ОКРЕМА ДУМКА

Судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

05 травня 2020 року

м. Київ

у справі № 161/6253/15-ц (провадження № 14-32цс20) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на майно

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2018 року у складі судді Гриня О. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року у складі колегії суддів Здрилюк О. І., Карпук А. К., Бовчалюк З. А.

20 липня 2018 року Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалив рішення (оскаржуване) у справі, яким задовольнив частково позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна». У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 листопада 2006 року № СМ-SME-А00/028/2006 у сумі 1 497 922,64 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року № РМ-SME-А00/049/2007, посвідченим приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., зареєстрованим у реєстрі за № 3893, на нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу (літ. «А-2») загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 на праві власності, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною продажу предмета іпотеки, встановленою на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції вказав, що належним способом реалізації предмета іпотеки є проведення прилюдних торгів. При цьому не враховував пеню при визначенні розміру заборгованості, у рахунок погашення якої здійснюється стягнення на предмет іпотеки, оскільки розрахунок розміру пені відсутній у матеріалах справи. Суд зазначив, що ОСОБА_1 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Зазначив, що в разі невиконання боржником зобов`язання кредитор має переважне право вимоги на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки і при переході права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, навіть у випадку недоведення до цієї особи-набувача інформації про обтяження майна.

28 грудня 2018 року постановою Волинського апеляційного суду змінено рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру заборгованості за кредитним договором. В абзаці другому резолютивної частини рішення слова і цифри «у сумі 1 497 922,64 грн» замінено словами і цифрами «яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 48 594,52 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 11 239,92 дол. США та пені у розмірі 161 397,65 грн». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції помилково зарахував у розмір заборгованості, на погашення якої необхідно звернути стягнення на іпотечне майно, нараховані проценти за користування кредитом після набрання чинності попереднім судовим рішенням станом на 23 березня 2010 року. Оскільки рішення суду від 21 серпня 2012 року боржники не виконали, то правильним є висновок про наявність передбачених частиною першою статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Апеляційний суд зауважив, що наявність у сторони справи статусу фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) не може свідчити, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття у власність спірного приміщення. У разі позбавлення сторони статусу підприємця вона не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи. Спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за фізичною особою, а не ФОП. Крім того, боржником за кредитним договором є фізична особа ОСОБА_2 , у зв`язку із чим зазначений спір розглядається у порядку цивільного судочинства.

05 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнила частково, рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасувала, у частині позовних вимог до ОСОБА_3 провадження у справі закрила, а в частині вимог до ОСОБА_2 - ухвалила нове рішення, яким у задоволенні позову відмовила. Вирішила питання розподілу судових витрат.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що ОСОБА_2 не є іпотекодавцем, не несе солідарної відповідальності перед іпотекодержателем при зверненні стягнення на його майно, а як із позичальника з неї стягнуто заборгованість за кредитним договором за рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 серпня 2012 року. Стосовно іпотекодержателя ОСОБА_1 , то він набув право власності на предмет іпотеки як ФОП і в результаті здійснення підприємницької діяльності, тому за своїм суб`єктним складом цей спір за позовом юридичної особи підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

З такими висновками можна частково погодитися, якщо брати до уваги лише процесуальне законодавство, яке існувало на час вирішення питання про відкриття провадження у справі. Разом з тим, зважаючи на зміни до визначення критеріїв предметної юрисдикції, необхідно враховувати суть акцесорного зобов`язання та необхідність розгляду спору комплексно, що передбачає його розгляд в усіх складових у судах однієї юрисдикції. Тому відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку.

Суди встановили, що 24 листопада 2006 року Закрите акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № СМ-SМЕ-А00/028/2006, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти в розмірі 66 500 дол. США з кінцевим терміном повернення - до 22 листопада 2013 року (т. 1, а. с.11-14).

На забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором 27 вересня 2007 року ОСОБА_4 та ЗАТ «ОТП Банк» уклали договір іпотеки № РМ-SME-А00/049/2007, згідно з яким в іпотеку банку передано належне на праві власності ОСОБА_4 нерухоме майно: нежитлове приміщення, частину складсько-торгового комплексу «А-2» загальною площею 24,8 кв. м (приміщення НОМЕР_1 ) , що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 (т. 1 , а. с.15-17).

10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк», який є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відповідно до умов якого та на підставі укладеного договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року ПАТ «ОТП Банк» відступило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення кредитних договорів з правом звернення стягнення на заставлене майно (т. 1, а. с.18-19).

Також 10 грудня 2010 року між цими ж сторонами відповідно до статей 514, 1077-1079, 1082, 1084 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого ПАТ «ОТП Банк» відчужило ТОВ «ОТП Факторинг Україна» кредитний портфель (т. 1, а. с. 21-27).

Згідно з додатком № 1 до цього договору до кредитного портфелю входить право вимоги, в тому числі за кредитним договором № CM-SME-A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME-А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року (т. 1, а. с. 28-39).

Таким чином, до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права щодо вимоги заборгованості за кредитним договором № CM-SME-A00/028/2006 від 24 листопада 2006 року зі змінами та доповненнями, викладеними у додаткових договорах до нього, та за договором іпотеки (майнової поруки) № РМ-SME-А00/49/2007 від 27 вересня 2007 року.

21 серпня 2012 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № CM-SME-А00/028/2006 від 24 листопада 2006 року в сумі 637 344,72 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

При розгляді справи № 161/14473/16-ц за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», ПАТ «ОТП Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Губик З. В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., про визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договорів кредиту, іпотеки, додаткового договору встановлено, що 28 липня 2009 року ТОВ «Кажан люкс» відповідно до протоколу установчих зборів на підставі акта приймання-передачі прийняло до статутного фонду товариства приміщення НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 площею 24,8 кв. м від засновника - ОСОБА_4 . Ухвалою Господарського суду Волинської області від 01 березня 2010 року затверджено мирову угоду між ТОВ «Кажан люкс» та ОСОБА_1 , згідно з якою в рахунок погашення заборгованості, яка виникла за договором від 02 березня 2010 року перед ОСОБА_1 , указане нежитлове приміщення передано останньому.

З 26 березня 2010 року власником іпотечного майна є ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 204).

Основним питанням, на яке мала надати відповідь Велика Палата Верховного Суду, є визначення юрисдикції у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Для вирішення вказаного питання необхідно визначити, що є судовою юрисдикцією, критерії визначення її.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю.

Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак у касаційній скарзі особа, яка її подала, зазначала, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Оскільки позов було подано за правилами ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також перегляд справи у суді касаційної інстанції відбувається за правилами ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають процесуальні норми, що діяли як на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, так і на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій та на час перегляду справи у касаційній інстанції.

ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.

По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу).

За положеннями статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 ГПК України (у зазначеній редакції) господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 ГПК України (у названій редакції) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

Тобто як предметна, так і суб`єктна юрисдикція господарських судів була значно обмежена участю у спорі лише юридичних осіб чи ФОП, а предметна - правовідносинами, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Для надання відповіді на питання щодо юрисдикційності спору за акцесорним зобов`язанням необхідно звернути увагу на поняття зобов`язання та акцесорного зобов`язання.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Сутність зобов`язання полягає насамперед у праві вимоги кредитора і тільки потім в обов`язку боржника. Для юридичного змісту зобов`язання істотне значення має саме надана управомоченому суб`єктові (кредитору) можливість вимагати певної поведінки від зобов`язаної особи (боржника).

Основною спрямованістю зобов`язання є його виконуваність. У зв`язку із чим передбачено на законодавчому рівні спеціальні заходи, які забезпечують захист майнових прав кредитора на випадок їх порушення боржником.

Такі зобов`язання є додатковими (акцесорними) і призначені для забезпечення виконання основного зобов`язання. Ці зобов`язання мають додатковий і залежний характер, а їхня юридична доля залежить від основного зобов`язання, що підтверджується положеннями частин другої та третьої статті 548 ЦК України. У разі припинення основного зобов`язання припиняється і додаткове зобов`язання.

Відповідно до вимог частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Забезпечення зобов`язання створює між кредитором у цьому зобов`язанні та особою, що забезпечує зобов`язання, акцесорне (додаткове) по відношенню до основного зобов`язання. Акцесорне зобов`язання виникає на підставі правочину (у вигляді окремого договору) або відповідного пункту договору, про забезпечення якого домовилися сторони.

Іпотека за участю майнового поручителя є одним із основних способів забезпечення виконання кредитних зобов`язань.

Правовідносини з іпотеки урегульовані як у ЦК України, так і в Законі № 898-IV.

Згідно з вимогами статей 572, 575 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Сутність іпотеки полягає у тому, що правом застави є право на чужу річ, яке належить кредитору на забезпечення його права вимоги за зобов`язанням і яке виявляється в можливості переважного порівняно з іншими кредиторами задоволення із цінності цієї речі.

Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону № 898-IV).

Відповідно до визначень, що містяться в статті 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов`язанням.

Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.

Законом № 898-IV солідарної відповідальності боржника за основним зобов`язанням та майнового поручителя у разі порушення боржником зобов`язання не передбачено. Крім того, у цьому Законі у частині першій статті 11 визначено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто обсяг відповідальності майнового поручителя обмежений вартістю майна, переданого ним в іпотеку, у зв`язку із чим збільшення обсягу відповідальності майнового поручителя неможливе.

У разі існування основного й акцесорного зобов`язання акцесорне зобов`язання залежить від основного, виникає й існує лише за умови існування основного.

Статтею 18 Закону № 898-IV установлено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі.

Згідно з частиною першою статті 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Статтею 175 ГК України встановлено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Суб`єктами майново-господарських зобов`язань можуть бути суб`єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб`єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов`язання виникає між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами, зобов`язаною та управненою сторонами зобов`язання є відповідно боржник і кредитор.

Зобов`язання майнового характеру, що виникають між суб`єктами господарювання та негосподарюючими суб`єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Згідно з частинами першою, сьомою статті 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 199 ГК України виконання господарських зобов`язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов`язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов`язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Тобто у самому ГК України зазначено, що вказані акцесорні зобов`язання регулюються не нормами цього Кодексу, а нормами ЦК України, що свідчить про їх залежність від основного зобов`язання, а тому відсутність ознак, притаманних господарським зобов`язанням.

Відповідно до статті 1 ГК України цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Види господарської діяльності та господарських відносин передбачені у статті 3 ГК України, згідно з частиною першою якої під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність) (частина друга указаної статті).

Разом з цим у частині першій статті 4 ГК України встановлено, що не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України.

Тому у разі якщо основне зобов`язання є споживчим, не пов`язаним з господарською діяльністю, додаткове, акцесорне зобов`язання також не може мати властивості господарського договору та регулюватися нормами ГК України.

Відносини, що виникають з акцесорного договору, укладеного на забезпечення споживчого договору, стороною якого є фізична особа, не є господарськими за змістом та характером.

Оскільки предметна юрисдикція визначається не лише за суб`єктним складом спору, але й враховується зміст і характер спірних правовідносин, можна зробити висновок, що спір про звернення стягнення на предмет іпотеки, який виникає з акцесорного, додаткового договору іпотеки, має похідний характер і його юрисдикція визначається за юрисдикцією основного договору, і склад сторін такого забезпечувального зобов`язання не впливає на визначення юрисдикційності спору.

Це знайшло свій розвиток і закріплення у ГПК України, який набрав чинності 15 грудня 2017 року. Таке спрямування отримала і практика застосування ЦПК України та ГПК України з питання визначення предметної юрисдикції.

З 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) ФОП. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча б однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.

Із вказаної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18)). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб`єктний склад сторін основного зобов`язання, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).

У справі, що перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, сторонами основного зобов`язання - кредитного договору від 24 листопада 2006 року № СМ-SМЕ-А00/028/2006, є банк (ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та фізична особа ( ОСОБА_2 ), а сам кредитний договір судами попередніх інстанцій встановлений як споживчий.

А тому визначення юрисдикційності спору за правовідносинами між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ФОП ОСОБА_1 , який між іншим не є стороною ні основного, ні забезпечувального зобов`язання, а набув право власності на підставі мирової угоди, затвердженої судом, на мою думку, є неправильним.

Вважаю, з урахуванням усталеної практики Великої Палати Верховного Суду та необхідності єдності правозастосування, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно визначили юрисдикційність спору, який підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Суддя О. М. Ситнік