Постанова

Іменем України

10 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 757/8834/16-ц

провадження № 61-14698св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - ОСОБА_4,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року у складі судді: Батрин О. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Білич І. М., Болотова Є. В.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про захист честі та гідності і відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 1 групи по зору (незрячий), займається адвокатською діяльністю, захищає інтереси ОСОБА_4 у кримінальному провадженні відносно останнього.

З метою реалізації прав захисника у кримінальному проваджені, в грудні 2015 року звернувся до Генеральної прокуратури України із проханням надати йому переклад документів, які були подані прокуратурою до суду, виконаних шрифтом Брайля. Проте запитувані документи не були виготовлені у зазначений спосіб.

23 лютого 2016 року відбулось судове засідання у кримінальному провадженні, у якому ОСОБА_1 захищав інтереси ОСОБА_4 В цьому ж засіданні приймали участь ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які є співробітниками Генеральної прокуратури України.

У цьому судовому засіданні було порушено питання про ненадання адвокату документів, виконаних шрифтом Брайля, оскільки у інший спосіб він не мав можливості з ними ознайомитися, опрацювати та відповідно підготуватися для належного виконання своїх обов'язків захисника. Відповідачі це пояснювали тим, що законодавство не містить прямих вказівок, відповідно до яких вони зобов'язані надавати особі з вадами зору документи, які були б виконані шрифтом Брайля, крім того, вказували, що з боку ОСОБА_1 це є способом затягнути розгляду справи.

ОСОБА_1 зазначав, що така позиція відповідачів мала на меті принизити його честь та гідність, дискримінувати його, як людину з інвалідністю, вказати на його немічність та неповноцінність, чим порушено морально-етичні норми, звужено права особи з інвалідністю, що є порушенням положень Міжнародної конвенції «Про захист прав людей з інвалідністю», ратифікованої Україною 16 грудня 2009 року.

Вказував, що все це мало широкий розголос, оскільки в судовому засіданні були присутніми багато людей, засідання транслювалось на телеканалах.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив постановити рішення щодо негайного поновлення порушеного відповідачами особистого немайнового права, зобов'язати відповідачів в суді привселюдно вибачитись перед позивачем і зобов'язати відповідачів на телеканалах, які передавали у новинах інформацію 23 лютого 2016 року, пояснити телеглядачам, що вони допустили помилку, вивчили правові норми, які регулюють забезпечення прав людей з інвалідністю, зокрема, незрячих людей, які користуються шрифтом Брайля, для вивчення оригіналів первинних текстів, як це роблять люди, не маючи проблем із зором, і читають оригінали документів не пальцями, а доступним для них зоровим способом, відповідачі бажають виготовити для позивача, сторони захисту - адвоката ОСОБА_1 документи шрифтом Брайля, які позивач просив у своєму клопотанні до Генеральної прокуратури України та стягнути 500 000 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про захист честі та гідності і відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що факт порушення особистих немайнових прав позивача не доведено, а примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації не передбачено статтями 16, 277 ЦК України.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність фактів, які доводили б наявність з боку відповідачів цілеспрямованих дій на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача, а також спричинення моральної шкоди.

У березні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів не відповідають обставинам справи, суди не застосували норми матеріального права, які регулюють статус осіб з інвалідністю. Вказує, що суди не повно сприяли всебічному розгляду справи, за клопотанням не витребував аудіо- та відеозаписів судового засідання, у якому відповідачі допустили порушення його прав та не допитав свідків. Звертає увагу, що орган, який повинен на запит надати інформацію, не вправі перекладати на заявника обов'язок самостійно здійснювати виконання текстових документів шрифтом Брайля. Вказує на помилковість висновків суду про відсутність у діях відповідачів в судовому засіданні 23 лютого 2016 року складу цивільного правопорушення, який би вказував дискримінацію позивача за ознаками його інвалідності.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суди встановили, що 23 лютого 2016 року під час судового засідання по розгляду слідчим суддею Печерського районного суду м. Києва Білоцерківцем О. А. клопотання заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Кізя С. М. про встановлення стороні захисту строків для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №42015000000002275 відносно ОСОБА_4, ОСОБА_1 було заявлене клопотання слідчому судді про зобов'язання прокурорів Генеральної прокуратури України надати йому вказане клопотання та всіх долучених до нього документів, виготовлених шрифтом Брайля для здійснення належного захисту підозрюваного ОСОБА_4

Під час розгляду вказаного клопотання прокурорами Генеральної прокуратури України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 висловлювалась думка щодо заявленого клопотання.

За наслідками дослідження журналу судового засідання від 23 лютого 2016 року у справі № 757/5803/16-к за клопотанням заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Кізя С. М. про встановлення строку для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №42015000000002275 та диску з технічним записом журналу цього судового засідання судом першої інстанції не установлено, що відповідачі висловлювали будь-яке негативне відношення до позивача як до особи з вадами зору, будь-яких коментарів негативного характеру відносно позивача, його інвалідності не надавали.

При відмові у задоволенні позову суди зробили висновок про відсутність фактів, які доводили б наявність з боку відповідачів цілеспрямованих дій на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача та про те, що примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації не передбачено цивільним законодавством.

Колегія суддів погоджується із цим висновком судів з таких підстав.

Згідно 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.

Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.

Згідно статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Європейський суд з прав людини зауважив, що у справах про захист честі, гідності та ділової репутації фізичні особи мають право вимагати спростування відомостей, які не відповідають дійсності та принижують їх честь і гідність, та відшкодування завданої шкоди. Обидва заходи було застосовано у справі заявників. Проте на додаток до них суди зобов'язали другого заявника опублікувати у газеті офіційне вибачення. Суд зазначає, що такий захід безпосередньо не передбачено в національному законодавстві. Як вбачається з відповідної національної судової практики, хоча й пізнішої за події, які розглядаються, встановлення зобов'язання вибачитися у справах про захист честі, гідності та ділової репутації може суперечити конституційній гарантії свободи вираження поглядів. За цих обставин Суд доходить висновку, що зобов'язання судом другого заявника вибачитися не було встановлене законом і, відповідно, у цьому відношенні було порушення статті 10 Конвенції (EDITORIAL BOARD OF PRAVOYE DELO AND SHTEKEL v. UKRAINE, № 33014/05, § 54, 58, 59, ЄСПЛ, від 05 травня 2011 року).

Встановивши, що відповідачі не поширювали негативну інформацію про позивача, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. І. Крат