Справа «Анатолій Руденко проти України»
(Заява № 50264/08)

В текст рішення 3 серпня 2014 року було внесено зміни
відповідно до правила 61 Регламенту Європейського суду

СТРАСБУРГ
17 квітня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ
17/07/2014

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Анатолій Руденко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 50264/08), яку 2 жовтня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Петрович Руденко (далі - заявник).

2. Заявника, якому надавалась юридична допомога, представляв п. М.А. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Н. Кульчицький.

3. Заявник скаржився, зокрема, за пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції (на його досудове тримання під вартою), за підпунктом «е» пункту 1 статті 5, а також за статтею 8 (на його примусове психіатричне лікування).

4. 4 лютого 2013 року про ці скарги було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1955 році та проживає у м. Кривому Розі.

6. У 2005-2006 роках заявник заснував місцеву громадську організацію, а також декілька газет.

7. 16 листопада 2006 року Криворізькою транспортною прокуратурою щодо нього було порушено кримінальну справу за підозрою у блокуванні у липні 2006 року роботи газопроводу.

8. 17 травня 2007 року прокуратурою м. Кривий Ріг щодо заявника було порушено ще одну кримінальну справу за підозрою у вимагательстві у місцевого політика пані Б. Як зазначено у постанові, 4 січня 2006 року заявник надіслав пані Б. листа, вимагаючи 20000 грн (що дорівнює близько 3000 євро) під загрозою поширення певної компрометуючої інформації про неї. Він також у присутності кількох свідків погрожував їй фізичним насиллям.

9. Дві вищезазначені кримінальні справи було об’єднано в одне провадження.

10. 4 червня 2007 року заявника було затримано.

11. 6 червня 2007 року Дзержинським районним судом м. Кривий Ріг (далі - Дзержинський суд) було постановлено взяти його під варту. У постанові було зазначено про скарги потерпілої, а також її представника, на численні телефонні дзвінки заявника, під час яких він погрожував насиллям. Судом було також зазначено, що заявник відмовлявся з’являтися на виклики слідчого та намагався переховуватися.

12. 11 червня 2007 року у Криворізькому психоневрологічному диспансері було проведено амбулаторну судово-психіатричну експертизу заявника. Експерт виявив симптоми параноїдального розладу особистості з тенденцією до «формування нав’язливих ідей». Для встановлення більш точного діагнозу було рекомендовано провести стаціонарну експертизу.

13. 14 червня 2007 року Дзержинським судом було призначено проведення Дніпропетровським психоневрологічним центром стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявника з метою встановлення його осудності у справі щодо вимагательства. Суд посилався на рекомендації експерта від 11 червня 2007 року. Судом також було зазначено, що поведінка заявника була «неадекватною». Більш того, до матеріалів справи були долучені видання заявника, що містили в собі погрози та наклепи на адресу як потерпілої, так і сторонніх осіб.

14. 15 червня 2007 року апеляційним судом Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) апеляційну скаргу заявника на постанову від 6 червня 2007 року про взяття його під варту було залишено без задоволення.

15. 20 червня 2007 року щодо нього було порушено ще одну справу за підозрою у вимагательстві. Цього разу заявника підозрювали у погрозах пану С. і його родині та вимагательстві у пана С. у травні 2007 року 3000 доларів США.

16. 27 червня 2007 року заявника було поміщено до Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи у рамках кримінальної справи за обвинуваченням у вимагательстві у пані Б.

17. 25 липня 2007 року слідчий у справі звернувся до Дзержинського суду з поданням про продовження строку досудового тримання заявника під вартою (який мав закінчитися 4 серпня 2007 року) до 17 серпня 2007 року, оскільки для завершення слідства було потрібно більше часу. Зокрема, все ще необхідно було здійснити такі слідчі дії: завершення судово-психіатричної експертизи заявника, проведення очної ставки між заявником та паном С. та допит кількох свідків.

18. Того ж дня Дзержинським судом було задоволено вищезазначене подання та враховано його обґрунтування.

19. 26 липня 2007 року було завершено проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявника (див. пункт 16). Експертами було досліджено, зокрема, біографію заявника та матеріали справи, включно з формулюванням його стверджуваних погроз пані Б. Ними було також проведено психологічне та психіатричне дослідження. Комісією було складено такий висновок:

«Руденко Анатолій Петрович на хронічні душевні захворювання раніше не хворів і станом на сьогодні не хворіє. Виявляв у минулому та виявляє на цей час параноїдний розлад особистості.

Вказаний висновок підтверджується анамнестичними відомостями, даними матеріалів кримінальної справи, результатами цього клінічного психіатричного обстеження про притаманні досліджуваній особі протягом життя такі особливості особистості як егоцентризм, завищена самооцінка, категоричність та суб’єктивізм оцінок, образливість та надмірна чутливість до невдач та ситуацій, що здебільшого утискають особисті інтереси, схильність до спотвореного тлумачення дійсності, ставлення оточуючих, войовниче та наполегливе ствердження власної правоти та значущості, суб’єктивізм, ригідність думок та емоцій, тенденційність та надуманість суджень, стенічність у захисті та реалізації своїх ідей.

Особливості психіки, які були відмічені у особи, що досліджується, виражені не так істотно, не супроводжуються хворобливими порушеннями пам’яті, мислення, критичних здібностей, психотичною симптоматикою та не позбавляли його здатності у період часу, пов’язаний з діянням, що йому інкримінується, усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. [...]

За своїм психічним станом на даний час особа, що досліджується, може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Застосування примусових дій медичного характеру не потребує».

20. 9 серпня 2007 року слідчий оголосив про завершення досудового слідства та надав заявнику доступ до матеріалів справи.

21. 14 серпня 2007 року справу було передано на розгляд до суду.

22. 9 вересня 2007 року заявником було подано до Дзержинського суду клопотання про заміну йому запобіжного заходу з тримання під вартою на звільнення під заставу у розмірі 20000 грн (на час подій сума дорівнювала близько 2900 євро). Він стверджував, що раніше не був судимий, був добре інтегрованим у суспільство і подальше тримання його під вартою було необґрунтованим запобіжним заходом.

23. 17 вересня 2007 року судом було проведено попередній розгляд справи. Суд відмовив у задоволенні вищезазначеного клопотання та залишив запобіжний захід щодо заявника без змін. Суд зазначив, що наведені заявником твердження було належним чином розглянуто під час розгляду питання про продовження строку тримання його під вартою. Більш того, з огляду нате, що потерпіла, пані Б., була добре відомим місцевим політиком, суд вирішив проводити закрите судове засідання.

24. 25 грудня 2008 року Дзержинським судом було призначено ще одну стаціонарну судово-психіатричну експертизу заявника з метою встановлення його осудності у кримінальній справі за обвинуваченнями у вимагательстві у пана С. та блокуванні роботи газопроводу (див. пункти 7 та 15).

25. З 30 січня по 26 лютого 2009 року заявник проходив експертизу у Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні.

26. 26 лютого 2009 року комісією з шести експертів (за участю трьох експертів, які готували попередній акт від 26 липня 2007 року) за результатами психологічного та психіатричного обстеження заявника та дослідження матеріалів справи було складено акт. Експертами також було заслухано декількох свідків. Зокрема, було опитано особу, яка працювала із заявником у 1990-ті роки і описала його як інтелігентну, але імпульсивну особу, що мала певні дивні ідеї та полюбляла зосереджувати на собі увагу. Колишня дружина заявника повідомила схожу інформацію, додатково зазначивши, що заявник, незважаючи на його важкий характер, є доброю людиною. Теперішня дружина заявника відмовилася давати свідчення. Терапевт, який лікував заявника у 2007 році від незазначеного захворювання, стверджував, що запам’ятав заявника через його емоційно виражені націоналістичні ідеї. Адвокат, який часто зустрічався із заявником під час судових засідань, описав йото як самовпевнену та зухвалу особу, схильну ображати інших. Працівник міліції, який перевіряв місце ремонту газопроводу, зазначив, що він запам’ятав заявника у зв’язку з певними «істеричними скандалами» і припускає, що заявник має проблеми з психікою. Загальні висновки комісії були викладені таким чином:

«Руденко Анатолій Петрович в період часу [...] страждав та на даний час страждає на хронічне душевне захворювання у формі параноїдного розладу особистості з маячневими включеннями.

Про це свідчать анамнестичні відомості, дані матеріалів кримінальної справи, результати цього клінічного психіатричного та експериментально-психологічного обстеження, які показали, що протягом життя у заявника сформувались такі особистісні якості як егоцентризм, ригідність установок, завищена самооцінка, пиха та надзвичайна самовпевненість, нетерпимість до несправедливості, категоричність та суб’єктивність оцінок, образливість та надмірна чутливість до невдач та ситуацій, що утискають особисті інтереси, схильність до викривленого тлумачення дійсності і ставлення оточуючих, войовниче та наполегливе ствердження власної правоти та значущості, ригідність думок та емоцій, прямолінійність, тенденційність та надуманість суджень, стенічність у захисті та реалізації своїх ідей у поєднанні зі схильністю до аморфності, резонерства у мисленні, а також виникнення у нього на цьому ґрунті в суб’єктивно складній та несприятливій судово-слідчій ситуації нав’язливих і примарних ідей про його переслідування.

Особливості психіки, які відмічаються в особи, що досліджується, виражені настільки, що позбавили його здатності на час подій, про які йдеться, усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. [...]

За своїм психічним станом на даний час особа, що досліджується, також не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Потребує застосування до нього примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричної лікарні зі звичайним наглядом.

Експертні питання щодо інкримінованих йому діянь [вимагательства у пані Б.] були вирішені раніше експертною комісією (акт СПЕ від 26.07.07 р. № 242)».

27. 3 червня 2009 року Дзержинський суд визнав заявника винним у вимагательстві у пані Б. Що стосується обвинувачення у вимагательстві у пана С., суд вирішив, що немає достатніх доказів вини заявника. Суд також встановив, що заявник перешкоджав ремонту газопроводу. Судом було зазначено, що заявник не може бути притягнутий до відповідальності за вчинення вищевказаних злочинів та погребує примусового лікування у психіатричному закладі. Зокрема, було зазначено:

«Так, встановлено, що під час скоєння протиправних дій Руденко А.П. поводився досить зухвало, без поваги до потерпілих та інших учасників подій, висловлював погрози для здоров’я та життя потерпілих у справі, здійснював активні дії при блокуванні газотранспортної магістралі, що також представляло загрозу для життя та здоров’я громадян. Хоча Руденко А.П. безпосередньо не здійснив посягання на життя інших осіб, але за своїм психічним станом на цей час потребує утримання у психіатричному закладі та лікування у примусовому порядку, оскільки у зв’язку з хворобою є небезпечною особою...».

28. 23 грудня 2009 року апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції від 3 червня 2009 року, оскільки її було ухвалено за відсутності заявника. Суд зазначив, що участь заявника була обов’язковою, тільки якщо він чітко не відмовився з’явитися в суд або не міг з’явитися через характер свого захворювання. Апеляційним судом також було зазначено, що хоча Дзержинський суд встановив, що вину заявника за обвинуваченням у вимагательстві у пана С. доведено не було, не було прийнято жодного рішення щодо закриття справи у цій частині. Тому справу було направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. Також апеляційний суд без жодних пояснень постановив залишити запобіжний захід щодо заявника (тримання під вартою) без змін.

29. 29 червня 2010 року Дзержинським судом було задоволено відмову заявника від послуг декількох адвокатів, які представляли його інтереси. Натомість для представництва інтересів заявника суд призначив захисника з місцевої спілки адвокатів.

30. 11 жовтня 2010 року Дзержинський суд під час засідання за участю заявника та призначеного йому адвоката призначив іншу судово-психіатричну експертизу заявника з метою отримання відповіді на такі питання: 1) чи страждав заявник станом на час подій на які-небудь психічні захворювання; 2) чи міг він усвідомлювати знамення своїх дій і керувати ними; та 3) чи міг характер його захворювання вважатися перешкодою для його участі у судових засіданнях. Заявник загалом не заперечував проти такої експертизи, за умови, якщо вона проводитиметься незалежним експертом.

31. Експертиза проводилася з 19 листопада до 16 грудня 2010 року у Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні. Згідно з актом на час проведення експертизи заявник страждав на «хронічний параноїдний розлад особистості з маячневими включеннями». Його психічний стан вважався таким, що перешкоджає брати ефективну участь у судових засіданнях. Як зазначалося у частині акта під назвою «Психологічна експертиза», заявник поводився невимушено і дружньо, демонструючи високий рівень інтелекту, хорошу пам’ять та аналітичні здібності, але також певну зверхність і категоричність в судженнях. Загальні висновки були практично ідентичними акту від 26 лютого 2009 року.

32. 5 квітня 2011 року прокурор відмовився від обвинувачення заявника щодо блокування роботи газопроводу та вимагательства у пана С.

33. 8 квітня 2011 року Дзержинським судом провадження щодо заявника у частині вищезазначених обвинувачень було закрито.

34. Того ж дня під час засідання за участю раніше призначеного заявнику захисника, але не самого заявника, суд визнав заявника винним у вимагательстві у пані Б. Посилаючись на медичні висновки щодо стану психічного здоров’я заявника, Дзержинський суд постановив, що хоча заявник і усвідомлював значення своїх дій, коли вчиняв вищевказаний злочин, згодом стан його психічного здоров’я погіршився настільки, що необхідним стало примусове лікування. Тому суд постановив госпіталізувати заявника для його лікування під звичайним наглядом. Провадження було зупинено до одужання заявника.

35. Син заявника, допущений до участі в провадженні як його представник, оскаржив де рішення. Він скаржився, зокрема, на те, що заявнику було неправомірно відмовлено у його праві брати участь у засіданнях. Він також скаржився на те, що було порушено право заявника на презумпцію його психічного здоров’я. у зв’язку з цим він зазначав, що експерти дійшли протилежних висновків щодо стану психічного здоров’я заявника, без жодних пояснень такої зміни їхньої думки. Більше того, син заявника стверджував, що ані заявник, ані його родина не погодилися із призначеним заявникові захисником, який діяв всупереч інтересам заявника.

36. 16 серпня 2011 року апеляційний суд залишив без змін рішення про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру. Судом було зазначено, що, як встановили медичні експерти, характер захворювання заявника був перешкодою для його участі у судових засіданнях. Апеляційний суд також постановив, що застосування до заявника обраних заходів було виправдано тим фактом, що він вчинив «суспільно небезпечний» злочин і страждав на психічне захворювання.

37. 14 вересня 2011 року заявника було переведено з СІЗО до обласного комунального закладу «Гейківська психоневрологічна лікарня» у Дніпропетровській області (далі - Гейківська лікарня).

38. 4 жовтня 2011 року заявника було оглянуто комісією у складі трьох лікарів Гейківської лікарні, які дійшли висновку, що його стан стабілізувався і що він не погребує будь-якого примусового стаціонарного лікування. Зокрема, лікарі встановили, що незважаючи на хронічний параноїдний розлад особистості з «маячневими включеннями», заявник поводився належним чином та був у стабільному настрої, без схильності до агресії. Він шкодував через свою попередню поведінку та усвідомив, що вона була неправильною. Тому комісією було рекомендовано припинити примусове лікування заявника, призначене судом, і замінити його амбулаторним психіатричним лікуванням.

39. 14 жовтня 2011 року Криворізьким судом було задоволено подання лікарів Гейківської лікарні.

40. 19 жовтня 2011 року тією ж комісією лікарів Гейківської лікарні було надано ще один акт, у якому лікарі відзначали різке погіршення настрою та поведінки заявника: він ставав дратівливим, розлюченим та агресивним і конфліктував з іншими пацієнтами. Відповідно лікарі відмовилися від свого попереднього висновку від 4 жовтня 2011 року як передчасного та звернулися до суду з клопотанням про продовження примусового лікування заявника.

41. 29 листопада 2011 року апеляційний суд скасував на підставі акта від 19 жовтня 2011 року постанову Криворізького суду від 14 жовтня 2011 року.

42. 20 грудня 2011 року Криворізький суд постановив продовжити призначене 8 квітня 2011 року примусове лікування заявника.

43. 22 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без задоволення касаційну скаргу заявника {подану його сином) на рішення нижчестоящих судів від 8 квітня та 16 серпня 2011 року.

44. 26 квітня 2012 року заявника знову було оглянуто комісією у складі трьох лікарів Гейківської лікарні (одного члена комісії було замінено). Вони зазначили, що заявник добре орієнтувався та давав адекватні відповіді на запитання, був лаконічним та монотонним, висловлював деякі примарні ідеї про переслідування його злочинцями та залишався самовпевненим і категоричним у своїх судженнях. Внаслідок цього комісія вважала, що примусове лікування заявника слід продовжити.

45. 11 травня 2012 року Криворізький суд ухвалив відповідну постанову. Хоча заявник, який був присутнім у судовому засіданні, заперечував проти цього рішення та стверджував, що він чудово почувається, суд на підставі вищезазначеного акта вказав, що заявник не міг критично оцінити свій стан.

46. 14 вересня 2012 року комісія лікарів Гейківської лікарні (у тому ж складі, що й 26 квітня 2012 року) знову оглянула заявника. Висновки комісії були аналогічними висновкам у акті від 4 жовтня 2011 року (див. пункт 38).

47. 8 жовтня 2012 року Криворізький суд задовольнив заяву лікарів та скасував призначені заявникові примусові заходи медичного характеру.

48. 26 жовтня 2012 року заявника було виписано з лікарні. У матеріалах справи відсутня інформація щодо відновлення або продовження зупиненого раніше провадження (див. пункт 34).

49. 25 квітня 2013 року заявника за його власним клопотанням було оглянуто у Харківському обласному бюро судово-медичної експертизи.

50. 20 травня 2013 року бюро надало свій висновок. У ньому зазначалося, що єдиний стан, який заявнику діагностували у ході попередніх психіатричних експертиз, був параноїдний розлад особистості. Такий діагноз не можна розглядати як цілковито обґрунтований, оскільки він не відповідав діагностичним критеріям Міжнародної статистичної класифікації хвороб. Зокрема, при тому, що такий діагноз передбачає соціальну дезінтеграцію, заявник завжди був добре інтегрованим у суспільство та успішно вів підприємницьку діяльність. Словосполучення «маячневі включення» також викликало сумніви щодо його клінічної точності. Надмірна особиста участь заявника в різних ситуаціях, а також той факт, що він був надмірно емоційним та робив дивні заяви, не означають марення.

51. Загалом було зроблено висновок, що у матеріалах справи не було нічого, що б підтверджувало, що заявник страждав на які-небудь серйозні психічні розлади, які б знімали з нього відповідальність за його дії. Навіть якщо припустити, що поведінка заявника у стресових ситуаціях під час його кримінального переслідування та тримання під вартою була дещо дивною, у документі містився висновок про те, що, зважаючи на його достатню соціальну адаптацію ще до кримінального провадження та відсутність інформації щодо наявності у нього психічних захворювань у минулому, заявник не страждав на психічний розлад з січня 2006 року по липень 2007 року та з серпня 2007 року по листопад 2012 року, що б стало підставою для застосування до нього примусових заходів медичного характеру та завадило йому брати участь у судових засіданнях.

52. Більше того, експерт бюро судово-медичної експертизи піддав критиці акт від 19 листопада 2011 року як такий, що без жодних переконливих підстав спростував попередній акт від 4 жовтня 2011 року, відповідно до якого заявник не потребував примусового психіатричного лікування. Це спростування було зроблено незважаючи на те, що опис психічного стану заявника залишився таким самим.

53. 13 червня 2013 року за клопотанням захисника заявника незалежний судово-медичний експерт з тринадцятирічним стажем роботи надав висновок щодо судово-психіатричних експертиз заявника, які проводились 26 липня 2007 року, 26 лютого 2009 року та 16 грудня 2010 року (див. пункти 19, 26 та 31). Експерт вважав науково обґрунтованим лише перший згаданий акт. Він піддав критиці два інші акти за їхню невідповідність правилам діагностики та відсутність будь-яких пояснень щодо того, чому ту ж поведінку заявника, яка раніше вважалася нормальною, пізніше було визнано такою, що виявляє психічний розлад. Експерт також дійшов висновку, що право заявника бути присутнім на судових засіданнях було обмежено без жодних дійсних медичних причин.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

А. Кримінальний кодекс України 2001 року

54. У відповідних положеннях зазначено таке:

Стаття 19
Осудність

«1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду мажуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру...».

Стаття 92
Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

«Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь».

Стаття 93
Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру

«Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання».

Стаття 94
Види примусових заходів медичного характеру

«1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

(1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

(2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

(3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

(4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але погребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на ліклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом».

В. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року
(втратив чинність 20 листопада 2012 року із набранням чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України від 13 квітня 2012 року)

55. Стаття 156 обмежує строк первинного досудового тримання під вартою двома місяцями та передбачає можливість його продовження до вісімнадцяти місяців. Вона також передбачає, що строк стаціонарного психіатричного дослідження має включатися до строку досудового тримання особи під вартою.

56. Статтею 416 передбачено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними.

57. Згідно зі статтею 419 участь особи у судовому провадженні у його або її справі повинна забезпечуватися, якщо цьому не перешкоджає характер його або її захворювання.

C. Закон України «Про психіатричну допомогу» 2000 року

58. Статтею 3 Закону передбачено, що кожна особа повинна вважатися такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах, передбачених законодавством, та відповідно до встановленого порядку.

59. Відповідно до статті 7 діагноз психічного розладу повинен встановлюватися відповідно до загальновизнаних міжнародник стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб. У цьому положенні також зазначено, що діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах безпосередньо не пов’язаних зі станом його або її психічного здоров’я.

60. Статтею 19 визначено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються за рішенням суду у встановленому законодавством порядку. Застосовані заходи можуть продовжуватися, змінюватися або припинятися судом за заявою психіатричного закладу, в якому особа лікується, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів. Особи, до яких застосовані такі заходи, повинні проходити періодичні огляди комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців для вирішення питання, чи такі заходи залишаються виправданими.

61. Згідно зі статтею 25, особи, які отримують психіатричну допомогу, мають усі права і свободи, передбачені Конституцією України та Законами України. їхні права і свободи можуть обмежуватися лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до застосовного законодавства.

D. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 року

62. У відповідних частинах зазначено таке:

«З метою правильного й однакового застосування судоми законодавства про примусові заходи медичного характеру і примусове лікування та усунення недоліків у судовій практиці Пленум Верховного Суду України постановляє:

... 3. ... примусові заходи медичного характеру мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку експертів-психіатрів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний розлад, які зумовлюють її неосудність або обмежену осудність і викликають потребу в застосуванні щодо неї таких заходів...

Суди повинні критично оцінювати зазначені висновки з точки зору їх наукової обґрунтованості, переконливості й мотивованості ... Ці висновки є доказами у справі, які не мають наперед установленої сили, не є обов’язковими для суду, але незгода з ними має бути вмотивована у відповідних ухвалі, вироку, постанові суду.

Коли ж висновки експертиз є недостатньо зрозумілими, неповними або виникав потреба у з’ясуванні додаткових питань, суд повинен викликати в судове засідання експерта-психіатра чи ... призначити додаткову чи повторну експертизу.

... 10. З урахуванням положень ст. 419 КПК, статей 3, 25 [Закону України «Про психіатричну допомогу»], а також п. 5 принципу 18 додатка до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 р. № 46/119 «Захист осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги» ..., якими передбачено, що пацієнт і його представник мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати в ньому участь та бути вислуханими, суди повинні забезпечувати участь у судовому засіданні захисника та особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (за винятком випадків, кали цьому перешкоджає характер її захворювання), або ж отримувати письмову відмову в разі її небажання бути присутньою …»

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

63. У відповідних витягах з «Принципів захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги», схвалених Резолюцією Генеральної Асамблеї № 46/119 від 17 грудня 1991 року, зазначено таке:

Принцип 4
Діагностика психічного захворювання

«1. Діагноз, що особа страждає на психічне захворювання, ставиться відповідно до міжнародно визнаних медичних стандартів.

2. Діагноз про наявність психічного захворювання ніколи не ставиться на основі політичного, економічного або соціального становища або належності до якоїсь культурної, расової або релігійної групи або з будь-якої іншої причини, що не має безпосереднього відношення до стану психічного здоров’я.

3. Сімейний чи службовий конфлікт або невідповідність моральним, соціальним, культурним чи політичним цінностям або релігійним поглядам, що переважають у суспільстві, в якому проживає відповідна особа, ніколи не може бути визначальним чинником при постановці діагнозу про наявність психічного захворювання.

4. Відомості про лікування або госпіталізацію особи в минулому не можуть самі по собі слугувати виправданням постановки діагнозу про наявність у неї психічного захворювання в даний час або в майбутньому.

5. Жодна особа або орган не може оголосити або яким-небудь іншим чином зазначити, що та чи інша особа страждає психічним захворюванням, крім як з метою, що безпосередньо стосується психічного захворювання або наслідків психічного захворювання».

Принцип 15
Принципи госпіталізації

«1. Коли особа погребує лікування в психіатричному закладі, необхідно докладати всіх зусиль, щоб уникнути примусової госпіталізації...».

Принцип 16
Примусом госпіталізація

«1. Будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в якості пацієнта у примусовому порядку, або особа, вже госпіталізована як пацієнт у добровільному порядку, може триматися як пацієнт у психіатричному заклад у примусовому порядку тоді й тільки тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, який працює в області психіатрії, встановить відповідно до принципу 4, наведеного вище, що ця особа страждає на психічне захворювання, і визначить, що:

(а) внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосередньої або неминучої шкоди цій особі або іншим особам, або

(b) у випадку особи, чиє психічне захворювання є тяжким, а розумові здібності - ослабленими, відмова від госпіталізації або тримання даної особи в психіатричному закладі може призвести до серйозного погіршення її здоров’я або унеможливить застосування належного лікування, яке може бути здійснене лише за умови госпіталізації до психіатричного закладу відповідно до принципу найменш обмежувальної альтернативи.

У випадку, зазначеному в підпункті «б», необхідно, по можливості, проконсультуватися з іншим таким фахівцем, який працює в області психіатрії. У роді проведення такої консультації госпіталізація до психіатричного закладу або тримання в ньому в примусовому порядку можуть мати місце лише за згодою іншого фахівця, який працює в області психіатрії.

2. Госпіталізація до психіатричного закладу або тримання в ньому в примусовому порядку здійснюється спочатку протягом нетривалого періоду, визначеного внутрішньодержавним законодавством, з метою нагляду і проведення попереднього лікування до розгляду питання про госпіталізацію або тримання пацієнта у психіатричному закладі наглядовим органом. Причини госпіталізації або тримання негайно повідомляються пацієнту; про факт госпіталізації або тримання та їх причини також невідкладно й докладно повідомляється наглядовому органу, особистому представнику пацієнта, якщо такий є, а також, якщо пацієнт не заперечує, сім’ї пацієнта...».

Принцип 17
Наглядовий орган

«1. Наглядовий орган є судовим або іншим незалежним і стороннім органом, створеним відповідно до внутрішньодержавного законодавства і функціонуючим відповідно до процедур, установлених внутрішньодержавним законодавством. При підготовці своїх рішень він користується допомогою одного або кількох кваліфікованих і незалежних фахівців, які працюють в області психіатрії, і бере до уваги їхні поради.

2. Відповідно до пункту 2 вищенаведеного принципу 16 початковий розгляд наглядовим органом рішення про госпіталізацію або тримання пацієнта в психіатричному закладі у примусовому порядку проводиться в максимально короткий термін після прийняття такого рішення і має здійснюватися за спрощеними і прискореними процедурами, передбаченими у внутрішньодержавному законодавстві.

3. Наглядовий орган періодично, через певні проміжки часу, визначені внутрішньодержавним законодавством, розглядає випадки примусової госпіталізації.

4. Пацієнт, госпіталізований у примусовому порядку, може через певні проміжки часу, визначені внутрішньодержавним законодавством, звертатися до наглядового органу з клопотанням про виписку або одержання статусу пацієнта, госпіталізованого в добровільному порядку.

5. Під час кожного перегляду наглядовий орган повинен з’ясувати, чи задовольняються як і раніше критерії примусової госпіталізації, викладені в пункті вищенаведеного принципу 16, і якщо ні, пацієнт має бути виписаний як госпіталізований у примусовому порядку.

6. Якщо в будь-який час фахівець, який працює в області психіатрії й відповідальний за дану справу, переконається, що тримання особи в якості пацієнта, госпіталізованого у примусовому порядку, більше не відповідає необхідним умовам, він віддає розпорядження про виписку даної особи як пацієнта, госпіталізованого у примусовому порядку.

7. Пацієнт, або його особистий представник, або будь-яка зацікавлена особа мають право оскаржити до вищестоящого суду рішення про госпіталізацію хворого або про його тримання в психіатричному закладі...».

Принцип 18
Процесуальні гарантії

«... 5. Пацієнт та особистий представник і адвокат пацієнта мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати участь у ньому і бути заслуханими...».

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ДОСУДОВИМ ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

64. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007 року порушувало пункти 1 та 4 статті 5 Конвенції. Він також скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість всього періоду його досудового тримання під вартою. У відповідних частинах вищевказаних положень зазначено таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

…

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

…

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним...».

A. Прийнятність

65. Суд зазначає, що скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Законність тримання заявника під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007 року (пункт 1 статті 5 Конвенції)

66. Заявник скаржився, що тримання його під вартою протягом вищезазначеного періоду не охоплювалося жодним судовим рішенням, а отже, було незаконним. у зв’язку з цим він посилався на рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), у якому Суд зазначив, що він вже неодноразово розглядав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах щодо практики тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок передано до суду першої інстанції (заява № 40107/02, п. 71, від 10 лютого 2011 року).

67. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою відповідало національному законодавству і не було жодних причин вважати його незаконним у розумінні статті 5 Конвенції.

68. Суд зауважує, виходячи з матеріалів справи, що востаннє продовжений термін тримання заявника під вартою під час досудового слідства закінчився 17 серпня 2007 року. Кількома днями раніше слідство було офіційно завершено, заявнику було надано доступ до матеріалів справи, а справу було передано на розгляд до суду. 17 вересня 2007 року Дзержинський суд провів попереднє судове засідання, на якому було вирішено в якості запобіжного заходу залишити заявника під вартою (див. пункти 17-18 та 20-23).

69. Дійсно, як вказував заявник, Суд раніше розглядав аналогічні ситуації в інших справах проти України і визнав їх несумісними з вимогами законності пункту 1 статті 5 Конвенції (див. наприклад, рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 48-51, від 6 листопада 2008 року; «Соловей та Зозуля проти України» (Solovey and Zozutya v. Ukraine) заяви № 40774/02 та № 4048/03, пп. 70-73, від 27 листопада 2008 року, та «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пп. 110-112, від 15 грудня 2011 року). Більше того, у вищенаведеному рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пп. 98 та 101) Суд постановив, що проблему продовжуваного тримання під вартою до або під час судового розгляду без жодного судового рішення спричинено прогалиною в законодавстві і що в Україні вона становить системну повторювану проблему. У цій справі немає аргументів, здатних переконати Суд дійти іншого висновку.

70. Відповідно Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою з 17 сергам по 17 вересня 2007 було незаконним.

71. Отже, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Тривалість досудового тримання заявника під вартою (пункт 3 статті 5 Конвенції)

72. Заявник стверджував, що його досудове тримання під вартою було надмірно тривалим і не ґрунтувалося на достатніх підставах.

73. Уряд стверджував, що з огляду на поведінку заявника, зокрема, численні погрози потерпілій, пані Б., та його неявки на вимоги слідчого, його досудове тримання під вартою було виправданим запобіжним заходом. Уряд також вважав його тривалість розумною.

74. Суд зазначає, що у значенні підпункту «c» пункту 1 статті 5 Конвенції заявника тримали під вартою з 4 червня 2007 року по 3 червня 2009 року та з 23 грудня 2009 року по 8 квітня 2011 року. Тому його досудове тримання під вартою тривало три роки та три з половиною місяці.

75. Суд не вважає цей період коротким в абсолютному розумінні (див., для порівняння, рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 61).

76. Суд погоджується з тим, що початкове тримання заявника під вартою було обумовлене його стверджуваними погрозами потерпілій та відсутністю співпраці з міліцією (див. пункт 11). Проте після певного часу судові органи були зобов’язані дати нову оцінку становища заявника та навести чіткі підстави його продовжуваного тримання під вартою (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 29 вересня 2011 року у справі «Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05, п. 59).

77. Проте тримання заявника під вартою було продовжено лише на тій підставі, що для закінчення слідства був потрібен додатковий час (див. пункт 17). Більше того, 17 вересня 2007 ріжу у задоволенні його клопотання про звільнення під заставу було відмовлено без жодних пояснень того, чому цей менш суворий запобіжний засіб вважався недоречним (див. пункти 22-23), Аналогічним чином, 23 грудня 2009 року апеляційний суд не навів жодних підстав досудового тримання заявника під вартою в якості запобіжного заходу (див. пункт 28).

78. Тому Суд вважає, що національні органи влади не обґрунтували належним чином тривале тримання заявника під вартою протягом трьох років та трьох з половиною місяців (див. рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), заява № 37789/05, пп. 36-37).

79. З цього випливає, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

3. Розгляд судом питання про тримання заявника під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007року (пункт 4 статті 5 Конвенції)

80. Заявник також скаржився на те, що за відсутності будь-якого рішення про його тримання під вартою протягом вищезазначеного періоду або будь-якої чіткої процедури оскарження такого рішення він не міг домогтися розгляду судом питання про законність його тримання під вартою.

81. Уряд заперечив цю позицію. Уряд зазначив, що 9 вересня 2007 року заявник клопотав про звільнення під заставу і це клопотання було розглянуто судом 17 вересня 2007 року (див. пункти 22-23). Відповідно, Уряд вважав, що заявник домігся ефективного судового розгляду питання законності його досудового тримання під вартою.

82. Суд зазначає, що він вже встановлював, що законодавство України на час подій не передбачало процедури перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б відповідала вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява 2161/02, п. 108, від 28 жовтня 2010 року; вищенаведені рішення у справах «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), п. 42; «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukriane), п. 100; рішення у справах «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п. 78, від 24 листопада 2011 року, та «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пп. 81-82, від 17 жовтня 2013 року). Так, суди першої інстанції не були зобов’язані обґрунтовувати свої рішення про тримання під вартою або встановлювати строк такого тримання під вартою. Більше того, швидкість розгляду клопотання про звільнення залежала від дати, на яку призначено засідання.

83. Про вищезазначені проблеми свідчить і ця справа.

84. Тому Суд вирішує, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА У ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ

85. Не посилаючись на жодне положення Конвенції, заявник також скаржився, що його тримання у психіатричній лікарні було свавільним та непотрібним заходом. Суд вважає за належне розглянути цю скаргу згідно з підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції» в якому зазначено таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

…

(е) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; ...».

A. Прийнятність

86. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін провадження

87. Заявник стверджував, що тримання у психіатричній лікарні було призначено органами влади для покарання його за громадську діяльність та активну політичну позицію.

88. Він стверджував, що акти судово-психіатричної експертизи, за якими його визнали таким, що страждає на психічне захворювання і потребує примусового стаціонарного психіатричного лікування, ґрунтувалися не на психіатричній оцінці, а на вибірковому аналізі фактів та деяких неперевірених твердженнях свідків.

89. Більше того, заявник зазначив, що не було надано жодних пояснень різкої зміни позиції експертів, які спочатку оцінили його поведінку як нормальну, а потім вирішили, що та ж поведінка свідчить про психічне захворювання.

90. Він також стверджував, що усі його судово-психіатричні експертизи провадилися із залученням одних і тих самих експертів (працівників Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні).

91. Посилаючись на акти незалежних експертів від 20 травня та 13 червня 2013 рясу (див. пункти 50-53), заявник вказав на протиріччя та неточності у судово-психіатричних актах, що стали підставою для його тримання у психіатричній лікарні Заявник наполягав на тому, що не було достатніх доказів, щоб вважати, що він страждав на психічний розлад і потребував примусового лікування у психіатричному закладі.

92. Заявник також стверджував, що суди не вжили необхідних заходів для того, щоб переглянути його діагноз або необхідність його стаціонарного психіатричного лікування.

93. Насамкінець, він скаржився, що йому без жодної поважної причини відмовили у праві бути присутнім на судових засіданнях та брати в них участь.

94. Уряд стверджував, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні ґрунтувалося на об’єктивних медичних висновках та судовій оцінці його поведінки під час судових засідань.

95. Більше того, Уряд стверджував, що злочини, у вчиненні яких заявника обвинувачували, були «суспільно небезпечними».

96. Уряд розтлумачив скаргу заявника як таку, що стосується лише факту його госпіталізації до психіатричної лікарні, а не подальшого тримання у ній.

97. Заявник не погодився з таким тлумаченням, стверджуючи, що він скаржився до Суду щодо усього періоду його тримання у психіатричній лікарні.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи практики

98. Суд наголошує, що стаття 5 Конвенції, разом зі статтями 2, 3 та 4, стоїть у першому ряду фундаментальних прав, які захищають фізичну безпеку людини, та на її важливості у демократичному суспільстві (див. рішення у справах «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, п. 30, ЄСПЛ 2006-Х, та «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, п. 102, ЄСПЛ 2005-V).

99. Тримання особи, яку вважають психічно хворою, під вартою має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб волі у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв’язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов; по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно показати, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39, Series А № 33).

100. Суд неодноразово зазначав, що він надає національним органам влади певну свободу у вирішенні питання, чи має особа триматися під вартою як «психічно хвора». Суд своїми рішеннями не підмінятиме рішень держав щодо застосування конвенційних прав до конкретних фактологічних обставин. Саме національні органи влади повинні оцінювати докази, надані їм у конкретній справі; завдання Суду полягає у розгляді відповідно до Конвенції рішень цих органів влади (див. рішення від 23 лютого 1984 року у справі «Луберті проти Італії» (Luberti v. Italy), п. 27, Series A № 75). До завдань Суду не входить перегляд різних медичних висновків, що у першу чергу відноситься до компетенції національних судів. Проте Суд повинен пересвідчитися, чи мали національні суди під час ухвалення оскаржуваних рішень у своєму розпорядженні достатні докази, щоб виправдати тримання під вартою (див. рішення від 12 червня 2003 року у справі «Герц проти Німеччини» (Herz v. Germany), заява № 44672/98, п. 51).

101. Для того, щоб покладатися на рішення національних органів влади, які дійсно мають кращу можливість оцінювати факти цієї справи, Суд має переконатись в тому, що вони уважно оцінили та вивчили відповідні питання. Ці принципи повністю застосовні до ситуацій позбавлення волі, з огляду на основоположну важливість цього права у демократичному суспільстві. Національні суди повинні ретельно розглядати питання про позбавлення волі, щоб взяті під варту особи на практиці користувалися ефективними процесуальними гарантіями від свавільного тримання під вартою (див. рішення від 26 травня 2011 року у справі «Тюпа проти Чеської Республіки» (Tupa v. the Czech Republic), заява № 39822/07, п. 51).

102. У своїй практиці Суд зауважував, що значення терміна «психічно хворі» постійно еволюціонує, оскільки прогрес досліджень у психіатрії та гнучкість лікування розвиваються. Тим не менш, підпункт «е» пункту 1 статті 5 Конвенції не можна сприймати як такий, що дозволяє тримання особи під вартою лише через те, що її погляд и чи поведінка відрізняються від норм, що переважають у суспільстві. Вважати інакше буде несумісним з текстом пункту 1 статті 5 Конвенції, яким визначено вичерпний перелік винятків, що вимагають вузького тлумачення (див., як класичний приклад, вищезазначене рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 37).

103. Суд також зазначає, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-ІІІ, та «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п 143, ЄСПЛ 2012).

104. Насамкінець, для того, щоб відповідати підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, провадження щодо примусової госпіталізації особи до психіатричного закладу повинно обов’язково передбачати чіткі ефективні гарантії від свавілля з огляду на вразливість осіб, які страждають на психічні розлади, та потребу в наведенні дуже вагомих причин для виправдання будь-яких обмежень їхніх прав (див. рішення від 2 травня 2013 року у справі «Загідуліна проти Росії» (Zagidulina v. Russia), заява № 11737/06, п. 63).

(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

105. У цій справі сторони не оскаржували того, що тримання заявника у психіатричному закладі становило позбавлення його свободи у значенні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає жодних причин для іншого висновку (див. вищенаведене рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пп. 121-132, ЄСПЛ 2012).

106. На відміну від Уряду (див. пункт 96), Суд вважає, що скарга заявника стосується як його госпіталізації до Гейківської лікарні для примусового психіатричного лікування, так і його подальшого тримання в ній.

(i) Поміщення заявника до Гейківської лікарні для примусового психіатричного лікування

107. Суд зазначає, що тримання заявника у психіатричному закладі ґрунтувалося на декількох комісійних експертних висновках. Хоча цей чинник маже розглядатися як ознака того, що запобіжний захід не було застосовано свавільно, цього недостатньо для того, щоб визнати подальший аналіз недоцільним (див. рішення у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, пп. 59-67, від 19 квітня 2012 року).

108. Зокрема, Суд зауважує, що перед поміщенням заявника до психіатричного закладу його було тричі оглянуто спеціалістами Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні:

- У своєму акті від 26 липня 2007 року вони дійшли висновку, що у січні 2006 року він усвідомлював свої дії (коли стався випадок з пані Б.) і не потребував примусового психіатричного лікування станом на час огляду (див. пункт 19).

- У наступному акті від 26 лютого 2009 року лікарі з тієї самої лікарні дійшли висновку, що заявник не усвідомлював своїх дій у липні 2006 року (на час подій стосовно ремонту газопроводу) і у травні 2007 року (коли відбулися події за участю пана С.) і що на момент його огляду він потребував примусового психіатричного лікування, зважаючи на погіршення стану його психічного здоров’я у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього (див. пункт 26).

- У ще одному акті від 16 грудня 2010 року спеціалісти тієї самої лікарні повторили свої висновки від 26 лютого 2009 року та зазначили, що заявник не може ефективно брати участь у судових засіданнях з огляду на його психічний стан (див. пункт 31).

109. Більше того, Суд враховує висновки інших експертів-психіатрів від 20 травня та 13 червня 2013 року, які піддають критиці попередні акти (від 26 лютого 2009 року та 16 грудня 2010 року), зокрема у зв’язку з неточністю діагнозу (див. пункти 50-53).

110. До завдань Суду не належить повторне оцінювання вищенаведених висновків, які було складено професійними лікарями-психіатрами і які містять протилежні висновки, та вирішення, які з них були правильними, а які - хибними. Проте до його завдань належить перевірка того, чи вивчали національні суди відповідні висновки з необхідною ретельністю та чи належним чином обґрунтували своє рішення щодо примусового лікування заявника у психіатричному закладі (див. також рішення від 17 грудня 2013 року у справі «Раудевс проти Латвії» (Raudevs v. Latvia), заява № 24086/03, п. 71, ще не набуло статусу остаточного).

111. Суд зазначає, що вимогу щодо ретельного вивчення було підкреслено у постанові Пленуму верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 року, у якій судам було роз’яснено про необхідність ухвалення рішення щодо примусових заходів медичного характеру лише на підставі обґрунтованих висновків лікарів-психіатрів (див. пункт 62). Більше того, відповідно до цієї постанови суди мають критично оцінювати такі медичні висновки та викликати до суду відповідних експертів у випадку існування будь-якої неповноти або неоднозначності.

112. Проте у цій справі відсутні ознаки того, що національні суди критично оцінювали висновки експертів щодо психічного стану заявника та потреби у примусовому психіатричному лікуванні. Вони не вимагали жодних пояснень щодо того, чому ті ж риси поведінки, які заявник послідовно демонстрував (егоцентризм, надвисока самооцінка, категоричність суджень, надзвичайна чутливість до невдач тощо - див. пункти 19, 26 та 31), розцінювалися як такі, що не виявляють жодного психіатричного захворювання в одному випадку, та як такі, що виявляють таке захворювання, - в іншому. Таким чином, тоді як поведінка заявника, описана у відповідних актах судово-психіатричної експертизи, залишалася такою ж, динаміка стану його здоров’я згідно з цими актами була такою: у січні 2006 року він був психічно здоровим; у липні 2006 року та у травні 2007 року він був психічно хворим і не міг нести відповідальність за свої дії; у липні 2007 року він не страждав на жодні психічні захворювання та усвідомлював і міг контролювати свої дії; а у лютому 2009 року та у грудні 2010 року його знову вважали психічно хворим. Різкі зміни у висновках експертів не було жодним чином пояснено, навіть не зважаючи на те, що це був один з аргументів, висунутих сином заявника, який діяв як його представник, в апеляційній скарзі (див. пункт 35).

113. Суд також зазначає, що усі акти судово-психіатричних експертиз, у яких йшлося про необхідність застосування до заявника примусових заходів медичного характеру, було складено спеціалістами тієї самої лікарні, без врахування іншої, незалежної думки.

114. Насамкінець, Суд зазначає, що, незважаючи на важливість для заявника питання, що є предметом спору, його особисто не заслухали і не надали можливості прокоментувати висновки експертів на судовому засіданні, на якому було ухвалено рішення про тримання заявника у психіатричному закладі (див., як протилежний приклад, ухвалу щодо прийнятності від 19 березня 2013 року у справі «Клоутен проти Німеччини» (Klouten v. Germany), заява № 48057/10, п. 53). Видається, що не було жодної належної причини для недопущення заявника до участі у провадженні. Так, експерти, які описували характер поведінки заявника як «невимушений і дружній, розкриваючи високий рівень інтелекту, хорошу пам’ять та аналітичні здібності, але також демонструючи певну зверхність і суворість в його судженнях», не надали жодних пояснень, чому психічний стан заявника вважався таким, що не дозволяє йому ефективно брати участь у судових засіданнях (див. пункт 31).

(іі) Тримання заявника у Гейківській лікарні

115. Суд зазначає, що заявника тримали у Гейківській лікарні з 14 вересня 2011 року по 26 жовтня 2012 року, тобто протягом одного року, одного місяця і дванадцяти днів. Протягом цього періоду з метою перевірки необхідності продовження примусового психіатричного лікування заявника, його тричі оглядала комісія лікарів лікарні: через двадцять днів після його госпіталізації (4 жовтня 2011 року); через п’ятнадцять днів (19 жовтня 2011 року); і знову через шість місяців та сім днів (26 квітня 2012 року).

116. Відповідно після примусової госпіталізації заявника на підставі судових рішень лікарі Гейківської лікарні стримали можливість ефективного контролю за свободою заявника та його лікуванням на весь період його госпіталізації. Ознак того, що після госпіталізації заявника до лікарні його оглядали представники інших органів, немає.

117. Суд зазначає, що можливість пацієнтів отримати інший висновок незалежних експертів-психіатрів - принцип, що також включений до Принципів ООН захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги (див. пункт 63), є важливою гарантією від можливого свавілля при прийнятті рішень стосовно продовження застосування примусового лікування (див. рішення у справі «X. проти Фінляндії» (X. v. Finland), заява № 34806/04, п. 169, ЄСПЛ 2012, та вищенаведене рішення у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), п. 66).

118. Суд також зазначає, що ініціювати провадження стосовно перевірки дотримання умов примусового лікування заявника могли виключно органи влади. Як Суд зазначав у своїй практиці, така система не може вважатися такою, що надає достатні гарантії від свавілля (див. вищенаведене рішення у справі «X проти Фінляндії» (X v. Finland), п. 170).

(iii) Висновок

119. З огляду на все вищезазначене Суд вважає, що національні органи влади не встановили у переконливий спосіб та з необхідними процесуальними гарантіями від свавілля наявність та стійкість дійсного психічного розладу, характер або ступінь якого були такими, що виправдовують поміщення заявника до Гейківської лікарні та його тримання там. Тому було порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

120. Заявник також скаржився на те, що діагностування йому психічного захворювання та його примусова госпіталізація до психіатричного закладу становили порушення права на повагу до його приватного життя за статтею 8 Конвенції, у якій зазначено таке:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя... .

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

121. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргою, що розглядалася за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції і тому має аналогічним чином бути визнана прийнятною.

122. Проте, беручи до уваги підстави, на яких Суд встановив порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що ця скарга не порушує жодних окремих питань.

123. Отже, Суд вирішує, що немає необхідності окремо розглядати скарги за статтею 8 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

124. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження з боку інших засуджених у Криворізькому СІЗО і що його скарги щодо цього не було належним чином розглянуто. Він також висував нижченаведені скарги: за статтею 7 Конвенції - щодо його стверджуваного несправедливого кримінального переслідування; за статтею 8 Конвенції - щодо стверджуваного багаторічного таємного стеження служби безпеки за ним та його родиною; за статтею 9 Конвенції - на те, що слідчий у його справі був мусульманином, що він вважав неприйнятним з огляду на його православну християнську віру; за статтею 10 Конвенції - на кримінальні справи щодо нього, що, як стверджувалося, були пов’язані з його журналістською діяльністю; за статтею 11 Конвенції - щодо негативного впливу тримання його під вартою та примусового лікування на очолювану ним громадську організацію; посилаючись на статтю 12 Конвенції - що його скарги до численних органів влади були безуспішними; та за статтею 2 Протоколу № 7 - на обмеження його здатності подавати скарги.

125. З огляду на наявні у нього документи та тією мірою, якою оскаржувані питання охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї. Із цього випливає, що ця частина заяви повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

126. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

127. Заявник вимагав 386455 євро відшкодування доходу, не отриманого внаслідок його досудового тримання під вартою та примусового лікування. Він також вимагав 40000 євро відшкодування моральної шкоди.

128. Уряд вважав вимоги заявника надмірними, безпідставними та необґрунтованими.

129. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, Суд вважає, що заявник, безперечно, зазнав моральної шкоди внаслідок встановлених порушень, та вирішує присудити йому 18000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

130. Заявник також вимагав 5880 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, що мають бути перераховані безпосередньо на рахунок його захисника. На підтвердження він надав договір про надання юридичної допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 5 квітня 2013 року. У ньому було визначено погодинну ставку у розмірі 150 євро, відповідно до договору ця виплата мала бути здійснена після закінчення провадження у Страсбурзі та у межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав звіт від 26 липня 2013 року про виконану за вищезазначеним договором роботу. У ньому вказувалося, що пан Тарахкало працював над справою тридцять п’ять годин (5250 євро) і він поніс адміністративні та поштові витрати в сумі 420 євро та 210 євро відповідно.

131. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної та необґрунтованої.

132. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що таю витрат були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зазначає, що лише заявник зобов’язаний за договором сплатити гонорар пану Тарахкалу. Зважаючи на надані документи, Суд вважає, що цей гонорар був «фактичним» (див. рішення у справі «Теб’єті Мюхафізе Джемів’єті та Ісрафілов проти Азербайджану» (<…>), заява № 37083/03, п. 106, ЄСПЛ 2009).

133. Проте Суд вважає, що вимога є надмірною і задовольняє її частково на суму 2150 євро (що дорівнює 3000 з відрахуванням 850 євро, суми, отриманої у рамках надання юридичної допомоги), плюс будь-який податок на додану вартість, що може бути нарахований заявнику. Належна до сплати сума має бути перерахована на банківський рахунок захисника заявника п. Тарахкала, як було вказано заявником (див., наприклад, рішення від 7 листопада 2013 року у справі «Білоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 116-117).

С. Пеня

134. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бут додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за підпунктом «с» пункту 1, пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції щодо досудового тримання заявника під вартою, а також його скарги за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції у зв’язку з триманням його у психіатричному закладі, а решту скарг у заяві - неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з поміщенням заявника до Гейківської лікарні та його тримання там.

4. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скарги за статтею 8 Конвенції.

7. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу:

(i) 18000 (вісімнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; та

(ii) 2150 (дві тисячі сто п’ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково сума будь-якого податку, що може нараховуватися (вся сума підлягає перерахуванню на банківський рахунок представника заявника л. М. Тарахкала);1

__________
1 Виправлено 3 серпня 2014 року; текст цього пункту в попередній редакції було сформульовано так: «компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися».

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 квітня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.