Справа «Максименко та Герасименко проти України»
(Заява № 49317/07)

СТРАСБУРГ
16 травня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ
16/08/2013

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Максименко та Герасименко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нусбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Енн Пауер-Форд (<…>),
Гелена Єдерблум (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
Мирослава Антонович (<…>), суддя ad hoc,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,


після обговорення за зачиненими дверима 9 квітня 2013 року
постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той самий день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 49317/07), яку 6 листопада 2007 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - Микола Васильович Максименко та Володимир Борисович Герасименко (далі - заявники). Після смерті другого заявника 27 листопада 2009 року його вдова, Людмила Петрівна Герасименко, висловила бажання підтримати заяву від його імені.

2. Заявників представляли А. Грищенко та О. Матюшенко - юристи, що практикують у містах Малині та Радомишлі відповідно. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Н. Кульчицький, Міністерство юстиції України.

3. Заявники стверджували, зокрема, що скасуванням у 2006 році рішення від 1995 року про приватизацію гуртожитку, який вони придбали як добросовісні покупці, та всіх наступних правочинів щодо передачі права власності держава порушила їхнє право на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. 28 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. Г. Юдківська - суддя, обрана від України, не змогла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив призначити Мирославу Антонович як суддю ad hoc (підпункт «b» пункту 1 правила 29).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник народився у 1958 році і проживає у м. Малині. Другий заявник народився у 1963 році і помер у 2009 році.

6. Рішенням № 492 від 16 листопада 1995 року регіональне відділення Фонду державного майна України в Житомирській області перетворило державне підприємство М. у акціонерне товариство, після чого його було приватизовано. У результаті аудиту активів М. від 1 жовтня 1995 року було виявлено, що у складі нерухомості М. було кілька гуртожитків.

7. 31 січня 2000 року М. було реорганізовано у чотири підприємства, включаючи підприємство С., якому передано право власності на гуртожитки.

8. 19 червня 2003 року господарський суд Житомирської області оголосив підприємство С. банкрутом.

9. Листом від 9 липня 2003 року ліквідатор у справі щодо банкрутства підприємства С. повідомив міського голову м. Малина та голову Малинської районної державної адміністрації, що С. оголошено банкрутом. Оскільки, як стверджував ліквідатор, продаж гуртожитків, власником яких було підприємство С., створив би соціальне напруження, було запропоновано, щоб їх було прийнято в комунальну власність міста.

10. Листом від 30 січня 2004 року міський голова повідомив ліквідатора, що гуртожитки не перебували у державній власності та що комітет кредиторів повинен вирішувати, що з ними робити.

11. 20 липня 2004 року рада кредиторів дозволила продаж одного з гуртожитків заявникам.

12. 21 серпня 2004 року було підписано договір купівлі-продажу. Заявники сплатили 41160 грн (на час подій приблизно 6127 євро) за гуртожиток і стали власниками половини будівлі кожен.

13. 11 січня 2005 року заявники повідомили місцеву енергопостачальну компанію, що вони є новими власниками гуртожитку. Вони попросили компанію припинити постачання електроенергії до укладення нового договору з ними. Заявники виявили, що електропроводка та лічильники обліку електроенергії потребували заміни і що мешканці гуртожитку не платили орендну плату.

14. 19 січня 2005 року енергопостачальна компанія повідомила мешканців гуртожитку, що постачання електроенергії буде припинено з 25 січня 2005 року.

15. 21 січня 2005 року прокурор заборонив відключення електроенергії у гуртожитку, оскільки він мав намір звернутися до суду з позовом в інтересах мешканців гуртожитку.

16. Листом від 21 січня 2005 року заявники повідомили прокуратуру Малинського району, міського голову, підприємство С., яке на той час, як стверджується, перебувало у процесі ліквідації, що вони придбали гуртожиток для власного проживання. Заявники стверджували, що, коли гуртожиток було виставлено на продаж, мешканці відмовилися брати участь у процедурі придбання. Незважаючи на зміну власника гуртожитку та потребу ремонту його мешканці не сплачували орендну плату та комунальні платежі протягом шести місяців. Заявники просили підприємство С. надати нове житло тим мешканцям, у яких вимагалося звільнити гуртожиток до 30 березня 2005 року.

17. 26 січня 2005 року дев’ятнадцятирічна мешканка гуртожитку звернулася по допомогу до прокуратури Малинського району, оскільки вона мала малолітню дитину та була вимушена виселятися з гуртожитку.

18. 18 лютого 2005 року прокурор, діючи в інтересах Г., звернувся до Малинського районного суду, вимагаючи визнання недійсними рішення від 16 листопада 1995 року та всіх наступних правочинів щодо передачі права власності на гуртожиток. Прокурор зазначив, що в січні 2005 року мешканці гуртожитку подали перші скарги до прокуратури. Після розгляду справи прокурор дійшов висновку, що приватизація гуртожитку в 1995 році була незаконною. Він доводив, що частиною 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» було заборонено приватизацію кімнат у гуртожитках. Передача права власності на гуртожиток і його наступний продаж порушили Закон, інші положення законодавства та «моральні засади суспільства», оскільки було порушено конституційні права його мешканців на житло. Це також негативно вплинуло на економічні інтереси держави та житлові права Г., яка була одинокою матір’ю малолітньої дитини, а тому не мала можливості самостійно подати позов. Насамкінець прокурор вимагав передати право власності на гуртожиток Малинській міській раді (далі - міська рада).

19. 1 квітня 2005 року заявники подали зустрічний позов. Вони повторювали, що мешканці гуртожитку відмовилися брати участь у процедурі продажу і не сплачували орендну плату та комунальні платежі, що призвело до банкрутства підприємства С. Заявники стверджували, що вони повідомили прокуратуру про проблему і просили підприємство С. надати мешканцям гуртожитку житло. Прокуратура не захистила права нових власників, незважаючи на те, що гуртожиток перебував у аварійному стані, системи водопостачання та каналізації не працювали, а кімнати опалювались печами. Крім того, приміщення не могло більше вважатися гуртожитком, оскільки воно перетворилося на звичайний багатоквартирний будинок. Його мешканці більше не працювали на підприємстві, яке забезпечило їх житлом. Насамкінець заявники вимагали, щоб суд, у випадку відмови у задоволенні їхніх позовних вимог, стягнув з ради відшкодування в сумі 52748 грн, що складалася з вартості гуртожитку та адміністративних витрат, пов’язаних з укладенням договору купівлі-продажу.

20. 11 квітня 2005 року Малинський районний суд залишив зустрічний позов заявників без руху та надав їм час до 1 травня 2005 року для виправлення недоліків їхньої позовної заяви. Зокрема, суд зазначив, що зустрічному позову «бракувало логічної послідовності» в частині надання доказів причинно-наслідкового зв’язку між завданою шкодою і відшкодуванням, яке вимагалося. Ухвалу було надіслано заявникам поштою 23 квітня 2005 року. Невідомо, коли вони її отримали. Видається, заявники не подавали свій зустрічний позов повторно.

21. 20 грудня 2005 року другий заявник надіслав до Малинського районного суду копію рішення апеляційного суду Житомирської області від 26 травня 2005 року, яким було відмовлено в задоволенні позову прокурора щодо визнання недійсним рішень регіонального відділення Фонду державного майна України в Житомирській області про приватизацію одного гуртожитку. Суд дійшов висновку, що немає юридичних норм, які б забороняли приватизацію гуртожитків, оскільки частиною 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» заборонено приватизацію кімнат у гуртожитках, а не самих гуртожитків. Суд не послався на статтю 3 Закону України «Про приватизацію державного майна», якою було заборонено приватизацію державного житлового фонду.

22. 23 січня 2006 року у справі заявників суд відмовив у задоволенні позову прокурора як необґрунтованого. І знову суд не послався на статтю 3 Закону України «Про приватизацію державного майна». У відповідь на заперечення заявників, що прокурор пропустив трирічний строк позовної давності, суд зазначив, що прокурор дізнався про відповідну ситуацію лише після скарги Г.

23. 8 червня 2006 року апеляційний суд Житомирської області скасував це рішення та визнав недійсними рішення від 16 листопада 1995 року та всі наступні правочини щодо передачі права власності. Суд постановив, що згідно зі статтею 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» об’єкти державного житлового фонду, включаючи гуртожитки, не підлягали приватизації. Оскільки на той час відповідний гуртожиток перебував у державній власності, його було приватизовано незаконно. Посилаючись на статтю 216 Цивільного кодексу України, суд зобов’язав підприємство С. сплатити заявникам кошти в сумі 41160 грн. Він також постановив, що право власності на гуртожиток повинно бути передане раді.

24. Заявники оскаржили рішення апеляційного суду від 8 червня 2006 року з тих підстав, що воно суперечило іншому рішенню, ухваленому у аналогічній справі апеляційним судом Житомирської області, а також що суд не звернув увагу на строк позовної давності і на той факт, що підприємство С. було визнано банкрутом.

25. 21 травня 2007 року апеляційний суд Вінницької області як суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні касаційної скарги заявників з питань неправильного застосування матеріального законодавства, постановивши без деталізації, що порушення закону не встановлено.

26. 19 липня 2007 року рада погодилася прийняти гуртожиток в комунальну власність.

27. 25 вересня 2007 року у справі за позовом Т. і Г. до Фонду державного майна України, підприємства С. та Малинської міської ради апеляційний суд Житомирської області постановив, пославшись на постанову Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 року № 891, що передача права власності на інший гуртожиток у 1995 році була законною, оскільки гуртожитки не належать до державного житлового фонду.

28. Заявники стверджували, що підприємство С. не виконало судове рішення від 8 червня 2006 року, яким його було зобов’язано виплатити їм відшкодування.

29. У період з листопада до грудня 2008 року дванадцять із чотирнадцяти квартир у гуртожитку було приватизовано їх мешканцями відповідно до зміненого Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (див. нижче пункт 34).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Цивільний кодекс України 2004 року

30. У відповідних частинах статті 216 Кодексу зазначено:

«… У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення… відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.».

«У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною».

31. Статті 257 та 261 Кодексу зазначають, що загальна позовна давність для звернення до суду з цивільним позовом становить три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

B. Закон України від 4 березня 1992 року «Про приватизацію державного майна»

32. У статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» зазначено, що об’єкти державного житлового фонду не підлягають приватизації1.

__________
1 У статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» зазначено, що його дія не поширюється на приватизацію об’єктів житлового фонду.

C. Житловий кодекс України 1983 року

33. У статті 4 Кодексу зазначено, що житловий фонд включає жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі.

D. Закон України від 19 червня 1992 року «Про приватизацію державного житлового фонду»

34. Статті 2 та 3 Закону передбачають безоплатну передачу громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю. Надлишкова загальна площа підлягає продажу.

У вересні 2008 року до Закону було внесено зміни, які дозволили приватизацію кімнат у гуртожитках.

E. Постанова Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 року № 891

35. Постанова, яка набрала чинності 7 грудня 1995 року, передбачала, що у разі банкрутства, ліквідації чи зміни форми власності підприємства об’єкти державного житлового фонду, які перебували у його повному господарському віданні чи в оперативному управлінні, підлягають передачі в комунальну власність. До внесення змін у 2004 році це положення не застосовувалось до гуртожитків.

F. Закон України від 5 листопада 1991 року «Про прокуратуру»

36. Стаття 35 передбачає, що прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього потребує захист інтересів держави або конституційних прав громадян.

ПРАВО

I. LOCUS STANDI ВДОВИ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

37. Другий заявник помер 27 листопада 2009 року. 14 жовтня 2010 року його вдова повідомила Суд про своє бажання підтримати заяву.

38. Уряд-відповідач стверджував, що станом на 22 липня 2011 року крім вдови другого заявника його матір, син і дочка також пред’явили претензії на спадок. Уряд зазначив, що другий заявник помер, не залишивши заповіту, і що між його спадкоємцями існував спір стосовно поділу успадкованого майна. Уряд погоджувався, що можна було надати вдові другого заявника можливість підтримувати заяву в Суді від імені її померлого чоловіка; проте він просив Суд мати на увазі вищезазначену інформацію.

39. Суд зазначає, що дана заява стосується права власності, яке, в принципі, може перейти до спадкоємців померлого, і що вдова другого заявника є його найближчим родичем. За цих обставин Суд вважає, що вона має право брати участь у даному провадженні замість нього (див. рішення у справі «Шаренок проти України» (Sharenok v. Ukraine), заява № 35087/02, п. 12, від 22 лютого 2005 року). Однак по тексту даного рішення все ще згадуватиметься другий заявник.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

40. Заявники скаржилися на те, що їхнє право на мирне володіння майном було порушено і що їх позбавили їхньої власності. Заявники посилались на статтю 1 Першого протоколу, яка зазначає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

A. Прийнятність

41. Уряд стверджував, що заявники повинні були вимагати відшкодування шкоди на підставі частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України у зв’язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу. Стаття 22 Кодексу визначала як збитки втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням речі, витрати, які особа зробила для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), і втрату доходу. Уряд надав копії судових рішень у двох господарських справах, як видається, приватних підприємств, одному з яких судами було присуджено відшкодування шкоди на підставі статті 216 Цивільного кодексу України. Отже, національне законодавство надавало заявникам можливість одержати не лише відшкодування їхніх витрат, а й відшкодування втрат, яких вони зазнали внаслідок позбавлення їх власності, включаючи втрату доходу. Заявники не надали доказів, що вони вимагали відшкодування такої шкоди у національних судах. На думку Суду, це підтверджувало, що заявники вважали достатнім розмір відшкодування, присудженого їм 8 червня 2006 року. Насамкінець, Уряд зазначив, що наявність сумнівів стосовно перспективи успіху конкретного засобу юридичного захисту, який не був очевидно марним, сама по собі не є належною підставою для невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Дзізін проти України» (Dzizin v. Ukraine), заява № 1086/02, від 24 червня 2003 року). Отже, Уряд стверджував, що заявники не вичерпали ефективні національні засоби юридичного захисту, доступні для них на національному рівні.

42. Заявники стверджували, що 1 квітня 2005 року вони подали зустрічний позов про відшкодування шкоди. 11 квітня 2005 року Малинський районний суд залишив їхній позов без розгляду. Цю ухвалу було надіслано заявникам лише 23 квітня 2005 року, тому вони не мали можливості дотриматися встановленого судом строку. Крім того заявники зазначили, що судові рішення у справах, на які послався Уряд, було ухвалено за інших обставин і що вони в основному стосувалися операцій, які підпадали під дію Господарського процесуального кодексу України.

43. Суд зазначає, що Уряд не уточнив, хто мав бути відповідачем у справі за позовом заявників про відшкодування шкоди. Судові рішення, представлені Урядом, стосувалися спорів між приватними підприємствами; проте, як видається, заявники не могли подати такий позов до підприємства С., оскільки його вже було оголошено банкрутом. Крім того виникають сумніви, чи могло підприємство С. вважатися відповідачем у цілях статті 216 Цивільного кодексу. Припускаючи, що Уряд надав приклади успішних судових проваджень за участю двох підприємств, щоб показати, що заявники повинні були вимагати відшкодування шкоди від держави, Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане із суттю скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу, і об’єднує їх.

44. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

45. Уряд повідомив, що в гуртожитку проживали чотирнадцять сімей. Усі вони належали до соціально незахищених верств населення, наприклад Г. була одинокою матір’ю. Уряд зазначив, що стаття 8 Конвенції покладає на державу позитивні обов’язки вживати заходів для захисту прав особи на повагу до її приватного життя і, зокрема, на забезпечення житлом (Уряд навів, mutatis mutandis, рішення у справах «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), від 13 червня 1979 року, Series A, № 31, та «Ментеш та інші проти Туреччини» (<...>), від 28 листопада 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII). Заявники намагалися створити непридатні житлові умови у гуртожитку (наприклад шляхом припинення електропостачання), щоб домогтися виселення мешканців. Прокуратура дійшла висновку, що заявники порушили право мешканців на повагу до їхнього житла, про що зазначено в позові до суду та апеляції на рішення суду від 23 січня 2006 року. Присудивши заявникам відповідне відшкодування, суди досягли рівноваги між їхніми правами та інтересами суспільства. Уряд також зазначив, що заявників було позбавлено їхнього майна згідно із законом.

46. Уряд також доводив, що заявники були власниками відповідного гуртожитку у період з 21 серпня 2004 року (коли договір купівлі-продажу було зареєстровано у Державному реєстрі правочинів) до 8 червня 2006 року. Вони не вимагали відшкодування витрат, понесених на утримання та покращення майна у цей період. Заявникам було присуджено відшкодування, яке дорівнювало вартості гуртожитку, яке повинно було сплатити підприємство С., але вони не ініціювали виконавче провадження щодо цього підприємства. Отже, Уряд твердив, що позбавлення заявників їхнього майна не становило для них надмірного особистого тягаря.

47. У відповідь заявники доводили, що держава позбавила їх їхнього майна без жодної компенсації. Крім того відповідний гуртожиток згодом приватизували його мешканці. Доказів того, що мешканці гуртожитку належали до соціально незахищених верств населення, не було. Наприклад, один із мешканців, який приватизував свою квартиру, був директором школи. Заявники заперечили звинувачення, що вони виселили людей із гуртожитку та припинили постачання електроенергії. Отже, держава не змогла показати, відповідно до якого «інтересу суспільства» заявників було позбавлено їхнього майна.

48. Заявники також стверджували, що підприємство С. було неплатоспроможним і на час подій перебувало у стадії ліквідації. Провадження у справі про банкрутство здійснювалося комітетом кредиторів на чолі з представником Малинської об’єднаної державної податкової інспекції. Отже, державна виконавча служба не мала права проводити примусове виконання відповідного рішення суду (див. рішення у справі «Михайленки та інші проти України» (Mykhaylenky and Others v. Ukraine), заяви № 35091/02, № 35196/02, № 35201/02, № 35204/02, № 35945/02, № 35949/02, № 35953/02, № 36800/02, № 38296/02 та № 42814/02, ECHR 2004-XII). Заявники намагалися приєднатися до провадження у справі про банкрутство підприємства С., проте безуспішно.

2. Аналіз Суду

49. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні пункту першого та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні пункту першого цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в пункті другому, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов’язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy (no. 1)) [ВП], заява № 36813/97, п. 78, ECHR 2006-V).

50. У цій справі Суд вважає, що у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу відбулося «позбавлення майна», яке становило втручання у право заявників на мирне володіння майном як таке. Отже, необхідно встановити, чи було втручання виправданим відповідно до цього положення.

51. Щоб узгоджуватися зі статтею 1 Першого протоколу, захід втручання повинен відповідати трьом основним умовам: він повинен бути здійснений «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-яку свавільну дію з боку державних органів, він повинен переслідувати «інтереси суспільства» і повинен забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами громади (див. рішення у справі «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» (<…>) [ВП], заява № 71243/01, п. 94, від 25 жовтня 2012 року).

(a) Сумісність з принципом законності

52. Суд повторює, що суттєвою умовою для того, щоб втручання вважалося сумісним зі статтею 1 Першого протоколу, є його законність. Однак самого існування юридичної підстави у національному законодавстві недостатньо для дотримання принципу законності - має значення радше якість застосовних норм.

53. По-перше, юридичні норми, на яких ґрунтується позбавлення майна, повинні відповідати національному законодавству договірної держави, включаючи відповідні положення Конституції (див. рішення у справах «Колишній король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пункти 79 та 82, ECHR 2000-XII, та «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], заяви № 46720/99, № 72203/01 та № 72552/01, п. 81, ECHR 2005-VI). По-друге, положення національного законодавства повинні бути достатньо доступними, точними та передбачуваними у застосуванні (див. рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 51, від 14 жовтня 2010 року).

54. Проте Суд має обмежені повноваження щодо встановлення дотримання національного законодавства, особливо якщо немає підстав вважати, що державні органи застосували відповідні положення неправомірно, помилково або таким чином, що дійшли свавільних висновків (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 108, ECHR 2000-I).

55. У цій справі національний суд обґрунтував своє рішення від 8 червня 2006 року щодо визнання недійсним рішення про приватизацію, прийнятого у 1995 році, положенням національного закону, яке забороняло приватизацію державного житлового фонду. Видається все ж незрозумілим, наскільки «гуртожитки» були включені до «житлового фонду» у значенні Закону України «Про приватизацію державного майна».

56. Суд зазначає, що з наведених заявниками судових рішень не випливає, що на національному рівні існував єдиний підхід стосовно законності приватизації гуртожитків у 1990-х роках (див. вище пункти 21 та 27). З цієї точки зору, елемент невизначеності у судовій практиці, незважаючи на чіткий характер відповідної юридичної норми, необхідно брати до уваги при визначенні, чи забезпечував оскаржуваний захід справедливий баланс (там само, mutatis mutandis, п. 108).

(b) «В інтересах суспільства»

57. У цій справі прокурор ініціював судове провадження, оскаржуючи приватизацію та всі інші правочини з передачі права власності на гуртожиток заради «економічних інтересів держави та житлових прав Г.» (див. вище пункт 18). Роз’яснення, про які економічні інтереси держави йшлося та яким чином вони відповідали «інтересам суспільства», надано не було.

58. Щодо житлових прав Г. та інших мешканців гуртожитку Суд зазначає, що заявники мали намір виселити їх з гуртожитку, оскільки планували відремонтувати його і проживати там самостійно (див. вище пункт 16).

59. Отже, Суд погоджується, що позбавлення майна було здійснено в інтересах суспільства, тобто для захисту житлових прав інших осіб.

(c) Пропорційність

60. Навіть якщо втручання у право на мирне володіння майном законне і здійснене в інтересах суспільства, воно завжди повинно забезпечувати «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зокрема, має існувати розумне пропорційне співвідношення між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти шляхом позбавлення особи її майна (див. зазначене вище рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy (no. 1)), п. 93).

61. Визначаючи, чи було дотримано цю вимогу, Суд визнає, що держава має широку свободу розсуду як стосовно вибору засобів примусу, так і стосовно встановлення, чи є наслідки примусу виправданими, з огляду на інтереси суспільства, для досягнення мети відповідного закону (див. рішення у справі «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» (<…>) [ВП], заява № 71243/01, п. 109, від 25 жовтня 2012 року). Проте Суд не може ухилитися від своїх наглядових повноважень і повинен визначити, чи було підтримано необхідний баланс у спосіб, сумісний з правом заявників на мирне володіння їхнім майном, у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу (див. зазначене вище рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], п. 93).

62. У справі, що розглядається, державні органи з метою захисту житлових прав інших осіб виправили, на їх думку, помилку в тлумаченні чинного законодавства, яка мала місце за десять років до того.

63. У зв’язку з цим Суд підкреслює особливе значення принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як ті, що стосуються власності, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і, насамперед, послідовний спосіб (див. рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, пункти 70-71, від 20 жовтня 2011 року).

64. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Проте потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на легітимність дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (<...>), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків (див. рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (<...>), п. 58, а також рішення у справах «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права власності на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (<...>), п. 53 та рішення у справі «Тошкуце та інші проти Румунії» (<...>), заява № 36900/03, п. 38, від 25 листопада 2008 року).

65. Суд зазначає, що перед ухваленням рішення продати гуртожиток заявникам комітет кредиторів підприємства С. повідомив державні органи про можливі складнощі, проте у січні 2004 року міський голова чітко відмовився прийняти гуртожитки в комунальну власність, включаючи той, який згодом було продано заявникам.

66. Через рік прокурор ініціював провадження у суді, вимагаючи визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки гуртожиток не міг бути приватизований. Проте через рік після того, як вищий суд залишив без зміни судове рішення, яким було задоволено позов прокурора, 85 відсотків квартир у гуртожитку приватизували їхні мешканці.

67. Суд також зазначає, що немає доказів того, що всі мешканці гуртожитку належали до соціально незахищених верств населення, чиї житлові права потребували посиленого захисту. Зокрема, неясно, чи мешканці гуртожитку придбали свої квартири, чи право власності було передано їм безоплатно відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». У будь-якому випадку, подальша приватизація кімнат у гуртожитку підтвердила, що держава не мала наміру залишати відповідну будівлю для використання в якості соціального житла.

68. Насамкінець, Суд не може не звернути увагу на той факт, що заявники не одержали відшкодування шкоди, завданої позбавленням майна. Хоча суд насправді зобов’язав підприємство С. виплатити їм компенсацію, він не міг не знати про те, що на той час підприємство вже було неплатоспроможним, що і стало причиною продажу гуртожитку. За цих обставин Суд не переконаний, що заявники повинні були ініціювати наступні судові провадження з метою стягнення відшкодування шкоди з держави. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду з цього питання.

69. На думку Суду, навіть припускаючи, що відповідне втручання ґрунтувалося на чітких і передбачуваних положеннях національного законодавства і мало на меті захист житлових прав інших осіб, той факт, що заявники, які були добросовісними набувачами, не змогли одержати відшкодування втрат, яких вони зазнали внаслідок непослідовних і помилкових рішень державних органів, становить для них непропорційний тягар.

Відповідно було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

70. Заявники скаржилися на те, що суд не взяв до уваги трирічний строк позовної давності для подання позову, оскільки рішення про приватизацію гуртожитку було прийнято у 1995 році. Вони посилалися на статтю 6 Конвенції, яка у відповідній частині зазначає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...».

71. Уряд доводив, що перебіг відповідного строку розпочався з моменту, коли Г. звернулася зі скаргою до прокуратури.

72. Заявники стверджували, що стаття 261 Цивільного кодексу України не застосовувалася до прокурора, оскільки прокуратура є державним органом, який здійснює постійний «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина та додержанням законів, які регулюють ці питання, за органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами», як передбачено статтею 121 Конституції України. Заявники доводили, що прокурор представляв інтереси третіх осіб і не міг вважатися позивачем.

73. Суд зазначає, що у справі, яка розглядається, позов прокурора про визнання недійсним рішення від 16 листопада 1995 року був поданий через більш як дев’ять років, 18 лютого 2005 року, внаслідок заяви, з якою звернулася Г. 26 січня 2005 року. Немає доказів того, що прокурор знав про відповідні операції до подання цієї заяви.

74. Хоча сторони не надали доказів наявності заяви Г., з матеріалів справи вбачається, що Г. скаржилася на те, що у неї вимагають виселитися з відповідного гуртожитку. Дійшовши висновку, що причиною потенційного виселення є передача права власності на гуртожиток, прокурор подав позов не лише в інтересах Г., а й в інтересах держави (див. вище пункт 18).

75. Суд зазначає, що суд першої інстанції розглянув доводи заявників про те, що не було дотримано трирічного строку позовної давності, і відхилив їх як необґрунтовані. І хоча ні суд другої інстанції, ні суд третьої інстанції не розглянули заперечень заявників з цього питання, Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди наводити мотиви своїх рішень, однак це не можна розуміти як обов’язок надавати детальну відповідь на кожен довід (див. рішення у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), від 19 квітня 1994 року, п. 61, Series A, № 288). У справі, що розглядається, можна дійти висновку, що, залишаючи без відповіді доводи заявників стосовно строку позовної давності, вищі суди погодилися з тлумаченням, яке цьому питанню дав суд першої інстанції. Зокрема, апеляційний суд Вінницької області, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що у справі не було порушень законодавства.

76. Суд також повторює, що він не покликаний розглядати питання, чи підставним є довід стосовно строку позовної давності, оскільки насамперед національні органи влади, зокрема суди, повинні вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства (див. рішення у справі «Руіз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), від 9 грудня 1994 року, п. 30, Series A, № 303-A).

77. Суд доходить висновку, що у цій справі тлумачення відповідного положення національного закону національним судом не видається таким, що порушує пункт 1 статті 6 Конвенції. Отже, Суд вважає, що ця частина заяви повинна бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

78. Насамкінець, заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що національні суди не взяли до уваги попереднє рішення господарського суду щодо продажу їм гуртожитку і що суд касаційної інстанції провів судове засідання у їх відсутність.

79. Заявники також посилалися на статті 13, 14, 17 та 34 Конвенції. Зокрема, вони стверджували, що незаконне позбавлення їх майна та відсутність механізмів визнання незаконності дій прокурора було спрямовано на перешкоджання їх зверненню до Суду.

80. Заявники також доводили, що, розголосивши інформацію про спадкоємців другого заявника, Уряд порушив статтю 8 Конвенції.

81. Розглянувши доводи заявників у світлі всіх матеріалів, які є у його розпорядженні, Суд вважає, що тією мірою, якою оскаржувані питання підлягають його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, задекларованих у Конвенції.

82. Отже, ця частина заяви повинна бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

83. Стаття 41 Конвенції зазначає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

84. Заявники вимагали 12583 євро відшкодування матеріальної шкоди та 12000 євро відшкодування моральної шкоди.

85. Уряд стверджував, що заявникам уже було присуджено відшкодування, яке підлягало стягненню з підприємства С., і вони іншого відшкодування не вимагали. Уряд також доводив, що вимоги заявників стосовно відшкодування моральної шкоди були необґрунтованими.

86. Суд присуджує заявникам 6127 євро матеріальної шкоди (що відповідає сплаченій ними вартості гуртожитку).

87. Суд, здійснюючи оцінки на засадах справедливості, також присуджує заявникам 3000 євро кожному відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

88. Заявники також вимагали 1300 євро відшкодування судових та інших витрат, яких вони зазнали під час провадження у національних судах та в Суді.

89. Уряд доводив, що заявники не уточнили, скільки часу було витрачено їхніми юристами для підготовки справи, та не подали підтвердження своїх інших витрат.

90. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на те, що заявники не подали документи, які б підтверджували зазначені витрати, Суд відхиляє вимоги щодо відшкодування судових та інших витрат.

C. Пеня

91. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо неприйнятності скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу про невичерпання національних юридичних засобів захисту та відхиляє їх.

2. Оголошує скаргу за статтею 1 Першого протоколу прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців від дня набуття рішенням статусу остаточного відповідно до статті 44 Конвенції держава-відповідач має сплатити заявникам наведені нижче суми, які повинні бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 6127 (шість тисяч сто двадцять сім) євро відшкодування матеріальної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(ii) 3000 (три тисячі) євро відшкодування моральної шкоди кожному, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 травня 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.