Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

місто Київ

справа № 757/40794/15-ц

провадження № 61-8634св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратура Кіровоградської області, Відділ державної виконавчої служби Світловодського міськрайонного управління юстиції,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року у складі судді Васильєвої Н. П. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Кулішенка Ю. М., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду із позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратури Кіровоградської області, Відділу державної виконавчої служби Світловодського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Світловодського МРУЮ), Апеляційного суду міста Києва, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, в якому просили стягнути відшкодування моральної шкоди у розмірі по 51 000, 00 грн кожному за рахунок Державного бюджету України.

Позивачі обґрунтовували заявлені вимоги тим, що судові рішення, ухвалені на їх користь, не виконуються, внаслідок чого їм завдано моральну шкоду. ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 вважають себе потерпілими від свавілля органів судової влади, прокуратури та державної виконавчої служби з огляду на невиконання покладених на них обов'язків із судового контролю за виконанням судових рішень та додержання вимог закону усіма громадянами України.

Позивачі як на правові підстави заявлених вимог посилалися на положення статей 19, 56, 124 Конституції України, статей 23, 321, 328, 1173, 1174, 1176 ЦК України.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що обов'язковими підставами відшкодування моральної шкоди є наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а у випадку відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1173 ЦК України незаконність рішення, дії чи бездіяльності завдавача шкоди повинна бути доведена. Обставини, викладені в позові, містять загальні звинувачення та не є підтвердженням позовних вимог.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку відповідно до норм процесуального права, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 213, 214 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), підстави для його скасування відсутні.

У грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, у якій заявники просять скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин статтю 56 Конституції України, частину шосту статті 1176 ЦК України, статті 23, 1173, 1174 цього Кодексу. На переконання заявників, порушення норм процесуального права полягає в тому, що суди не врахували, що відповідачем у цивільній справі відповідно до статті 205 ЦПК України 2004 року не може бути суд, при цьому до участі у справі не залучено Державну казначейську службу України, що є обов'язковою умовою під час розгляду такої категорії справ.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2017 року зазначену касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2018 року заявникам продовжено строк на усунення недоліків касаційної скарги.

У квітні 2018 року на виконання ухвали надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 03 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Прокуратура Кіровоградської області у відзиві на касаційну скаргу, поданому із застосуванням засобів поштового зв'язку у травні 2018 року, просила скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. На переконання прокуратури, суди першої та апеляційної інстанцій, правильно застосувавши норми матеріального права, зробили обґрунтований висновок про безпідставність та недоведеність вимог позивачів, доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Зважаючи на наведене Верховний Суд надає оцінку законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень в частині вимог, пред'явлених до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратури Кіровоградської області, ВДВС Світловодського МРУЮ.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратури Кіровоградської області, ВДВС Світловодського МРУЮ, Апеляційного суду міста Києва, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої їм неправомірною бездіяльністю відповідачів. Вважали, що у зв'язку з порушенням їх права на доступ до суду та отримання законного рішення Держава Україна за рахунок Державного бюджету повинна відшкодувати завдану їм шкоду по 51 000, 00 грн кожному.

Щодо оцінки пред'явлених позовних вимог до Апеляційного суду міста Києва та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

За правилом частини першої статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.

У частині другій статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди.

Верховним Судом встановлено, що у порушення наведеного правила у справі, яка переглядається, між позивачами та судом (суддею) зазначені за своєю правовою природою відносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції та бути розглянутими в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діяли місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство гарантує правову можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів (судів), вчинених під час розгляду конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

За таких обставин необхідно зробити висновок, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, підстав відступити від якого судом касаційної інстанції не встановлено.

Зважаючи на наведене та враховуючи, що відповідачами у справі позивачі визначили Апеляційний суд міста Києва та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, провадження в частині вимог до зазначених відповідачів підлягає закриттю як таке, що не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Враховуючи наведене, необхідно дійти висновку, що позовні вимоги, пред'явлені до Апеляційного суду міста Києва, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити заяву без розгляду у відповідній частині.

Відповідно до змісту частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Щодо пред'явлених позовних вимог до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратури Кіровоградської області, ВДВС Світловодського МРУЮ

Відмовляючи у задоволенні позову у цій частині вимог, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, не встановив наявності факту моральної шкоди, завданої позивачам, незаконність рішення, дії чи бездіяльності заподіювача шкоди відповідно до правил статей 23, 1167, 1173 ЦК України.

На переконання Верховного Суду, судами першої та апеляційної інстанцій правильно визначено природу правовідносин між сторонами, а також застосовано належні норми права, що стало передумовою правомірного вирішення існуючого спору.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зобов'язаний врахувати, що правовою підставою поданого позову є положення статті 56 Конституції України, щодо застосування якої до цивільних відносин Верховним Судом України сформульовано правовий висновок у постанові в справі № 6-99цс17. За змістом цього висновку щодо застосування статті 56 Конституції України у подібних правовідносинах зазначено таке. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи зазначених органів під час здійснення ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання їхніх рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.

Під час визначення належної до застосування до спірних правовідносин норми права Верховний Суд також зобов'язаний врахувати правовий висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17. Згідно з цим висновком шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких наведено у частині першій статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті, тобто така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовою та службовою особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Верховним Судом не встановлено підстав відступити від наведених правових висновків під час розгляду цієї справи.

Системний аналіз наведених норм права з урахуванням сформульованих правових висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах дає Верховному Суду підстави для висновку, що для настання відповідальності за створення позивачам перешкод у доступі до правосуддя обов'язковою умовою є визнання наведених рішень незаконними та їх подальше скасування, а також визнання дій або бездіяльності таких органів (посадових осіб) протиправними.

У Висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, які пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою подання апеляційної чи касаційної скарги.

Законність актів правосуддя, дій (бездіяльності) судів (суддів), вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Згідно з частиною шостою статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування або прокуратури, відшкодовується на загальних підставах.

Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

Таке законодавче врегулювання відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

За змістом частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Установивши, що позивачі не надали належних та допустимих доказів і не навели й не обґрунтували, у чому саме полягає заподіяна їм шкода, не довели неправомірності дій відповідачів та причинного зв'язку між такими діями та шкодою, що настала, суди першої та апеляційної інстанцій, правильно застосувавши норми матеріального права, статті 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

З огляду на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили як характер правовідносин, так і норми права, якими вони мають бути врегульовані.

Правило статті 56 Конституції України судами першої та апеляційної інстанцій було належним чином застосовано у поєднанні з наведеними правилами ЦК України, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Ці правила цивільного законодавства не можна розглядати як такі, що звужують або спотворюють зміст конституційних положень, а навпаки, повною мірою їм відповідають.

Інші доводи касаційної скарги мають характер формальних міркувань, що не можуть слугувати достатньою та обґрунтованою підставою для скасування правильних по суті судових рішень.

Доводи касаційної скарги, що до участі у справі не залучено Державну казначейську службу України, підлягають відхиленню Верховним Судом, оскільки склад учасників визначається саме позивачем під час пред'явлення позову. Суд з власної ініціативи не вправі змінювати склад відповідачів у справі, а здійснює заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідача за клопотанням/заявою позивача (стаття 33 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи, що зазначені у касаційній скарзі доводи щодо порушення норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій не знайшли свого підтвердження, правильне застосування норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, що свідчить про необґрунтованість скарги, а отже відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень в цій частині позовних вимог, пред'явлених до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратури Кіровоградської області, ВДВС Світловодського МРУЮ.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року в частині розгляду позовних вимог, пред'явлених до Апеляційного суду міста Києва та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відшкодування моральної шкоди скасувати.

Провадження в частині позовних вимог, пред'явлених до Апеляційного суду міста Києва та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відшкодування моральної шкоди, закрити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 листопада 2017 року в частині розгляду позовних вимог, пред'явлених до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Прокуратури Кіровоградської області, Відділу державної виконавчої служби Світловодського міськрайонного управління юстиції про відшкодування моральної шкоди залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

В. А. Стрільчук

Г. І. Усик