаймні, у першому випадку, до того часу, коли Суд взявся за розгляд цих заяв. У тих справах основну частину скарг заявників становили твердження, що недоліки в розслідуванні були такими, а це не давало підстави вважати ці провадження в кримінальних справах ефективними (див., наприклад, зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі "Салман проти Туреччини", п. 107, в якій співробітників поліції було визнано невинуватими в катуванні за браком доказів, що, у принципі, сталося внаслідок незадовільно проведеної аутопсії; "Гуль проти Туреччини", п. 89, в якій, зокрема, судова експертиза на місці правопорушення і аутопсія заважали будь-якому ефективному відтворенню подій).

96. Суд не вважає, що в цій справі виявлено будь-які аспекти, які позбавляли б цивільні суди їхньої спроможності встановити факти і визнати будь-яке неналежне здійснення правомірних дій чи недбальства з боку сил безпеки (див. пункт далі нижче стосовно тверджень заявниці про недоліки у поліційному розслідуванні, п. 100).

97. Не знайшов Суд переконливим і те, що для того щоб дійти будь-яких висновків стосовно відповідальності за смерть сина заявниці, необхідно покладатися на надані сторонами документальні матеріали. Чимало із наданих письмових повідомлень не перевірялися шляхом допиту або перехресного допиту, і через це у будь-якій такій спробі вони були б недостатніми і потенційно вводили б в оману. Цю ситуацію не можна прирівнювати до ситуації зі смертю в місці тримання під вартою, де відповідальність можна вважати покладеною на державу, яка повинна надати задовільне і правдоподібне пояснення.

98. Суд також не готовий провадити, на підставі вибіркових доказів, аналіз інцидентів, що трапилися протягом останніх тридцяти років, з метою з'ясування, чи свідчать вони про практику таємних змов, якою займаються сили безпеки. Це вийшло б далеко за рамки цієї заяви.

99. З іншого боку, щодо аргументу Уряду про те, що наявність цивільного провадження надала заявниці засіб правового захисту, який їй ще потрібно вичерпати, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), і що, отже, справа не потребує жодного подальшого розгляду в контексті статті 2, Суд нагадав, що зобов'язання держави за статтею 2 не можуть бути виконані лише за рахунок виплати компенсації (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Кайя проти Туреччини" (Kaya v. Turkey), с. 329, п. 105; "Яса проти Туреччини" (Yasa v. Turkey), с. 2431 п. 74). Розслідування, проведення яких вимагають статті 2 і 13 Конвенції, має допомагати встановленню винних осіб і їх покаранню. Тому далі Суд розглядає питання, чи було дотримано цю процедурну вимогу статті 2 Конвенції.

b. Стосовно процедурного обов'язку за статтею 2 Конвенції ( 995_004 )

100. Після загибелі Патріка Шенехена RUC почала розслідування. Це не привело до порушення будь-якого судового переслідування. Коронерське розслідування було розпочате 26 березня 1996 року і закрите 20 червня 1996 року.

101. Заявниця подала численні скарги стосовно цих процедур, тоді як Уряд стверджував, що навіть у випадку незабезпечення певної гарантії якою-небудь однією частиною цієї процедури ця система, взята в усій своїй сукупності, гарантувала потрібний рівень підзвітності поліції за будь-яке незаконне діяння.

(i) Поліційие розслідування

102. Найперше, стосовно поліційного розслідування, Суд не визнає достатніх підстав у критиці, висловлюваній заявницею. Є очевидним фактом, що розслідування було розпочате одразу після вбивства. Незважаючи на існування низки моментів, які, як стверджується, викликають подив (це, наприклад, відправка перед вчиненням вбивства більшості складу місцевої поліції до місця ДТП та стверджувана утрудненість виклику їх по радіо), не було доведено, що ці моменти завадили забезпеченню ефективності слідчої процедури. Треба зазначити єдиний істотний недолік у цьому плані - це той факт, що особи, які провадили судову експертизу, не взяли гіпсового зліпка з відбитків шин машини, виявлених на місці злочину. Заявниця домагалася подати докази під час коронерського розслідування, щоб довести порочність цієї практики. Проте не є очевидним, що цей стверджуваний недолік завадив пошукові машини яку було використано для нападу. Її, як свідчать факти, було знайдено покинутою поблизу місця злочину і виявлено, що незадовго до цього її купили за готівку особи, розшукати яких було неможливо. Не було доведено, що Королівська поліція не шукала чи не спромоглася знайти цивільних свідків. Вона звернулася до громадян, і в цій справі є очевидним, як і в інших, що деякі свідки не побажали (немає значення, через які причини) з'явитися для дачі показань. Цивільні свідки дали показання, і поліція спробувала взяти свідчення від декого із тих осіб, які пізніше з'явилися на коронерське розслідування, - двоє із цих осіб відмовилися співпрацювати. Отже, якби існували аспекти розслідування, які могли б бути виконані ефективніше, не можна говорити про те, що вони перешкоджали забезпеченню ефективності розслідування в цілому.

103. Незважаючи на вище зазначене, не зрозуміло, якою мірою первинне розслідування включало з'ясування, якщо взагалі включало, можливості існування таємної змови сил безпеки для здійснення нападу на Патріка Шенехена напіввійськовим формуванням лоялістів. Після проведення неформального розслідування до певної міри було розслідувано факти тверджень про погрози поліції Патрікові Шенехену. Але це відбулося в 1997 році, приблизно через п'ять-шість років після вбивства.

104. Слідчі заходи провадилися співробітниками RUC у той час, коли вони становили частину поліційного підрозділу, який заявниця та інші місцеві мешканці підозрювали в переслідуванні і висловлюванні погроз на адресу Патріка Шенехена. Вони всі підпорядковувалися начальникові Королівської поліції, який відповідав за порушення будь-якого дисциплінарного чи кримінального провадження (див. пункти 59-61 вище). Повноваження Незалежної комісії з розгляду скарг проти поліції вимагати від начальника RUC передавати результати розслідування до головного прокурора для прийняття рішення щодо порушення судового чи дисциплінарного провадження не є, однак, достатньою гарантією, якщо саме розслідування, з будь-якою практичною метою, провадилося співробітниками поліції, які пов'язані з тими, хто потенційно перебуває під слідством. Суд зважає на рекомендацію Європейського комітету із запобігання тортурам стосовно того, що цілковито незалежний слідчий орган допоміг би подолати відсутність довіри в системі, яка існує в Англії та Уельсі і в деяких аспектах є схожою до системи в Ірландії (див. пункт 75 вище).

105. Що стосується відсутності громадського нагляду за проведенням розслідувань поліцією, Суд вважає, що розголошення чи опублікування доповідей поліції та слідчих матеріалів може зашкодити конфіденційності деяких питань, завдаючи можливої шкоди приватним особам чи іншим розслідуванням, і, отже, не може вважатися автоматичною вимогою за статтею 2 ( 995_004 ). Потрібний доступ громадськості чи родичів потерпілого до таких матеріалів може забезпечуватися на інших етапах наявних процедур.

(ii) Роль головного прокурора

106. Суд нагадує, що головний прокурор є незалежним юридичним посадовцем, який відповідає за прийняття рішення стосовно порушення судового провадження проти будь-якого можливого кримінального злочину, вчиненого співробітником поліції. Від нього не вимагається викладати підстави для будь-якого рішення про непорушення судового провадження, і в цій справі він не зробив цього. У Північній Ірландії перегляд у порядку судового нагляду прийнятого ним рішення не передбачає висунення до нього вимоги викласти підстави для свого рішення, тоді як можна зазначити, що в Англії та Уельсі, де присяжні коронера можуть також винести вердикт про незаконну смерть, суди вже вимагають від головного прокурора переглянути рішення про непорушення судового провадження у світлі такого вердикту і перевіряють, чи є ці підстави достатніми. Ця можливість не існує в Північній Ірландії, де присяжним коронера більше не дозволяється видавати вердикти стосовно законності чи незаконності смерті.

107. Суд не піддає сумніву незалежність головного прокурора. Однак коли поліційне розслідування дає підстави для сумніву в його незалежності і не є відкритим для громадськості, особливо важливою умовою є показ особою, яка приймає рішення щодо того, порушувати чи ні судове переслідування, незалежності процесу прийняття нею свого рішення. Матеріали свідчать, що головний прокурор розглянув доповідь за результатами слідства, проведеного поліцією за фактами тверджень, висловлених під час неформального розслідування стосовно таємної змови поліції, і вирішив, не надавши подальших пояснень, що немає необхідності в переслідуванні. Якщо в інциденті, що викликає суперечки і пов'язаний з убивством людини, підстави для рішення не викладаються, це само по собі не може сприяти виникненню довіри громадян. Він також позбавляє сім'ю потерпілого доступу до інформації стосовно надзвичайно важливого для них предмета і перешкоджає будь-якому судовому перегляду цього рішення.

108. У цій справі Патріка Шенехена було застрелено і вбито після того, як фотографії з його зображенням випали із кузова військової вантажівки. Перед нами ситуація, яка, якщо використати слова національних судів, гостро потребує пояснень. Однак заявниці не повідомили, чому цей інцидент визнали таким, що не свідчить про наявність будь-яких ознак таємної змови. Жодного обгрунтованого рішення, яке б заспокоювало занепокоєну громадськість, у тому, що принцип верховенства права був дотриманий, прийнято не було. Це не можна вважати сумісним з вимогами статті 2 ( 995_004 ), якщо така інформація не надходила до громадськості якимось іншим чином. Проте в цій справі - саме не надходила.

(iii) Коронерське розслідування

109. У Північній Ірландії, як і в Англії та Уельсі, розслідування факту смерті може також провадитися коронерами. Коронерське провадження є відкритим слуханням, яке здійснюють коронери, незалежні судові посадовці, які, як правило, засідають разом з присяжними і відповідають за з'ясування фактів щодо підозрілої смерті. Процедурні рішення коронерів і будь-які помилкові вказівки присяжним можуть бути піддані судовому перегляду в порядку нагляду. Отже, існують міцні гарантії щодо забезпечення законності і юридичної обгрунтованості судового провадження. У зазначеній вище справі "Мак-Канн та інші проти Сполученого Королівства" (с. 49, п. 169) Суд визнав, що коронерське розслідування, проведене за фактами загибелі трьох осіб (яких підозрювали у членстві в ІРА) від куль співробітників спеціальної авіаслужби на Гібралтарі (SAS), задовольнило процедурне зобов'язання за статтею 2 ( 995_004 ), оскільки коронер забезпечив докладний аналіз подій навколо цього вбивства та надав родичам покійних можливість здійснити допит і перехресний допит залучених в операцію свідків. Однак треба відзначити, що коронерське розслідування у тій справі мало певною мірою виключний характер, якщо порівняти його з провадженнями у низці справ у Північній Ірландії (див. також справи "Г'ю Джордан проти Сполученого Королівства" (Hugh Jordan v. the United Kingdom), N 24746/94, "Мак-Керр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), N 28883/95 та "Келлі та інші проти Сполученого Королівства" (Kelli and Others v. the United Kingdom), N 37715/97). Оперативність і ретельність коронерського розслідування в справі Мак-Канна не залишили Суду сумнівів у тому, що важливі факти стосовно цих подій були вивчені за активної участі компетентного юридичного представника заявників. Процедурні труднощі, на які посилався у тій справі найближчий родич, не свідчили про наявність будь-якої значної перешкоди.

110. Стверджується, що в цій справі ефективність коронерського провадження знижувалася через обмеженість рамок цього розслідування. Згідно з практикою національних судів, така процедура є заходом встановлення факту, а не методом з'ясування вини. Коронер має обмежити своє розслідування питаннями, які безпосередньо стосуються причини смерті, і не має розслідувати більш загальні обставини. Ця норма застосовувалася в коронерському розслідуванні в справі Мак-Канна і вона не заважала розгляду тих аспектів і проведення операції, які стосувалися вбивства трьох осіб, підозрюваних у членстві в ІРА. Отже, Суд не визнав переконливим, що підхід, застосований національними судами, обов'язково суперечить вимогам статті 2 ( 995_004 ). Національні суди визнають, що основною метою коронерського розслідування є розвіювання чуток і підозр стосовно причин смерті. Суд погоджується, що докладне розслідування питань політики чи стверджуваного факту змови, можливо, не є виправданим чи необхідним. Спроможність вирішення у коронерському розслідуванні необхідних питань факту залежить від конкретних обставин справи.

111. Ця справа містить особливі фактори. Існував визнаний факт, що фотографії із зображенням Патріка Шенехена були втрачені співробітниками сил безпеки за обставин, що викликають підозру. Були свідки, які твердили, що співробітники RUC іще до його загибелі погрожували вбити Патріка Шенехена, і що співробітники поліції заявляли про свою роль в організації цього вбивства опісля. Після клопотання, поданого RUC із спростуванням прийнятності свідчень п. D.C., Високий суд ухвалив, що у коронерському розслідуванні не повинні слухатися докази стосовно погроз проти життя Патріка Шенехена які висловлювалися співробітниками поліції до інциденту. Після цього коронер вилучив із провадження заяви Патріка Шенехена його соліситорам про погрози на його адресу з боку поліцейських. Як свідчать матеріали справи, національні суди дотримувалися думки, що єдиним значущим питанням у коронерському розслідуванні є питання, хто натиснув на курок, і виходячи з того, що факт, начебто Патрік Шенехен був особою, на яку полювали терористи лоялістських формувань, не спростовувався, суди вважали, що не було підстав для розширення рамок розслідування включивши до них також питання таємної змови. Отже, серйозні і законні інтереси сім'ї і громадськості це коронерське провадження не забезпечувало.

112. Крім того, на відміну від коронерського провадження в справі Мак-Канна, вердикт присяжних у цій справі міг містити лише особисті дані покійного, а також дату, місце і причину смерті (див. пункт 46 вище). В Англії та Уельсі, як і на Гібралтарі, колегія присяжних може виносити кілька вердиктів, включаючи вердикт про "незаконну смерть". Як вже зазначалося, якщо коронерська колегія присяжних виносить такий вердикт в Англії чи Уельсі, головний прокурор має переглянути будь-яке рішення про непорушення судового переслідування і викласти підстави, які можуть бути оскаржені в судах. У цій справі єдиною ланкою від коронерського розслідування до можливого порушення судового переслідування є те, що коронер може надіслати головному прокуророві письмову доповідь у випадку, коли він вважає, що було вчинено кримінальне правопорушення. Однак матеріали не свідчать про те, що головний прокурор зобов'язаний прийняти будь-яке рішення у відповідь на таке попередження чи надати докладні підстави щодо неприйняття такого рішення.

113. Незважаючи на корисність функції встановлення факту, яку може виконувати в деяких справах коронерське розслідування, Суд вважає, що у цій справі він не в змозі відіграти ефективну роль у встановленні чи переслідуванні будь-якого кримінального злочину, який, можливо, було вчинено з порушенням у цьому контексті вимог статті 2 ( 995_004 ).

114. Відкритий характер коронерського провадження не заперечується. Насправді, завдяки цьому коронерське розслідування стало найпопулярнішим юридичним форумом у Північній Ірландії, де робляться спроби оскаржити ди поліції та сил безпеки в справах убивства. Однак заявниця скаржилася, що її можливість брати участь у провадженні як найближчої родички покійного істотно зменшувалися через відсутність безоплатної правової допомоги в коронерських провадженнях і через те, що в провадженнях заздалегідь не надавали змоги ознайомитися з документами.

115. Однак Суд зазначає, що, як і з найближчим родичем у справі Мак-Канна, заявницю у коронерському провадженні представляв соліситор. Отже, не було визнано, що їй не дали, через відсутність безоплатної правової допомоги можливості отримати будь-яку необхідну юридичну підтримку в коронерському провадженні.

116. Що стосується доступу до документів, то заявниця не могла одержати копії будь-яких показань свідків до моменту, поки вони не надавали доказів. Така сама ситуація мала місце і в справі Мак-Канна, в якій Суд визнав, що це не становило істотної перешкоди, яка б заважала адвокатам сімей допитувати свідків (див. рішення, зазначене вище, с. 49 п. 62). Однак, починаючи з тієї справи, Суд надає більшого значення захистові інтересів найближчих родичів покійного в провадженні (див. рішення, зазначене вище у справі "Огур проти Туреччини" п. 92). Крім того, Суд зазначає, що практика закриття доступу до інформації змінилася в Сполученому Королівстві у світлі рекомендацій Стівена Лоренса стосовно поліційного розслідування і що тепер поліції рекомендується надавати можливість ознайомлення з узятими в поліції показаннями свідків за 28 днів до коронерського розслідування (див. пункт 55 вище). Цю зміну треба розглядати як позитивний внесок у забезпечення відкритості і справедливості коронерського провадження.

117. Неспроможність сім'ї покійного ознайомитися з узятими в поліції показаннями свідків до моменту виступу свідків на слуханні необхідно розглядати як обставину, що ставить їх у невигідне становище у підготовці до допиту свідків і участі в ньому. Це є вражаючим контрастом по відношенню до позиції RUC, яка має ресурси для забезпечення юридичного представництва і повний доступ до інформації стосовно інциденту, яка міститься в наявних матеріалах. Суд вважає, що право сім'ї особи, факт смерті якої розслідується, на участь у провадженні передбачає, що процедури, які застосовуються, повинні забезпечувати необхідний захист їхніх інтересів, котрі можуть перебувати у прямому конфлікті з інтересами поліції чи сил безпеки, причетних до подій. Суд не визнав переконливим, що інтереси заявниці як найближчої родички були справедливо чи достатньо захищені в цьому плані.

118. Також було зроблено посилання на стверджуване часте використання у коронерському провадженні сертифікатів про імунітет державного інтересу з метою виключення певних питань чи нерозголошення певних документів. У цій справі такий сертифікат не видавався. Отже, немає підстав для визнання, що використання цих сертифікатів перешкоджало розгляду будь-яких обставин, що стосувалися смерті сина заявниці.

119. Нарешті, Суд розглянув питання затримок у провадженні. Коронерське провадження розпочалося 26 березня 1996 року, понад чотири з половиною роки по смерті Патріка Шенехена. Уряд пояснював, що затримка з відправкою Королівською поліцією матеріалів справи до коронера 14 січня 1994 року трапилася через наявність у них великого обсягу роботи. Суд не визнає це задовільним поясненням невідправлення документів для проведення важливої судової процедури. Після передання матеріалів справи жодного пояснення стосовно затримки, окрім невизначених подальших запитів, у розпорядження не надходило. Після того як коронерське провадження почалося воно пройшло без затримки і завершилося через місяць.

120. За цих обставин затримка з початком коронерського провадження не може вважатися сумісною з обов'язком держави за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ) забезпечувати оперативне розслідування підозрілого випадку смерті людини.

(iv) цивільне провадження

121. Як було визнано вище (див. пункт 96), цивільне провадження являє собою судовий процес встановлення фактів, який надає супутні гарантії і можливість здобуття висновку про порушення закону та рішення щодо компенсації. Однак це процедура, яка порушується за ініціативою заявника, а не органів влади, і вона не передбачає встановлення особи чи покарання будь-якого зазначеного в позові правопорушника. Як таке, це провадження не може враховуватися в оцінці того, чи виконала держава свої процедурні обов'язки за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ).

(v) Висновок

122. Суд визнає, що наявні в цій справі матеріали провадження з розслідування застосування сили зі смертельними наслідками співробітником поліції свідчать про такі недоліки:

- не доведено, що провадилося яке-небудь оперативне чи ефективне розслідування за фактами тверджень про таємну змову стосовно смерті Патріка Шенехена;

- відсутня незалежність співробітників поліції, які розслідують інцидент від співробітників сил безпеки, що, як стверджується, були причетні до таємної змови з напіввійськовими формуваннями лоялістів, котрі вчинили вбивство;

- відсутність відкритого розгляду інформації про підстави для рішення головного прокурора про непорушення судового переслідування у зв'язку зі стверджуваною таємною змовою та ненадання інформації членам сім'ї потерпілого;

- виключення із рамок коронерського розслідування питань щодо таємної змови співробітників сил безпеки в полюванні на Патріка Шенехена і його вбивстві;

- коронерське провадження не передбачало будь-якого вердикту чи ухвали, яка могла б зіграти ефективну роль у забезпеченні судового переслідування у зв'язку з будь-яким кримінальним правопорушенням, яке можна було б виявити;

- ненадання можливості ознайомитися з показаннями свідків до моменту допиту їх на коронерському слуханні зашкодила спроможності заявниці брати участь у цьому слуханні;

- коронерське провадження не було розпочате оперативно.

123. Суд не зобов'язаний надавати будь-які докладні рекомендації стосовно того, які процедури мають запровадити органи влади для того, щоб забезпечити належний розгляд обставин убивства, до якого, можливо, причетні представники держави. Хоча було зроблено посилання, наприклад, на шотландську модель розслідування, яке провадиться суддею кримінальної юрисдикції, немає підстав вважати, що це може бути єдиним наявним методом. Також не можна стверджувати, що тут має застосовуватися єдина процедура, яка задовольняє всі необхідні гарантії. Якщо завдання процесу встановлення фактів, кримінального розслідування та судового переслідування виконуються поодинці чи спільно кількома органами влади, як це має місце в Північній Ірландії, Суд вважає, що вимоги статті 2 ( 995_004 ), незважаючи на це, можуть бути задоволені, якщо, намагаючись урахувати інші законні інтереси, такі, як інтереси національної безпеки чи захисту матеріалів, які мають стосунок до інших розслідувань, ці органи забезпечуватимуть потрібні гарантії у доступний і ефективний спосіб. У цій справі процедури, які було за стосовано, не забезпечили належної рівноваги інтересів.

124. Суд зазначає, що названі вище недоліки стосовно прозорості й ефективності не відповідають визначеній національними судами меті усунення чуток і підозр. Застосування належних процедур, які забезпечують підзвітність представників держави, є обов'язковою умовою підтримання громадської довіри і вирішення законних питань, які можуть поставати у зв'язку із застосуванням сили зі смертельними наслідками. Відсутність таких процедур лише посилює побоювання стосовно наявності зловмисних мотивів, прикладом чого, зокрема, є подані заявницею твердження стосовно практики таємної змови співробітників сил безпеки з напіввійськовими формуваннями лоялістів у переслідуванні осіб, які підозрюються в членстві в ІРА чи партії Шин фейн.

125. Суд визнає, що відбулося невиконання процедурного обов'язку, який покладається статтею 2 Конвенції ( 995_004 ), і що в цьому відношенні було порушено це положення.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

126. Заявниця послалася на статтю 14 Конвенції ( 995_004 ), де зазначається: "Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції,

гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі,

раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших

переконань, національного або соціального походження,

належності до національних меншин, майнового стану,

народження або інших обставин".

127. Заявниця стверджувала, що обставини вбивства її сина свідчили про дискримінацію. Переважну більшість потерпілих від таємної змови між силами безпеки і терористами становлять націоналістично налаштовані місцеві мешканці. Хоча було важко з певністю визначити справи, у яких фактично мала місце таємна змова, існували свідчення того, що ця практика була поширеною. Заявниця послалася на результати розслідування, яке провадив Джон Стевенс, який виявив факти таємної змови, та на занепокоєння з боку Спеціального репортера ООН, міжнародних і вітчизняних недержавних організацій. Це говорило про дискримінаційне використання летальної сили і відсутність правового захисту для частини місцевої громади на підставі національного походження чи зв'язку з національною меншиною.

128. Уряд відповів, що випадки загибелі людей, які трапилися в Північній Ірландії, не давали жодних доказів щодо будь-якої практики таємної змови чи дискримінації. Матеріал, на який посилалася заявниця, був недостатнім для того, щоб говорити про поширеність тверджень про дискримінацію католиків чи націоналістів.

129. У випадку, коли загальна політика чи захід завдають неспівмірної шкоди конкретній групі людей, не виключено, що це може розглядатись як дискримінація, попри те, що ця політика чи захід не спрямовані конкретно на цю групу. Незважаючи на законне занепокоєння з приводу існування таємної змови та на конкретні приклади, які було наведено, Суд не вважає, що ці приклади можуть розглядатись як такі, що свідчать про практику чи систему, яку можна класифікувати як дискримінаційну у контексті статті 14 ( 995_004 ).

130. Суд доходить висновку, що порушення статті 14 Конвенції ( 995_004 ) не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

131. Заявниця скаржилася, що вона не мала ефективного засобу правового захисту стосовно її скарг. Вона посилалася на статтю 13, де зазначено:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції ( 995_004 ), порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

132. Заявниця посилалася на свої подання стосовно процедурних аспектів статті 2 Конвенції ( 995_004 ), стверджуючи, що на додаток до виплати компенсації, якщо така потребується, стаття 13 передбачає проведення ретельного й ефективного розслідування, яке спроможне допомогти встановити особу винних і покарати їх, і, зокрема, надання позивачеві реального доступу до слідчої процедури.

133. Уряд стверджував, що скарги, подані з посиланням на статтю 13 ( 995_004 ), були або передчасними, або недостатньо обгрунтованими. За словами Уряду, поєднання наявних процедур, до яких належать цивільне провадження, що досі триває, та коронерське провадження забезпечують ефективні засоби правового захисту.

134. Практика Суду свідчить, що стаття 13 Конвенції ( 995_004 ) гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту, який би забезпечував реалізацію прав і свобод згідно з їхнім змістом у Конвенції, незважаючи на форму, в якій вони можуть викладатися як гарантії у національному правовому полі. Таким чином, сенс статті 13 полягає в тому, що вона вимагає забезпечення національного засобу правового захисту стосовно суті "спірної скарги", поданої на підставі Конвенції, та надання відповідного відшкодування, хоча Договірні Сторони мають певне право на власний розсуд вирішувати, у який спосіб їм дотримуватися своїх зобов'язань за цим положенням Конвенції. Але засіб правового захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" на практиці і в теорії права (див. рішення ЄСПЛ у справах "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v.Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-IV, с. 2286, п. 95; "Айдін проти Туреччини" (Aydin v.Turkey) від 25 вересня 1997 року, Reports 1997-VI, с. 1895-1896, п. 103; зазначене вище рішення в справі "Кайя проти Туреччини", с. 329-330, п. 106).

135. У справах щодо застосування сили зі смертельними наслідками чи підозрілої смерті людини Суд також уже зазначав, що, зважаючи на фундаментальну важливість права на захист життя, стаття 13 ( 995_004 ) вимагає, на додаток до виплати компенсації, де це необхідно, проведення ретельного та ефективного розслідування, яке дасть змогу встановити осіб, які несуть відповідальність за позбавлення людини її життя, та покарати їх, а також вимагає надання позивачеві реального доступу до слідчої процедури (див. рішення ЄСПЛ у справі "Кайя проти Туреччини", с. 330-331, п. 107). У деяких справах Суд визнав, що було порушено статтю 13 там, де не було проведено жодного ефективного кримінального розслідування, зазначивши, що вимоги статті 13 є більш широкими, ніж зобов'язання провадити розслідування, яке покладається статтею 2 Конвенції ( 995_004 ) (див. також зазначені вище рішення Суду в справах "Ергі проти Туреччини", с. 1782, п. 98; "Салман проти Туреччини", п. 123).

136. Треба зауважити, що ці справи з'явились як наслідок ситуації, що склалася в південно-східній Туреччині, де заявники перебували в уразливому становищі через постійно триваючий конфлікт між силами безпеки і Курдською робітничою партією, і де найдоступнішим засобом відшкодування була для заявників можливість подання оскарження до державного прокурора, який був зобов'язаний провести розслідування стверджуваних злочинів. У системі права Туреччини позивач міг приєднатися до будь-якого кримінального провадження як сторона у цій справі та клопотати про компенсацію із завершенням будь-якого успішного судового переслідування. Найменшу спробу порушити цивільне провадження не можна було здійснити без виконання державним прокурором своєї функції зі встановлення фактів. Отже, у цих справах достатньою умовою задоволення вимог колишньої статті 26 (тепер це пункт 1 статті 35) Конвенції ( 995_004 ) було подання заявником скарги стосовно незаконного вбивства державному прокуророві. Іншими словами, між кримінальним розслідуванням і наявними у заявника засобами правового захисту у правовій системі в цілому існував безпосередній процедурний і практичний зв'язок.

137. Північна Ірландія має іншу правову систему, і при будь-якому застосуванні статті 13 ( 995_004 ) до фактичних обставин будь-якої справи, що перебуває під юрисдикцією Північної Ірландії необхідно брати це до уваги. Заявник, який стверджує про незаконне застосування сили військовослужбовцями чи співробітниками поліції у Сполученому Королівстві або про таємну змову таких представників держави з метою незаконного вбивства, повинен, як правило, вичерпати доступні йому національні засоби правового захисту, через порушення цивільного провадження, в якому суди розглядатимуть факти, визначатимуть відповідальність і, якщо необхідно, призначатимуть компенсацію. Таке цивільне провадження є цілком незалежним від будь-якого кримінального розслідування, і його ефективність як свідчить практика, не залежить від того, наскільки правильним є проведення кримінального розслідування чи судового переслідування (див., наприклад, рішення про неприйнятність заяви стосовно справи "Карагер проти Сполученого Королівства" (Caraher v. the United Kingdom), N 24520/94, (секція 3), 11.01.00).

138. У цій справі за позовом заявниці порушено цивільне провадження, яке досі триває. Суд не виявив жодних аспектів, які б заважали цивільному провадженню забезпечити відшкодування, про яке йшлося вище, стосовно стверджуваної таємної змови сил безпеки з напіввійськовими формуваннями лоялістів, які вбили її сина (див. пункт 96).

139. Що стосується скарг заявниці стосовно розслідування факту смерті, яке провадилося органами, то їх уже було розглянуто у світлі процедурного аспекту статті 2 ( 995_004 ) (див. пункти 100-125 вище). Суд визнав, що жодного окремого питання у цій справі не постає.

140. Суд доходить висновку, що порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

141. У статті 41 Конвенції ( 995_004 ) зазначено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції ( 995_004 ) або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

142. Заявниця стверджувала, що хоча її головна мета полягала в здобутті рішення Суду, в якому було визнано порушення Урядом-відповідачем Конвенції ( 995_004 ), вона вважає що компенсація шкоди має бути присуджена. Вона стверджувала, що якщо виявлено порушення основного права, Суд має накласти єдине можливе покарання на державу-порушницю. Невжиття такого заходу означало б неправильний сигнал і виглядало б як покарання потерпілих замість тих, хто несе відповідальність за порушення. Особливо це стосується справи Патріка Шенехена, який був членом законної політичної партії, а не членом ІРА. Оскільки на момент своєї загибелі він працював і проживав у домі заявниці, заявниця має одержати матеріальну компенсацію за втрату заробітку, а також компенсацію за моральну шкоду.

143. Уряд заперечував проти необхідності присудження будь-якої компенсації у цій справі. Він вважав, що заявниця вже одержала компенсацію в повному розмірі за втрати, які вона зазнала внаслідок загибелі Патріка Шенехена, оскільки вона одержала 25520 фунтів стерлінгів за Програмою відшкодування кримінальної шкоди. На думку Уряду, будь-яке порушення процедурних аспектів статті 2 Конвенції ( 995_004 ) не означає жодної втрати, а висновок про порушення у такому контексті сам по собі становив би справедливу сатисфакцію.

144. Суд не дійшов якогось висновку стосовно того, що сили безпеки відіграли будь-яку роль у смерті Патріка Шенехена. Ці питання й далі перебувають на розгляді у цивільному провадженні. Отже, жодної компенсації з цього приводу не може бути присуджено. Однак Суд визнав, що органи влади не спромоглися, як цього вимагає їхній обов'язок за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ), провести оперативне й ефективне розслідування обставин цієї смерті. Через це заявниця, найімовірніше, перебувала у стресовому і тривожному стані і зазнала страждань. Суд вважає, що заявниця зазнала певної моральної шкоди, яка не може бути достатньою мірою компенсована визнанням порушення Конвенції. Він не враховував добровільну компенсаційну виплату за Програмою відшкодування кримінальної шкоди. Ця сума стосувалася шкоди, зазнаної внаслідок кримінального діяння, а не внаслідок відсутності процедурної ефективності в розслідуванні.

145. Оцінюючи шкоду за принципом справедливості, Суд присуджує заявниці 10000 фунтів стерлінгів.

В. Судові витрати

146. Заявниця вимагала загалом 29046,55 фунта стерлінгів. Це включало 5218,2 та 13344 фунтів стерлінгів на двох адвокатів, без ПДВ, а також 10484,35 фунта стерлінгів на гонорари соліситорам.

147. Уряд твердив, що ці вимоги надмірні, зазначаючи, що питання в цій справі значною мірою збігаються з питаннями в інших справах, які розглядаються одночасно.

148. Суд нагадує, що в цій справі вже було кілька етапів письмових подань та усне слухання і її можна вважати складною з погляду на її фактичний і юридичний зміст. Незважаючи на це, Суд вважає, що розмір гонорарів є надто великим порівняно з іншими справами, які надійшли від Сполученого Королівства, і Суд не визнав їх прийнятними. Керуючись принципом справедливості, він присуджує 20000 фунтів стерлінгів плюс суму на покриття будь-якого можливого податку на додану вартість. Суд взяв до уваги суми, які заявниця вже отримала як правову допомогу від Ради Європи.

С. Мораторний відсоток

Згідно з даними, що є в розпорядженні Суду, передбачена законом у Сполученому Королівстві відсоткова ставка станом на день прийняття цього рішення становить 7,5 % на рік.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Постановляє, що було порушено статтю 2 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з недоліками слідчих процедур стосовно смерті Патріка Шенехена.

2. Постановляє, що порушення статті 14 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

3. Постановляє, що порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

4. Постановляє, що

a) держава-відповідач має виплатити заявниці протягом трьох місяців від дати, з якої це рішення Суду стає остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), такі суми (з урахуванням будь-якого можливого ПДВ). i) 10000 (десять тисяч) фунтів стерлінгів за моральну шкоду; ii) 20000 (двадцять тисяч) фунтів стерлінгів за судові витрати;

b) що з цієї суми мають виплачуватися річні прості відсотки у розмірі 7,5 % зі спливом зазначених трьох місяців і до розрахунку.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою й повідомлено в письмовій формі 4 травня 2001 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

С. Долле, секретар