УХВАЛА

17 грудня 2020 року

м. Київ

Справа № 916/1315/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М . - головуючий, Кондратової І. Д., Студенця В. І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»

на рішення Господарського суду Одеської області

у складі судді Степанової Л. В.

від 01.11.2018

та на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Колоколова С. І., Принцевської Н. М., Разюк Г. П.,

від 14.03.2019

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморочка плюс»

до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1) Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малий Олексій Сергійович, 2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Укркава»,

про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню

за участю представників:

позивача: Кліменко Ю. І.

відповідача: Зубченко П. Л.

третьої особи-1: не з`явилися

третьої особи-2: Попова М. О.

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Чорноморочка плюс» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання виконавчого напису, вчиненого 09.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського округу Малим Олексієм Сергійовичем та зареєстрованого в реєстрі за № 2729, таким, що не підлягає виконанню.

Позовні вимоги мотивовані тим, що спірний виконавчий напис вчинений з порушенням положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» та пунктів 3.1., 3.2., 3.4., 3.5., глави 16 розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, а саме:

- з порушенням встановленого чинним законодавством річного строку для його вчинення (з дня виникнення права вимоги);

- з порушенням вимог щодо безспірності заборгованості: за відсутності доказів безспірності заборгованості, вчинений щодо заборгованості, яка є спірною, оскільки є заборгованістю за процентами за користування кредитом, нарахованими за період після припинення договору кредитної лінії, які згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.02.2018 у справі № 564/2199/15-ц, не нараховуються, та тривають судові спори щодо заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» та звернення стягнення на предмет іпотеки, вчинений щодо спірного предмета іпотеки, який не відповідає визначеному в іпотечному договорі від 10.12.2012 опису та щодо якого існує судовий спір у іншій господарській справі № 916/3456/16.

- з порушенням порядку його вчинення: за відсутності письмової вимоги банку, надісланої майновому поручителю, про усунення порушення виконання зобов`язання,

Господарський суд Одеської області рішенням від 01.11.2018 у справі № 916/1315/18, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019, позовні вимоги задовольнив повністю: визнав виконавчий напис, вчинений 09.11.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим Олексієм Сергійовичем та зареєстрований в реєстрі за № 2729, таким, що не підлягає виконанню. Стягнув з відповідача на користь позивача 1 762,00 грн судового збору.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що право звернення стягнення на предмет іпотеки виникло у Банка з травня 2016, а спірний виконавчий напис нотаріуса був вчинений у листопаді 2017, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством однорічного строку для звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису (з дня виникнення права вимоги), а також був вчинений стосовно заборгованості яка не є безспірною, оскільки існують судові спори стосовно стягнення кредитної заборгованості з позичальника (Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава») за кредитним договором та щодо звернення стягнення на іпотечне майно іпотекодавця (Товариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморочка плюс»), в яких розмір кредитної заборгованості є спірним та встановлюється в рамках судової економічної експертизи та рішення в яких по суті спору судами не ухвалювались.

Відповідач - Публічне акціонерне товариство «Ощадбанк» в особі філії Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» не погодився з ухваленими судами попередніх інстанцій зазначеними рішенням і постановою та звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 01.11.2018 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. За твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій:

- дійшли помилкового висновку про те, що заборгованість щодо якої був вчинений виконавчий напис нотаріуса є спірною, оскільки не врахували, що на момент вчинення спірного виконавчого напису спору щодо розміру заборгованості між Публічним акціонерним товариством «Ощадбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укркава» не існувало, а судова справа про звернення стягнення на предмет іпотеки не свідчить про існування спору про розмір заборгованості, що підтверджується наявним в матеріалах справи Науково-правовим висновком від 26.10.2018, який суди не взяли до уваги;

- залишили поза увагою те, що спірний виконавчий напис був вчинений нотаріусом на підставі наданого відповідачем повного пакету документів, передбаченого Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29.06.1999, та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, та який підтверджує безспірність вимог до боржника;

- неправильно застосували статті 530 626, 629 Цивільного кодексу України, статтю 88 Закону України «Про нотаріат» та пункт 3.3. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, оскільки не врахували того, що заборгованість, щодо якої був вчинений спірний виконавчий напис нотаріуса, стосувалася процентів за користування кредитом за період користування кредитом з жовтня 2016 року по вересень 2017 року, право нарахування процентів за яким виникло у Банка з 11.11.2016 та 11.10.2017 відповідно, залишили поза увагою те, що виконавчий напис був вчинений 09.11.2017, тобто за два дні до закінчення річного строку для вимоги про сплату процентів за жовтень 2016 року;

- дійшли помилкового висновку про те, що вимога Банку про усунення порушення зобов`язань від 07.07.2017 не є підставою для вчинення виконавчого напису, оскільки не врахували, що вимоги чинного законодавства не встановлюють обов`язку щодо співпадіння вказаних у вимозі та виконавчому написі сум заборгованості, а акцентують увагу на необхідності направлення вимоги про усунення порушення зобов`язань з одночасним доведенням стягувачем при вчиненні виконавчого напису нотаріусом дійсного розміру заборгованості на момент його вчинення; залишили поза увагою фактичне існування заборгованості та доведеність Банком вказаного у спірному виконавчому написі розміру заборгованості позичальника;

- дійшли помилкового висновку про те, що право Банку на нарахування передбачених договором процентів за кредитом припинилося після пред`явлення позичальнику вимоги про дострокове повернення кредиту, оскільки неправильно застосували статтю 1048 Цивільного кодексу України, не надали належну оцінку пункту 2.7.2. кредитного договору, який передбачає умову нарахування банком процентів за користування кредитом саме до повного погашення заборгованості за кредитним договором та залишили поза увагою обставини правомірності нарахування Банком процентів за користування кредитом за період після пред`явлення Банком вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості. Також скаржник зазначає, що проценти за користування кредитом, передбачені статтею 1048 Цивільного кодексу України, та проценти, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, не є тотожними процентами та не заміняють один одного;

- дійшли помилкових висновків про те, що право вимоги виникло у Банка з травня 2016 року з огляду на відсутність доказів отримання позичальником та іпотекодавцем вимог про усунення порушення зобов`язань від 07.07.2017, а спірний виконавчий напис нотаріуса був вчинений з пропуском встановленого чинним законодавством строку, оскільки неправильно застосували статтю 35 Закону України «Про іпотеку» та пункт 2.3. глави 16 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, не врахували, що строк у тридцять днів, який надається іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, обчислюється не тільки з дати отримання ними вимог, але й з дати направлення вимоги, підтвердженням чого буде відмітка поштового відділення зв`язку про направлення повідомлення.

У відзиві на касаційну скаргу представник позивача просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 01.11.2018 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019 залишити без змін, посилаючись на те, що оскаржувані позивачем судові рішення ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України з урахуванням всіх обставин справи, ґрунтуються на повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, а касаційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Касаційний господарський суд дослідивши доводи сторін, викладені у касаційній скарзі та у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, дійшов висновку про необхідність передачі справи № 916/1315/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстави, передбаченої частиною 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.

Як вбачається підставою позовних вимог у цій справі про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню є те, що спірний виконавчий напис нотаріуса вчинений:

- з порушенням встановленого чинним законодавством річного строку для його вчинення (з дня виникнення права вимоги);

- з порушенням вимог щодо безспірності заборгованості;

- з порушенням порядку його вчинення.

З оскаржуваних судових рішень у цій справі вбачається, що суди попередніх інстанцій задовольнили позовні вимоги у цій справі з підстав того, що спірний виконавчий напис нотаріуса був вчинений:

- (у листопаді 2017 року) з пропуском встановленого чинним законодавством, зокрема частиною першою статті 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, однорічного строку для звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису (з дня виникнення права вимоги, яке у спірних правовідносинах виникло у Банка з травня 2016 року);

- стосовно заборгованості, яка не є безспірною, та з порушенням порядку його вчинення.

Отже дотримання при вчинені спірного виконавчого напису нотаріуса встановлених чинним законодавством строків для його вчинення є обставиною, що входить у предмету дослідження та має значення для правильного вирішення спору у цій справі. У зв`язку з цим правильність застосування судами попередніх інстанцій зазначених норм матеріального права (статті 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012) є предметом перегляду суду касаційної інстанції.

Відповідно до частин 1 - 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення у цій справі на предмет правильності застосування норм матеріального права, Касаційний господарський суд встановив, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 у подібних правовідносинах (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню), зробила висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права (статті 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012). Відповідно до цього висновку

- строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат», безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України, є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, різниці у правовій природі цих строків не має значення;

- загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин.

Зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду мотивовані тим, що на момент ухвалення Верховною Радою України Закону України «Про нотаріат» діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року, яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин: три роки - у відносинах за участю громадян і один рік - у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу в дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою. При цьому нормативно визначені різні строки залежно від суб`єктного складу сторін для вчинення виконавчого напису нотаріуса у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для фізичних осіб - боржників нерівні в порівнянні з юридичними особами - боржниками умови у правовідносинах з юридичними особами - кредиторами щодо реалізації права на мирне володіння майном, є дискримінацією фізичної особи - боржника за ознакою її статусу.

Однак Касаційний господарський суд вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 88 Закону України «Про нотаріат» та підпункту 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 19 частини 1 статті 34 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії, як вчинення виконавчого напису.

Виконавчий напис - це розпорядження нотаріального органу про примусове стягнення з боржника на користь кредитора грошових сум або передачу чи повернення майна кредитору, вчинене на документах, які підтверджують зобов`язання боржника.

Умови вчинення виконавчих написів визначені у статті 88 Закону України «Про нотаріат». Згідно із зазначеною нормою (тут і далі по тексту - в редакції, що була чинна станом на дату вчинення спірного у цій справі виконавчого напису нотаріуса, виникнення спірних правовідносин) нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Аналогічні положення містяться у пунктах 3.1., 3.3. Глави 16 «Вчинення виконавчих написів» Розділу ІІ «Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій» Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 (далі за текстом - Порядок).

Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (пункт 3.4. глави 16 розділу ІІ Порядку).

Отже, виконавчий напис вчиняється нотаріусом за наявності двох умов:

- якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем;

- якщо з моменту виникнення права на позасудове вирішення спору не минув строк, передбачений законом.

Тлумачення норм права - це розумова інтелектуальна діяльність суб`єкта, пов`язана зі встановленням їх точного значення (змісту).

Метою тлумачення норм права є їх правильне і однакове розуміння та застосування.

Необхідність тлумачення обумовлена такими причинами.

1) неповним охопленням юридичними нормами фактичних умов життя;

2) невизначеним характером норми права, наявністю спеціальних, оціночних понять і визначень;

3) нечіткістю, схематизмом, помилковістю нормативних положень;

4) наявністю у змісті норми права виражень «і т.д.», «тощо», «інші» тощо.

Тлумачення норм права за своїм обсягом може бути:

- буквальним, яке має місце тоді, коли зміст норми права збігається з її текстуальним відображенням;

- обмежувальним, яке має місце тоді, коли текстуальне вираження норми є більш широким за її зміст.

- розширювальним, яке має місце тоді, коли зміст норми є більш широким, ніж її текстуальне вираження, наприклад коли норма права викладена дуже лаконічно та необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст, та/або коли дається незавершений перелік обставин та умов реалізації норм права при наявності виразів «тощо», «в аналогічних випадках», «інші».

Зазначені правила тлумачення норм права є сталими в науці про основні та загальні закономірності виникнення, розвиту функціонування права.

Враховуючи ці правила тлумачення норм, Касаційний господарський суд вважає, що положення, закріплені у статті 88 Закону України «Про нотаріат» та підпункті 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, є чіткими, зрозумілими та однозначними, підстави для їх обмежувального чи розширеного тлумачення відсутні.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що, законодавець чітко зрозуміло та однозначно визначив строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом, які є відмінними залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин, та зокрема у відносинах між юридичними особами такий строк складає не більше одного року.

Саме таке тлумачення цих норм права підтверджується і висновком Конституційного Суду України, викладеного у рішенні від 01.07.2020 у справі № 7-р(I)/2020 за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», у якому Конституційний Суд України визнав положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).

Як зазначив Конституційний Суд України у цьому рішенні положення статті 88 Закону України «Про нотаріат» є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності.

Однак висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктом 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, викладені у постанові від 02.02.2019 у справі № 916/3006/17, ґрунтуються на довільному та розширеному тлумаченні зазначених норм, що на практиці при вчиненні виконавчих написів буде зумовлювати різне застосування зазначених норм учасниками цих правовідносин, нотаріусами, що у свою чергу буде призводити до подання до суду додаткових (надмірних) позовів у цих правовідносинах, що призведе до додаткового необґрунтованого навантаження на судову систему, якого можна уникнути, якщо не піддавати ці норми розширеному тлумаченню.

Крім того, як вбачається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 також дійшла висновку про те, що строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат», безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України та є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, різниці у правовій природі цих строків не має значення.

Отже фактично Велика Палата Верховного Суду ототожнила строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису зі строком позовної давності.

Касаційний господарський суд вважає за необхідне відійти від зазначеного висновку з огляду на таке.

Вчинення виконавчого напису нотаріуса за своєю суттю є позасудовим способом захисту порушених прав та інтересів.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Суть позовної давності полягає в тому, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права саме судом.

Після спливу встановлених у статті 88 Закону України «Про нотаріат» строків вчинення виконавчого напису нотаріуса стягувач може захистити своє порушеного право та/або інтерес у суді.

Позовна давність є виключно інститутом судового захисту порушених прав та інтересів та не може застосовуватися до позасудових способів захисту цивільних прав.

Отже, незважаючи на те, що правова природа строку для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису та строку позовної давності є схожою, однак передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строк давності вчинення виконавчого напису не можна ототожнювати з позовною давністю, оскільки відповідна дія (вчинення виконавчого напису нотаріуса) виступає як окремий (позасудовий) спосіб захисту цивільних прав, до якого не може бути застосований інститут судового захисту порушених прав та інтересів.

Крім того Касаційний господарський суд звертає уваги на таке.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.

Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти на підставі, в порядку та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.

Касаційний господарський суд під час касаційного розгляду цієї справи встановив, що Конституційний Суд України у рішенні № 7-р(I)/2020 від 01.07.2020 у справі № 3-239/2019(5444/19) за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» вирішив питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», застосованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019, та визнав їх такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).

Відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень і висновків.

Статтею 150 Конституції України визначено коло повноважень Конституційного Суду України, до якого належить, зокрема, вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України.

Згідно зі статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Відповідно до частини першої статті 92 Закону України «Про Конституційний Суд України» юридичну позицію Конституційний Суд викладає у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку.

Конституційний Суд України у своєму рішенні № 11-р/2019 від 02.12.2019 зазначив, що обов`язковість, остаточність та неможливість оскарження ухвалених Конституційним Судом України актів за наслідками розгляду справ пов`язані з виключними повноваженнями органу конституційної юрисдикції. Наведене вказує на беззаперечність рішень (актів незалежно від форми) Конституційного Суду України за наслідками конституційних проваджень, неможливість їх зміни чи скасування в частині або в цілому. Незгода з такими рішеннями (актами) не дозволяє жодному органу публічної влади ставити під сумнів їх зміст. Недодержання цих вимог є посяганням на передбачені частиною другою статті 147 Конституції України, зокрема, такі засади діяльності Конституційного Суду України, як незалежність та обов`язковість ухвалених ним рішень і висновків.

У мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2000 від 14.12.2000 зазначено, що рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов`язковими до виконання на всій території України; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов`язковості їх виконання.

Отже з огляду на наявність постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17 та рішення Конституційного Суду України № 7-р(І)2020 від 01.07.2020 у справі № 3-239/2019(5444/19) на сьогоднішній день фактично існує дві протилежні та взаємовиключні правові позиції щодо офіційного тлумачення та застосування положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» стосовно строку вчинення виконавчого напису нотаріусом у відносинах між юридичними особами.

Наявність таких протилежних та взаємовиключних правових висновків судових органів, рішення яких відповідно до вимог закону в рівній мірі є обов`язковими для врахування, створює неоднозначність у тлумаченні та застосуванні норми матеріального права: частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», і така неоднозначність має бути усунена.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Діяльність правотворчих і правозастосовчих органів держави має здійснюватися за принципом верховенства права і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів (абзац третій підпункту 4.3. пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 1-р/2018 від 27.02.2018).

У рішенні Конституційного Суду України № 6-р/2019 від 20.06.2019 зазначено, що одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття «легітимних очікувань»).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

Відповідно до частини 1 статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами 1 - 3 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування статті 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17, зокрема про те, що: передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, та загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин.

Відповідно до частини 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

З огляду на викладені вище підстави для відступу від правових висновків Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» та наявність двох протилежних і взаємовиключних правових висновків судових органів, рішення яких відповідно до вимог закону в рівній мірі є обов`язковими для врахування, наявність яких не свідчить про існування єдиного висновку про правильне застосування цієї норми та не усуває розбіжності у її застосуванні як суб`єктами правовідносин при реалізації своїх прав, так і у судовій практиці при вирішенні спорів у цих правовідносинах, відхід від правових висновків Великої Палати Верховного Суду (у постанові від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17) є необхідним для вирішення питання щодо однакового застосування судами статті 88 Закону України «Про нотаріат», для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Зазначене питання може вирішити саме Велика Палата Верховного Суду в межах виконання своїх основних повноважень щодо забезпечення єдності судової практики шляхом розгляду справ, які Верховним Судом у складі касаційного суду передані їй на розгляд з підстав необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

За таких обставин Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність передачі справи № 916/1315/18 разом із касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду Одеської області від 01.11.2018 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі пункту 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України з огляду на необхідність відступу від висновку щодо застосування статті 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17, зокрема про те, що: передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, та загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин.

При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду звертає увагу на те, що ця справа № 916/1315/18 передається на розгляд Великої Палати вперше.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Передати справу № 916/1315/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Чорноморочка плюс» до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1) Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малий Олексій Сергійович, 2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Укркава», про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, разом із касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду Одеської області від 01.11.2018 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.03.2019 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

2. Надіслати копію ухвали особам, які беруть участь у справі.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.

Головуючий О. Баранець

Судді І. Кондратова

В. Студенець