Справа «Осаковський проти України»
(Заява № 13406/06)

СТРАСБУРГ
17 липня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ
17/10/2014

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Осаковський проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 13406/06), яку 28 березня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Валерійович Осаковський (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. Г. Токарев - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, яким на останніх етапах провадження була Наталія Севостьянова.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що він зазнав жорстокого поводження під час тримання його під вартою; що строк тримання його під вартою був надмірним; що його позбавили доступу до процесуального порядку розгляду питання щодо законності тримання його під вартою; і що кримінальне провадження щодо нього було надмірно тривалим.

4. 06 червня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив призначити пані М. Антонович для участі у засіданні в якості судді ad hoc (підпункт «b» пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Харкові.

А. Перше кримінальне провадження щодо заявника, тримання його під вартою та стверджуване жорстоке поводження з ним працівниками Ленінського районного відділу міліції м. Харкова

6. У серпні 2003 року Ф., касира салону гральних автоматів, було знайдено на його робочому місці без свідомості з черепно-мозковими ушкодженнями. Невдовзі після цього він помер у лікарні.

7. 08 червня 2004 року заявника було затримано працівниками Ленінського районного відділу міліції м. Харкова (далі - районний відділ міліції) і він зізнався у завданні тілесних ушкоджень Ф. та у вчиненні розбійного нападу на салон гральних автоматів. За твердженнями заявника, ці визнавальні показання були сфабрикованими і їх надано у результаті жорстокого поводження з ним. Зокрема, працівники міліції застосовували до нього електричний струм, душили його протигазом та вдавались до інших невказаних способів катування.

8. У невизначений час у день затримання заявника йому в рамках надання правової допомоги було призначено адвоката С.

9. Того ж дня було також проведено очну ставку заявника з двома свідками, які стверджували, що у день завдання Д. тілесних ушкоджень вони бачили заявника, який голий по пояс біг біля салону гральних автоматів, а груди його були заплямовані брудом та кров’ю.

10. 09 червня 2004 року заявник взяв участь у відтворенні обстановки та обставин подій та у присутності С. підтвердив свої визнавальні показання.

11. 10 червня 2005 року заявникові було пред’явлено обвинувачення у завданні умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого Ф., та вчиненні розбійного нападу на салон гральних автоматів. Того ж дня під час допиту він підтвердив свої попередні свідчення. Того ж дня Ленінським районним судом м. Харкова (далі - районний суд) заявникові було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на тій підставі, що існує значний ризик того, що він може переховуватися від слідства та суду або вчинити інші злочини, обвинувачення щодо нього є серйозними і він не має постійного місця роботи.

12. 11 червня 2004 року заявника було поміщено до Харківського слідчого ізолятора (далі - Харківський СІЗО). Його оглянули медпрацівники СІЗО, які засвідчили відсутність у нього тілесних ушкоджень.

13. У липні 2004 року в Харківській обласній клінічній психіатричній лікарні було проведено стаціонарну судово-психіатричну експертизу заявника, за результатами якої надано висновок про те, що він страждає на змішаний розлад особистості, який не перешкоджав йому усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

14. У липні 2004 року до участі у справі було допущено адвоката Б., найнятого у приватному порядку, замість призначеного у рамках надання правової допомоги адвоката С.

15. 31 липня 2004 року заявник, допитаний у присутності Б., відмовився від своїх визнавальних показань, стверджуючи, що їх було надано під примусом працівників міліції, та заявив про свою невинуватість. Копії цих заяв та скарг на жорстоке поводження Суду не надавалися.

16. 04 серпня 2004 року під час очної ставки із заявником працівник міліції Б. заперечив жорстоке поводження із заявником. Того ж дня прокуратурою Ленінського району м. Харкова (далі - прокуратура Ленінського району) було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження через відсутність об’єктивних доказів. Ніщо не вказує на те, що заявник оскаржував цю постанову.

17. 18 серпня 2004 року заявник постав перед Ленінським районним судом.

18. 13 вересня 2004 року Ленінський районний суд продовжив тримання заявника під вартою, не знайшовши підстав для його звільнення.

19. 14 грудня 2004 року заявник під час судового засідання поскаржився на жорстоке поводження з ним працівників органів влади з метою отримання від нього визнавальних показань та подав клопотання про звільнення під підписку про невиїзд. Того ж дня Ленінський районний суд постановив звільнити заявника під підписку про невиїзд. Суд зазначив, що, незважаючи на тяжкість обвинувачень щодо заявника, немає доказів того, що, перебуваючи на волі, він буде ухилятися від слідства та суду або вчинить інші злочини.

20. 16 березня 2005 року Ленінський районний суд повернув справу заявника на додаткове розслідування, встановивши, що заявникові має бути пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства, а не у завданні тілесних ушкоджень Ф. Суд також постановив здійснити перевірку тверджень заявника про жорстоке поводження. Тією ж постановою суд знову постановив взяти заявника під варту. У відповідній частині постанови зазначено таке:

«Суд вважає також [необхідним] змінити запобіжний захід [заявникові] на взяття під варту, оскільки [заявник], перебуваючи на свободі, може переховуватися від органу слідства, чим перешкодить встановленню істини у справі».

21. Заявник, інтереси якого представляв Б., оскаржив цю постанову, зокрема вимагаючи звільнення з-під варти.

22. Прокуратура також оскаржила цю постанову, зокрема стверджуючи, що справа була готова для судового розгляду, а юридичну кваліфікацію дій заявника може бути здійснено під час судового провадження.

23. 07 липня 2005 року апеляційний суд Харківської області (далі - апеляційний суд) задовольнив апеляцію прокуратури та повернув справу на розгляд суду. Він також залишив без задоволення клопотання заявника щодо звільнення з-під варти, зазначивши, що Ленінський районний суд належним чином оцінив факти та навів достатні підстави для продовження тримання заявника під вартою.

24. У серпні 2005 року Ленінський районний суд доручив прокуратурі провести перевірку скарг заявника на жорстоке поводження.

25. 02 вересня 2005 року Ленінський районний суд відклав судове засідання для проведення прокуратурою перевірки тверджень заявника про жорстоке поводження.

26. 12 вересня 2005 року було проведено судово-медичну експертизу заявника, якою, зокрема, було встановлено наявність на його тілі старого шраму та ділянки з модифікованою шкірою. Проте неможливо було встановити, чи зазнав він якихось ушкоджень у червні 2004 року. Того ж дня районною прокуратурою було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, за словами заявника, причетних до жорстокого поводження з ним, через відсутність доказів такого жорстокого поводження.

27. 14 вересня та 03 листопада 2005 року заявник подавав клопотання про звільнення з-під варти під підписку про невиїзд. Ленінський районний суд залишив його клопотання без задоволення з огляду на тяжкість обвинувачень та відсутність підстав для його звільнення.

28. 19 грудня 2005 року Ленінський районний суд повернув кримінальну справу щодо заявника на додаткове розслідування, встановивши, що було зібрано недостатньо доказів для його засудження і що докази було зібрано з порушенням норм кримінально-процесуального законодавства. Суд також постановив провести подальшу перевірку тверджень заявника про жорстоке поводження. Тією ж постановою Ленінський районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо його звільнення з-під варти, стверджуючи, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було «обрано правильно».

29. 18 січня 2006 року прокуратура Харківської області скасувала постанову від 12 вересня 2005 року про відмову у порушенні кримінальної справи за твердженнями заявника про жорстоке поводження та постановила провести додаткову перевірку.

30. 04 лютого 2006 року районна прокуратура повторно відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження. Зокрема прокуратура зазначала, що, за твердженнями заявника, 08 червня 2004 року двоє працівників міліції, Б. та М., затримали його та відвели до лісосмуги, де вони били його та погрожували йому, вимагаючи надання визнавальних показань. Після доправлення заявника до відділу міліції вони відвели його до підвального приміщення та продовжили його бити. Вони також примушували його палити цигарки у протигазі та застосовували електричний струм до оголених ділянок його тіла. Районна прокуратура також зазначила, що версія заявника щодо перебігу подій містила багато неузгодженостей та була цілковито неправдоподібною. Наприклад, на противагу твердженням заявника, фізично неможливо палити цигарку з одягненим протигазом, не обпаливши собі обличчя, чого не трапилося. Крім цього, працівники міліції не могли катувати його у підвальному приміщенні, оскільки у будівлі немає такого приміщення. Прокуратурою було також зазначено, що непослідовна поведінка заявника після затримання та його подальші твердження про жорстке поводження могли бути зумовлені його психіатричним діагнозом.

31. За твердженнями заявника, він у різні дати оскаржував цю постанову до різних органів влади, включаючи Генеральну прокуратуру України, але марно. Він не надав Суду копій відповідних скарг.

32. 01 березня 2006 року справу заявника було повернуто на розгляд до Ленінського районного суду.

33. 14 квітня та 14 червня 2006 року заявник знову подав клопотання про своє звільнення з-під варти під підписку про невиїзд. У ті ж дні Ленінський районний суд залишив його клопотання без задоволення, не виявивши підстав для звільнення заявника.

34. 18 серпня 2006 року Ленінський районний суд виправдав заявника та звільнив його з-під варти. Судом, зокрема, було зазначено, що відтворення обстановки та обставин події 09 червня 2004 року проводилося з порушенням різних норм кримінально-процесуального законодавства, на що призначений заявнику у рамках надання правової допомоги захисник С. ніколи не скаржився. Такі обставини давали підстави сумніватися у тому, що інтереси заявника було представлено належним чином на початку розслідування, а отже, суд не може зробити висновок, що первісні визнавальні показання заявника були щирими. Суд постановив, що за таких обставин усі сумніви щодо вини заявника мають тлумачитися на його користь і заявника слід виправдати.

35. 30 жовтня 2007 року апеляційний суд скасував вищезазначений вирок та ухвалив повернути справу для організації додаткового розслідування за обвинуваченнями щодо заявника.

36. 15 січня 2008 року заявника було поміщено до лікарні з гострим гайморитом. Того ж дня слідство було зупинено.

37. 31 січня 2008 року заявника виписали з лікарні.

38. 27 липня 2012 року постанову про зупинення провадження було скасовано, а розслідування поновлено.

39. На дату надходження останніх листів сторін (липень 2013 року) провадження ще тривало.

В. Друге кримінальне провадження щодо заявника та оскаржуване жорстоке поводження у Харківському СІЗО

40. 07 травня 2004 року у річці було знайдено тіло Д., яку, як було встановлено, задушили. Того ж дня міліцією м. Чугуєва за фактом її смерті було порушено кримінальну справу.

41. У серпні 2004 року прокуратура м. Чугуєва встановила, що заявник був знайомим Д., та визначила його потенційним підозрюваним. Прокуратура повідомила про цей факт адміністрацію Харківського СІЗО, де заявник перебував під вартою станом на час подій.

42. Близько 23 год. 50 хв. 25 серпня 2004 року сусіди заявника по камері покликали працівників адміністрації СІЗО, стверджуючи, що той завдає собі ушкоджень. Того ж дня заявника оглянув медичний працівник СІЗО, який зафіксував, що той кілька разів порізав собі ліву руку. Згідно з поясненнями заявника, наданими начальнику СІЗО після події, він порізався лезом бритви для гоління через раптові страждання, оскільки дізнався, що його дружина подала заяву про розлучення і що йому може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий строк. Сусіди заявника по камері надали аналогічні пояснення.

43. Після події начальник СІЗО надіслав медичні документи заявника до Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи з проханням оцінити ступінь тяжкості ушкоджень заявника. Начальник СІЗО повідомив експертів про те, що за наявною у нього інформацією заявник завдав собі ушкодження о 23 год. 50 хв. 25 серпня 2004 року.

44. 01 та 15 вересня 2004 року після вивчення відповідної документації судово-медичні експерти повідомили начальника СІЗО, що тілесні ушкодження заявника можна кваліфікувати як легкі і їх могло бути завдано у час та у спосіб, вказані у листі начальника СІЗО.

45. 02 вересня 2004 року представники Чугуївської міліції прибули до заявника у СІЗО та взяли у нього відбитки пальців, зразки його крові і слини у зв’язку з розслідуванням загибелі Д.

46. 03 та 20 вересня 2004 року начальник СІЗО дійшов висновку про відсутність необхідності у проведенні подальшого розслідування за фактами нанесення ушкоджень заявнику 25 серпня 2004 року. Посилаючись у першу чергу на висновки експертів, власні пояснення заявника та пояснення його сусідів по камері, а також пояснення опитаного персоналу СІЗО, він встановив, що існували достатні докази того, що заявник самостійно завдав собі ушкоджень під час нападу тривоги.

47. 21 вересня 2004 року адміністрація СІЗО відібрала у заявника показання, в яких той зізнався у вбивстві Д.

48. 09 жовтня 2004 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у вбивстві Д. і під час допиту слідчим Чугуївської міліції він визнав себе винним.

49. Того ж дня Чугуївська міжрайонна прокуратура відмовилася від обвинувачень щодо заявника, встановивши, що його свідчення не відповідали об’єктивним доказам у матеріалах справи.

50. 11 листопада 2004 року кримінальну справу щодо заявника було закрито через відсутність доказів його причетності до вбивства Д. Згодом обласний суд за вчинення зазначеного злочину визнав винними двох інших осіб.

51. 14 грудня 2004 року під час судового засідання у першому провадженні щодо заявника він поскаржився на незаконний тиск на нього та жорстоке поводження у СІЗО. Він, зокрема, стверджував, що у серпні і вересні 2004 року його неофіційно допитували працівники СІЗО та представники інших державних органів, які примушували його надати визнавальні свідчення у справі щодо вбивства Д. Крім того, з метою отримання таких визнавальних показань органи влади до погроз та переслідування заявника долучили його сусідів по камері. Заявник також говорив, що, хоча прокуратура відмовилася від обвинувачення його у вбивстві Д., він боявся аналогічного тиску у зв’язку з кримінальним провадженням у справі щодо Ф.

52. З 2004 по 2006 рік заявник неодноразово скаржився до прокуратури та інших органів влади на те, що з ним жорстоко поводилися у СІЗО з метою примусити його надати визнавальні показання щодо вбивства Д. Жодних копій відповідних скарг Суду надано не було. Зі складеного прокуратурою стислого викладу скарг заявника випливає, що він стверджував про неодноразове здійснення на нього психологічного тиску у невказані дати у серпні та вересні 2004 року. Зокрема, 25 серпня 2004 року К., працівник СІЗО, та Л., який перебував під вартою, побили його у кабінеті К. Коли заявник повернувся до своєї камери, його співкамерники Л. та П. продовжували бити його, тоді як інші сусіди по камері тримали його. Згідно зі згаданим стислим викладом заявник стверджував, що руку йому порізали сусіди по камері, тоді як за свідченнями інших співкамерників він сам порізав собі руку, сподіваючись, що викличуть працівників СІЗО і він зможе вибратися з камери.

53. 27 квітня 2006 року прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження, встановивши, що висновки начальника СІЗО від 20 вересня 2004 року були добре обґрунтованими.

54. 23 серпня 2006 року заступник прокурора області скасував постанови від 20 вересня 2004 року та 27 квітня 2006 року і постановив провести додаткову перевірку обставин, за яких заявник зазнав ушкоджень та надав неправдиві визнавальні покази щодо вбивства Д.

55. 25 вересня 2006 року прокуратурою було винесено нову постанову про відмову у порушенні кримінального провадження на тій підставі, що скарги на жорстоке поводження не знайшли свого підтвердження. Прокуратура посилалася передусім на пояснення, надані у 2004 році сусідами заявника по камері, та на покази працівників СІЗО, надані під час допиту. Прокуратура, зокрема, зазначала, що за твердженнями М., заступника начальника СІЗО, 20 серпня 2004 року адміністрація СІЗО отримала інформацію від Чугуївського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області щодо можливої причетності заявника до вбивства Д. Після отримання цієї інформації працівники СІЗО допитали заявника щодо цього питання і він, за відсутності будь-якого тиску на нього, зізнався.

56. Сторони провадження не повідомили Суд, чи була ця постанова потім оскаржена.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

57. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників Ленінського районного відділу міліції м. Харкова, адміністрації СІЗО та своїх сусідів по камері з метою отримання від нього визнавальних свідчень. Він посилався на статтю 3 Конвенції, в якій зазначено таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Прийнятність

1. Стверджуване жорстоке поводження працівників Ленінського районного відділу міліції м. Харкова

58. Уряд стверджував, що скарги заявника є явно необґрунтованими. Зокрема, не було медичних або інших об’єктивних доказів для їх підтвердження, незважаючи на той факт, що органи влади провели ретельне розслідування. Уряд також стверджував, що заявник, у якого починаючи з дати його затримання був адвокат, не скористався можливістю негайно подати скаргу щодо ймовірного жорстокого поводження з ним, а його запізнілі скарги були фіктивними. Більше того, деякі з його тверджень, такі як твердження про жорстоке поводження у підвальному приміщенні відділу міліції, були явно неправдивими, оскільки у відповідній будівлі не було підвалу.

59. Заявник заперечив ці твердження. Він зазначав, що після його затримання він перебував у дуже вразливому становищі і не міг подавати скарги або вимагати незалежного медичного огляду. Адвокат, призначений слідчими органами у рамках надання правової допомоги, був незацікавленим у захисті інтересів заявника. Хоча заявник вперше поскаржився на жорстоке поводження з ним 14 грудня 2004 року під час його допиту у суді, першу судово-медичну експертизу його ушкоджень було проведено лише у вересні 2005 року, коли вже було неможливо виявити якісь ушкодження. Проте були непрямі докази жорстокого поводження з ним. Зокрема, 18 серпня 2006 року його було визнано невинуватим у вчиненні злочину, щодо якого він надав визнавальні показання у червні 2004 року в результаті жорстокого з ним поводження. У своєму рішенні суд першої інстанції визнав, що адвокат, призначений заявникові у рамках надання правової допомоги, не проявив активності під час захисту його інтересів і не можна було виключати ймовірність надання заявником неправдивих визнавальних показів. 13 січня 2013 року заявник також надав копію рукописної заяви, підписаної В.Ф., знайомим сім’ї. Згідно з цією заявою 8 червня 2004 року В.Ф. відвозив батька заявника до Ленінського районного відділу міліції м. Харкова і дорогою вони придбали знеболювальні ліки, яких, імовірно, попросили для заявника працівники міліції. Насамкінець він стверджував, що, спростовуючи його твердження щодо жорстокого поводження, органи влади перекрутили факти. Наприклад, будівлю відділу міліції було побудовано у XIX столітті. Усі будівлі цього часу будувалися за типовими проектами, в яких обов’язково були підвальні приміщення. Крім того, коли заявник стверджував про «паління у протигазі», він мав на увазі, що його примушували у протигазі вдихати дим від цигарок, а не те, що його примушували палити цигарки.

60. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ЕСНП 2000-IV). У разі подання скарг за статтею 3 Конвенції Суд повинен з особливою ретельністю вивчити факти, навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995 року, Series A № 336, п. 32, та «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine), заява № 75520/01, п. 53, від 6 грудня 2007 року). У той же час, чітко усвідомлюючи субсидіарний характер свого завдання, Суд має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 04 квітня 2000 року у справі «Маккерр проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95).

61. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявник, інтереси якого з першого дня затримання представляв його захисник, не подав жодного медичного або іншого об’єктивного доказу стверджуваного жорстокого поводження з ним у червні 2004 року. Навпаки, з виданої 11 червня 2004 року (через три дні після затримання заявника) медичної довідки випливає, що на ньому не було жодних слідів ушкоджень і в цей день не було подано жодних відповідних скарг.

62. Суд пам’ятає аргументи заявника щодо його вразливості та про той факт, що він не довіряв своєму адвокату, призначеному у рамках надання правової допомоги, який представляв його інтереси на час подій, але зазначає, що у липні 2004 року цього адвоката замінив адвокат, обраний заявником. Крім того, матеріали справи показують, що як тільки до участі у провадженні було допущено нового адвоката, заявник відмовився від своїх визнавальних свідчень та поскаржився на жорстоке поводження у липні 2004 року (див. пункти 14-15). Ця інформація не відповідає тій, що міститься у зауваженнях заявника, в яких він стверджував, що вперше повідомив органи влади про стверджуване жорстоке поводження з ним лише у грудні 2004 року. Суд також зазначає, що опис заявником стверджуваного жорстокого поводження з ним є дуже загальним. Ані у своїй первісній заяві, ані у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник не вказав деталей жорстокого поводження, на яке скаржився, включаючи точний час його затримання та призначення адвоката у рамках надання юридичної допомоги; роль окремих працівників міліції або спосіб, у який вони застосовували певні засоби жорстокого поводження до конкретних частин його тіла. Заявник також не надав Суду копій своїх скарг на жорстоке поводження, поданих на національному рівні. Тому Суд не може виокремити з них відповідні деталі або оцінити, чи викривили, як стверджував заявник, національні органи влади його фактологічні твердження.

63. Загалом, враховуючи, що заявник, інтереси якого починаючи з дати його затримання представляв адвокат, призначений у рамках надання правової допомоги, а незабаром після цього - обраний ним адвокат, не надав об’єктивних доказів на підтвердження своїх скарг та детального і цілісного викладу відповідних фактів, Суд вважає, що заявник не обґрунтував свою скаргу за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження працівників Ленінського районного відділення міліції м. Харкова.

64. Тому цей аспект справи є явно необґрунтованим і повинен бути визнаним неприйнятним відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Стверджуване жорстоке поводження у Харківському СІЗО

65. Уряд стверджував, що скарга заявника на жорстоке поводження з ним у Харківському СІЗО також була явно необґрунтована. Згідно з медичними документами єдиними ушкодженнями, яких зазнав заявник під час його тримання у СІЗО, були порізи бритвою на його лівій руці, отримані 25 серпня 2004 року. Після ретельного розслідування було встановлено, що заявник сам порізався лезом від бритви для гоління внаслідок несподіваного нападу тривоги. Державні органи влади не несуть відповідальності за ці ушкодження і вони не могли передбачити поведінку заявника.

66. Заявник заперечив проти цих тверджень. Він стверджував, що у серпні та вересні 2004 року державні органи влади сфабрикували щодо нього обвинувачення у вбивстві Д. і тривалий час жорстоко поводилися з ним під час тримання його під вартою з метою примусити його до надання визнавальних показань щодо цього злочину. Порізи бритвою 25 серпня 2004 року насправді було завдано його сусідами по камері, які допомагали органам влади чинити на нього тиск. Разом з його неправдивими визнавальними показаннями щодо вбивства Д. вони слугували об’єктивним доказом жорстокого поводження із заявником.

67. Проаналізувавши твердження сторін провадження з урахуванням усіх наявних у нього документів, Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

В. Суть

68. Заявник стверджував, що порізи бритвою 25 серпня 2004 року було завдано його сусідами по камері, які того дня також били його та жорстоко поводилися з ним іншими способами. Інші ушкодження не було зафіксовано, оскільки лікар СІЗО оглянув його лише поверхово та зосередився тільки на його порізах. Наступні судово-медичні експертизи проводилися за відсутності заявника та ґрунтувалися на інформації, наданій адміністрацією СІЗО. Версія адміністрації СІЗО, за якою заявник порізався у результаті непередбаченого та раптового нападу тривоги, була неправдоподібною та безпідставною. Вона також не могла пояснити, чому він надав неправдиві визнавальні показання щодо вбивства Д.

69. Уряд не надав коментарів щодо суті скарги заявника.

70. Суд повторює, що жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., наприклад, рішення у справі «Валашинас проти Литви» (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, пп. 100-101, ECHR 2001-VIII). Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Суд вважав поводження таким, що «принижує гідність», оскільки воно було таким, що викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх (див., наприклад, рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 92, ECHR 2000-ХІ).

71. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див., наприклад, рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series А № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

72. Сторони провадження у цій справі не оскаржували того, що 25 серпня 2004 року заявникові, якого тримали у Харківському СІЗО, було завдано порізів лезом бритви на лівій руці. З матеріалів справи також випливає, що у вересні та жовтні 2004 року заявник, все ще перебуваючи під вартою, визнав себе винним у вбивстві Д., а згодом його було визнано невинуватим і було встановлено осіб, дійсно винних у вчиненні цього злочину.

73. Суд вважає, що версія заявника, згідно з якою працівники міліції та СІЗО впродовж тривалого часу жорстоко поводилися з ним з метою отримання від нього визнавальних показань, а також що тілесні ушкодження, зафіксовані 25 серпня 2005 року, були наслідком цього жорстокого поводження, є недостатньо чіткою та конкретизованою. Дійсно, виклад подій заявника не підтверджується доказами, які б надали Судові змогу поза розумним сумнівом встановити відповідні факти та достовірність його тверджень. Проте органи влади також не зібрали об’єктивних доказів, які б могли спростувати аргументи заявника. їхня версія, згідно з якою заявник порізався сам під час нападу тривоги та добровільно зізнався у вбивстві Д., здебільшого ґрунтується на беззастережно прийнятих поясненнях осіб, яких заявник обвинувачував у жорстокому поводженні з ним. Жодних зусиль не було докладено для збору об’єктивних доказів, зокрема, не було проведено огляд заявника незалежними лікарями. Офіційна версія також не пояснює мотиви, якими міг би керуватися заявник при наданні визнавальних показань щодо тяжкого злочину, якого він не вчиняв. Суд зазначає, що, як вбачається з наявних матеріалів, в СІЗО до заявника дійсно прибули працівники міліції, які розслідували вбивство Д., і його щодо цього питання було допитано адміністрацією СІЗО (див. пп. 45 і 55). Судові не було надано протоколів відповідних допитів та залишається нез'ясованим, чи було дотримано під час цих допитів процесуальні права заявника, включаючи право на захист.

74. Загалом Суд доходить висновку, що Уряд держави-відповідача не надав задовільних та переконливих пояснень, що ґрунтувалися б на об’єктивних доказах фактологічних обставин, за яких заявникові, який перебував під вартою під контролем держави, 25 серпня 2004 року було завдано тілесних ушкоджень, і він вирішив визнати себе винним у вчиненні вбивства, в якому, як згодом було встановлено, він був невинуватим. За цих обставин Суд вважає, що за ці тілесні ушкодження має нести відповідальність держава. Суд також погоджується з версією заявника, згідно з якою його було примушено зізнатися у вчиненні вбивства Д.

75. Цих висновків достатньо для Суду, аби констатувати, що у Харківському СІЗО заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. Отже, у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

IІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

76. Заявник також скаржився, що тривалість тримання його під вартою була надмірною. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:

«[Кожному], кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, ... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання».

А. Прийнятність

77. Уряд не заперечував прийнятність цього аспекту справи.

78. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою складалося з двох окремих періодів: 1) з 08 червня по 14 грудня 2004 року та 2) з 16 березня 2005 року по 18 серпня 2006 року. З огляду на те, що цю заяву було подано 28 березня 2006 року, Суд на підставі правила шестимісячного строку не має можливості окремо оцінити розумність першого періоду тримання під вартою (див. рішення від 22 травня 2012 року у справі «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, пп. 129-130). Відповідно період, що має враховуватися, становить один рік та п’ять місяців. Проте, оскільки обидва періоди тримання заявника під вартою є частиною одного кримінального провадження щодо нього, при оцінці загальної розумності тримання його під вартою впродовж другого періоду Суд враховуватиме, що заявник вже перебував певний час під вартою (див. там само, п. 130).

79. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

80. Заявник стверджував, що тривалість тримання його під вартою була надмірною, оскільки не існувало реального ризику того, що він переховуватиметься від слідства та суду, чинитиме перешкоди слідству та надалі вчинятиме злочини. Навпаки, його поведінка впродовж періоду, коли він перебував під підпискою про невиїзд (з 14 грудня 2004 року по 16 березня 2005 року) довела, що він належно виконував свої процесуальні обов’язки та не зловживав своєю свободою.

81. Уряд наполягав на тому, що з огляду на обставини справи та, зокрема, на тяжкість обвинувачень щодо заявника, у цій справі не було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

82. Суд зауважує, що 14 грудня 2004 року районний суд звільнив заявника з-під варти, встановивши відсутність доказів того, що заявник порушуватиме процесуальні обов’язки, якщо перебуватиме на свободі (див. пункт 19). У цій справі не було наведено доводів щодо порушення заявником своїх процесуальних обов’язків після звільнення. Тим не менше, 16 березня 2005 року його знову було взято під варту на тій підставі, що він може почати переховуватися від слідства та суду (див. пункт 20). Районний суд не навів жодних міркувань, які б давали йому підставу побоюватися, що заявник поведе себе таким чином. Подальші рішення про відмову у задоволенні клопотань про звільнення з-під варти містили формальні підстави, здебільшого посилання на тяжкість обвинувачень щодо заявника та відсутність будь-яких причин, якими можна було б виправдати його звільнення з-під варти, а не подальше існування підстав для продовжуваного тримання його під вартою.

83. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у випадках, коли національні суди продовжували тримання заявника під вартою, посилаючись в основному на тяжкість обвинувачень та використовуючи стереотипні формулювання, навіть не розглядаючи конкретних фактів або можливості застосування альтернативних запобіжних заходів (див., наприклад, рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 80-81, від 10 лютого 2011 року; «Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05, п. 59, від 29 вересня 2011 року, та вищенаведене рішення у справі «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia), п. 147).

84. Оцінюючи особисте становище заявника у світлі принципів, встановлених його практикою, Суд не вбачає підстав відходити від своєї попередньої позиції. Суд робить висновок, що органи влади взяли заявника під варту та тримали його під вартою у період з 16 березня 2005 року до 18 серпня 2006 року на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» та виправдати його продовжуване тримання під вартою.

85. Відповідно у цій справі було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

86. Заявник скаржився, що впродовж тримання його під вартою з 16 березня 2005 року по 18 серпня 2006 року він не мав доступу до ефективної процедури, за допомогою якої можна було б розглянути питання щодо законності тримання його під вартою. Він посилався на пункт 4 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

А. Прийнятність

87. Уряд стверджував, що скарга заявника не була конкретною і, відповідно, була явно необґрунтованою.

88. Заявник заперечив твердження Уряду. Він зазначив, що впродовж вищезазначеного строку він подавав численні клопотання про звільнення з-під варти, у задоволенні яких судом було відмовлено з суто формальних підстав, без належного урахування його особистого становища. Він також стверджував, що ситуація, яка призвела до подання ним скарги, була подібною до ситуації, яка відповідно до вищенаведеного рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) вказувала на існування системного порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

89. Проаналізувавши доводи сторін у світлі наявних документів, Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

90. Заявник стверджував, що у його справі було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції, оскільки у задоволенні усіх його клопотань про звільнення з-під варти, поданих після березня 2005 року, було відмовлено з формальних підстав, без розгляду питання про необхідність продовження його тримання під вартою з урахуванням його особистого становища.

91. Уряд заперечив ці доводи. Уряд зазначив, що заявник повною мірою скористався порядком, передбаченим положенням, про порушення якого він стверджував, оскільки усі його клопотання про звільнення з-під варти оперативно розглядалися компетентним судом.

92. Суд зазначає, що у вищенаведеній справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пп. 84-85 і 100), а також у низці інших справ проти України він вже зазначав, що відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції особи, що тримаються під вартою, мають право на доступ до процедури, за допомогою якої питання їхнього продовжуваного тримання під вартою може бути швидко розглянуто з урахуванням їхньої конкретної ситуації та особистого становища (див., наприклад, рішення у справах «Буряга проти України» (Buryaga v. Ukraine), заява № 27672/03, пп. 73-74, від 15 липня 2010 року; «Вітрук проти України» (Vitruk v. Ukraine), заява № 26127/04, пп. 92-93, від 16 вересня 2010 року, та вищенаведене рішення у справі «Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), п. 66). Суд зауважує, що у цій справі судові органи неодноразово розглядали клопотання заявника про звільнення з-під варти та відмовляли в їхньому задоволенні. Проте у цих рішеннях не містилося жодного аналізу особистого становища та доводів заявника. З огляду на це Суд не вбачає підстав відходити від своєї попередньої практики та доходить висновку, що процедура, в межах якої розглядалася законність тримання заявника під вартою, не відповідала стандартам, що вимагаються пунктом 3 статті 5 Конвенції.

93. Отже, було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

94. Заявник також скаржився, що перше кримінальне провадження щодо нього було надмірно тривалим. Він посилався на статтю 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають таке:

«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом,..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...».

А. Прийнятність

95. Уряд не заперечував прийнятність цього аспекту справи. Уряд стверджував, що період, який має враховуватися, розпочався у день затримання заявника - 08 червня 2004 року.

96. Заявник погодився з тим, що відповідний період розпочався 08 червня 2004 року, та зазначив, що провадження ще не завершилось.

97. Суд нагадує, що у кримінальних справах відлік «розумного строку», передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції, розпочинається з моменту пред’явлення особі обвинувачення - іншими словами, коли компетентним органом її було повідомлено про те, що вона є підозрюваною у вчиненні злочину. Це визначення також відповідає аналізу того, чи «мав місце значний вплив на становище підозрюваного». Що стосується закінчення «строку», то у кримінальних справах строк, на який поширюється дія пункту 1 статті 6 Конвенції, охоплює все провадження, про яке йдеться, включаючи апеляційне провадження (див., наприклад, рішення від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, п. 114).

98. Щодо фактів цієї справи Суд зазначає, що заявника було затримано та вперше допитано в якості підозрюваного 08 червня 2004 року. Станом на дату останніх листів від сторін (червень 2013 року) провадження ще тривало. Отже, до зазначеної дати провадження тривало дев’ять років.

99. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

100. Заявник доводив, що тривалість провадження, яке було відзначено неодноразовими поверненнями справи на додаткове розслідування та тривалими періодами бездіяльності органів влади, була надмірною. Хоча для його визнання винним не було достатньо доказів, органи влади тримали його у стані тривалої невизначеності щодо своєї подальшої долі.

101. Уряд заперечив це твердження та стверджував, що тривалість провадження була розумною.

102. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та з огляду на такі критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).

103. Суд також зазначає, що справа заявника неодноразово поверталась на новий судовий розгляд або на додаткове розслідування. Суд також зауважує, що з наявних матеріалів випливає, що після останнього повернення матеріалів справи на додаткове розслідування 30 жовтня 2007 року провадження стояло на місці. За цих обставин Суд не знаходить жодного переконливого пояснення загальній тривалості зазначеного провадження.

104. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

105. Заявник також скаржився на те, що кримінальне провадження щодо нього та розпочатий його дружиною процес розлучення з ним були несправедливими; судові органи відмовили йому у наданні копій невказаних документів, а переслідування його органами влади, ймовірно, відбувалося як помста за його зв’язок з опозиційною політичною партією. У зв’язку з цими скаргами заявник посилався на статті 2, 4, 6, 8, 9, 10, 13, 14, 16 та 34 Конвенції.

106. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник додатково стверджував, що розслідування скарг щодо жорстокого поводження з ним було неефективним.

107. Зважаючи на вищезазначені скарги з огляду на усі наявні у нього документи та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією.

108. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

109. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

110. Заявник вимагав 100000 євро відшкодування моральної шкоди.

111. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.

112. Суд вважає, що заявник зазнав страждань і тривоги у зв’язку з фактами, що призвели до встановлення порушень статей 3, 5 та 6 Конвенції у цій справі. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

113. Заявник також вимагав 1352 євро компенсації витрат на юридичну допомогу за провадження у Суді. Для обґрунтування вимоги заявник надав копію свого договору з п. Г. Токаревим від 17 серпня 2012 року, акт виконаних робіт, згідно з якими захисник працював над справою заявника тринадцять годин, та платіжний документ, який важко прочитати. Як випливає з матеріалів справи, заявник мав сплатити п. Токареву 1300 євро за надану юридичну допомогу та додаткову суму у розмірі 52 євро (4 % загальної плати за правову допомогу) адміністративних витрат. Заявник також вимагав 94 євро компенсації «інших судових витрат».

114. Уряд стверджував, що сума адвокатського гонорару була надмірною та не було жодних доказів того, що заявник фактично сплатив її. Що стосується адміністративних та інших судових витрат, то вони були необґрунтованими.

115. Суд зауважує, що згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає за належне присудити заявнику 1 300 євро компенсації за юридичну допомогу.

C. Пеня

116. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги на жорстоке поводження у Харківському СІЗО, тривалість тримання під вартою, відсутність доступу до процедури, у рамках якої компетентний судовий орган міг би розглянути питання щодо законності тримання під вартою, та на тривалість першого провадження у кримінальній справі, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(ii) 1300 (одна тисяча триста) євро компенсації судових та інших витрат, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 липня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.