Постанова

іменем України

05 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 700/361/17

провадження № 51-1840км20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Анісімова Г.М.,

суддів Булейко О.Л., Іваненка І.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Мінтенка Ю.В.,

прокурора Матолич М.Р.,

захисників Топора А.І., Сененко К.В.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу захисників Топора Артема Ігоровича, Сененко Катерини Володимирівни та засудженого ОСОБА_1 на вирок Лисянського районного суду Черкаської області від 25 червня 2019 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 29 січня 2020 року за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Моринці Звенигородського району Черкаської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Лисянського районного суду Черкаської області від 25 червня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК, до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій та з матеріальною відповідальністю, на строк 2 роки.

Також цим вироком вирішено долю речових доказів і витрат у провадженні. Заставу в розмірі 200 000 грн, внесену відповідно до ухвали слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 березня 2017 року, повернено заставодавцю. Скасовано арешти, накладені за ухвалами слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 та 27 березня 2017 року.

Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 29 січня 2020 року вказаний вирок залишено без змін.

Відповідно до вироку ОСОБА_1 визнаний винуватим у тому, що він, працюючи директором державного підприємства «Лисянське лісове господарство» Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства, зловживаючи своїм службовим становищем, діючи умисно, всупереч інтересам служби, маючи на меті особисте збагачення за рахунок продажу державного майна, користуючись своїми організаційно-розпорядчими функціями, незаконно надав вказівку майстру нижнього складу підприємства ОСОБА_2 відпустити ОСОБА_3 лісову продукцію об`ємом 30 кубічних метрів на суму 224 686,88 грн. При цьому, з метою надання операції купівлі-продажу деревини законної сили та підлаштування її під вимоги Положення про організацію та проведення аукціонів з продажу лісопродукції, у товарно-транспортній накладній від 16 березня 2017 року ОСОБА_1 наказав зазначити вантажоодержувачем ТОВ «С-Розвиток», яке не було учасником угоди.

Надалі ОСОБА_1 , реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на незаконний продаж лісової продукції та особисте збагачення, 16 березня 2017 року, отримавши через головного інженера підприємства ОСОБА_4 від ОСОБА_3 грошові кошти за придбану лісову продукцію, надав розпорядження про випуск завантаженого лісопродукцією автомобіля з території нижнього складу ДП «Лисянське лісове господарство» Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства. Внаслідок вказаних дій ОСОБА_1 державним інтересам було завдано збитків на суму 224 686,88 грн.

Вимоги й узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 і його захисники Топор А.І. та Сененко К.В. ставлять питання про скасування судових рішень і закриття кримінального провадження з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі-КПК)

Вказують про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та відсутність у діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення. На їхню думку, під час постановлення обвинувального вироку суди належним чином не врахували, що передача майна фактично не відбулася, а отже, злочину не було вчинено. Також зазначають про відсутність об`єктивної сторони злочину і безпідставність кваліфікації дій ОСОБА_1 лише через те, що він отримав кошти за продукцію. Вважають, що стороною обвинувачення не надано жодного доказу про наявність у ОСОБА_1 умислу, мотиву та мети на розтрату майна.

Крім того, у касаційній скарзі наведено доводи щодо недопустимості окремих доказів у справі з підстав невідкриття стороні захисту ухвали слідчого судді Черкаського апеляційного суду, постанови про контроль за вчиненням злочину та доручення, які стали підставою для проведення негласних слідчих розшукових дій, що є порушенням вимог ст. 290 КПК.

Вказують про порушення вимог кримінального процесуального закону під час залучення понятих ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , що тягне за собою недопустимість як доказів протоколів: ідентифікації грошових знаків; про недопущення розголошення відомостей досудового розслідування; огляду особи, залученої до конфіденційного співробітництва, та вручення їй спеціальних технічних засобів і грошових коштів для здійснення контролю за вчиненням злочину; вилучення в особи, залученої до конфіденційного співробітництва, грошових коштів та спеціального технічного засобу; огляду місця події від 16 березня 2017 року. При цьому звертають увагу, що вказані поняті та залучений

до конфіденційного співробітницва ОСОБА_3 не мали допуску до державної таємниці, що, на думку сторони захисту, позбавляє їх можливості брати участь

у проведенні негласних слідчих розшукових дій (далі-НСРД).

Вказують, що наведені вище обставини залишилися поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій, як і те, що стосовно ОСОБА_4 , попередня змова з яким органом досудового розслідування ставилася в провину ОСОБА_1 , ухвалено виправдувальний вирок. Зазначають також про неналежну якість записів судових засідань апеляційного суду, що не дозволяє зрозуміти зміст промов учасників провадження.

Позиції учасників судового провадження

У засіданні суду касаційної інстанції захисники підтримали касаційну скаргу та просили

її задовольнити, прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги засудженого та захисників і просив судові рішення залишити без зміни.

Інших учасників судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися, клопотання про забезпечення особистої участі в судовому засіданні чи про його відкладення на іншу дату від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія судів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Доводи засудженого та його захисників про неналежну якість записів судових засідань не знайшли свого підтвердження під час перевірки касаційним судом матеріалів кримінального провадження. У матеріалах наявні всі носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано перебіг усіх засідань у цьому кримінальному провадженні, які цілком придатні для прослуховування та відтворення і сприйняття зафіксованої інформації.

Щодо доводів засудженого та його захисників стосовно преюдиціального значення вироку щодо ОСОБА_4 для кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 колегія суддів зазначає таке.

За вироком Лисянського районного суду Черкаської області від 04 березня 2019 року (справа № 700/333/17) ОСОБА_4 виправдано у зв`язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК. На момент касаційного розгляду зазначений вирок не набув законної сили.

Під час вирішення питання щодо преюдиціального значення цього вироку у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 (незалежно від того, чи набрав він законної сили) необхідно виходити з того, що імперативний метод правового регулювання притаманний кримінальній процесуальній діяльності. Згідно з ч. 1 ст. 1 КПК порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

У кримінальному процесуальному праві преюдиції, як загальні положення (правила, факти), в силу яких суд, який здійснює оцінку доказів, вправі вважати встановленими обставини, що мають значення для вирішення кримінальної справи, як такі, що не потребують повторного чи додаткового дослідження, оскільки факт розцінюється суддею як безспірний (встановлений компетентним органом і такий, що спрощує оцінку даних), є допустимими для застосування виключно у випадках, прямо передбачених у КПК. Відповідно до ст. 90 цього Кодексу таким, що має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів, є рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Отже, ст. 90 КПК вказує лише на преюдиціальне значення рішення національного чи міжнародного суду, яким встановлено порушення прав і свобод людини, для вирішення питання щодо допустимості тих чи інших доказів.

Таким чином, КПК не містить норми, яка б вказувала на преюдиційне значення судових рішень для доказування фактичних обставин кримінального правопорушення в межах іншого кримінального провадження щодо інших осіб.

Тому доводи сторони захисту про преюдиціальне значення вироку Лисянського районного суду Черкаської області від 04 березня 2019 року (справа № 700/333/17),

за яким ОСОБА_4 виправдано у зв`язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК, для вирішення питань щодо кримінальної відповідальності ОСОБА_1 у цьому провадженні є безпідставними.

Згідно зі статтями 370, 419 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим

і вмотивованим. Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2, 7 цього Кодексу, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.

Як передбаченого ст. 419 КПК, в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою засудженого, вказаних вимог закону не дотримався та дійшов помилкового висновку про відсутність істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час ухвалення вироку судом першої інстанції, їх не усунув, внаслідок чого сам допустив такі порушення, що є підставою для скасування судового рішення.

Відповідно до ст. 2 КПКзавданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (ст. 8 КПК).

Статтею 374 КПКвстановлено, що вирок суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин. У мотивувальній частині вироку в разі визнання особи винуватою обов`язково зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.

Відповідно до приписів ст. 370 КПКсудове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Мотивування, обґрунтування висновків суду передбачає не простий виклад (і тим більше - перерахування) доказів, а їх змістовний аналіз. Не можна визнати мотивованим вирок, в якому зміст доказів не розкрито, у якому залишилися неспростованими докази, що суперечать обвинуваченню, або не приведені переконливі мотиви на спростування будь-якого доказу.

Вирок місцевого суду оскаржується з підстав відсутності у ньому аналізу доказів, на підставі яких суд дійшов висновку про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого злочину. Зокрема, сторона захисту обґрунтовано зазначає, що зміст показань обвинуваченого ОСОБА_1 у судовому засіданні взагалі не відображений у тексті вироку. Згідно з аудіозаписом судового засідання в суді першої інстанції допитано обвинуваченого та свідків, досліджено письмові докази, надані стороною обвинувачення, проте у вироку надано лише частково розгорнутий аналіз вказаних доказів. Як встановлено колегією суддів, вирок містить лише посилання на письмові докази, зміст яких не розкритий. Суд, як видно з тексту вироку, проаналізував лише покази свідків, не розкривши змісту показань обвинуваченого та письмових доказів.

Суд не ухвалював рішення про часткове дослідження доказів на підставі ст. 349 КПК, відповідно до якої суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються.

ОСОБА_1 не визнав себе винним у пред`явленому обвинуваченні та надав покази на заперечення фактичних обставин, встановлених досудовим розслідуванням. За таких обставин суду належить дати аналіз усіх наданих у кримінальному провадженні доказів, проаналізувати фактичні дані, які містяться не тільки в показаннях свідків, а й обвинуваченого, та інших джерелах доказів, які підтверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням назви письмового доказу.

Оцінка доказів є виключною компетенцією суду, який постановив вирок, і ці вимоги закону судом першої інстанції не були дотримані в повному обсязі, не провів належного аналізу обставин кримінального провадження та не дав оцінки кожному доказу за критеріями ст. 94 КПК, а сукупності доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку, що вирок суду першої інстанції не відповідає вимогам КПК, постановлений без належного аналізу доказів, наявних у матеріалах кримінального провадження.

Усупереч викладеному, незважаючи на недотримання передбаченої процесуальним законом процедури судом першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про правильність правової кваліфікації дій засудженого ОСОБА_1 та його винуватість в інкримінованому злочині. Наведені порушення згідно з ч. 1 ст. 412 КПКє істотними, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вбачає порушення права засудженого на справедливий суд, гарантоване загальним засадами кримінального провадження (статті 8, 9, 17 КПК) та п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в аспекті права на справедливий судовий розгляд, елементом якого є вмотивованість судових рішень.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи вирок суду першої інстанції, не звернув уваги на вказані порушення вимог КПК, не усунув їх та не навів переконливих мотивів своїх висновків усупереч вимогам ч. 2 ст. 404 та ст. 419 КПК.

Крім того, перевіривши матеріали кримінального провадження та викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів вважає неправильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про безпідставність аргументів захисника щодо недопустимості окремих доказів обвинувачення через порушення вимог КПК під час їх відкриття стороною обвинувачення в порядку ст. 290 цього Кодексу.

Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного рішення.

Статтею 87 цього Кодексу визначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцієюта законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, серед яких здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит.

Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Обов`язковим елементом порядку отримання доказів у результаті НСРД є попередній дозвіл уповноважених суб`єктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення.

Колегія суддів погоджується з доводами, викладеними у касаційній скарзі засудженого та захисників, про порушення органом досудового слідства вимог ч. 12 ст. 290 КПК

щодо невідкриття стороні захисту ухвали слідчого судді Черкаського апеляційного суду від 09 березня 2017 року.

Ухвала слідчого судді про надання дозволу на проведення НСРД не є доказом у розумінні статей 84, 99 КПК, в ній не містяться відомості, які можуть бути використані як докази. Водночас така ухвала є процесуальною підставою для отримання доказу, а тому повинна бути надана стороні захисту для забезпечення принципу змагальності.

Щодо ухвали слідчого судді Апеляційного суду Черкаської області від 09 березня 2017 року, яку засудженому та його захиснику не було відкрито в порядку ст. 290 КПК, а також того, що матеріали кримінального провадження не містять документального підтвердження факту, що прокурор вживав заходів для її відкриття з метою виконання вимог ст. 290 цього Кодексу, апеляційний суд вказав, що невідкриття цієї процесуальної підстави здійснення НСРД аудіо-, відеоконторолю особи ні під час надання доступу стороні захисту до матеріалів досудового розслідування, ні під час судового розгляду та апеляційного перегляду не є підставою для визнання результатів проведення НСРД недопустимими доказами, оскільки прокурор звертався в апеляційний суд з клопотанням про розсекречення цієї ухвали, однак йому було відмовлено. Свою позицію суд апеляційної інстанції обґрунтував посилаючись на висновок про застосування норми ст. 290 КПК, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (справа №640/6847/15-к).

Однак із таким висновком апеляційного суду колегія суддів суду касаційної інстанції погодитися не може. Дійсно, Велика Палата Верховного Суду, вважаючи, що справа № 640/6847/15-к містить виключну правову проблему і її розгляд сприятиме забезпеченню розвитку права та формуванню єдиної правозастосовчої практики, дійшла висновків про необхідність застосування норм права, передбачених ст. 290 КПК (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року, провадження

№13-43кс19). Зокрема, якщо сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі і процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення. Якщо ж сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм ст. 290 КПК.

Враховуючи позицію Верховного Суду, суд має детально вивчати ситуації, коли процесуальні документи щодо проведених НСРД не були повністю розкриті стороні захисту на етапі завершення досудового розслідування. За таких обставин поряд із перевіркою дотримання умов наданого дозволу на проведення НСРД суд повинен з`ясувати причини, які перешкодили прокурору відкрити їх на більш ранній стадії. Крім того, суд згідно з усталеною практикою ЄСПЛ повинен надати стороні захисту у змагальному процесі належні процесуальні гарантії для забезпечення можливості представити свої аргументи щодо їх допустимості та належності.

Проте, процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД (у тому числі і відповідна ухвала слідчого судді) повинні досліджуватися судом під час розгляду справи у суді з метою оцінки допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД. У кожному конкретному випадку розкриття стороні захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД поза часовими межами, визначеними ч. 2 ст. 290 КПК, необхідно встановити, що сторона захисту могла реалізувати своє право на розгляд справи у судовому засіданні з дотриманням принципу змагальності.

Суд має забезпечити стороні захисту достатній час і реальну можливість ефективно здійснювати захист та наводити під час судового розгляду свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД, зокрема і дослідити процесуальні підстави для їх здійснення. Згідно з ч. 12 ст. 290 КПК, якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про відсутність підстав для визнання результатів проведення НСРД - протоколів аудіо-, відеоконтролю особи - недопустимимидоказами зазначив, що прокурор звертався до Апеляційного суду Черкаської області з клопотанням про розсекречення ухвали слідчого судді. Однак такі обставини колегія суддів касаційного суду не може вважати підтвердженими, оскільки під час перевірки наданих суду матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 суд встановив відсутність ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 09 березня 2017 року та доказів, які б давали підстави вважати, що прокурор звертався до апеляційного суду з клопотанням про її розсекречення.

При цьому відсутність процесуальних підстав для проведення НСРД, зокрема ухвали слідчого судді Апеляційного суду Черкаської області від 09 березня 2017 року, позбавляє суд будь-яких передбачених законом підстав стверджувати про допустимість як протоколів НСРД, складених за результатами проведення аудіо-, відеоконтролю особи, так і похідних від них доказів.

Щодо доводів сторони захисту про невідкриття засудженому та його захиснику в порядку ст. 290 КПК постанови прокурора про проведення негласної (слідчої) розшукової дії - контроль за вчиненням злочину у виді спеціального слідчого експерименту та відповідних доручень на проведення цієї НСРД, що є тотожними доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.

Вказані доводи захисник ОСОБА_1 заявляв у ході судового розгляду, і суди обох інстанцій надали їм належну оцінку. Апеляційний суд, перевіряючи вказані доводи, правильно вказав, що клопотання про надання дозволу на проведення НСРД, постанова про проведення негласної слідчої (розшукової) дії від 13 березня 2017 року № 422т, доручення на проведення негласних слідчих (розшукових) дій від 13 березня 2017 року, протокол про результати контролю за вчиненням злочину і протоколи про результати проведення НСРД були розсекречені та надані стороні захисту для ознайомлення.

У матеріалах кримінального провадження (т. 4, а.с. 63) міститься супровідний лист від 29 квітня 2017 року № 21-1914вих17 процесуального керівника у провадженні прокурора відділу прокуратури Черкаської області про направлення повноважному слідчому в ОВС слідчого відділу прокуратури Черкаської області розсекречених матеріальних носіїв інформації, зокрема постанови про проведення НСРД - контролю за вчиненням злочину № 422 від 13 березня 2017 року (т.4, а.с. 67, 68), доручення на проведення цієї

НСРД № 17 від 13 березня 2017 року (т. 4, а.с. 69-70) та протоколів НСРД для приєднання до матеріалів провадження.

12 травня 2017 року повноважним слідчим за відповідним дорученням прокурора підозрюваному ОСОБА_1 та його адвокату Деревянко В.Т. було повідомлено про завершення досудового розслідування (т. 4, а.с. 154), про проведення НСРД щодо ОСОБА_1 (т. 4, а.с. 159, 160) та надано доступ до матеріалів досудового розслідування в 4 томах (том 1 на 233 арк., том 2 - 230 арк., том 3 - 213 арк., том 4 - 160 арк.), з якими вони ознайомилися в того ж дня з 12:17 до 14:00, про що свідчать їх особисті підписи. Надані для ознайомлення стороні захисту матеріали досудового розслідування в прошитому та пронумерованому вигляді з описом документів, долучені до матеріалів кримінального провадження в повному обсязі, серед яких і зазначені процесуальні підстави для здійснення НСРД - контролю за вчиненням злочину у виді спеціального слідчого експерименту, які були досліджені судами обох інстанцій. Обґрунтовані підстави стверджувати про невідкриття стороною обвинувачення цих матеріалів в порядку

ст. 290 КПК відсутні, як відсутні і підстави визнати з цих причин недопустимим доказом у цьому провадженні протокол контролю за вчиненням злочину у виді спеціального слідчого експерименту від 17 березня 2017 року.

При цьому, залишаючи вирок місцевого суду без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, апеляційний суд питання щодо недопустимості доказів розглянув суто в межах доводів, висловлених стороною захисту, без виходу за межі апеляційних вимог на підставі ч. 2 ст. 404 КПК.

Законодавцем судам адресовано імперативну вимогу (ч. 4 ст. 87 КПК) про те, що докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані. З системного взаємозв`язку цієї норми з нормами, передбаченими статтями 404, 433 КПК, вбачається можливість визнання цих доказів недопустимими й під час апеляційного перегляду та касаційного розгляду.

Керуючись законом, суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Суд при оцінці доказів на предмет допустимості може виходити за межі доводів сторін провадження, оскільки саме суд є гарантом досягнення завдань, визначених ст. 2 КПК, а сторони можуть сумлінно помилятися щодо істотних критеріїв оцінки. Колегія суддів вважає оцінку доказів на предмет їх допустимості виключно в межах доводів скарги такою, що не сприяє досягненню завдань кримінального провадження, через невідповідність правилам оцінки доказів, встановлених статтями 94, 86, 87, 89 КПК, щодо всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження.

У ході власної оцінки доказів з точки зору їх допустимості в межах апеляційного розгляду суд не здійснював перевірку їх відповідності вимогам процесуального закону, та не надав належну всебічну оцінку конкретним обставинам, що свідчать про недопустимість окремих доказів.

Користуючись правом, визначеним у ч. 2 ст. 433 КПК, відповідно до якого суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, колегія суддів звертає увагу на таке.

Поза увагою апеляційного суду, який погодився з оцінкою суду першої інстанції щодо допустимості як доказу протоколу НСРД - контролю за вчиненням злочину у виді спеціального слідчого експерименту від 17 березня 2017 року, залишилось те, що в матеріалах кримінального провадження відсутнє процесуальне рішення слідчого чи прокурора про залучення ОСОБА_3 (який є заявником та свідком згідно зі статтями 60, 65 КПК) до проведення негласної слідчої (розшукової) дії, яка здійснювалась на підставі постанови прокурора від 13 березня 2017 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 246 КПК негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК. За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи. Згідно зі ст. 275 КПК до проведення НСРД слідчий має право залучати інших осіб. Вимог щодо залучення до участі в проведенні НСРД лише осіб, які мають право доступу до державної таємниці, кримінальний процесуальний закон не містить.

Відповідно до статей 246, 271 КПК контроль за вчиненням злочину є окремим різновидом негласних слідчих (розшукових) дій. У контексті ч. 6 ст. 246 КПК ОСОБА_3 є іншою особою, яка тільки за рішенням слідчого чи прокурора може залучатися до проведення НСРД.

Крім того, в цьому кримінальному провадженні контроль за вчиненням злочину закінчувався фактичним затриманням ОСОБА_1 , що підтверджується змістом протоколу огляду місця події від 16 березня 2017 року, тобто відкритим фіксуванням. Однак всупереч вимогам ч. 4 ст. 271 КПК протокол про результати контролю за вчиненням злочину був складений не негайно, а наступного дня після завершення негласної слідчої розшукової дії та за відсутності підозрюваного.

За змістом статей 208, 209 КПК проведена процесуальна дія є затриманням особи, яка з цього моменту набуває право на захист згідно з ч. 1 ст. 42 КПК. Обставини, викладені у протоколі огляду місця події від 16 березня 2017 року та відповідному відеозаписі цієї слідчої дії, не відповідають змісту процесуальних дій, які фактично здійснювались. Уповноважені особи органу досудового розслідування фактично провели не огляд місця події, а відкрите фіксування під час завершальної стадії контролю за вчиненням злочину з фактичним затриманням ОСОБА_1 та подальшим обшуком затриманого та його особистого кабінету, де мали керуватися статтями 208, 209, ч. 4 ст. 271 КПК, а також вимогами статей 233, 234, 237 цього Кодексу.

Внаслідок викладених порушень кримінально-процесуального закону була порушена форма кримінального процесу як основна гарантія забезпечення засади законності, затриманий був позбавлений права на захист, права висловлювати свої заперечення чи зауваження з приводу проведених стосовно нього процесуальних дій.

Вирішуючи питання про істотність порушення зазначених вимог КПК, суди мали виходити з того, чи було істотно порушено права затриманої особи. З огляду на зміст статей 20, 42, 104-107, 271 КПК є обґрунтовані підстави визнавати їх істотними щодо оцінки на предмет допустимості як протоколу НСРД - контролю за вчиненням злочину у виді спеціального слідчого експерименту від 17 березня 2017 року, так і похідних від нього доказів.

Також оскаржені судові рішення не містять належної оцінки судами протоколу огляду місця події від 16 березня 2017 року на предмет його допустимості з огляду на положення статей 233, 234, 237 КПК.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що під час процесуальної дії, визначеної органом досудового розслідування як огляд місця події від 16 березня 2017 року, у робочому кабінеті ОСОБА_1 за його згодою було вилучено білий паперовий конверт з грошовими коштами в національній та іноземній валютах номіналом 100 грн - 86 шт., 200 грн - 5 шт., 500 грн - 160 шт. і 100 дол. США - 50 шт., товарно-транспортні накладні, аркуші з телефонами осіб, звіт за результатами аукціону за І-й квартал 2017 року, графік, ціни на продукцію і талони на бензин «Авіас» А95 - 52 шт. За таких обставин проведений органами досудового розслідування 16 березня 2017 року огляд місця події фактично є обшуком, що мав здійснюватися з урахуванням вимог статей 233, 234 КПК (т. 1, а.с. 167-172).

На підставі ч. 3 ст. 233 КПК у редакції статті, що діяла на момент проведення слідчої дії, слідчий та прокурор мали право увійти до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчого судді лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов`язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді.

Відповідно до ст. 235 КПК ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, передбачених цим Кодексом, а також містити відомості про: строк дії ухвали; прокурора, слідчого, який подав клопотання про обшук; положення закону, на підставі якого постановлюється ухвала; житло чи інше володіння особи або частину житла чи іншого володіння особи, які мають бути піддані обшуку; особу, якій належить житло чи інше володіння, та особу, у фактичному володінні якої воно знаходиться; речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук.

Судовий контроль після проведення обшуку (ч. 3 ст. 233 КПК) дещо відрізняється від судового контролю до його проведення. Зокрема, суддя розглядає відповідне клопотання згідно з вимогами ст. 234цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо ухвала про проведення обшуку постановлюється після проведення обшуку, то в ній повинно бути зазначено про виявлені та вилучені за результатом обшуку речі і документи.

За ухвалою слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкас від 17 березня 2017 року надано дозвіл на проведення обшуку службового кабінету директора та кабінету бухгалтерії, розташованих у приміщенні ДП «Лисянське лісове господарство» за адресою: вул. Бужанська, 62, смт Лисянка, Звенигородський район, з метою відшукання документів, пов`язаних із фінансово-господарською діяльністю підприємства щодо реалізації лісової продукції на користь фізичних та юридичних осіб, який був проведений 16 березня 2017 року слідчим в особливо важливих справах слідчого відділу прокуратури Черкаської області Павленко Таісією Олексіївною

(т. 2, а.с. 2-9). При цьому 16 березня 2017 року слідчий в особливо важливих справах слідчого відділу прокуратури Черкаської області Павленко Т.О. провела обшук кабінету бухгалтерії, склавши про це відповідний протокол від цієї ж дати, й не здійснювала обшуку кабінету директора.

Зміст цієї ухвали слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкаси від 17 березня 2017 року не містить будь-яких відомостей щодо дозволу на проведення обшуку службового кабінету директора, розташованого в приміщенні ДП «Лисянське лісове господарство», який був проведений 16 березня 2017 року слідчим в особливо важливих справах слідчого відділу прокуратури Черкаської області Ю. Лагутою

(т.1, а.с. 167-172).Крім того, зазначеною ухвалою не надано дозволу на відшукання та вилучення під час цього обшуку грошових коштів у національній та іноземній валютах номіналом 100 грн - 86 шт., 200 грн - 5 шт., 500 грн - 160 шт. та 100 дол. США - 50 шт. та інших речей і документів, зазначених у протоколі огляду місця події від 16 березня 2017 року (т. 1 а.с. 167-172).

Інших ухвал слідчих суддів про дозвіл на обшук службового кабінету директора ДП «Лисянське лісове господарство», матеріали кримінального провадження не містять, що свідчить про порушення органом досудового розслідування вимог статей 233, 234, 237 КПК під час проведення обшуку під виглядом огляду місця події від 16 березня 2017 року, що є істотним порушення вимог кримінального процесуального закону. З урахуванням змісту клопотання про надання дозволу на проведення обшуку від 17 березня 2017 рокуслідчого в особливо важливих справах слідчого відділу прокуратури Черкаської області Ю. Лагути, погодженого прокурором відділу прокуратури Тютюником В.В., зазначені істотні порушення кримінального процесуального закону тягнуть наслідки, визначені ч. 3 ст. 233 КПК, за відмови слідчого судді у задоволенні клопотання про обшук.

Також поза увагою судів першої та апеляційної інстанції залишилися вимоги ч. 10 ст. 236 КПК. Обшук житла чи іншого володіння особи на підставі ухвали слідчого судді в обов`язковому порядку фіксується за допомогою аудіо- та відеозапису. Відмінних від вищезазначеного імперативів щодо обшуку, який проводиться згідно з ч. 3 ст. 233 КПК, кримінальний процесуальний закон не містить.

Згідно ч. 2 ст. 104 цього Кодексу запис, здійснений за допомогою звуко- та відеозаписувальних технічних засобів під час проведення слідчим, прокурором обшуку, є невід`ємним додатком до протоколу. Дії та обставини проведення обшуку, не зафіксовані у записі, не можуть бути внесені до протоколу обшуку та використані як доказ у кримінальному провадженні.

Перевіривши матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1 , касаційний суд встановив, що під час проведення обшуку 20 березня 2017 року на території приміщення Нижнього складу у с. Дашуківка Лисянського району Черкаської області на підставі ухвали слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкас від 17 березня 2017 року, слідчий, всупереч вимогам ст. 107 КПК не застосовував технічних засобів для його фіксування, про що зазначено в протоколі. Такі ж порушення вбачаються з протоколів обшуку: від 16 березня 2017 року у приміщенні бухгалтерії ДП «Лисянське лісове господарство»; 21 березня 2017 року (за місцем проживання директора

ТОВ «С-Розвиток» ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_2 , а також у приміщенні, де фактично здійснює фінансово-господарську діяльність ТОВ «С-Розвиток», а саме за адресою: вул. Д. Овчаренка, 1-А,

с. Моринці, Звенигородський район, Черкаська область); 21 березня 2017 року (за місцем проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , та в його будинковолодінні за адресою: АДРЕСА_3 ).

Відповідно до ч. 6 ст. 107 КПК незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у випадках, якщо воно є обов`язковим, тягне за собою недійсність відповідної процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів її здійснення чинними.

Колегія суддів виходить з того, що ч. 6 ст. 107 КПК містить спеціальне виключення з гарантій права на захист, визначених ч. 10 ст. 236 та ч. 2 ст. 104 зазначеного Кодексу, що підлягає застосуванню виключно за результатами цільового обговорення в судовому засіданні цього питання. Суд не має підстав для застосування винятку, передбаченого ч. 6 ст. 107 КПК, без з`ясування мотивів та причин, з яких сторони (і в першу чергу сторона захисту) не заперечують проти визнання таких дій та їх результатів чинними.

З матеріалів кримінального провадження не вбачається, що питання про визнання чинними обшуків, проведених без застосування звуко- та відеозапису, та їх результатів ставилося на обговорення сторонам кримінального провадження.

Апеляційний суд на вказані порушення належної уваги не звернув, оцінки вказаним доказам з точки зору їх допустимості, з урахуванням вимог статей 86, 87 КПК, не дав та не вказав, чому зазначені порушення не вважає істотними з огляду на зміст статей 412, 236, 107 КПК.

У цьому провадженні, за умови усунення судом апеляційної інстанції істотних порушень вимог кримінального процесуального закону щодо оцінки доказів на предмет їх допустимості, сукупність доказів, що залишиться після виключення з обсягу доказової бази недопустимих як одержаних внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, має отримати оцінку з точки зору їх достатності для підтвердження доведеності винуватості заявника у інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, а докази, що входять у сукупність, і з точки зору їх достовірності. З огляду на зміст ч. 1 ст. 433 КПК вирішення таких питань перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Водночас, за тих самих фактичних обставин, встановлених судом першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, колегія суддів вважає слушними доводи засудженого та його захисників щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації дій ОСОБА_1 за ознаками інкримінованого йому злочину.

Відповідно до вироку ОСОБА_1 засуджено за розтрату чужого майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, вчинену у великих розмірах. Надавши правову оцінку діянню засудженого за встановлених фактичних обставин, суд не з`ясував та не зазначив у вироку обставин, які згідно зі ст. 91 КПК, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та які мають бути встановлені в рішенні суду. Чітке відображення обставин кримінального правопорушення, зокрема з обов`язковим встановленням як об`єктивної, так і суб`єктивної сторони злочину, має суттєве значення для аргументації висновку суду про доведеність винуватості особи у вчиненому злочині, адже ч. 1 ст. 91 КПК передбачено, що у кримінальному провадженні підлягає доказуванню, як подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення), так і винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета його.

З об`єктивної сторони злочин, передбачений ч. 4 ст. 191 КК, що інкримінований ОСОБА_1 як розтрата чужого майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, передбачає незаконне, безповоротне та безоплатне витрачання винним чужого майна, яке йому ввірене чи перебувало у його віданні, шляхом використання наданих повноважень всупереч інтересам служби, тобто всупереч тим завданням та цілям, для розв`язання і досягнення яких на особу покладено виконання функцій службової особи. Наслідком службової розтрати є зменшення майнових фондів власника в розмірі протиправно витраченого майна. Злочин вважається закінченим з моменту вилучення чужого майна з володіння власника. Протиправне витрачання чужого майна з відшкодуванням його вартості не містить ознак злочину, передбаченого ст. 191 КК у формі розтрати і за наявності підстав, може бути підставою для притягнення особи за інше службове правопорушення.

Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, корисливим мотивом та метою. Змістом умислу винної особи є усвідомлення нею суспільно небезпечного характеру своїх дій, передбачання їх суспільно небезпечних наслідків і бажання їх настання. Мотивом є спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна з метою особистого збагачення або з метою збагачення інших осіб. Метою є збільшення власних майнових фондів чи фондів третіх осіб унаслідок протиправного обернення винним ввіреного йому майна на власну користь або користь інших осіб.

Зі змісту оскаржених вироку та ухвали судами встановлено, що ОСОБА_1 , реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на незаконний продаж лісової продукції ОСОБА_3 без встановленої законодавством процедури та особисте збагачення, 16 березня 2017 року надав ОСОБА_4 вказівку отримати від ОСОБА_3 грошові кошти за придбану лісопродукцію (дуб) об`ємом 30 кубічних метрів для подальшої передачі їх йому, після чого завантажений проданою лісопродукцією транспорт було відпущено з території підприємства. У свою чергу, ОСОБА_4 , виконуючи вказівку ОСОБА_1 , 16 березня 2017 року, перебуваючи у своєму робочому кабінеті за адресою: вул. Бужанська, 62, смт Лисянка, Черкаська область близько 16:25 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 224 686,88 грн, під час їх перерахунку повідомив ОСОБА_1 про отримання коштів та, отримавши згоду останнього, надав розпорядження про випуск завантаженого лісопродукцією автомобіля «МАN»,

д.н.з. НОМЕР_1 , із причепом з території нижнього складу ДП «Лисянське лісове господарство» у с. Дашуківка Лисянського району, Черкаської області, який відразу виїхав з території підприємства. Після цього отримані кошти ОСОБА_4 невідкладно передав ОСОБА_1 , внаслідок чого державним інтересам було завдано збитків на суму 224 686, 88 гривень, що більш ніж у 281 раз перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, встановлений на 2017 рік.

Під час апеляційного перегляду доводи скарги сторони захисту про те, що встановлені фактичні обставини не містять ознак об`єктивної сторони інкримінованого злочину щодо кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 191 КК залишилися поза увагою апеляційного суду. Крім того, колегія суддів відзначає, що в обвинуваченні, визнаному доведеним, немає посилань на закони, постанови, накази, положення чи інші нормативні акти та їх відповідні статті, пункти (норми), що визначають належний порядок продажу лісової продукції, а є лише твердження про злочинний умисел ОСОБА_1 , спрямований на незаконний продаж лісової продукції ОСОБА_3 без встановленої законодавством процедури. Встановивши, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2009 року № 976 ОСОБА_1 є посадовою особою правоохоронного органу, що входить до складу держлісохорони та службовою особою, наділеною організаційно-розпорядчими, та адміністративно-господарськими функціями, зокрема згідно з п. 10 контракту щодо забезпечення ефективного використання та збереження лісосировинних ресурсів та основних фондів, майна, коштів, інших матеріальних цінностей, що перебувають у повному господарському віданні підприємства, дотримання режиму економії ресурсів, суд не зазначив шляхом використання яких з виконуваних повноважень та у зв`язку з виконанням якої з покладених на нього функцій (представника влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських) ОСОБА_1 вчинив інкримінований злочин, а апеляційний суд не звернув увагу на зазначену помилку.

Судом встановлено, що за лісопродукцію ДП «Лисянське лісове господарство» в особі ОСОБА_1 отримало 224 686, 88 гривень, в той же час судове рішення не містить спростування доводів сторони захисту щодо відсутності належного обґрунтування розтрати як безоплатного протиправного вилучення майна з володіння власника ДП «Лисянське лісове господарство» ОСОБА_1 з визначенням моменту закінчення інкримінованого злочину. ОСОБА_1 не інкриміновано заниження вартості проданих лісоматеріалів, а рішення апеляційного суду не містять спростування доводів сторони захисту про відсутність підстав для твердження про розтрату ним отриманих за їх продаж грошей. Поза увагою суду залишилось те, що з моменту передачі ОСОБА_1 , як встановлено судом 224 686, 88 грн, грошові кошти вважаються такими, що надійшли до фондів ДП «Лисянське лісове господарство» Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства, оскільки передані уповноваженій особі підприємства. В той же час відсутність вмотивованого спростування доводів, викладених в апеляційній скарзі засудженого, на підставі всебічного та повного з`ясування обставин, що входять до предмета доказування згідно ст. 91 КПК (моменту закінчення інкримінованого злочину, механізму здійснення розтрати, із конкретизацією того, якими саме діями ОСОБА_1 заподіяно матеріальну шкоду цьому підприємству (внаслідок продажу та вивезення лісопродукції чи внаслідок отримання грошей у сумі 224 686, 88 грн за її реалізацію), є порушенням вимог ст. 419 КПК за результатами апеляційного перегляду в цьому провадженні

Відповідно до встановлених судами фактичних обставин ОСОБА_1 вчинив злочин з метою особистого збагачення. Однак апеляційним судом належним чином не перевірено доводів апеляційної скарги про відсутність корисливого мотиву і мети як обов`язкових ознак суб`єктивної сторони інкримінованого злочину.

Під час перегляду справи в апеляційному порядку суд не перевірив належним чином доводів засудженого і не звернув уваги на порушення вимог закону, що допущені судом, та помилки суду першої інстанції не виправив.

Наведені вище порушення вимог кримінального процесуального закону є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК тягне за собою скасування судового рішення. Допущені апеляційним судом порушення позбавляють суд касаційної інстанції можливості перевірити доводи щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого.

За таких обставин касаційна скарга захисників і засудженого підлягає задоволенню частково, а ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_1 - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, в ході якого необхідно врахувати наведене, здійснити провадження з додержанням вимог закону, надати правову оцінку всім обставинам, що належать до предмета доказування, ухвалити рішення, яке відповідатиме вимогам статей 370, 419 КПК. При цьому належно врахувати правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 16 жовтня 2019 року у справі (провадження № 13-43 кс 19), чітко розмежувати, які докази суд вважає недопустимими, а які -такими, що відповідають вимогам статей 86, 87 КПК.Також необхідно дати оцінку сукупності допустимих доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення в межах висунутого обвинувачення і доводів, викладених у апеляційній скарзі, надати належну оцінку іншим доводам наведеним в апеляційній скарзі.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 було затриманий і взято під варту в порядку виконання вироку Лисянського районного суду Черкаської області від 25 червня 2019 року, який залишено без змін на підставі ухвали Черкаського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, у зв`язку зі скасуванням судового рішення апеляційного суду ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підлягає звільненню з-під варти.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 та його захисників Топора Артема Ігоровича, Сененко Катерини Володимирівни на вирок Лисянського районного суду Черкаської області від 25 червня 2019 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 29 січня 2020 року задовольнити частково.

Ухвалу Черкаського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Звільнити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з-під варти.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

Г.М. Анісімов О.Л. Булейко І.В. Іваненко