Приєднуйтесь.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
Ухвала щодо прийнятності заяви N 41974/98 Олексія Володимировича Кучеренка проти України
4 травня 1999 року Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:
а також п. В. БЕРЖЕ, секретар секції,
беручи до уваги статтю 34 Конвенції про захист прав та основних свобод людини ( 995_004 ),
беручи до уваги заяву, подану 17 квітня 1998 року Олексієм Володимировичем КУЧЕРЕНКОМ проти України і зареєстровану 30 червня 1998 року під N 41974/98,
беручи до уваги доповіді, передбачені статтею 49 Регламенту Суду ( 980_067 ), після наради постановляє:
Заявник - громадянин України, 1968 року народження, який перебуває у місці позбавлення волі в м. Феодосії, Україна.
Факти справи, наведені заявником, можна стисло викласти таким чином.
13 грудня 1995 року заявник вчинив збройний напад, під час якого було вбито двох охоронців заводу. Незабаром його було заарештовано.
Під час слідства захисник заявника звернувся до прокуратури м. Києва з вимогою допитати п'ятьох осіб, свідчення яких, як він запевняв, були необхідними для правильної оцінки подій. Постановою прокуратури м. Києва від 12 липня 1996 року цю заяву було відхилено.
8 травня 1997 року суд другої інстанції м. Києва виніс заявникові смертний вирок за збройний напад і вбивство двох осіб.
Постановою від 7 серпня 1997 року Верховний Суд залишив вирок, винесений судом другої інстанції м. Києва, без зміни.
24 лютого 1998 року мати заявника подала скаргу у порядку нагляду на ім'я Голови Верховного Суду з проханням переглянути судові рішення стосовно її сина. Листом від 9 квітня 1998 року Голова Верховного Суду відхилив це прохання.
B. Відповідне національне законодавство
Кримінально-процесуальний кодекс України (1001-05, 1002-05, 1003-05)
"Перегляд у порядку нагляду вироку, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, допускається лише за протестом прокурора, голови суду та їх заступників (...)".
У статті 402 ( 1003-05 ) цього Кодексу йдеться про те, що рішення суду, винесене за касаційною процедурою, є остаточним.
Посилаючись на статтю 6 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржиться, що було порушено його право на допит свідків обвинувачення та на справедливий судовий розгляд справи в суді. Посилаючись на статтю 3 Конвенції, він скаржиться, що під час слідства його було піддано поводженню, що принижує людську гідність.
Заявник скаржиться, що було порушено його право на справедливий судовий розгляд і що йому відмовили в можливості допиту свідків обвинувачення.
Посилаючись на статті 3 і 6 Конвенції ( 995_004 ), він скаржиться, що під час слідства його було піддано поводженню, що принижує людську гідність.
Суд нагадує, що він може розглядати лише справи стосовно фактів, які мали місце після підписання Конвенції ( 995_004 ) відповідною Договірною Стороною. Дата набуття Конвенцією чинності в Україні і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальні скарги - 11 вересня 1997 року.
Суд нагадує також, що, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) Суд може приймати заяви лише тоді, коли вичерпано всі національні засоби захисту, і впродовж шести місяців від дати винесення остаточного рішення.
Суд нагадує що відповідно до статті 402 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1003-05 ) рішення суду, винесене за касаційною процедурою, є остаточним.
3 документів, поданих заявником, випливає, що останнє рішення в цій справі в рамках звичайного провадження (касаційне провадження) було винесене Верховним Судом 7 серпня 1997 року, до дати набрання Конвенцією ( 995_004 ) чинності в Україні і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальну скаргу.
Заявник підкреслює, що скарга у порядку нагляду, подана 24 лютого 1998 року Голові Верховного Суду, є свідченням вичерпання національних засобів правового захисту в значенні пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) і що, розглядаючи питання про компетентність ratione temporis Суду, її слід взяти до уваги.
Суд нагадує, що "не можна вважати ефективним надзвичайне оскарження, здійснення якого залежить від дискреційного права суду" (заява N 14545/89, рішення від 9 жовтня 1990 року, Рішення і доповіді (D.R.) 66, с. 239) і що "для того, щоб оскарження вважалося ефективним, воно має бути саме доступним, - а це означає, що заінтересована особа повинна мати змогу самостійно розпочати процедуру оскарження" (заява N 12604/86, рішення від 10 липня 1991 року, Рішення і доповіді (D.R.) 70, с. 125).
Відповідно до статті 384 ( 1003-05 ) Кримінально-процесуального кодексу, скаргу у порядку нагляду з метою перегляду остаточних судових рішень може розглядати лише прокурор чи голова відповідного суду або його заступники.
У цій справі Суд зауважує, що заявникові не було надано повноцінної можливості скористатися процедурою, передбаченою в статті 384 ( 1003-05 ) Кримінально-процесуального кодексу. Для використання такого засобу захисту необхідно, щоб особа, зазначена в цій статті, могла самостійно подати скаргу до відповідного суду. Суд вважає, що такий засіб захисту був неможливим, оскільки заявника було позбавлено можливості самостійно розпочати процедуру оскарження, отже, йдеться про надзвичайний спосіб оскарження в значенні статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
Суд зазначає, що скарга у порядку нагляду, подана матір'ю заявника Голові Верховного Суду після дати набуття Конвенцією ( 995_004 ) чинності для України і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальну скаргу, є невичерпанням національних засобів правового захисту в значенні пункту 1 статті 35 Конвенції. Отже, "остаточним рішенням на національному рівні" у значенні пункту 1 статті 35 Конвенції в цій справі є рішення Верховного Суду від 7 серпня 1997 року, а скаргу в порядку нагляду не можна брати до уваги при визначенні компетенції Суду ratione temporis.
Суд вважає, що заява є несумісною ratione temporis із положеннями пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) і що її слід відхилити на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.
На цих підставах Суд одностайно оголошує заяву неприйнятною.
Георг Ресс, ГоловаВінсен БЕРЖЕ, Секретар
