Справа «Данілов проти України»
(Заява № 2585/06)

СТРАСБУРГ
13 березня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ
13/06/2014

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Данілов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 2585/06), яку 30 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Росії п. Ігор Володимирович Данілов.

2. Заявника представляли п. В. Черніков та п. В. Комаров - юристи, що практикують у м. Москві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.

3. Заявник стверджував, зокрема, що він зазнав жорстокого поводження з боку правоохоронних органів, та що не було проведено ефективного розслідування відповідних скарг.

4. 6 лютого 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Урядові Росії було запропоновано надати письмові зауваження згідно з пунктом 1 статті 36 Конвенції, але він відмовився це зробити.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1967 році в Російській Федерації та наразі відбуває покарання у вигляді позбавлення волі в Україні.

7. У грудні 2002 року група працівників Служби безпеки України (далі - СБУ) та спецпідрозділ «Беркут» отримали наказ затримати кількох осіб, серед яких був заявник, причетних до вчинення у складі злочинної групи, пов’язаної з одеською комсомольською організацією (Комуністичний союз молоді), низки злочинів, включно з незаконним обігом зброї, тероризмом, збройними нападами та грабежем, з метою підготовки комуністичної революції.

8. Приблизно о 17 год. 13 грудня 2002 року шість озброєних працівників СБУ та два бійці підрозділу «Беркут» увійшли до квартири у м. Миколаєві, яку на той час займали заявник та троє його знайомих, та наказали їм лягти на підлогу. Двоє зі знайомих заявника виконали наказ, проте заявник та інший його спільник почали стріляти у правоохоронців з вогнепальної зброї. Внаслідок стрілянини кільком правоохоронцям було завдано тілесних ушкоджень та ушкоджень захисних обладунків. Коли закінчились набої, заявник спробував підірвати вибухівку, але правоохоронці збили його з ніг, знерухомили та вдягнули на нього наручники.

9. Приблизно о 23 год. того ж дня слідчий прокуратури Миколаївської області склав протокол затримання, зазначивши, що заявник підозрювався, зокрема, у замаху на вбивство працівників правоохоронних органів, що йому були роз’яснені його процесуальні права, включаючи право не свідчити проти себе та право на юридичну допомогу, а також що він попросив надати йому захисника.

10. У невизначений час того ж дня заявника було доправлено до судово-медичного експерта для встановлення тяжкості його тілесних ушкоджень. Згідно із твердженнями заявника огляд експертом відбувся 13 грудня 2002 року. Згідно з відомостями Уряду такий огляд було проведено наступного дня (14 грудня 2002 року). У ході огляду були виявлені численні синці та садна на обличчі, кінцівках, грудях та колінах, набряклість губ та рана на лобі. Експерт класифікував тілесні ушкодження як «легкі» та зробив запис, що заявник скаржився на головний біль, болі в кінцівках і ребрах і пояснював, що зазнав тілесних ушкоджень, коли чинив опір при затриманні. Зокрема, він упав та був побитий бійцями «Беркуту», до нього також були застосовані прийоми рукопашного бою.

11. У невизначений час 13 грудня 2002 року заявника та інших затриманих було поміщено під варту до Ленінського районного відділу Миколаївського міського управління УМВС України в Миколаївській області (далі - Ленінський райвідділ міліції).

12. Згідно з твердженнями заявника ввечері 13 та вранці 14 грудня 2002 року його били працівники міліції, можливо, за те, що раніше цього року він поранив двох працівників їхнього підрозділу (22 листопада 2002 року). Після цього працівники міліції допитали його щодо злочинів, в яких він підозрювався, та вимагали викривальних показань щодо кількох інших осіб, причетних до революційної комуністичної діяльності. Оскільки заявник відмовився від співпраці, працівники міліції вдалися до різних способів катування. Зокрема, вони підвісили його на залізній перекладині головою донизу так, щоб його руки в наручниках були під колінами; били його гумовими кийками; встромляли йому голки під нігті; одягали протигаз на нього та перекривали доступ повітря; били його об стіну головою та стрибали на його грудній клітці.

13. Згідно з твердженнями Уряду перший допит заявника проводився у другій половині дня 14 грудня 2002 року. Допит було проведено у присутності пана Ч., якого було допущено до провадження в якості призначеного державою захисника заявника. Уряд надав протокол допиту, складений у ту дату. Згідно із зазначеним протоколом, який був підписаний заявником та паном Ч., під час допиту заявник повідомив слідчі органи про те, що він приїхав до України восени 2002 року, щоб активізувати революційну боротьбу робочого класу проти капіталістичної експлуатації, зокрема шляхом розповсюдження газети та організацією профспілок і страйкових комітетів. Заявник також визнав, що володіє без відповідного дозволу різною зброєю та що 22 листопада 2002 року поранив двох працівників Ленінського райвідділу міліції, коли вони зупинили його на вулиці й наказали показати вміст його кишень. На запитання про походження ушкоджень на його обличчі заявник відповів, що їх було завдано під час його затримання.

14. 20 грудня 2002 року пан Ч. поскаржився слідчому СБУ на те, що стан здоров’я заявника погіршується, та вимагав проведення медичного огляду.

15. Того ж дня заявника доправили до лікаря-терапевта та невропатолога у поліклініці СБУ. Лікарі виявили, зокрема, що при дотику до ребер заявник відчував біль, що його зап’ястки були набряклі. Заявникові було діагностовано забиття грудної клітки, обличчя та колін і призначено проходження рентгенографії. Було також рекомендовано обмеження застосування наручників та призначено різні ліки.

16. 26 грудня 2002 року заявника знову оглянув невропатолог із поліклініки СБУ, який підтвердив вищезазначені висновки і призначив додаткові ліки.

17. 29 грудня 2002 року пані С., яка замінила пана Ч. в якості захисника заявника, подала до прокуратури скаргу, в якій вона стверджувала, що працівники Ленінського райвідділу міліції били та катували заявника, і вимагала порушення кримінальної справи за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень.

18. У січні 2003 року Ленінським райвідділом міліції в рамках службового розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження було відібрано письмові пояснення восьми працівників міліції, які 13 грудня 2002 року виконували свої службові обов’язки. На підставі цих пояснень, в яких працівники міліції заперечували, що були свідками або учасниками будь-якого жорстокого поводження, було зроблено-висновок, що жорстокого поводження не було. Згідно з твердженнями заявника ані його, ані його адвоката не повідомили про зазначене розслідування та про його висновки.

19. 3 січня 2003 року заявника оглянули лікарі медичної частини Миколаївського слідчого ізолятора (далі - СІЗО) та призначили йому курс стаціонарного лікування від запалення легень.

20. 13 січня 2003 року прокуратурою було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження. У постанові зазначалося, що заявник чинив активний спротив затриманню, зокрема шляхом застосування вогнепальної зброї, спроби підірвати вибухівку та завдання поранень кільком працівникам правоохоронних органів. Оскільки працівники правоохоронних органів були змушені подолати опір заявника, не було підстав підозрювати, що легких тілесних ушкоджень, зафіксованих судово-медичними експертами, було завдано внаслідок непропорційного застосування працівниками міліції фізичної сили або жорстокого поводження з заявником. Згідно з твердженнями заявника ані його, ані його захисника не було повідомлено про вищезазначену постанову.

21. 14 січня 2003 року заявник пройшов судово-медичну експертизу, метою якої було визначити, чи мав він все ще тілесні ушкодження, а якщо так - то встановити їхнє походження та час, коли їх було завдано. Експерт дійшла висновку, що кілька ран та низка саден на різних частинах тіла заявника утворились внаслідок ударів тупими предметами. Проте вона не могла встановити точний час завдання зазначених тілесних ушкоджень.

22. 15 січня 2003 року заявника оглянув лікар, який діагностував йому підозру на накопичення крові у плевральній порожнині (гематоракс), дистрофію та посттравматичну невропатію зап’ястків і призначив лікування.

23. 24 січня 2003 року рентгенографія підтвердила діагноз - гемоторакс, заявник пройшов біопсію, після якої стан його здоров’я почав поволі покращуватися. Згодом заявника неодноразово - у січні та у лютому 2003 року - оглядали лікарі, йому призначили лікування зап’ястка, дистрофії та проблем із легенями.

24. У лютому 2003 року заявника було етаповано до Одеського СІЗО № 21 та згодом поміщено до медичної частини для стаціонарного лікування запалення легень. Згідно із твердженнями заявника його лікування було неналежним. Зокрема, в медичній частині були відсутні необхідні антибіотики, йому відмовили в проведенні хірургічної операції з видалення фрагмента ребра, який, як стверджувалося, відколовся і проткнув легеню.

25. У квітні 2003 року у зв’язку з покращенням стану здоров’я заявника виписали з медчастини та помістили до звичайної камери СІЗО. Згідно з його твердженнями СІЗО був переповнений, а санітарні умови - поганими.

26. У квітні 2003 року захисника заявника, пані С., було замінено на пана Т., який подав до прокуратури нову скаргу з вимогами розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявником у грудні 2002 року. Він стверджував, що заявник не зазнав будь-яких серйозних тілесних ушкоджень під час затримання, оскільки одразу після того, як в нього закінчилися набої, треновані правоохоронці, які чисельно переважали двох підозрюваних, що чинили опір, швидко знерухомили його. З іншого боку, заявник, перебуваючи під вартою, зазнав жорстокого побиття та катувань з боку працівників міліції. Внаслідок цього він зазнав серйозних тілесних ушкоджень, зокрема тривалого погіршення функції зап'ястного нерва та перелому семи ребер.

27. 24 квітня 2003 року заявник пройшов додаткове комісійне судово-медичне обстеження, за результатами якого комісія експертів мала встановити, чи страждав на той час заявник на будь-які захворювання, та чи міг він перебувати під вартою. Експертна комісія встановила, що у заявника були консолідовані переломи семи ребер та залишкові сліди лівосторонньої пневмонії. Комісія також встановила, що стан здоров’я заявника на той час загалом був стабільний, та він не потребував будь-якого медичного втручання.

28. 7 травня 2003 року прокуратура знову винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника про жорстоке поводження, дійшовши висновку, що немає підстав вважати його тілесні ушкодження свідченням жорстокого поводження або застосування непропорційної фізичної сили з боку правоохоронців, які здійснювали затримання. У постанові містилися посилання на результати службового розслідування, проведеного у січні 2003 року у Ленінському райвідділі міліції; на висновки судово-медичних експертів, які класифікували тілесні ушкодження заявника як легкі; а також на пояснення правоохоронців, які здійснювали затримання, щодо характеру спротиву, який чинив заявник під час затримання. У постанові також зазначалося, що заявник поскаржився на стверджуване жорстоке поводження тільки через два тижні.

29. 27 травня 2003 року заявник разом з іншими десятьма особами, підозрюваними в злочинній діяльності в якості членів комсомольської організації, постав перед апеляційним судом Одеської області (далі - обласний суд), який розглядав справу в якості суду першої інстанції.

30. Згідно із твердженнями заявника у дні судових засідань його часто рано-вранці викликали до переповненого приміщення для очікування, в якому він іноді повинен був чекати по кілька годин, поки його перевезуть до суду. Аналогічні затримки були при переведенні його із приміщення для очікування до камери після повернення. У дні судових засідань позбавлених волі осіб рідко забезпечували їжею. Внаслідок цього у дні судових засідань заявник завжди був виснаженим, що негативно впливало на його здатність зосереджуватися під час розгляду справи судом.

31. Згідно із твердженнями Уряду, відповідно до діючих нормативних актів, у дні судових засідань особи, що тримаються під вартою, або забезпечуються сухим пайком, або гарячі обіди для них доставляються до суду. Затримок у перевезенні та інших незручностей, які б могли вплинути на зосередженість заявника у спосіб, не сумісний з його ефективною участю у судовому розгляді, не було.

32. Під час судового розгляду заявник визнав, що він дотримувався революційних комуністичних поглядів та брав участь у кількох акціях, які помилково було кваліфіковано як розбій, оскільки вони фактично були «експропріацією» майна, отриманого капіталістами шляхом експлуатації робітничого класу, і яке мало бути використано у цілях революції. Він також визнав, що без відповідного дозволу зберігав вогнепальну зброю та вибухівку, що 22 листопада 2002 року завдав вогнепальних поранень двом працівникам міліції та чинив опір при затриманні. Заявник відмовився свідчити щодо подробиць розбійних нападів та інших злочинів, в яких його обвинувачували, оскільки вони були вчинені разом з іншими підсудними. Він також заявив, що у грудні 2002 року зазнав побиття та катувань з боку працівників міліції, але це жорстоке поводження не вплинуло на його свідчення або стратегію захисту.

33. У листопаді 2003 року Б., один із підсудних, помер у СІЗО. Після його смерті деякі з підсудних заявили, що Б. було закатовано до смерті, та вимагали від слідчих органів розслідування стверджуваного жорстокого поводження з ним та іншими особами.

34. Суд доручив прокуратурі здійснити розслідування цих тверджень. Після завершення розслідування прокуратура повідомила, що немає підстав для порушення кримінальної справи, Зокрема, Б. помер від раку, а заявникові було завдано тілесних ушкоджень внаслідок застосування розумно обґрунтованої фізичної сили під час його затримання.

35. 19 липня 2004 року обласний суд визнав заявника винним у розповсюдженні матеріалів із закликами до насильницького повалення конституційного ладу, участі в озброєній банді, кількох епізодах розбійних нападів, замаху на вбивство двох працівників міліції, контрабанді, а також у незаконному поводженні зі зброєю та вибуховими речовинами. Суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотирнадцять років. Суд відхилив його твердження про жорстоке поводження як необґрунтовані, погодившись із висновками прокуратури, що тілесних ушкоджень заявникові було завдано під час його затримання.

36. Заявник, інтереси якого захищав пан Т., оскаржив цей вирок. Згідно з незавіреною та непідписаною копією зазначеної скарги, наданою Судові заявником, у цій скарзі до Верховного Суду України він доводив, що його необґрунтовано визнали винним у вчиненні розбійних нападів на підставі суперечливих свідчень інших підсудних. Він також стверджував, що в нього не було наміру вбивати правоохоронців, яких він поранив, та що мотиви його участі у революційному комуністичному русі були доброзичливі та мали на меті звільнення людей від деспотичного політичного режиму. Він повторно скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та вимагав порушення кримінальної справи.

37. 29 вересня 2004 року заявник підписав письмову заяву про відсутність скарг проти адміністрації Одеського СІЗО та жодного зі своїх співкамерників.

38. 26 липня 2005 року Верховний Суд України загалом залишив вирок заявнику та призначене йому покарання без змін, змінивши лише певною мірою текст. Суд зазначив, зокрема, що засудження заявника ґрунтувалось на достатніх доказах, зокрема свідченнях декого з інших підсудних та потерпілих від його злочинів, а також що немає підстав для порушення кримінальної справи у зв’язку з його твердженнями про жорстоке поводження. Визнання заявника винним у розповсюдженні пропагандистських матеріалів не оскаржувалося та не розглядалося.

39. У листопаді 2005 року заявника етапували для відбування покарання з Одеського СІЗО до виправної колонії № 56 у с. Перехрестівка Сумської області.

40. У жовтні 2006 року заявника знову етапували до Криворізької виправної колонії № 80 у Дніпропетровській області з менш суворим режимом.

41. 30 жовтня 2006 року адміністрація Дніпропетровського СІЗО, до якого етапом прибув заявник на шляху до місця призначення, зареєструвала намір заявника оголосити голодування.

42. Після акта, наданого медичною комісією Дніпропетровського СІЗО, згідно з висновками якої стан здоров’я заявника погіршувався, його примусово годували 8, 11, 12 та 14 листопада 2006 року.

43. 16 листопада 2006 року заявник прибув до Криворізької виправної колонії.

44. 17 листопада 2006 року заявник пройшов медичний огляд, і було встановлено, що він страждав від дистрофії. Йому також було діагностовано панкреатит та серцеву і печінкову недостатність, призначено стаціонарне лікування. Того ж дня заявник припинив голодування та продовжував стаціонарне лікування панкреатиту протягом більшої частини грудня 2006 року.

45. У грудні 2006 року та у січні 2007 року органи влади України одержали кілька заяв від російських груп захисту громадських інтересів щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником з боку адміністрації колонії у день його прибуття до Криворізької виправної колонії. В них зазначалося, зокрема, що згідно з їхніми відомостями адміністрація установ Державної пенітенціарної служби України свавільно відмовлялась відправляти кореспонденцію заявника під час його етапування. Також зазначалося, що на знак протесту проте цієї відмови 24 жовтня 2006 року заявник розпочав голодування, яке не було зареєстроване, та за яким не наглядали лікарі до 30 жовтня 2006 року, що призвело до погіршення стану його здоров’я. Згодом заявника почали годувати примусово, і ця процедура була принизливою. Крім того, після прибуття заявника до Криворізької виправної колонії наглядачі наказали йому витирати шваброю підлогу на знак його підлеглості та покори, незважаючи на його надзвичайно виснажений стан. Оскільки заявник відмовився виконати цей наказ, наглядачі побили його, а належної медичної допомоги він не отримав.

46. 20 лютого та 6 квітня 2007 року заявник під час допитів працівником прокуратури у зв’язку з вищезазначеними заявами письмово засвідчив, що в нього немає скарг на адміністрацію колонії, та що він задоволений якістю медичного нагляду й допомоги, якими його забезпечували.

47. 18 квітня 2007 року прокуратура повідомила консульство Російської Федерації про те, що заявник не має скарг на умови тримання під вартою та надану йому медичну допомогу. Зокрема, він пройшов курси лікування від різних хвороб, зокрема дистрофії, його вага збільшилася з 44 до 53 кг.

48. У серпні 2007 року кілька російських груп захисту громадських інтересів поскаржилися до органів влади України на те, що адміністрація колонії несправедливо поводилася із заявником. Зокрема кореспонденцію, що зберігалася в його тумбочці, було свавільно вилучено.

49. 8 листопада 2007 року прокуратура заперечила будь-які порушення адміністрацією колонії прав заявника. Прокуратура визнала, що твердження про те, що кілька листів зі справи заявника зникли, були правдою. Проте вони не були вилучені адміністрацією, а помилково використані іншим засудженим, який прибирав у приміщені. Сам заявник відмовився від будь-яких претензій до адміністрації.

50. З жовтня 2007 року до вересня 2008 року заявник лікувався від туберкульозу, який згодом, як вважалося, було вилікувано.

51. 22 вересня 2008 року Управління державного департаменту України з питань виконання покарань у Дніпропетровській області повідомило захисника заявника про те, що заявник отримав все необхідне лікування та на зазначений час стан його здоров’я є задовільним.

52. 13 травня 2009 року обласний суд відмовився надіслати захисникові заявника в Росії копії різних документів з матеріалів його справи, посилаючись на відсутність необхідних ресурсів для копіювання та поштових відправлень. Суд також повідомив захисника, що він за бажанням може ознайомитися з матеріалами справи у суді та робити будь-які витяги, які вважатиме за потрібне.

53. У серпні 2010 року заявника етапували до Петрівськоі виправної колонії № 24.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

54. Відповідні положення національного законодавства та міжнародні документи наведені у тексті рішення від 15 травня 2012 року у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 3893/03, пп. 44-45, 49-50, 55-64, 67 та 69-79.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИКОМ У ГРУДНІ 2002 РОКУ ТА РОЗСЛІДУВАННЯМ ВІДПОВІДНИХ ТВЕРДЖЕНЬ

55. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що 13 та 14 грудня 2002 року його били та катували працівники міліції. Він також скаржився за статтями 3, 6 і 13 Конвенції на те, що його відповідні скарги не були належним чином розслідувані.

56. Суд, який практикує надання юридичної кваліфікації фактам справи (див., наприклад, рішення від 30 липня 2009 року у справі «Дрозд проти України» (Drozd v Ukraine), заява № 12174/03, п. 49), доходить висновку, що ці скарги мають бути розглянуті за статтею 3 Конвенції. У цьому положенні зазначається таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Прийнятність

57. Уряд не надав жодних заперечень щодо прийнятності цього аспекту справи.

58. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

59. Заявник стверджував, що внаслідок жорсткого поводження з боку працівників Ленінського райвідділу міліції йому було завдано серйозних тілесних ушкоджень. Після побиття численними працівниками міліції, які також стрибали на його грудній клітці, він зазнав переломів кількох ребер та травми легені, яка загрожувала його життю та зумовила його тривалу госпіталізацію. Внаслідок того, що його протягом тривалого часу тримали підвішеним за руки на залізній перекладині так, що його руки в наручниках знаходились під його колінами, йому було завдано тривалого ушкодження нерва, що значною мірою погіршило його здатність користуватись руками, наприклад, для писання. Заявник стверджував, що ці травми не могли бути наслідком його затримання. Під час затримання, як тільки в нього закінчилися набої, треновані правоохоронці вмить звалили його на підлогу та вдягнули на нього наручники, аби запобігти підривання ним вибухівки. Починаючи з того моменту він був повністю знерухомлений, і правоохоронці більше не застосовували до нього фізичну силу.

60. Заявник також стверджував, що він не міг негайно скаржитись на жорстоке поводження з ним, оскільки на той час він був надзвичайно вразливим, а призначений йому захисник був позаштатним працівником міліції. Скаргу заявника на жорстоке поводження було подано у той самий день, коли було замінено захисника, що відбулося не пізніше, ніж через два тижні після жорстокого поводження, що було предметом спору. Після цього органи влади не доклали жодних цілеспрямованих зусиль для збирання доказів та залучення заявника та його захисників до розслідування. Вони обґрунтовували свої висновки суперечливими та поверховими висновками лікарів, які не були незалежними, поясненнями правоохоронців, які здійснювали затримання заявника. Крім того, органи прокуратури у належний час не повідомляли заявника про свої висновки, що не дало йому змоги своєчасно оскаржити їх. Суди так само не доклали цілеспрямованих зусиль для встановлення відповідних фактів, незважаючи на те, що заявник неодноразово під час судового розгляду та у касаційній скарзі заявляв свої скарги.

61. Уряд заперечив твердження заявника. Посилаючись на висновки національних органів прокуратури, Уряд доводив, що більшість тілесних ушкоджень, про які йшлося, було завдано заявникові внаслідок пропорційного застосування фізичної сили з метою його приборкання під час затримання. Що стосується травм ребер, про які вперше було згадано в акті судово-медичної експертизи як про консолідовані переломи через чотири місяці після затримання заявника, час їхнього завдання не було встановлено, можливо їх було завдано ще до затримання заявника. Уряд також доводив, що твердження про жорстоке поводження були частиною стратегії захисту заявника. Зокрема, він не висував їх, поки з часу затримання не минуло кілька тижнів. Уряд також стверджував, що незважаючи на затримку у поданні заявником відповідної скарги, органи прокуратури здійснили ефективне розслідування, яке призвело до встановлення походження тілесних ушкоджень заявника. Заявник не оскаржив ці постанови. Відтак відповідні матеріали перевірки було передано до архіву, а згодом знищено. Оскільки заявник повторно поскаржився під час розгляду справи в судах, суди двох інстанцій ретельно розглянули їх та відхилили як необґрунтовані.

2. Оцінка Суду

(а) Стверджуване жорстоке поводження

62. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VH).

63. У разі якщо національні органи влади не провели ретельного та незалежного медичного огляду заявника до взяття його під варту, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкоджень, про які йдеться, було завдано до взяття заявника міліцією під варту (див., серед інших джерел, рішення від 21 липня 2011 року у справі «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), заява № 39598/03, п. 68). Медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися із самого початку позбавлення волі. Такі заходи не тільки гарантуватимуть права заявника, але також нададуть змогу Урядові держави-відповідача зняти з себе тягар надання правдоподібного пояснення цих тілесних ушкоджень (там само, п. 70). Суд також зазначає, що стаття 3 Конвенції не забороняв застосування фізичної сили з метою затримання. Проте така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною (див., серед інших джерел, рішення від 9 жовтня 2012 року у справі «Мікіашвілі проти Грузії» (Mikiashvili v. Georgia), заява № 18996/06, п. 70). Застосування до особи, позбавленої волі, заходів фізичного впливу, які не були зумовлені її власною поведінкою, є приниженням її гідності та в в принципі порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 38, Series A № 336).

64. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що деякі з тверджень заявника щодо тілесних ушкоджень, завданих працівниками міліції (такі, як введення голок під нігті та перекриття кисню), не підтверджуються документальними доказами. У той же час з матеріалів справи чітко випливає, що заявникові було завдано численних тілесних ушкоджень в результаті його сутички з правоохоронцями у грудні 2002 року. Зокрема, згідно з лікарськими висновками за результатами оглядів заявника в нього була щонайменше одна рана та низка саден і синців на різних частинах тіла. Йому також було завдано ушкодження зап’ястків, наслідком чого стало тривале неврологічне порушення функцій рук, а також травми грудної клітки, зокрема сім зламаних ребер. Суд не може прийняти як переконливе твердження Уряду про те, що ребра заявника були зламані ще до його затримання. Суд у зв’язку з цим зазначає, що на підтвердження цієї версії не було надано жодних матеріалів і сама версія ніколи не розглядалася національними слідчими органами (див. рішення від 2 липня 2013 року у справі «Холоденко проти Латвії» (Holodenko v. Latvia), заява № 17215/07, п. 67, та в якості протилежного прикладу ухвалу щодо прийнятності від 28 вересня 2010 року у справі «Лобановс проти Латвії» (Lobanovs v. Latvia), заява № 16987/02). Ці тілесні ушкодження є достатньо серйозними для розгляду скарги заявника за статтею 3 Конвенції.

65. При визначенні того, чи несуть державні органи влади відповідальність за тілесні ушкодження заявника за статтею 3 Конвенції, Суд погоджується, що заявник міг зазнати низки ушкоджень - таких, як садна та синці - внаслідок застосування фізичної сили для подолання його запеклого спротиву затриманню. У той же час з огляду на характер, ступінь тяжкості та різне розташування цих ушкоджень, а також матеріали справи стосовно проведення операції із затримання, Суд не переконаний, що всі вони могли бути спричинені застосуванням пропорційної фізичної сили, необхідної для приборкання заявника. Суд зазначає, зокрема, що виклад операції із затримання, наданий Урядом, який ґрунтувався на висновках розслідування на національному рівні, є дуже загальним. У ньому не визначені послідовність подій, спосіб, в який було завдано тілесних ушкоджень, та характер особистої участі конкретних правоохоронців у приборканні заявника. Також в ньому не пояснюється, які саме методи були застосовані та як вони співвідносилися з конкретними діями заявника (див., наприклад, рішення у справах «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пп. 80-82, від 26 липня 2012 року, «Клаас проти Німеччини» (Klaas v. Germany), від 22 вересня 1993 року, пп. 13, 17 та 30-31, Series А № 269). Згідно із твердженнями заявника, після того, як в нього закінчились набої, правоохоронці швидко повалили його на підлогу та знерухомили практично без будь-якої боротьби, з огляду на цей виклад подій та на той факт, що у приборканні двох підозрюваних, які чинили опір, брало участь вісім тренованих і добре озброєних правоохоронців, Суд не переконаний, що такі серйозні тілесні ушкодження, як сім зламаних ребер, які призвели до накопичення крові у плевральній порожнині заявника, були наслідком застосування пропорційної фізичної сили під час його затримання. Отже, не можна відкидати версію заявника, згідно з якою йому зламали ребра внаслідок побиття після застосування наручників.

66. Проте головним є те, що застосування пропорційної фізичної сили не може пояснити тяжкі ушкодження зап’ястків заявника, наслідком яких, як вбачається, стало тривале неврологічне порушення функцій його рук. Розслідування на національному рівні не досліджувало питання їхнього походження. Згідно з твердженнями заявника, після доправлення його до райвідділу міліції працівники міліції підвісили його на металевій перекладині так, що його руки в наручниках були під колінами. За відсутності будь-якої правдоподібної альтернативної версії щодо тілесних ушкоджень зап’ястків заявника та з огляду на той факт, що його колінні суглоби також були травмовані, Суд вважає, що версія заявника може бути прийнятною.

67. Загалом, хоча Суд не має можливості встановити точний час, місце або спосіб завдання заявникові тілесних ушкоджень з огляду на їхній характер, ступінь тяжкості та розсіяне розташування, а також на ненадання Урядом ретельного та докладного пояснення їхнього походження, Суд вважає, що держава несе відповідальність за нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження із заявником.

68. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

(b) Стверджувана неефективність розслідування

69. Суд підкреслює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею з боку державних органів, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі вести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Органи державної влади повинні вживати всіх заходів для збереження всіх наявних доказів, які мають відношення до події, зокрема, показань очевидців, експертних висновків тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають можливість встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті (див., серед інших джерел, рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, пп. 102 et seq., та «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, п. 99, від 26 липня 2012 року). Для того, щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежними як за законом, так і на практиці. Мається на увазі не тільки відсутність ієрархічного або інституційного зв’язку з особами, щодо дій яких було подано скаргу, але й також незалежність на практиці (див. рішення від 5 листопада 2009 року у справі «Колеви проти Болгарії» (Kolevi v. Bulgaria), заява № 1108/02, п. 193). Більш того, поняття ефективного засобу юридичного захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також включає в себе ефективний доступ заявника до процесу розслідування (див. вищенаведене рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 117).

70. Уважно дослідивши матеріали справи з урахуванням зауважень, наданих сторонами, Суд доходить висновку, що розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження не відповідає мінімальним стандартам ефективності. По-перше, органи прокуратури обґрунтовували свої висновки здебільшого на поясненнях правоохоронців, на дії яких заявник скаржився, не піддаючи їх жодному сумніву. З матеріалів справ випливає, що органи прокуратури зі свого боку не доклали жодних цілеспрямованих зусиль для того, щоб підтвердити або спростувати версію подій заявника, зокрема шляхом ретельного допиту заявника, проведення очних ставок або постановки конкретних запитань судово-медичним експертам. По-друге, розслідування не було незалежним, оскільки відхиляючи твердження заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників Ленінського райвідділу міліції, прокуратура здебільшого ґрунтувалась на висновках внутрішнього розслідування, проведеного самим Ленінським райвідділом міліції. По-третє, розслідування відзначалося численними затримками у повідомленні заявника та його захисників про винесені постанови, що значною мірою перешкоджало їм брати участь у розслідуванні, про яке йдеться, та вчасно оскаржувати винесені постанови. Так само затримки відбувалися й при збиранні доказів. Наприклад, той факт, що у заявника зламано сім ребер, був встановлений лише через чотири місяці після його затримання, хоча він скаржився на болі в області ребер вже під час першого медичного обстеження, яке відбулося протягом двадцяти чотирьох годин після затримання. На думку Суду, незабезпечення державними органами влади всебічного та ретельного обстеження тілесних ушкоджень заявника негайно після його затримання, а згодом - негайно після його скарг на жорстоке поводження з боку працівників міліції, а також непроведення вчасно допитів усіх учасників провадження, нанесло невиправну шкоду їхній здатності встановити відповідні факти.

71. Загалом видається, що підхід, застосований органами влади до розслідування скарг заявника, мав на меті виправдання підозрюваних правоохоронців, а не встановлення справжніх обставин, за яких йому було завдано тілесних ушкоджень.

72. У низці інших справ щодо України Суд вже засудив моделі проведення розслідування, подібні до тієї, що розглядається у цій справі (див., серед іншого, рішення у справах «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пп. 68-71, від 30 липня 2009 року; «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пп. 121-122, від 26 липня 2012 року, та «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, п. 62, від 15 листопада 2012 року). У справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пп. 173-180, від 15 травня 2012 року) Суд нещодавно констатував, що небажання органів влади забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг на жорстоке поводження, які подаються особами, підозрюваними у вчиненні кримінальних злочинів, становить проблему системного характеру у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та попередню практику Суд доходить висновку, що у цій справі також не було докладено серйозних зусиль для розслідування тверджень про жорстоке поводження, висунутих заявником.

73. Отже, було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку зі скаргами заявника стосовно стверджуваного жорстокого поводження з ним у грудні 2002 року.

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ ТА ВІДСУТНІСТЮ ЕФЕКТИВНИХ ЗАСОБІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ ЩОДО ВІДПОВІДНИХ СКАРГ

74. Заявник також посилався на статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами його тримання під вартою, зокрема брак особистого простору, погані санітарні умови, медичну допомогу, а також на різні дії державних органів влади під час тримання його в Одеському СІЗО, при етапуванні його до Криворізької виправної колонії та після прибуття його до цієї колонії. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції на те, що не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо вищезазначених скарг. Положення статті 13 Конвенції передбачають:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

75. Уряд стверджував, що заявник не подав небезпідставної скарги щодо невідповідності умов його тримання під вартою положенням статті 3 Конвенції. Отже, його скарги за статтею 13 Конвенції так само були необґрунтовані. Уряд зазначив, зокрема, що скарга заявника стосовно умов тримання під вартою в Одеському СІЗО була дуже загальною. Він докладно не описав ані умови, в яких він тримався, ані характер та ступінь страждань, яких зазнав. Він так само не конкретизував умови тримання під час етапування його до Криворізької виправної колонії, Уряд також заперечив твердження заявника щодо того, що адміністрація колонії відмовила у відправленні його листів, та стверджував, що заявник вперше оголосив голодування 30 жовтня 2006 року. З цієї дати він перебував під медичним наглядом. Після медичного висновку щодо погіршення стану здоров’я заявника його примусово годували з 8 до 15 листопада 2006 року. Він не скаржився на спосіб примусового годування. Насамкінець, що стосується умов його тримання у Криворізькій виправній колонії, заявник не звертався з жодними відповідними скаргами ані до національних органів влади, ані до Суду. Отже, ця частина заяви була несумісна ratione personae з положеннями Конвенції.

76. Заявник не погодився з цим. Він стверджував, що поводження, якого він зазнав в Одеському СІЗО, під час його етапування до Криворізької виправної колонії та після прибуття до неї, було несумісним з положеннями статті 3 Конвенції та що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг у розумінні статті 13 Конвенції. Він посилався на численні джерела в інтернеті та інші загальнодоступні джерела, які описували умови тримання та етапування в Україні осіб, що знаходяться під вартою, та засуджених, і доводив, що цієї інформації достатньо для висновку, що зазначені умови не відповідають вимогам статті 3 Конвенції і свідчать про існування проблем системного характеру. Він також зазначив, що хоча сам він вже не може пригадати всі деталі свого перебування в Одеському СІЗО, камери, тим не менш, були переповнені, а санітарні умови та медична допомога були поганими. Відповідні описи мали бути надані ким-небудь з інших підсудних у тій самій кримінальній справі, які також скаржилися до Суду на умови їхнього тримання у зазначеній установі.

77. Суд зазначає, по-перше, що скарги заявника про стверджуване жорстоке поводження у Криворізькій виправній колонії були чітко сформульовані у його листах до Суду. Тому вони не можуть бути відхилені як такі, що не відповідають ratione personae.

78. Суд також нагадує, що для того, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справі «Валашінас проти Литви» (Valasinas v. Lithuania), заява № 44558/98, пп. 100-101, ECHR 2001-VIII). Справи щодо скарг на неадекватні умови тримання під вартою не зводяться до неухильного застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження), оскільки у таких випадках лише Уряд-відповідач має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати відповідні твердження (див., наприклад, рішення від 23 липня 2013 року у справі «Аден Ахмед проти Мальти» (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, п. 89). Отже, Суд бере до уваги, що заявник може мати певні труднощі в отриманні доказів на підтвердження своїх скарг з цього приводу. Однак у таких справах розумно очікувати від заявників подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів та надання - максимально можливою мірою - певних доказів на підтвердження своїх скарг (див. рішення у справах «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 45, від 20 травня 2010 року, та «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, п. 64, від 18 грудня 2008 року).

79. На думку Суду, цієї вимоги у цій справі не було дотримано, оскільки скарги заявника обмежувалися нечіткими та загальними твердженнями, що не дає Судові змоги дійти висновку, що його страждання досягли межі жорстокості, що вимагається статтею 3 Конвенції.

80. Зокрема, що стосується перебування заявника в Одеському СІЗО, хоча він скаржився на переповнення та погані санітарні умови, проте не уточнив, в яких камерах він тримався, скільки співкамерників трималося разом з ним у конкретні періоди часу. Він також не описав санітарні умови у зазначених камерах та яким чином вони впливали на нього особисто. Крім того, з матеріалів справи випливає, що заявник проходив у СІЗО лікування захворювань легень, внаслідок чого стан його здоров’я покращився. В його історії хвороби не зазначається про жодні тривалі наслідки гемотораксу та запалення легень, які лікувалися в Одеському СІЗО. Що стосується інших захворювань, то заявник не надав жодних конкретних відомостей стосовно наданої медичної допомоги або відмови в її наданні. З огляду на загальне покращення стану здоров’я заявника протягом його перебування в Одеському СІЗО та на відсутність деталей в його описі курсів лікування залишається незрозумілим, яким чином медична допомога, надана заявникові в Одеському СІЗО, не відповідала вимогам статті 3 Конвенції.

81. Що стосується стверджуваного жорстокого поводження під час етапування заявника до Криворізької виправної колонії, скарга в цій частині здебільшого обмежується твердженням, що адміністрація колонії відмовилась відправити його листи та із запізненням зареєструвала його голодування. Ці твердження заперечуються Урядом та не підтверджені жодним доказом. При цьому, коли групи захисту інтересів громадськості від імені заявника подали скаргу до національних органів прокуратури, він відмовився підтримати їх (див. пункт 46). Заявник також зазначив, що до нього була застосована процедура примусового годування, але не надав опису цієї процедури або своїх особистих страждань у зв’язку із способом, у який його примусово годували (див., для порівняння, протилежний приклад у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п. 78, ECHR 2005-II (витяги).

82. Що стосується стверджуваного жорстокого поводження у Криворізькій виправній колонії, виклад заявником фактів обмежується твердженням щодо принизливого примусу витерти шваброю підлогу у день його прибуття, стверджуваним побиттям його охоронцями після відмови, одноденна затримка у проведенні його медичного огляду після прибуття до колонії та один випадок зникнення його листів, які згідно з висновками органів влади були помилково використані іншим засудженим (див. пункт 49). Слід зазначити, що з матеріалів справи вбачається, що заявник не подавав цих скарг до компетентних національних органів влади. Хоча від його імені громадськими активістами було подано низку скарг, сам заявник на допиті, проведеному працівниками прокуратури, відмовився підтримати їх від свого імені.

83. З огляду на відсутність деталей у викладі заявником фактів, надані докази та поведінку заявника у провадженнях на національному рівні Суд не може дійти висновку, що оскаржуване поводження завдало йому страждань такого рівня жорстокості, щоб таке поводження підпадало під сферу застосування статті 3 Конвенції (див., наприклад, рішення від 25 липня 2013 року у справі «Коберник проти України» (Kobernik v. Ukraine), заява № 45947/06, п. 37, та вищезазначене рішення у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), пп. 65-66).

84. Отже, Суд констатує, що заявник не висунув небезпідставної скарги щодо стверджуваного жорстокого поводження з ним в Одеському СІЗО, під час його етапування до Криворізької виправної колонії та після прибуття до неї.

85. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як неприйнятна відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

86. З огляду на вищезазначені висновки скарга заявника за статтею 13 Конвенції на відсутність національних засобів юридичного захисту щодо вищезазначених тверджень має так само бути відхилена як неприйнятна відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції (див. рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Логвіненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, п. 82).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

87. Заявник скаржився на те, що його право на захист було порушене у зв'язку з тим, що негайно після його затримання він не мав доступу до адвоката за власним вибором. Крім того, його здатність брати участь у розгляді справи судом ускладнювалася умовами тримання його під вартою, організацією його перевезення та харчування у дні судових засідань, а також тим фактом, що він не мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи та консультацій із захисником. Він посилався на пункт 1 та підпункти «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні положення яких передбачають таке:

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...».

88. Уряд заперечив ці твердження. Він зазначив, зокрема, що заявник не порушував вищезазначених питань у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України, а тому не вичерпав національні засоби захисту. Уряд також зазначив, що скарга у будь-якому разі була явно необґрунтованою, оскільки з моменту першого допиту заявника його інтереси представляв захисник і заявник мав усі можливості консультуватися з ним та ознайомлюватися з матеріалами справи протягом провадження. Уряд також доводив, що скарги заявника стосовно впливу умов тримання під вартою та перевезення на його здатність брати ефективну участь у суді були нечіткими, загальними та не підтверджувалися жодними доказами. Насправді, як це випливає з протоколів судових засідань, протягом розгляду справи судом заявник дуже активно допитував свідків та заявляв процесуальні клопотання. Також протягом судового розгляду його справи він не заявив жодних скарг.

89. Заявник не погодився із цим. Він доводив, що він та інші підсудні активно скаржилися на порушення їхніх процесуальних прав як протягом слухання справи судом першої інстанції, так і у своїх скаргах до Верховного Суду України. Проте їхні зусилля були марними, оскільки їхні процесуальні скарги ігнорували.

90. Суд не вважає за потрібне розглядати заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки він вважає, що ця частина заяви є у будь-якому разі неприйнятною за таких причин. Як випливає з матеріалів справи, заявника не допитували одразу після його затримання ввечері 13 грудня 2002 року, та немає жодних свідчень того, що будь-який допит мав місце до другої половини дня 14 грудня 2002 року. Зазначений допит, згідно з твердженнями Уряду, проводився у присутності призначеного захисника, а після цього захисник брав участь у всіх процесуальних діях, які проводилися із заявником. Отже, заявник не надав достатнього обґрунтування своїх скарг за цим пунктом.

91. З огляду на ненадання заявником деталей та документальних доказів на підтвердження своїх тверджень ця частина заяви є необґрунтованою та має бути визнана неприйнятною відповідно до пункту 1, підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

92. Суд зазначає, що у різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 13, 14 і 34 Конвенції у зв’язку з фактами цієї справи.

93. Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів, Суд констатує, що тією мірою, якою оскаржувані питання охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

94. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

95. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

96. Заявник вимагав 25000 євро відшкодування моральної шкоди.

97. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.

98. Суд вважає, що заявник зазнав значних страждань та стресу у зв’язку з фактами, які призвели до встановлення порушень статті 3 Конвенції у цій справі. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 12000 євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися.

B. Судові та інші витрати

99. Заявник також вимагав від свого імені та від імені інших трьох підсудних у тій же кримінальній справі (панів А. Яковенка, І. Романова та Б. Зінченка) 4045,60 російських рублів в якості компенсації поштових витрат та 33000 російських рублів за представництво їхніх інтересів п. В. Черніковим, а згодом - п. В. Комаровим - юристами, що практикують у м. Москві. На підтвердження поштових витрат заявник надав поштові квитанції. В одній з квитанцій зазначалось, що сплату було здійснено п. Г. Журавльовим, в кількох інших зазначалося, що сплата здійснювалась п. В. Комаровим, в решті квитанцій імені платника не зазначалось.

100. На підтвердження суми адвокатського гонорару заявник надав копію першої сторінки договору про надання юридичних послуг від 20 січня 2009 року, укладеного між адвокатом В. Комаровим та фізичною особою пані Г., з метою представництва інтересів заявника та інших підсудних, зазначених вище, за винагороду у розмірі 30000 рублів без урахування витрат, що також мали бути сплачені пані Г. Одночасно заявник стверджував, що 3000 рублів були сплачені адвокату п. Журавльову за збирання доказів щодо стану його здоров’я.

101. Уряд зауважив, що він залишає питання компенсації поштових витрат на розсуд Суду. Що стосується адвокатських гонорарів, то Уряд оскаржив дійсність договору, укладеного пані Г. від імені заявника та інших підсудних. Зокрема, Уряд зазначив, що було надано лише першу сторінку договору, на якій не було підписів. Крім того, не було надано ані довіреності, ані жодного іншого документа, який надавав би пані Г. право укладати договори про надання юридичних послуг заявникові та іншим підсудним. Уряд також зазначив, що відповідні документи не були достатньою мірою конкретизовані та, що стосується оплати послуг п. Журавльова, не було надано ані квитанції, ані будь-якого договору.

102. Суд зауважує, що з огляду на надані документи не видається, що заявник поніс якісь витрати, пов’язані з адвокатським гонораром, поштовими витратами або будь-якими іншими витратами у зв’язку із цією заявою, або що він має непогашені зобов’язання у зв’язку із цим перед п. Комаровим, пані Г. або будь-якою іншою фізичною чи юридичною особою. Суд також зазначає, що згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні документи та вищенаведені критерії, Суд не в змозі визначити розмір судових та інших витрат, сплачених або непогашених заявником, а тому не присуджує нічого.

С. Пеня

103. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги щодо жорстокого поводження із заявником у грудні 2002 року та неефективного розслідування відповідних скарг прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 13 березня 2014 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.