Постанова

іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 499/108/18

провадження № 51-4610км20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Ковтуновича М. І.,

суддів Луганського Ю. М., Фоміна С. Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Лагоди І. О.,

прокурора Чабанюк Т. В.,

у режимі відеоконференції:

виправданого ОСОБА_1 ,

захисника Робульця А. А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на вирок Роздільнянського районного суду Одеської області від 08 травня 2019 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 22 червня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42017160000001388, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Саратова, Росія, жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Роздільнянського районного суду Одеської області від 08 травня 2019 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК та виправдано у зв`язку з недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинене ним.

Скасовано арешт майна, конфісковано в дохід держави гроші в сумі 9000 грн та вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів.

Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч. 3 ст. 368 КК, в тому, що він, 22 листопада 2017 року о 13:00 та 24 листопада 2017 року о 13:10, перебуваючи у службовому кабінеті Іванівського ВП Роздільнянського ВП ГУНП в Одеській області на вул. Центральній, 81, у смт. Іванівка Одеської області, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, займаючи посаду заступника начальника вказаного відділення поліції, умисно, за незаконне приховування від реєстрації та подальше непритягнення ОСОБА_2 до передбаченої чинним законодавством України відповідальності за незаконний демонтаж, вивезення та реалізацію металевих труб систем зрошування, що належали колишньому цукровому заводу, отримав від ОСОБА_2 неправомірну вигоду в розмірі 2000 грн та 9000 грн відповідно.

Одеський апеляційний суд ухвалою від 22 червня 2020 року вирок районного суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, а також короткий зміст поданих заперечень

У касаційній скарзі прокурор, вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Зазначає про задоволення клопотання та винесення ухвали стосовно встановлення місця фактичного проживання свідків обвинувачення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , яких не було допитано, що, на його думку, є порушенням судом першої інстанції процесуальних прав прокурора та перешкоджає виконанню ним обов`язків, а саме ч. 1 ст. 21 та ч. 6 ст. 22 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).

Як відзначає прокурор, суд першої інстанції послався на протокол огляду від 24 листопада 2017 року, складений у невстановленому кримінальному провадженні, невідомо, з яких підстав, та не відкритий стороні обвинувачення в порядку, передбаченому ст. 290 КПК.

Вказує, що сторона обвинувачення заявляла про ці порушення в Одеському апеляційному суді, однак суд належним чином не проаналізував доводів у апеляційних скаргах прокурорів, не спростував їх та всупереч вимогам ст. 419 КПК не навів в ухвалі підстав визнання апеляційних скарг необґрунтованими.

На думку прокурора, цей суд порушив ч. 1 ст. 404 КПК, відповідно до якої суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, оскільки під час розгляду апеляційних скарг прокурорів ні стороною обвинувачення, ні стороною захисту не ставилося питання щодо достовірності аудіо-, відеоматеріалів, його вирішення, на переконання прокурора, було ініційовано виключно судом апеляційної інстанції.

Крім того, вказує, що посилання суду на відсутність клопотань зі сторони обвинувачення про дослідження письмових доказів та на неодноразові відмови прокурора на запитання суду щодо наявності таких клопотань є неправильним. Наголошує на ігноруванні судом заявленого клопотання про допит ОСОБА_2 .

Прокурор свої доводи обґрунтовує також і тим, що під час апеляційного розгляду сторона обвинувачення акцентувала увагу на недостовірності висновків суду першої інстанції щодо недопустимості проведених негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) з огляду на відсутність дозволів на їх проведення і наголосила на наявності в матеріалах кримінального провадження ухвал Апеляційного суду Миколаївської області № 5897т, № 5898т і № 5899т, які було відкрито в порядку ст. 290 КПК стороні захисту та досліджено в суді першої інстанції.

На переконання скаржника, Одеський апеляційний суд необґрунтовано, не надавши належної та об`єктивної оцінки всім матеріалам кримінального провадження, у тому числі показанням свідків та матеріалам НСРД, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг прокурорів та залишення вироку суду першої інстанції без змін.

У запереченнях на касаційну скаргу виправданий ОСОБА_1 вказує на безпідставність доводів у цій скарзі та законність і обґрунтованість судових рішень.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Чабанюк Т. В. просила задовольнити касаційну скаргу частково, скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Виправданий ОСОБА_1 та його захисник Робулець А. А. заперечили проти задоволення касаційної скарги, навели аргументи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просили залишити їх без зміни, а касаційну скаргу без задоволення.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подана касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як установлено в ч. 1 ст. 438 КПК, однією з підстав для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Згідно з ч. 2 ст. 438 КПК при вирішенні питання про наявність зазначеної у п. 1 ч. 1 цієї статті підстави суд касаційної інстанції має керуватися ст. 412 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

За змістом касаційної скарги прокурор, крім іншого, посилається на неповноту судового розгляду в районному суді, що відповідно до вимог кримінального процесуального закону не є предметом розгляду в суді касаційної інстанції, а тому касаційним судом не перевіряється.

Як визначено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 2 ст. 62 Конституції України, положеннями ст. 17 КПК, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України, рішенням Конституційного Суду від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011, приписами статей 7, 86 та ч. 3 ст. 373 КПК обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; визнаватися допустимими і використовуватися як докази у кримінальній справі можуть лише фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства; перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини у кримінальному процесі та ухвалення справедливого рішення у справі.

Європейський суд з прав людини під час вирішення питання щодо справедливості судового розгляду в цілому враховує, серед іншого, й спосіб отримання доказів. За практикою цього Суду (рішення від 6 грудня 1988 року у справі «Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії», заява №10590/83) саме на сторону обвинувачення покладається тягар доведення вини особи, а всі сумніви повинні тлумачитися на користь останньої. Згадана сторона зобов`язана надати суду докази, достатні для визнання обвинуваченого винуватим.

Відповідно до положень ст. 92 КПК у кримінальному провадженні обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, у тому числі й допустимості доказів, покладається на сторону, що їх подає. Тобто, пред`являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) КК, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.

За змістом ст. 23, ч. 1 ст. 89 КПК суд вирішує питання допустимості й достатності доказів на підставі їх безпосереднього дослідження, оцінюючи всі фактичні дані в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Дотримання цих вимог є необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, забезпечує реалізацію таких засад кримінального провадження, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості, забезпечення доведеності вини та право на захист.

Згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК у разі, якщо у кримінальному провадженні не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, ухвалюється виправдувальний вирок.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких суд відкидає докази обвинувачення. За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу й оцінки доказів у справі, зібраних сторонами обвинувачення і захисту, в тому числі й поданих у судовому засіданні.

Як визначено в ст. 370 КПК, судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Суд першої інстанції виконав зазначені вимоги закону, провівши розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 згідно з положеннями ч. 1 ст. 337 КПК у межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, дотримуючись принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, а також принципу диспозитивності.

Цей суд дослідив зібрані докази, перевірив доводи сторін обвинувачення та захисту, забезпечивши сторонам кримінального провадження передбачені КПК умови для реалізації їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків та, витлумачивши, як того вимагає процесуальний закон, усі сумніви на користь обвинуваченого, обґрунтовано визнав ОСОБА_1 невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК і виправдав у зв`язку з недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинене ним.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, перевіривши факти, викладені стороною захисту, з урахуванням встановлених фактичних обставин кримінального провадження та досліджених у судовому засіданні доказів дійшов умотивованого висновку про те, що у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 має місце підбурювання, з метою подальшого викриття, до кримінального правопорушення, якого він не мав наміру вчиняти, стосовно чого сторона обвинувачення не наводить у касаційній скарзі заперечень на спростування такого висновку.

Зазначений висновок суду умотивований і ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені в судовому засіданні та наведені у вироку.

Згідно з рекомендаціями Європейського суду з прав людини з метою перевірки дотримання права на справедливий судовий розгляд у випадку використання таємних агентів Суд, насамперед, перевіряє, чи влаштовувались пастки (те, що зазвичай називається «матеріальним критерієм провокації»), і якщо так, то чи міг заявник у національному суді скористатися цим задля свого захисту (пункти 37, 51 рішення у справі «Баннікова проти Росії» від 04 листопада 2010 року, заява № 18757/06).

Суд визначає пастку як ситуацію, коли задіяні агенти (працівники органів правопорядку або особи, що діють на їх прохання) не обмежуються суто пасивними спостереженнями протиправної діяльності, а здійснюють на особу, за котрою стежать, певний вплив, провокуючи її скоїти правопорушення, яке вона в іншому випадку не вчинила би, з метою зафіксувати його, тобто отримати доказ і розпочати кримінальне провадження (пункт 55 рішення у справі «Раманаускас проти Литви» від 05 лютого 2008 року, заява № 74420/01).

Аби встановити, чи було розслідування «суто пасивним», Суд вивчає мотиви, які виправдовували операцію проникнення, і поведінку державних органів, які її здійснювали. Зокрема, встановлює, чи були об`єктивні сумніви у тому, що заявника втягнули у злочинну діяльність або схилили вчинити кримінальне правопорушення.

Районний суд, аналізуючи проведену негласну слідчу дію - аудіо- та відеоконтроль за особою, встановив, що ОСОБА_2 , прибувши до службового кабінету ОСОБА_1 без запрошення, за власною ініціативою запропонував отримати від нього гроші за надання дозволу на демонтаж труби, після відмови та відповіді останнього, що він такі питання не вирішує, схиляв його до вчинення злочину, до отримання згоди почав діставати з кишені пакунок, відраховував з нього нібито свою частку.

Необхідно зазначити і те, що під час судового розгляду суд першої інстанції у результаті дослідження доказів встановив, що єдиним джерелом інформації стосовно корупційної діяльності ОСОБА_1 була заява ОСОБА_2 , який був ініціатором зустрічей та розмов з обвинуваченим.

З огляду на дані про особу ОСОБА_2 ( на що звернув увагу суду захисник Робулець А. А.), який був раніше судимим, виявляє зневагу до працівників правоохоронних органів та прагне їх покарати, про що зазначав під час проведення допиту в суді першої інстанції, колегія суддів вважає правильним висновок районного суду про те, що з боку ОСОБА_2 , який саме ініціативно діяв щодо ОСОБА_1 за згодою та вказівками правоохоронного органу, мала місце провокація злочину.

Крім того, прокурор у скарзі не зазначає мотивованих тверджень на спростування встановленого судом першої інстанції факту невиконання під час здійснення досудового розслідування вимог КПК, а саме, у постанові про проведення у кримінальному провадженні НСРД - контролю за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту стосовно ОСОБА_1 - не наведено відомостей, викладених у ч. 7 ст. 271 КПК. Також, у ній не визначено початку та тривалості проведення НСРД.

Суд надав оцінку й тому, що дані про виділення для проведення спеціального слідчого експерименту коштів із бюджету органів та оперативних підрозділів, і про їх суми в матеріалах кримінального провадження, наданих суду як докази, відсутні. Походження грошей, використаних під час спеціального слідчого експерименту, в матеріалах кримінального провадження не зазначено, документів про їх належність та видачу офіційним шляхом органу, що здійснював спеціальний слідчий експеримент, стороною обвинувачення суду не надано, а ОСОБА_2 в судовому засіданні категорично заперечував факт належності йому цих коштів.

До того ж прокурор не оспорює висновку суду про визнання протоколів огляду та вручення грошових коштів від 22 і 24 листопада 2017 року з додатками, а також протоколів про результати контролю за вчиненням злочину від 18 грудня 2017 року недопустимими доказами.

За умотивованим висновком суду першої інстанції ОСОБА_5 на власний розсуд визначав, які події будуть ним фіксуватися, і надані суду відеозаписи є вибірковими, що не відповідає вимогам КПК стосовно порядку збирання доказів. Районний суд встановив, що протокол про результати контролю за вчиненням злочину від 18 грудня 2017 року містить недостовірні дані про послідовність слідчої дії та її результати, що, у свою чергу, не дозволяє суду сприйняти інформацію, вказану в ньому, як беззаперечний і неспростовний факт. Доказів протилежного сторона обвинувачення ні в апеляційній, ні в касаційній скарзі не навела, а констатація Одеським апеляційним судом того факту, що в матеріалах кримінального провадження відсутній висновок судової криміналістичної експертизи відеозаписів НСРД, який би доводив той факт, що вказані записи є оригіналами та в них відсутні ознаки монтажу, не свідчить про порушення ч. 1 ст. 404 КПК.

Крім того, суд першої інстанції у вироку вмотивував свій висновок про істотне порушення вимог кримінального процесуального законодавства, що полягає у порушенні права обвинуваченого ОСОБА_1 на захист у ході затримання останнього і проведення таких подальших слідчих дій: огляд його кабінету від 24 листопада 2017 року, що супроводжувався обшуком ОСОБА_1 із вилученням речей, наявних у його кишенях, освідуванням особи. Прокурор у касаційній скарзі лише згадує про цей висновок і твердить, що Одеський апеляційний суд визнав його слушним. Він не висловлює незгоди з таким висновком, на обстоювання правової позиції не викладає жодних доводів щодо невідповідності цього висновку судів попередніх інстанцій вимогам кримінального процесуального закону, що істотно порушувало би цей закон і перешкодило суду ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення. У зв`язку з цим з огляду на вимоги засад диспозитивності та змагальності сторін, межі касаційного перегляду колегія суддів позбавлена процесуальної можливості висловитися стосовно правомірності вищевказаного висновку судів першої та апеляційної інстанцій.

Твердження сторони обвинувачення про порушення судом першої інстанції процесуальних прав прокурора та перешкоджання виконанню ним обов`язків, а саме недотримання ч. 1 ст. 21 та ч. 6 ст. 22 КПК, у зв`язку з тим, що залишилися недопитаними свідки обвинувачення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , є необґрунтованими.

Статтею 22 КПК встановлено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, яка передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, визначеними цим Кодексом. Відповідно до ч. 3 вказаної статті під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

За частиною 2 ст. 327 КПК прибуття в суд, зокрема, свідка забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про його виклик. Суд сприяє сторонам кримінального провадження у забезпеченні його явки шляхом здійснення судового виклику.

Відповідно до ст. 349 КПК після виконання дій, передбачених ст. 348 цього Кодексу, головуючий з`ясовує думку учасників судового провадження про те, які докази потрібно дослідити, та про порядок їх дослідження. Докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, а зі сторони захисту - у другу. Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені.

Зазначених вимог закону суд дотримався.

Відповідно до матеріалів провадження, суд допитав тих свідків, допит яких був можливим.

Із досліджених матеріалів справи вбачається, що районний суд під час розгляду кримінального провадження неодноразово викликав свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 для надання показань, однак вони так і не прибули в судове засідання, а сторона обвинувачення не змогла забезпечити їх явки, що підтверджується відповідними рапортами, долученими до матеріалів кримінального провадження.

Таким чином, суд першої інстанції здійснив усі можливі дії для виклику цих свідків, однак вони виявилися безрезультатними.

Крім того, прокурор не зазначила в касаційній скарзі, на підтвердження чи спростування яких саме обставин необхідно було допитати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Неспроможними є і твердження прокурора про посилання суду першої інстанції на протокол огляду від 24 листопада 2017 року, який невідкритий стороні обвинувачення в порядку, передбаченому ст. 290 КПК.

Як убачається з аудіозапису судового засідання від 25 березня 2019 року, який міститься на технічному носії фіксації кримінального провадження в суді першої інстанції, захисник Робулець А. А. заявив клопотання про долучення до кримінального провадження письмових доказів. Прокурор цього не заперечував та повідомив, що матеріали були відкриті під час досудового слідства. Також він не заявляв жодних клопотань, заяв і не висловлював зауважень щодо їх належності та допустимості.

На думку суду касаційної інстанції, за встановлених Роздільнянським районним судом Одеської області обставин, зокрема щодо провокації злочину, доводи касаційної скарги прокурора в цілому не спростовують правильності висновків суду щодо визнання ОСОБА_1 невинуватим у пред`явленому за ч. 3 ст. 368 КК обвинуваченні та його виправдання.

Крім того, не можуть бути підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції доводи щодо невирішення клопотання прокурора про допит під час апеляційного перегляду свідка ОСОБА_2 . Як убачається з аудіозапису судового засідання від 24 грудня 2019 року, прокурор Полубок Д. Ю. заявила це клопотання з метою перевірки обґрунтованості зазначеного у вироку висновку про провокацію злочину. Однак у наявних у справі апеляційних скаргах сторони обвинувачення не вказано аргументів про невідповідність цього висновку суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, тобто взагалі не зазначено доводу, що змістовно був би процесуальною підставою для перевірки апеляційним судом вироку в цій частині. Тому, хоча клопотання прокурора про допит ОСОБА_2 судом розглянуто не було, що формально є порушенням вимог ст. 350 КПК, однак, враховуючи зазначене вище, колегія суддів не визнає його істотним, адже воно не перешкодило і не могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Доводів про протилежне у касаційній скарзі прокурора не викладено.

Також необхідно зауважити, що з приводу відсутності підстав для повторного дослідження інших доказів апеляційний суд обґрунтовано зазначив у своїй ухвалі.

Відповідно до вимог ч. З ст. 404 КПК, за клопотанням учасників судового провадження, суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

Як убачається з матеріалів провадження, підстав, передбачених ст. 404 КПК, для повторного дослідження доказів стороною обвинувачення наведено не було й апеляційним судом не встановлено.

Сам собою факт незгоди сторони кримінального провадження з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.

Суд, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 , дотримався принципів диспозитивності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, що було перевірено апеляційним судом.

Твердження прокурора про те, що суд апеляційної інстанції не надав відповідей на всі доводи, викладені в апеляційних скаргах, є безпідставними. Вимоги до мотивування судових рішень засновані на положеннях ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Питання про те, чи виконав суд свій обов`язок, може бути визначено тільки з урахуванням конкретних обставин справи. Зважаючи на позиції Європейського суду з прав людини про неможливість тлумачення п. 1 ст. 6 Конвенції як такого, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент при обґрунтуванні судами своїх рішень (справа «Салов проти України», заява № 65518/01, рішення від 06 вересня 2005 року, п. 89), в цьому кримінальному провадженні такі стандарти дотримано. Апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на основні зазначені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення доводи, навів переконливі аргументи на їх спростування, вказав підстави, з яких визнав апеляційні скарги необґрунтованими, та належним чином мотивував свою позицію. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Суд касаційної інстанції також звертає увагу, що прокурор у касаційній скарзі не посилається на незастосування щодо ОСОБА_1 закону України про кримінальну відповідальність, а саме приписів ч. 3 ст. 368 КК, а тому в будь-якому випадку до нього не може бути застосований закон, який погіршує його становище, вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 23 вересня 2019 року № 51-7543кмо18.

Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Проте даних, які би свідчили, що суди допустили такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити судам ухвалити законні та обґрунтовані рішення, або неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність, не виявлено. Тому, з огляду на вищевказане, відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог, викладених у касаційній скарзі прокурора.

За таких обставин касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Роздільнянського районного суду Одеської області від 08 травня 2019 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 22 червня 2020 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

М. І. Ковтунович Ю. М. Луганський С. Б. Фомін