ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга секція

Р І Ш Е Н Н Я

Справа "Скубенко проти України" (Заява N 41152/98)

Страсбург, 29 листопада 2005 року

Переклад офіційний

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфі 2 Конвенції ( 995_004 ). Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Скубенко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. А.Б.Бака,

п. Р.Тюрмен,

п. К.Юнгвірт,

п. В.Буткевич,

п. А.Угрехелідзе,

пані А.Мулароні, судді,

та п. С.Найсміт, заступник Секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 8 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена проти України за заявою N 41152/98, поданою до Європейської комісії з прав людини (далі - Комісія) відповідно до статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) (далі - Конвенція) громадянином України паном Миколою Скубенком (далі - заявник) 15 квітня 1998 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Зоряною Бортновською, яку замінила пані Валерія Лутковська. Заявник був спочатку представлений пані Неллі Карпухіною, адвокатом, що практикує у Криму, яку замінили пан Констянтин Бузаджи та пані Ольга Жуковська, адвокати, що практикують у Києві.

3. Заявник стверджував, зокрема, що виконавче провадження було невиправдано тривалим, таким, що не відповідає вимогам статті 6 параграфу 1 щодо розумної тривалості провадження.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набув чинності Протокол N 11 до Конвенції ( 994_536 ) (стаття 5 параграф 2 Протоколу N 11).

5. Заяву було передано до другої секції Суду (правило 52 параграф 1 Регламенту Суду ( 980_067 ). Зі складу секції була створена палата, що розглядала справу (стаття 27 параграф 1 Конвенції ( 995_004 ), в порядку, встановленому правилом 26 параграфу 1.

6. Ухвалою від 6 квітня 2004 року Суд визнав заяву частково прийнятною. Він також вирішив, відповідно до правила 59 параграфу 3 Регламенту Суду ( 980_067 ), що виконання його функцій не вимагає проведення слухання.

7. 1 листопада 2004 року Суд змінив склад секції (правило 25 параграф 1). Цю справу було передано до новосформованої другої секції (правило 52 параграф 1).

8. Заявник та Уряд подали зауваження щодо суті (правило 59 параграф 1).

ФАКТИ

9. Заявник народився 1953 року та мешкає у м. Києві. Він колишній співробітник Інституту фізики напівпровідників Академії Наук України (далі АНУ).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. З 1991 до 1995 року заявник, який вже володів кімнатою N 35/5 у комунальній квартирі, подав кілька скарг до різних органів державної влади України з метою реалізації свого права на володіння кімнатою N 35/6, що звільнилась у січні 1995 року. Рішенням від 10 липня 1995 року Ленінградська районна державна адміністрація м. Києва (ЛДА) надала пані В.М.К. (приватній особі) право користування кімнатою N 35/6.

11. 30 серпня 1995 року заявник подав скарги до Ленінградського районного суду м. Києва (Ленінградський суд), вимагаючи виселення п. В.М.К. з кімнати N 35/6. Він також просив суд видати йому ордер, що дає йому право володіти нею.

12. 22 листопада 1996 року Ленінградський суд відхилив скарги заявника, як безпідставні. 5 лютого 1997 року Київський міський суд скасував це рішення та направив справу на новий розгляд.

13. У грудні 1997 року заявник звернувся до Ленінградського районного суду м. Києва з позовом до Академії наук України та Ленінградської районної державної адміністрації м. Києва, вимагаючи скасувати постанову від 10 липня 1995 року та виділити кімнату N 35/6 у його користування. Рішенням від 4 грудня 1997 року суд скасував постанову від 10 липня 1995 року та визнав право заявника на користування кімнатою. Суд зобов'язав відповідачів вжити всіх заходів, необхідних для надання заявнику можливості користуватись його житловою площею та виконати рішення від 4 грудня 1997 року. Рішення набуло чинності 14 грудня 1997 року.

14. У січні 1998 року заявник пред'явив виконавчий лист до Ленінградського районного відділу ДВС м. Києва. У результаті, ордер п. В.М.К., що давав їй право користуватись кімнатою N 35/6, було анульовано.

15. 6 лютого 1998 року заявник пред'явив виконавчий лист до Старокиївського районного відділу ДВС м. Києва (Старокиївська виконавча служба) з наміром зобов'язати АНУ, одного із власників квартири, видати ордер, що дає йому право користуватись кімнатою N 35/6. Виконавче провадження було розпочато 23 лютого 1998 року.

16. З квітня 1998 року до лютого 1999 року заявник подав кілька скарг до Ленінградського районного суду м. Києва, Старокиївського районного суду м. Києва (Старокиївський суд), Київського міського суду, Генеральної прокуратури, Київського міського управління юстиції, оскаржуючи невиконання виконавчою службою рішення суду від 4 грудня 1997 року.

17. 1 вересня 1998 року відділ державної виконавчої служби Старокиївського районну м. Києва розпочав адміністративне провадження відносно керуючого справами АНУ, який не виконував рішення, винесене на користь заявника.

18. 10 вересня 1998 року управління справами АНУ повідомило заявника та Старокиївський суд, що заявник отримав ключі та вільний доступ до кімнати N 35/6 у травні 1998 року.

19. 23 вересня 1998 року Старокиївський суд наклав штраф на керуючого справами АНУ за невиконання рішення від 4 грудня 1997 року.

20. Директор оскаржив це рішення, оскільки він не мав повноважень видавати ордер на користування квартирою, стверджуючи, що ці повноваження належать Ленінградській районній державній адміністрації. Київський міський суд задовольнив скаргу директора 4 листопада 1998 року. 29 грудня 1998 року Старокиївський суд відхилив клопотання виконавчої служби Старокиївського району від 1 вересня 1998 року, яким остання ініціювала адміністративне провадження відносно керуючого справами АНУ.

21. 5 серпня 1999 року заявник був звільнений з посади в АНУ за стверджувану неявку на роботу протягом тривалого часу.

22. 6 серпня 1999 року АНУ видала наказ N 1041, що надавав право заявнику користуватись кімнатами N 35/5 та N 35/6. Вони також звернулись з клопотанням до Ленінградської районної державної адміністрації про видачу заявнику ордера на користування цими кімнатами.

23. 28 вересня 1999 року Ленінградська районна державна адміністрація видала розпорядження N 1329, відповідно до якого заявнику надавалось право користування квартирами N 5 та N 6, за адресою вул. Доброхотова, буд. 14, у м. Києві.

24. 12 жовтня 1999 року Київське міське управління юстиції повідомило заявника про виконання рішення від 4 грудня 1997 року.

25. 20 жовтня 1999 року Ленінградська районна державна адміністрація видала ордер на квартиру, який підтверджував право заявника на користування вищезгаданими квартирами.

26. 29 жовтня 1999 заявник інформував Суд, що ордер на користування приміщенням був недійсним, оскільки стосувався квартир N 5 та N 6, а не кімнат N 35/5 та N 35/6, визначених в рішенні Ленінградського суду.

27. У січні 2001 право власності на квартиру N 35, що належало АНУ, було передано Ленінградській районній державній адміністрації м. Києва.

28. У липні 2003 року житлово-комунальний відділ Ленінградській районної державної адміністрації м. Києва поінформував заявника, що він буде забезпечений ордером на житлове приміщення.

29. 7 серпня 2003 року Ленінградська районна державна адміністрація видала розпорядження N 1411, яке підтверджувало право заявника на користування кімнатою N 35/6 та 2 вересня 2003 року видала ордер на користування.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

30. Відповідні положення національного законодавства та практики наведені у рішенні "Ромашов проти України" ( 980_227 ) (N 67534/01, параграфів 16-19, 27 липня 2004 року) та ухвалі щодо прийнятності у цій справі ("Скубенко проти України" ( 980_034 ), N 41152/98, 6 квітня 2004 року).

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

31. Суд зазначає, що після того, як справу було визнано прийнятною заявник подав нову скаргу, що базувалась на стверджуваному порушенні статті 34 Конвенції ( 995_004 ). Він також повторював свої скарги щодо стверджуваного порушення статті 13 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_535 ).

32. Суд повторює, що у своїй ухвалі від 6 квітня 2004 року у цій справі він визнав прийнятними скарги за статтею 6 параграфу 1 Конвенції ( 995_004 ) стосовно тривалого невиконання рішення Ленінградського районного суду м. Києва від 4 грудня 1997 року. Він також вважав, посилаючись на рішення у справі "Нурей Сен проти Туреччини" (N 25354/94, параграф 200, 30 березня 2004 року), що було б недоречно розглядати додаткові скарги окремо, оскільки вони не були уточненням початкової скарги, поданої до Суду у квітні 1998 року.

33. Суд зазначає, що тепер межі розгляду справи у Суді обмежені скаргою, яка була визнана прийнятною, оскільки Суд, будучи обмеженим своєю ухвалою щодо прийнятності, не має юрисдикції розглядати вищезгадані скарги щодо їх суті (див "Л.С.Б. проти Великобританії", рішення від 9 червня 1998 року, Звіти щодо рішень і ухвал 1998-III, параграф 35).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 ПАРАГРАФУ 1 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

34. Заявник скаржиться, що в результаті тривалого невиконання рішення, винесеного на його користь, його право на справедливий судовий розгляд було порушено. Він посилався на статтю 6 параграф 1 Конвенції ( 995_004 ), положення якої у відповідній її частині закріплюють таке:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом"

35. Уряд стверджував, що у справі заявника не було порушення статті 6 параграфу 1 Конвенції ( 995_004 ). Зокрема він посилався на технічну помилку, зроблену у паперах заявника, тобто зазначення іншої кімнати. Окрім того, виконавче провадження було закінчено, оскільки рішення було виконано і заявник отримав ордер на користування цією кімнатою. Вони також вказували, що заявник не виявляв готовності сприяти виконанню рішення та не звертався до відповідних державних органів, відповідальних за його фактичне виконання, включаючи житловий відділ місцевого органу влади та ради.

36. Заявник стверджував, що виконавче провадження продовжувалось невиправдано тривалий час та що не було механізму виконання рішень, подібних до такого, що розглядається. Зокрема, він скаржився, що у внутрішньому законодавстві не було відповідних законодавчих гарантій для виконання остаточних рішень, які були б також ефективні на практиці.

37. Суд зазначив, що у цій справі затримка у виконавчому провадженні становила приблизно п'ять років та дев'ять місяців, оскільки рішення на користь заявника було винесено 4 грудня 1997 року та остаточно виконано 2 вересня 2003 року, після того, як справу було комуніковано до Уряду-відповідача. Уряд не надав будь-яких переконливих виправдань за затримки.

38. Суд, враховуючи свою значну прецедентну практику у питанні невиконання (див., серед багатьох інших джерел, "Ромашов проти України" ( 980_227 ), N 67534/01, параграф 46, 27 липня 2004 року), констатує порушення статті 6 параграфу 1 Конвенції ( 995_004 ) з огляду на невиправдану тривалість виконавчого провадження у справі заявника.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

39. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

40. Заявник просив відшкодувати матеріальну шкоду у розмірі 1012,63 ЄВРО, тобто суму, яку він був вимушений заплатити за оренду іншого помешкання. Окрім того, він просив відшкодувати нематеріальну шкоду у розмірі 20 000 ЄВРО, завдану моральними стражданням та емоційною напругою, з огляду на незаконну неспроможність держави виконати рішення та чинення перешкод у його спілкуванні з Судом.

41. Уряд зазначав, що заявник не зазнав жодної матеріальної шкоди, оскільки немає причинного зв'язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою. Щодо нематеріальної шкоди, вони пропонували відхилити вимоги чи присудити розумну суму на підставі не прецедентної практики Суду, економічної ситуації у державі та принципу, що заяви, подані до Суду, не можуть слугувати основою для невиправданого збагачення.

42. Суд знаходить, що з обставин справи не можна встановити причинний зв'язок між встановленим порушенням та стверджуваною заявником матеріальною шкодою. Відповідно, немає підстав присуджувати компенсацію за цією скаргою. Суд, вирішуючи на справедливій основі, як передбачено статтею 41 Конвенції ( 995_004 ), присуджує заявнику 2720 Євро нематеріальної шкоди.

Б. Судові витрати

43. Заявник в подальшому просив відшкодувати 652,72 ЄВРО на поштові та юридичні витрати, переклад правових документів та судову експертизу щодо розміру нематеріальної шкоди.

44. Уряд стверджував, що вимоги, пов'язані з поштовими витратами та перекладом документів не обов'язково були понесені, оскільки заявник не надав цьому підтвердження. Уряд також заперечував щодо присудження витрат на судову експертизу, оскільки не був упевнений, що ці витрати були необхідними.

45. Враховуючи наявну інформацію, той факт, що заявник мав представників, які подавали зауваження до Суду, та що він дійсно поніс деякі витрати у провадженні, Суд, вирішуючи на справедливій основі, як передбачено статтею 41 Конвенції ( 995_004 ), присудив заявнику 400 ЄВРО на поштові витрати, понесені заявником для його юридичного представництва.

В. Пеня

46. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку, до якої мають бути додані три відсотки.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ, СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 );

2. Вирішує, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплати заявнику 2720 ЄВРО (дві тисячі сімсот двадцять ЄВРО) моральної шкоди та 400 ЄВРО (чотириста ЄВРО) судових витрат, плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника;

(б) валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;

(в) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належних заявникам сум на них нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку.

3. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 29 листопада 2005 року відповідно до п.п. 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).