Постанова

Іменем України

21 травня 2020 року

м. Київ

справа № 604/546/16-к

провадження № 51- 5965 км 19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Остапука В. І.,

суддів Кравченка С. І., Ємця О. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Миколаєнко О. О.,

прокурора Дехтярук О. К.,

захисників: Нужди Ф. Т.,

Бориса С. А.,

в режимі відеоконференції

засудженого ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника Бориса С. А., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_2 , засудженого ОСОБА_1 та його захисника Нужди Ф. Т. на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 травня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015210010003450, за обвинуваченням

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Свалява Закарпатської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 186, п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України;

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця с. Богданівка Підволочиського району Тернопільської області, жителя АДРЕСА_2 , згідно зі ст. 108 КК України такого, що раніше не судимий,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 травня 2019 року визнано винуватим та засуджено:

- ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, за п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього належного йому майна. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначити ОСОБА_2 покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією всього належного йому майна. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_2 попереднє ув`язнення з 30 грудня 2015 року по 23 травня 2019 року в строк покарання з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 2 дні позбавлення волі;

- ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, за п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначити ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_1 попереднє ув`язнення з 30 грудня 2015 року по 23 травня 2019 року в строк покарання з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 2 дні позбавлення волі.

Вирішено цивільний позов, питання речових доказів та процесуальних витрат.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 року вирок суду першої інстанції залишено без зміни. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_2 і ОСОБА_1 попереднє ув`язнення з 24 травня 2019 року по 28 жовтня 2019 року в строк покарання з розрахунку 1 день попереднього ув`язнення за 2 дні позбавлення волі.

За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку, ОСОБА_2 визнано винуватим та засуджено за те, що він, 27 листопада 2015 року о 12 год у м. Тернополі по вул. Живова, навпроти загальноосвітньої школи № 24 відкрито викрав майно неповнолітнього ОСОБА_3 , спричинивши останньому матеріальної шкоди на загальну суму 1948 грн.

Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнано винуватими та засуджено за те, що вони 25 грудня 2015 року приблизно о 18 год у м. Тернополі по вул. Живова домовившись з водієм таксі ОСОБА_4 відвести їх у смт Підволочиськ Тернопільської області та не маючи достатніх коштів, узгодили між собою вчинення умисного вбивства остатньої після приїзду до пункту призначення з метою ухилення від сплати грошових коштів. Приїхавши на вул. Б. Хмельницького в смт Підволичиськ Тернопільської області, водій таксі ОСОБА_4 висунула вимогу оплати наданих послуг, після чого ОСОБА_1 , діючи за попередньою домовленістю з ОСОБА_2 , почав утримувати потерпілу руками, а ОСОБА_2 , знаходячись на задньому сидінні автомобіля, тримаючи у лівій руці ніж, з особливою жорстокістю, завдав їй щонайменше шість колючо-ріжучих ударів у ділянку підборіддя та лівої щоки, а також поріз шиї з ушкодженням під`язикової групи м`язів, зв`язок гортані, надгортанного хряща та проникнення у просвіт гортані. В подальшому, витягнувши потерпілу з автомобіля, ОСОБА_2 , після того, як потерпіла намагалась утриматись за його одяг, завдав їй удар рукою у праву частину обличчя, внаслідок чого ОСОБА_4 впала, не подаючи ознак життя, після чого залишили останню. Смерть потерпілої ОСОБА_4 настала ІНФОРМАЦІЯ_3 внаслідок поранення шиї з ушкодженням гортані, що супроводжувалося масивною зовнішньою кровотечою та розладами зовнішнього дихання з розвитком поширених патологічних змін тканини обох легень, які призвели до гострої дихальної недостатності.

Після цього, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 повернувшись до автомобіля таксі, з метою збагачення, за попередньою змовою групою осіб, а ОСОБА_2 - повторно, викрали майно, на загальну суму 852, 5 грн, яке належить ОСОБА_5 .

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційних скаргах засуджений ОСОБА_1 та його захисник Нужда Ф. Т. ставлять питання про скасування оскаржуваних судових рішень та закриття провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, в зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбачено п. п. 4, 6, 12 ч. 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Зазначає, що під час розгляду справи не було досліджено всіх належних, достовірних та допустимих доказів, які б підтверджували його винуватість, оскільки всі докази винуватості ОСОБА_1 є недопустимими. Стверджує, що огляд автомобіля та жилого приміщення проведено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

У касаційній скарзі захисник Борис С. А. просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_2 і призначити новий розгляд в суді першої інстанції в зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Не погоджується з оцінкою судом доказів та посилається на неповноту судового розгляду. Вважає недоведеною винуватість ОСОБА_2 у вчиненні злочину, за який його засуджено. Вказує про порушення вимог кримінального процесуального закону щодо огляду автомобіля. Крім того, наводить доводи щодо неправильного застосування кримінального закону при кваліфікації дій ОСОБА_2 , посилаючись на відсутність у останнього умислу на позбавлення життя потерпілого. Аналізуючи наявні у кримінальному провадженні докази вважає, що описані у вироку дії мають бути кваліфіковані за ч. 2 ст. 121 КК України. Вважає, що апеляційний суд належним чином не мотивував прийняте рішення, чим порушив вимоги ст. 419 КПК України.

Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_1 та його захисник Нужда Ф. Т., а також захисник Борис С. А., підтримали подані касаційні скарги та просили їх задовольнити.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор, посилаючись на безпідставність наведених у касаційних скаргах сторони захисту та засудженого доводів, вважала, що оскаржувані судові рішення слід залишити без зміни.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Судові рішення в частині засудження ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , кваліфікації їх дій за ч. 2 ст. 185 КК України в касаційному порядку не оскаржуються.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Зі змісту касаційних скарг вбачається, що захисник Борис С. А., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_2 , засуджений ОСОБА_1 і його захисник Нужда Ф. Т. , не погоджуючись із їх засудженням за вчинення злочину, передбаченого п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, оспорюють правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження, вказують на неповноту судового розгляду, наводять іншу, власну оцінку доказам, ніж ту, що дав суд першої інстанції.

Фактичні обставини кримінального провадження були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій і вони перегляду у касаційному порядку, відповідно до вимог ч. 1 ст. 438 КПК України, не підлягають. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження є підставами для скасування чи зміни відповідних судових рішень в апеляційному порядку, згідно зі ст. 409 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно зі ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Положення ст. 94 КПК України передбачають, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Відповідно до ст. 91 КПК України, у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вказаних вимог закону при розгляді справи щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дотримано в повному обсязі.

Суд першої інстанції, провівши судовий розгляд відповідно до обвинувального акта в межах висунутого обвинувачення, безпосередньо дослідивши докази, належно їх оцінивши, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 у відкритому викраденні чужого майна, умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині, за попередньою змовою групою осіб, вчиненого з корисливих мотивів та з особливою жорстокістю, таємного викрадення чужого майна, вчиненого повторно, за попередньою змовою групою осіб та ОСОБА_1 в умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині, за попередньою змовою групою осіб, вчиненого з корисливих мотивів та з особливою жорстокістю, таємного викрадення чужого майна, за попередньою змовою групою осіб , за обставин, які виклав у вироку.

За встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 186, ч. 2 ст. 185, п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України та ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 185, п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України кваліфіковані вірно.

В основу вироку місцевий суд поклав показання засуджених ОСОБА_2 і ОСОБА_1 щодо подій 25 грудня 2015 року, а саме проїзду на автомобілі таксі, водієм якого була ОСОБА_4 , з м . Тернопіль в смт Підволочиськ та щодо їх дій під час цього; показання потерпілого ОСОБА_5 , власника автомобіля таксі; показання свідка ОСОБА_7 про завдання її дочці - ОСОБА_4 , ушкоджень двома чоловіками; показання свідка ОСОБА_8 про те, що потерпіла його дівчина - водій таксі та 25 грудня 2015 року виконувала замовлення з перевезення пасажирів - чоловіків з м. Тернополя в смт Підволочиськ; показання свідка ОСОБА_9 про спілкування з потерпілою ОСОБА_4 25 грудня 2015 року, яка повідомила, що везе двох хлопців в смт Підволочиськ; показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 про те, що ввечері 25 грудня 2015 року вони їхали в смт Підволочиськ, позаду них зупинився автомобіль таксі та побачивши ОСОБА_4 , у якої було перерізано горло, вони надали допомогу і відвезли її до лікарні, під час поїздки потерпіла повідомила про напад на неї двох чоловіків; показання свідка ОСОБА_14 про тілесні ушкодження ОСОБА_2 і ОСОБА_1 ввечері 25 грудня 2015 року під час їх візиту додому. Також були покладені в основу виркоу й показання інших свідків: ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 .

Суд дійшов висновку про належність, достовірність і допустимість доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих їм злочинів, які містяться в: протоколах огляду місця події від 25 та 26 грудня 2015 року; протоколах обшуків від 30 грудня 2015 року; заяві лікаря приймального відділення Підволочиського віділлення КЦРЛ ОСОБА_21 від 25 грудня 2015 року; протоколі отримання добровільно наданих предметів від 04 січня 2016 року; протоколі огляду від 04 січня 2016 року; протоколі тимчасового доступу до речей і документів від 05 січня 2015 року; заяві ОСОБА_22 від 15 березня 2016 року; протоколі огляду предметів від 15 березня 2016 року; протоколі отримання добровільно наданих предметів від 12 квітня 2016 року; протоколі огляду від 12 березня 2016 року; висновку судової товарознавчої експертизи № 6-17/16 від 30 березня 2016 року; висновком судових комп`ютерно-технічних експертиз №7/57/16 від 23 тарвня та №7/56/16 від 20 травня 2016 року; протоколі огляду предметів від 26 травня 2016 року; повідомленні «Ломбард`Заставно Кредитний Дім» 758/12 з відеозаписом із камери відеоспостереження; протоколі огляду відеозапису від 29 січня 2016 року; протоколі тимчасового доступу до речей і документів від 26 лютого 2016 року; протоколі проведення слідчого експерименту від 30 грудня 2015 року та 19 квітня 2016 року за участю ОСОБА_2 ; протоколі проведення слідчого експерименту від 30 грудня 2015 року та 19 квітня 2016 року за участю ОСОБА_1 , протоколі огляду від 27 грудня 2015 року; протоколі отримання добровільно наданих предметів від 26 липня 2016 року; висновках судово-медичних експертиз № 955 від 28 січня 2016 року, № 897 від 29 грудня 2015 року, № 8 від 03 лютого 2016 року, № 6 від 03 лютого 2016 року, № 6 від 04 січня 2016 року, № 7 від 04 січня 2016 року, № 38 від 03 лютого 2016 року, № 36 від 18 лютого 2016 року, № 35 від 19 лютого 2016 року, № 46 від 18 лютого 2016 року, № 43 від 25 лютого 2016 року, № 45 від 26 лютого 2016 року, № 44 від 23 лютого 2016 року, № 37 від 23 лютого 2016 року, № 75 від 15 лютого 2016 року, № 77 від 15 лютого 2016 року, № 36 від 18 лютого 2016 року, № 78 від 12 лютого 2016 року, № 50 від 09 березня 2016 року, № 76 від 17 лютого 2016 року, № 62 від 12 березня 2016 року, № 28 від 02 лютого 2016 року, № 48 від 26 лютого 2016 року; висновку судової комплексної молекулярно-генетичної та дактилоскопічної експертизи № 10/66 від 01 квітня 2016 року; висновку комплексної судово-медичної експертизи № 064 від 09 червня 2016 року; показання експерта ОСОБА_23 ; висновку судово-психіатричної експертизи № 23 від 21 січня 2016 року щодо ОСОБА_2 ; висновку амбулаторної судової психолого-психіатричної експертизи № 22 від 21 січня 2016 року щодо ОСОБА_1 ; висновку судово-психологічної експертизи № 117 від 15 березня 2016 року щодо ОСОБА_1 .

Крім того, судом першої інстанції обґрунтовано визнано заяву ОСОБА_2 від 30 грудня 2015 року такою, що отримано з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Отже, дослідивши усі інші надані стороною обвинувачення докази, надавши кожному з них належну оцінку в аспекті ст. 94 КПК України на предмет належності, допустимості, достовірності та їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_2 та ОСОБА_1 поза розумним сумнівом у вчиненні умисного вбивства за попередньою змовою групою осіб, з корисливим мотивом та особливою жорстокістю та кваліфікацією їх дій саме за п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Вирок суду є законним та відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України.

Висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 186, п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України і ОСОБА_24 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п. п. 4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України був предметом перевірки апеляційного суду і мотивовано визнаний таким, що відповідає доказам, зібраним у встановленому законом порядку, дослідженим у судовому засіданні, належно оціненим судом, і є обґрунтованим.

Під час перевірки матеріалів справи також було з`ясовано, що висновки суду апеляційної інстанції є правильними як стосовно встановлених місцевим судом фактичних обставин кримінальних правопорушень, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , так і стосовно відсутності в справі порушень вимог кримінально-процесуального закону, які тягнули би за собою безумовне скасування судових рішень.

Не встановлено таких процесуальних порушень і касаційним судом, оскільки усім доводам, викладеним в апеляційних скаргах, які за своїм змістом, є аналогічними доводам касаційних скарг засудженого ОСОБА_1 та захисників Бориса С. А. і Нужди Ф. Т. , апеляційний суд дав вичерпні та вмотивовані відповіді.

Твердження захисників та засудженого про необхідність скасування судових рішень у зв`язку з не встановленням достатніх доказів, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони суперечать фактичним обставинам справи, правильність встановлення яких підтвердив суд апеляційної інстанції. Також цей суд спростував посилання сторони захисту стосовно істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, допущених, на їх думку, у справі органами досудового розслідування при проведенні досудового слідства, збиранні й дослідженні доказів, а також при їх оцінці місцевим та апеляційним судами.

Колегія суддів вважає, що постановлена за результатами розгляду апеляцій сторони захисту ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України і погоджується з наведеними у ній висновками про законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги захисника Бориса С. А. про відсутність у ОСОБА_2 умислу на вбивство потерпілої та необхідність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 121 КК України спростовуються встановленими фактичними обставинами, що підтверджені доказами, яким місцевий суд у порядку ст. 94 КПК України дав оцінку з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупності цих доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку і прийняв обґрунтоване рішення про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину.

Так, за своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.

Склад злочину - це сукупність об`єктивних та суб`єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно-небезпечне діяння як конкретний злочин.

Стаття 115 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

В свою чергу, ч. 2 ст. 121 КК України передбачає відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Так, умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого. Визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб`єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю.

Питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.

Слід мати на увазі, що спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинення діянь.

Так, судами правильно враховано, що ОСОБА_2 обрав знаряддям вчинення злочину ніж, а тому була велика ймовірність того, що при його застосуванні можна заподіяти смерть людині. ОСОБА_2 завдав щонайменше шість колючо-ріжучих ударів у ділянку підборіддя та лівої щоки, а також поріз шиї з ушкодженням під`язикової групи м`язів, зв`язок гортані, надгортанного хряща та проникнення у просвіт гортані, у місце розташування життєво важливого органу, з послідуючим пошкодженням, що знаходиться у прямому причинному зв`язку зі смертю потерпілої ОСОБА_4 . Значення має також те, що засуджений після спричинення ножових поранення ОСОБА_4 , не намагався вжити заходів задля збереження життя останньої, адже не надав їй жодної допомоги, не викликав медичну допомогу, а навпаки, витягнувши з автомобіля, додатково завдав удар в праву ділянку обличчя, залишив потерпілу та пішов. Сукупність всіх обставин вчиненого діяння свідчать про спрямованість дій ОСОБА_2 саме на досягнення бажаного результату - смерті ОСОБА_4 .

Таким чином, урахувавши усі встановлені обставини справи суди вірно встановили, що ОСОБА_2 мав умисел саме на заподіяння смерті потерпілій за попередньою змовою групою осіб, вчинене з корисливих мотивів та особливою жорстокістю, а тому його дії за п. п. 4, 6, 12 ч.2 ст.115 КК України кваліфіковано вірно.

Крім того, викладені в касаційній скарзі захисника Бориса С. А., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_2 , доводи про необхідність кваліфікації дій за ч. 2 ст. 121 КК України, суперечать його ж позиції щодо недоведеності винуватості у вчиненні злочину ОСОБА_2 , за який його засуджено.

Не є прийнятними і доводи касаційних скарг про порушення судом апеляційної інстанції вимог ст.404 КПК України.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції зобов`язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. Повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції.

Із матеріалів провадження слідує, що передбачених наведеною нормою процесуального закону підстав для повторного дослідження доказів стороною захисту наведено не було й апеляційним судом не встановлено. Обмежившись у своїй ухвалі аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій ст. 23 КПК України засаді безпосередності судового розгляду.

Також є необґрунтованими доводи касаційних скарг про недопустимість визнання доказами протоколів огляду місця події.

Виходячи зі змістуст. 233 КПК України, право проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою (проведення в ньому огляду) під час кримінального провадження може виникати без постановлення ухвали слідчого судді лише на підставі добровільної згоди особи, яка ними володіє, що свідчить про те, що надання цією особою згоди на проведення слідчої дії не потребує наступного судового контролю (звернення постфактум з клопотанням до слідчого судді).

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що як ОСОБА_5 так і ОСОБА_22 надали дозвіл на проникнення до житла чи іншого володіння, що підтверджено було під час судового засідання в суді першої інстанції.

Отже, при проведенні огляду місця події, слідчим було вжито всіх належних заходів для дотримання конституційних норм про недоторканність житла чи іншого володіння особи, а тому порушень вимог кримінального процесуального закону, на які є посилання в касаційних скаргах, не встановлено.

Крім того, про добровільність волевиявлення ОСОБА_22 щодо вищезазначеного вказує й те, що вона 04 січня 2016 року добровільно видала слідчому одяг (куртку зі шкірзамінника, коричневого кольору зі слідами бурого кольору), який знайшла на горищі сараю за місцем її проживання.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника Бориса С. А. щодо недопустимості покладених в основу обвинувального вироку доказів, зокрема, висновка судово-медичної експертизи № 955, то вони є безпідставними.

У відповідності до приписів ст. 290 КПК України стороні захисту було надано доступ до матеріалів досудового розслідування, з якими ОСОБА_2 та його захисник Борис С. А. ознайомились 15 червня 2016 року.

Згідно висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 січня 2020 року (справа № 754/14281/17, провадження № 51-218 кмо 19), відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, невідкриття цих документів стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК України не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 вказаного Кодексу, автоматично не тягне визнання експертного дослідження недопустимим доказом й скасування на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України судових рішень, якщо зазначені документи було отримано у визначеному законом порядку, і згадана сторона не клопотала про надання доступу до медичних документів або при здійсненні судового чи апеляційного провадження їй було забезпечено можливість реалізувати право на ознайомлення з такими документами.

Як убачається з матеріалів справи, в ході збирання доказів на виконання приписів ч. 2 ст. 242 КПК України щодо обов`язковості проведення експертизи на предмет встановлення причини смерті та характеру тілесних ушкоджень стороною обвинувачення було забезпечено проведення судово-медичної експертизи.

Враховуючи, що зазначену експертизу проведено особою, яка володіє спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи та попереджена про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, об`єктивних підстав не довіряти результатам експертизи та вважати її висновки недостовірними у суду не було.

Експертиза містить посилання на медичні документи, що були об`єктом експертного дослідження, а також перелік запитань, поставлених перед експертом. За наявності сумнівів щодо достовірності медичних документів, які були об`єктом експертного дослідження, сторона захисту, реалізуючи закріплені у статтях 22, 26 КПК України принципи змагальності й диспозитивності, на стадії дослідження доказів мала процесуальну можливість клопотати про надання відповідних документів, однак цього не зробила. Порушень порядку отримання наданих експерту для дослідження медичних документів не встановлено. Тому, посилання захисника на стадії перегляду вироку на недопустимість висновків експерта є необґрунтованими.

Твердження у касаційній скарзі захисника Бориса С. А. щодо відмови у задоволенні його клопотання про повторний допит свідка ОСОБА_25 , колегія суддів визнає необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, відмовляючи у задоволенні клопотання місцевим судом було зазначено, що можливість допиту свідка була в обох сторін кримінального провадження. Проте, клопотання захисника не містило жодних нових обставин, з приводу яких не було допитано свідка.

Також не підлягають задоволенню доводи касаційної скарги захисника Бориса С. А. щодо допиту потерпілого ОСОБА_3 в режимі відеоконференції.

Положеннями ч. 1 ст. 336 КПК України передбачено, що судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції, зокрема, у разі проведення допиту неповнолітнього потерпілого.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, законним представником неповнолітнього потерпілого було заявлено клопотання про допит в режимі відеоконференції останнього, яке розглянув суд, відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

Крім того, засуджений ОСОБА_2 в судовому засіданні, під час його допиту, визнав повністю свою винуватість у вчинені відкритого викрадення майна неповнолітнього ОСОБА_3 .

Отже, таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили судам у цій справі постановити законні та обґрунтовані судові рішення та тягнули їх безумовне скасування, Судом не встановлено.

Покарання, призначене ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідає загальним засадам призначення покарання, визначеним ст. 65 КК України.

У цій справі, як видно з її матеріалів, суд при призначенні ОСОБА_2 та ОСОБА_1 покарання, керуючись вимогами ст. 65 КК України, врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів та дані про особи винних.

У зв`язку з цим, призначене ОСОБА_2 та ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років та 13 років, відповідно, необхідне й достатнє для виправлення та попередження ними нових злочинів. Виходячи з принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації це покарання є адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особи засуджених ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність чи таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б підставами, передбаченими ст. 438 КПК України, для скасування оскаржуваних судових рішень у цій справі не встановлено, а тому в задоволенні касаційних вимог засудженого та захисників слід відмовити.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 травня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 28 жовтня 2019 щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги захисника Бориса С. А., який діє в інтересах засудженого ОСОБА_2 , засудженого ОСОБА_1 та його захисника Нужди Ф. Т. - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

В. І. Остапук С. І. Кравченко О. П. Ємець