Постанова

Іменем України

10 червня 2020 року

м. Київ

справа № 158/803/14-к

провадження № 51-1952км18

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Луганського Ю. М.,

суддів Ковтуновича М. І., Фоміна С. Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Бульби І. А.,

прокурора Браїла І. Г.,

виправданого ОСОБА_1 ,

в режимі відеоконференції

захисника Середзінської Т. Ф.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 11 жовтня 2019 року, в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013020000000111, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Заболотці Іваничівського району Волинської області, раніше не судимого, проживаючого за адресою:

АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 368 КК України (в редакції Закону України № 1508-VI від 11 червня 2009 року), ч. 2 ст. 375 КК України.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Млинівського районного суду Рівненської області від 25 квітня 2016 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 368 КК України (в редакції Закону України

№ 1508-VI від 11 червня 2009 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права обіймати посаду судді та посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у державних установах, на строк 3 роки з конфіскацією 1/6 частини майна, яке є його власністю.

Цим же вироком виправдано ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 368 КК України по епізодам одержання хабара від ОСОБА_2 у 2008 році та ОСОБА_3 у 2010 році, а також за ч. 2 ст. 375 КК України за відсутністю в його діях складу кримінальних правопорушень.

Вирішено питання щодо речових доказів та процесуальних витрат у провадженні.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 11 жовтня 2019 рокуапеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_1 , захисника Столярука В. В. задоволено частково, апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, скасовано вирок Млинівського районного суду Рівненської області від 25 квітня 2016 року в частині визнання ОСОБА_1 винним за ч. 2 ст. 368 КК України (в редакції Закону України № 1508-VI від 11 червня 2009 року) по епізоду одержання ним 23 червня 2010 року хабара від ОСОБА_3 у розмірі 3 500 гривень, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України в зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді і вичерпані можливості їх отримати.

Арешт на майно ОСОБА_1 , накладений в межах цього кримінального провадження, скасовано.

Процесуальні витрати вирішено віднести за рахунок держави.

В решті вирок суду залишено без змін.

За обставин викладених у вироку, ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що будучи постановою Верховної Ради України № 1570-ш від 23 березня 2000 року обраним суддею України безстроково, працюючи на посаді судді Ківерцівського районного суду Волинської області, будучи представником влади - службовою особою, яка займає відповідальне становище у відповідності до ст. 25 Закону України «Про державну службу», діючи умисно, з корисливих мотивів, 23 червня 2010 року одержав хабар за виконання та невиконання дій з використанням службового становища та наданої йому влади судді в інтересах того хто дає хабара та в інтересах третіх осіб, а саме від ОСОБА_3 , при наступних обставинах.

Так, 31 травня 2010 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Ківерцівського районного управління юстиції (далі - ВДВС Ківерцівського РУЮ) ОСОБА_4 на підставі постанови Ківерцівського районного суду від 02 лютого 2010 року № 3-57 про оплатне вилучення належного ОСОБА_3 та його дружині ОСОБА_5 автомобіля ВАЗ-2109, д.н.з. НОМЕР_1 , склала акт опису й арешту майна серії АА № 445691 , у який включила зазначений транспортний засіб.

У зв`язку з цим, у лютому 2010 року, ОСОБА_3 звернувся до раніше незнайомого йому судді Ківерцівського районного суду ОСОБА_1 з проханням вирішити питання щодо повернення йому та його дружині вказаного автомобіля.

Тоді ж у судді ОСОБА_1 виник злочинний умисел, спрямований на одержання хабара, з метою реалізації якого, у службовому кабінеті № 106 Ківерцівського районного суду за адресою: м. Ківерці, вул. Грушевського, 20 він пообіцяв ОСОБА_3 особисто сприяти у вирішенні цього питання шляхом надання порад, вказівок з підготовки позовної заяви, запевнивши, що зможе прийняти цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до свого провадження і ухвалити рішення на її користь. При цьому, ОСОБА_1 запропонував ОСОБА_3 за вирішення зазначеного питання дати йому хабара, на що ОСОБА_3 погодився.

У квітні 2010 року суддя ОСОБА_1 , продовжуючи свої злочинні дії, спрямовані на одержання хабара, у приміщенні Ківерцівського районного суду порадив ОСОБА_3 , які саме документи необхідно підготувати і подати від імені дружини до Ківерцівського районного суду.

Діючи за порадами судді ОСОБА_1 , 07 червня 2010 року ОСОБА_3 подав до Ківерцівського районного суду позовну заяву дружини ОСОБА_5 до ВДВС Ківерцівського РУЮ та Управління державного казначейства в Ківерцівському районі про визнання права власності на автомобіль ВАЗ-2109, д.н.з. НОМЕР_1 , звільнення його з-під арешту, надання можливості сплатити половину вартості даного транспортного засобу під час його оплатного вилучення та залишення у власності ОСОБА_5 .

Зазначена позовна заява для розгляду по суті була передана судді ОСОБА_1, який 08 червня 2010 року виніс ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 , призначивши її до розгляду в попередньому судовому засіданні на 17 червня 2010 року.

Після цього, 23 червня 2010 року, близько 17 години, поблизу приміщення Ківерцівського районного суду, що за адресою: м. Ківерці, вул. Грушевського, 20, ОСОБА_1 , являючись службовою особою, яка займає відповідальне становище, одержав від ОСОБА_3 хабар в сумі 3 500 гривень за ухвалення у цивільній справі на користь ОСОБА_5 рішення про визнання права власності на автомобіль

ВАЗ-2109, д.н.з. НОМЕР_1 , звільнення його з-під арешту, надання можливості сплатити половину вартості даного транспортного засобу під час його оплатного вилучення та залишення у власності позивача.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до безпідставного скасування вироку та закриття провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Зазначає, що апеляційний суд без належного обґрунтування визнав недопустимими докази за результатами проведення оперативно-технічних заходів щодо

ОСОБА_1 в оперативно-розшуковій справі № 1927 від 09.06.2010 року у зв`язку з відсутністю в матеріалах кримінального провадження та не відкриттям прокурором в порядку ст. 290 КПК України під час досудового розслідування стороні захиступостанови про заведення оперативно-розшукової справи № 1927 від 09.06.2010 року, постанови Апеляційного суду Волинської області № 231цт від 22 червня 2010 року та подання, на підставі яких були проведені оперативно-технічні заходи. Зазначає, що 11 жовтня 2019 року в судовому засіданні стороною обвинувачення було подано клопотання про дослідження цих процесуальних документів, про існування яких стало відомо після ухвалення вироку, а тому вони не досліджувались в суді першої інстанції, однак апеляційним судом було відмовлено в його задоволенні, чим порушено вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України.

Крім того, не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про істотне порушення органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_1 повідомлення про підозру.

Також вказує, що за результатами апеляційного розгляду, всупереч приписам ст. 23 КПК України, не досліджуючи докази безпосередньо, апеляційний суд надав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, чим істотно порушив вимоги процесуального закону.

На касаційну скаргу виправданий ОСОБА_1 та його захисник Середзінська Т. Ф. подали заперечення в яких, наводячи відповідні аргументи, стверджують про безпідставність заявлених вимог, просять залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без зміни.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.

Виправданий ОСОБА_1 та його захисник Середзінська Т. Ф. вважали ухвалу апеляційного суду законною і обґрунтованою та просили відмовити в задоволенні касаційної скарги прокурора.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Ухвала апеляційного суду в частині виправдання ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 368 КК України по епізодам одержання хабара від ОСОБА_2 у 2008 році та ОСОБА_3 у 2010 році, а також за ч. 2 ст. 375 КК України, як слідує зі змісту касаційної скарги, прокурором в касаційному порядку не оскаржується.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є, серед іншого, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Згідно приписів ч. 1 ст. 412 КПК України, істотними є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 418, ст. 419 КПК України судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу, ухвала суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має містити встановлені судом апеляційної інстанції обставини з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

При цьому, у випадку встановлення апеляційним судом обставин, передбачених статтею 284 КПК України, рішення про скасування обвинувального вироку та закриття кримінального провадження, передбачене ст. 417 КПК України, має бути належним чином мотивоване, а такі висновки суду мають бути підтверджені доказами безпосередньо дослідженими в суді апеляційної інстанції.

Рішення апеляційного суду про скасування обвинувального вироку та закриття кримінального провадження на підставі статей 284, 417 КПК України має містити встановлені судом першої інстанції обставин, аналіз доказів, які судом першої інстанції були покладені в основу обвинувального вироку та відповідна власна оцінка, переоцінка таких доказів у випадку, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку, що судом першої інстанції помилково було враховано той чи інший доказ як такий, що підтверджує вину особи, так і висновки щодо належності та допустимості доказів, які, на думку апеляційного суду, не є такими.

Проте, апеляційний суд скасовуючи вирок суду першої інстанції та закриваючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 за епізодом обвинувачення від 23 червня 2010 року, вказаних вимог закону не дотримався.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, закрив кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 з підстав визнання недопустимими доказів, отриманих за результатами проведення оперативно-технічних заходів в оперативно-розшуковій справі № 1927 від 09.06.2010 року,та порушення органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_1 повідомлення про підозру.

В ухвалі суд апеляційної інстанції в обґрунтування своєї позиції зазначив про те, що процесуальні документи, які стали підставою для проведення оперативно-технічних заходів щодо ОСОБА_1 , зокрема постанова апеляційного суду, стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, на стадії закінчення досудового розслідування не відкривалася. Також не було її відкрито та досліджено і під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції. Відповідно до повідомлення голови Апеляційного суду Волинської області від 14.02.2016 року

№ 51-рсо, на даний час вона знищена (т. 8 а. п. 279).

Як вбачається із журналу судового засідання та технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження за 11 жовтня 2019 року, прокурор в судовому засіданні, на виконання вимог ч. 11 ст. 290 КПК України, подав клопотання про відкриття стороні захисту процесуальних документів, які були підставою для проведення оперативно-технічних заходів щодо ОСОБА_1 , зокрема постанови про заведення оперативно-розшукової справи № 1927 від 09 червня 2010 року, постанови Апеляційного суду Волинської області № 231 цт від 22 червня 2010 року про дозвіл на проведення оперативно-технічних заходів та подання, які ним були отримані та розсекречені під час апеляційного розгляду, та про долучення цих документів до матеріалів кримінального провадження.

Згідно ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Проте, суд апеляційної інстанції, в порушення вимог вказаної правової норми, відмовив стороні обвинувачення у задоволенні клопотання про відкриття стороні захисту та про приєднання і дослідження матеріалів, які стали підставою для проведення оперативно-технічних заходів щодо ОСОБА_1 , з`ясування яких має суттєве значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення, допустивши тим самим порушення приписів статей 22, 94 КПК України щодо змагальності та безпосередності дослідження доказів, що в силу положень ст. 412 КПК України є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Крім того, слід звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі 640/6847/15-к (провадження № 13-43кс19) уточнила висновки щодо застосування норми права, зроблені раніше у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у провадженні № 13-37кс18, акцентувавши увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту, і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до ст. 290 КПК України.

Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм

ст. 290 КПК України.

У разі, коли відповідні процесуальні документи були отримані стороною обвинувачення після передачі обвинувального акта до суду, то вона зобов`язана здійснити їх відкриття згідно з ч. 11 ст. 290 КПК України.

Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (в тому числі ухвала слідчого судді) були надані суду під час судового розгляду і стороні захисту у змагальному процесі була забезпечена можливість довести перед судом свої аргументи щодо допустимості відомостей, отриманих у результаті НСРД, в сукупності із оцінкою правової підстави для проведення НСРД, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.

Якщо сторона обвинувачення вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак вони не були розсекречені до моменту передачі справи у суд з причин, що не залежали від волі або процесуальної поведінки прокурора, то в такому разі порушень вимог ст. 290 КПК України з боку сторони обвинувачення немає. Суд має оцінити докази, отримані в результаті НСРД в комплексі із розсекреченими процесуальними документами, які стали підставою для їх проведення, та не повинен автоматично визнавати такі докази недопустимими.

ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці зазначає про те, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні, включаючи елементи такого провадження, що відносяться до процедури, має бути змагальність, і що має бути забезпечена рівність сторін між обвинуваченням та захистом. Право на змагальний судовий процес у кримінальній справі означає, що і обвинувачення, і захист повинні мати можливість володіти інформацією, ознайомитись із матеріалами і могти прокоментувати зауваження та докази, подані іншою стороною, а також надавати щодо них пояснення (рішення ЄСПЛ у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії» від 28 серпня 1991 року, §§ 66-67).

Принцип змагальності є наскрізним, і він не вичерпується реалізацією положень статті 290 КПК України. Навпаки, після передачі кримінального провадження до суду, саме суд у ході розгляду справи під час безпосереднього дослідження кожного доказу у змагальній процедурі забезпечує безпосереднє дотримання принципу змагальності.

Відповідно до частини першої статті 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України.

Таким чином, невідкриття процесуальних документів про дозвіл на проведення НСРД (в тому числі і відповідної ухвали слідчого судді) до моменту передачі кримінального провадження до суду не може бути безумовною підставою для визнання результатів НСРД недопустимими доказами.

Крім того, колегія суддів не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про порушення органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_1 повідомлення про підозру з огляду на таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», п. 3 ч. 1

ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру судді здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником. Вказана вимога обумовлена особливим статусом суддів і є гарантією їх незалежності та імунітету.

За змістом статей 276, 278 КПК України процедура здійснення повідомлення про підозру включає в себе складання письмового повідомлення про підозру та відповідно його вручення підозрюваному уповноваженою особою.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року (справа № 536/2475/14-к, провадження № 13-34кс19) зазначила, що повідомлення про підозру є системою процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами і способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.

У цій же постанові вказано, що вручення процесуального документа (повідомлення про підозру), а також повідомлення і роз`яснення (за необхідності) прав підозрюваному є кінцевим етапом, яким завершується процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Однак саме по собі вручення тексту повідомлення про підозру судді іншим суб`єктом за умови, що його було прийнято, перевірено, складено та підписано уповноваженим на це ст. 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. Подальше вручення такого документа не дає підстав вважати, що суб`єкт його вручення якимось чином впливає на реалізацію цієї гарантії.

Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб`єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру судді ОСОБА_1 було складено заступником Генерального прокурора України, вручення здійснив за його дорученням прокурор у кримінальному провадженні (т. 6 а. п. 223-229), а тому органом досудового розслідування було дотримановимоги кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_1 повідомлення про підозру.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що твердження апеляційного суду про те, що письмове повідомлення про підозру судді повинно бути вручене безпосередньо Генеральним прокурором або його заступником і здійснення такої дії не може бути передоручене є безпідставним, оскільки не ґрунтується на вимогах закону, та свідчить про істотне порушення судом вимог кримінального процесуального закону.

Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що апеляційний суд без безпосереднього дослідження доказів надав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, то вони є також обґрунтованими, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише показаннями, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які було отримано в порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу.

Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК України), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, якщо доказів, наданих сторонами обвинувачення й захисту, не було безпосередньо досліджено під час апеляційного перегляду кримінального провадження.

Отже, якщо апеляційний суд при перевірці кримінального провадження в порядку апеляційної процедури вбачає можливу відсутність достатніх доказів для доведення винуватості засудженої особи в обсязі пред`явленого обвинувачення або можливість поліпшення становища такої особи в інший спосіб, він повинен за власною ініціативою безпосередньо дослідити необхідні докази, адже до цього спонукають завдання кримінального провадження та необхідність дотримання інших його засад, зокрема верховенства права, презумпції невинуватості й забезпечення доведеності винуватості.

Переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції не дотримався зазначених вимог кримінального процесуального закону в частині закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Так, обґрунтовуючи свої твердження апеляційний суд, без допиту свідків, надав іншу, ніж суд першої інстанції, оцінку показанням свідків ОСОБА_5 ,ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , як таким, що не підтверджують винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, по епізоду одержання 23 червня 2010 року хабара від ОСОБА_3 . Також вказав, що свідки ОСОБА_8 ,

ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 є співробітниками правоохоронних органів, мають у провадженні процесуальний інтерес на стороні обвинувачення, тому їх показання, не можуть бути визнані допустимими доказами, при цьому безпідставно послався на вимоги ст. 97 КПК України, яка передбачає оцінку показань з чужих слів.

Таким чином, апеляційний суд не мав права дати іншу оцінку доказам, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, безпосередньо не дослідивши їх на підтвердження або спростування фактичних обставин кримінального провадження.

З урахуванням наведеного, ухвалу суду апеляційної інстанції в частині скасування обвинувального вироку місцевого суду щодо ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 368 КК України по епізоду обвинувачення від 23 червня 2010 року із закриттям кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, її зміст не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, а процедуру апеляційного перегляду в цій частині було здійснено формально, без додержання приписів ст. 2 цього Кодексу.

Допущені порушення норм процесуального права ставлять під сумнів правильність незастосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню, а тому й відповідний висновок про скасування вироку місцевого суду та закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_1 у частині зазначеного обвинувачення.

Таким чином, ухвала апеляційного суду, в частині скасування обвинувального вироку місцевого суду щодо ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 368 КК України по епізоду обвинувачення від 23 червня 2010 року із закриттям кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, підлягає скасуванню відповідно до вимог п. 1

ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції, а касаційна скарга прокурора - частковому задоволенню.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить урахувати вказівки суду касаційної інстанції, за наявності для цього підстав безпосередньо дослідити необхідні докази, проаналізувати їх у сукупності, зважаючи також на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (провадження № 13-43кс19) і від 11 грудня 2019 року (провадження

№ 13-34кс19), та ухвалити законне, обґрунтоване й справедливе судове рішення, яке б відповідало положенням статей 370, 419 КПК України.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, задовольнити частково.

Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 11 жовтня 2019 рокув частині скасування вироку Млинівського районного суду Рівненської області від 25 квітня 2016 року щодо визнання ОСОБА_1 винним за ч. 2 ст. 368 КК України (в редакції Закону України № 1508-VI від 11 червня 2009 року) по епізоду одержання 23 червня 2010 року хабара від ОСОБА_3 та закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України в зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді і вичерпанням можливості їх отримати, скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

В іншій частині судове рішення залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

Ю. М. Луганський М. І. Ковтунович С. Б. Фомін