КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 [email protected]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" вересня 2018 р. Справа№ 910/1056/18

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Кропивної Л.В.

Дідиченко М.А.

секретар судового засідання Ігнатюк Г.В.

представників сторін:

від позивача: Баранов М.С., дов. № 225-КМГ-3010 від 20.08.18

від відповідача: Шайко С.В.,ордер 358512 від 12.07.2018

розглянувши апеляційну скаргу Київської міської ради

на рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2018 р.

у справі № 910/1056/18 (суддя - Босий В.П.)

за позовом Київської міської ради

до фізичної особи-підприємця Гарькавого Андрія Борисовича

про звільнення самовільно зайнятої ділянки,-

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2018 року Київська міська рада звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи-підприємця Гарькавого Андрія Борисовича про звільнення самовільно зайнятої ділянки, орієнтовною площею 0,9 га на вул. Червоноармійській, 10, у Дарницькому районі м. Києва та повернути Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд.

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.05.2018 р. у задоволенні позову Київської міської ради відмовлено повністю.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що з моменту набрання рішенням господарського суду м. Києва від 08.11.2010 року у справі № 35\521 законної сили у відповідача виникло право на оформлення права користування тією частиною земельною ділянки, на якій будівля розміщена, та частиною ділянки , яка необхідна для обслуговування даної нежитлової будівлі.

Не погодившись з рішенням суду, позивач Київська міська рада звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2018 р. у справі № 910/1056/18 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності в м. Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради. Рішення про передачу цієї земельної ділянки відповідачу або будь-якій іншій особі Київська міська рада, як розпорядник земель комунальної власності, не приймала, а тому останній не має можливості розпоряджатися своїм майном, тобто передати дану земельну ділянку у користування та одержувати за це плату з метою наповнення місцевого бюджету, оскільки на ній розміщено майно відповідача.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2018 відкрито апеляційне провадження у справі № 910/1056/18 за апеляційною скаргою Київської міської ради та призначено справу до розгляду на 24.07.2018.

У подальшому розгляд справи відкладався.

У судовому засіданні 04.09.2018 представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати.

Представник відповідача просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Колегія суддів, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження, вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 02.06.2005 року між підприємцем (покупець) та Фондом приватизації комунального майна Дарницького району м. Києва (продавець) укладено договір купівлі-продажу за № 2-2142 (а. с. 53-56 том 1), відповідно до п. 1.1 якого продавець передає, а покупець приймає у власність будівлі виробничої бази: столярний цех (літера А) площею 13,40 кв. м., будівля РККП (літера Б) площею 91,40 кв. м., бокси (літера В) площею 189,80 кв. м., загальною площею 294,60 кв. м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10.

12.12.2005 згідно реєстраційного посвідчення № 024634 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна зареєстровано за підприємцем право власності на будівлі виробничої бази (літери А, Б, В) загальною площею 294,6 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10 про що здійснено запис в реєстрову книгу № 116п-102 за реєстровим № 7303п (а. с. 52 том 1).

Протягом 2007-2008 років підприємцем за власні кошти та з власних матеріалів добудовано об'єкти нерухомого майна загальною площею 3584,5 кв. м.

Рішенням господарського суду міста Києва від 08.11.2010 у справі № 35/521, яке набрало законної сили, за відповідачем визнано право власності на нерухоме майно, а саме цілісний майновий комплекс загальною площею 3584,50 кв. м., що розташований за адресою: м. Київ (Бортничі), вул. Червоноармійська, 10 та складається з: будівля РККП (літера Б) площею 91,4 кв. м.; бокси (літера В) площею 189,8 кв. м.; споруда 1-й поверх бокси, 2-й поверх офіси (літера Г), площею 163,1 кв. м.; споруда пилорами (літера Д) площею 521,1 кв. м.; споруда складу (літера Е) площею 749,4 кв. м.; споруда складу (літера Є) площею 451,1 кв. м.; споруда складу (літера Ж) площею 325,7 кв. м.; споруда складу (літера З) площею 464,5 кв. м.; споруда складу (літера И) площею 182,0 кв. м.; споруда авторемонтної майстерні (літера К) площею 96,3 кв. м., станція технічного обслуговування (літера Л) площею 350,1 кв. м. (а.с. 25-26 том 1).

В подальшому 21.05.2014 року відповідачем отримано Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації після реконструкції (а.с.60-62 ). Також відповідач - фізична особа підприємець Гарькавий А.Б. звернувся до Київської міської ради з клопотанням про надання дозволу розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. (а.с. 72)

Проте, 01.12.2017 посадовою особою Департаменту земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації була проведена перевірка вимог земельного законодавства відповідачем при використанні земельної ділянки орієнтовною площею 0,9 га на вул. Червоноармійській, 10 у Дарницькому районі міста Києва.

За результатами вказаної перевірки складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №17-0109-02 від 01.12.2017, відповідно до якого на вказаній земельній ділянці розміщені будівлі та споруди (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 33487337, м. Київ, вул. Червоноармійська, будинок 10), які знаходяться у приватній власності підприємця на підставі рішення господарського суду міста Києва від 08.11.2010, а також свідоцтва про право власності №23155726 від 18.06.2014. Відповідно до бази даних міського земельного кадастру земельна ділянка площею 0,9151 га за вказаною адресою, обліковується за Гарькавим Андрієм Борисовичем. При цьому, рішень Київська міська рада, щодо передачі зазначеної земельної ділянки у власність (користування) не приймала, документи, що посвідчують право власності (користування) відповідачем такою земельною ділянкою, не зареєстровані (а. с. 14 том 1).

Також, Департаментом земельних ресурсів на адресу відповідача відправлено вказівку № 17-0090-02 від 01.12.2017 р., у якій останній вимагає усунути порушення земельного законодавства в десятиденний термін (а.с. 15 том 1).

Оскільки, фізична особа-підприємець Гарькавий А.Б. вказівку № 17-0090-02 від 01.12.2017 р. не виконав та не звільнив, на думку позивача самовільно зайняту земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан, шляхом звільнення від будівель та споруд, Київська міська рада звернулась до суду з даним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, тому відсутність у такої особи правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, незалежно від місця їх розташування (частини 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За змістом статей 123, 124 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, а також передача таких земельних ділянок в оренду здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (ст. 126 Земельного кодексу України).

Отже, аналізуючи зазначене колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції про те, що відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Водночас, як вже зазначалось вище в акті перевірки дотримання вимог земельного законодавства № 17-0109-02 від 01.12.2017 встановлено, що підставою виникнення у відповідача права власності є рішення господарського суду міста Києва від 08.11.2010, на підставі якого в подальшому видано свідоцтво про право власності від 18.06.2014 №23155726.

Отже, при вирішенні даного спору необхідно враховувати, що встановлення наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття.

Окрім того, при розгляді даного спору необхідно досліджувати чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об'єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Відповідно до ст. 120 Земельного кодексу України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки.

Також, пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду, а згідно частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

При цьому, будь-яких виключень або делегування регулювання даних правовідносин іншим нормам законодавства Конституція України не містить.

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 N18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 N11-рп/2012).

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади " від 13.06.2007 № 8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Як зазначалось вище, 02.06.2005 між підприємцем (покупець) та Фондом приватизації комунального майна Дарницького району м. Києва (продавець) укладено договір купівлі-продажу за № 2-2142 (а. с. 53-56 том 1), відповідно до п. 1.1 якого продавець передає, а покупець приймає у власність будівлі виробничої бази: столярний цех (літера А) площею 13,40 кв. м., будівля РККП (літера Б) площею 91,40 кв. м., бокси (літера В) площею 189,80 кв. м., загальною площею 294,60 кв. м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10.

Відчужуються будівлі виробничої бази загальною площею - 294,60 кв. м. у тому числі: столярний цех (Літера А) площею 13,40 кв. м., будівля РККП (Літера Б) площею 91,40 кв.м., бокси (Літера В) площею 189, 80 кв.м. (абзац 2 п.п. 1.1 договору).

Право власності на вказані приміщення підтверджується свідоцтвом про право власності виданим Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18 квітня 2005 року серія ЯЯЯ № 376198 та зареєстрованим Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 30 травня 2005 та записано в реєстрову книгу № 116п-102 за реєстровим № 7303-П (абзац 3 п.п. 1.1 договору).

12.12.2005 згідно реєстраційного посвідчення № 024634 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна зареєстровано за підприємцем право власності на будівлі виробничої бази (літери А, Б, В) загальною площею 294,6 кв. м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10 про що здійснено запис в реєстрову книгу № 116п-102 за реєстровим № 7303п (а. с. 52 том 1).

У свою чергу рішенням господарського суду міста Києва від 08.11.2010 у справі № 35/521, яке набрало законної сили, за відповідачем визнано право власності на нерухоме майно, а саме цілісний майновий комплекс загальною площею 3584,50 кв. м., що розташований за адресою: м. Київ (Бортничі), вул. Червоноармійська, 10 та складається з: будівля РККП (літера Б) площею 91,4 кв. м.; бокси (літера В) площею 189,8 кв. м.; споруда 1-й поверх бокси, 2-й поверх офіси (літера Г), площею 163,1 кв. м.; споруда пилорами (літера Д) площею 521,1 кв. м.; споруда складу (літера Е) площею 749,4 кв. м.; споруда складу (літера Є) площею 451,1 кв. м.; споруда складу (літера Ж) площею 325,7 кв. м.; споруда складу (літера З) площею 464,5 кв. м.; споруда складу (літера И) площею 182,0 кв. м.; споруда авторемонтної майстерні (літера К) площею 96,3 кв. м., станція технічного обслуговування (літера Л) площею 350,1 кв. м. (а.с. 25-26 том 1).

18.06.2014 відповідачем отримано свідоцтво про право власності на спірне нерухоме майно серії СТА№129598 (індексний номер 23155726) (а.с. 57 том 1).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 103962212 від 16.11.2017 вбачається, що майновий комплекс загальною площею 3584,5 кв. м. за адресою: м. Київ, вул. Червонорамійська, 10 знаходиться на земельній ділянці, що має кадастровий номер 8000000000:90:234:0068 (а.с. 27-29 том 1).

Згідно ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Конституцією України та ст. 321 Цивільного кодексу України гарантується непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 386 Цивільного кодексу України закріплені засади захисту права власності, а саме те, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Положеннями ст. 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Основною метою положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном, а також, з урахуванням того, що в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Новоселецький проти України" від 11.03.2003, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 , а тому суд приходить до висновку, що обраний спосіб захисту у вигляді зобов'язання відповідача повернути спірну земельну ділянку шляхом звільнення від належної йому на праві власності будівлі призведе до недотримання справедливої рівноваги, що в даному випадку виключає можливість задоволення позовних вимог.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зобов'язання відповідача в даному випадку в примусовому порядку звільнити земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного відповідачу на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України. Зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної ділянки під будівлею з посиланням на її самовільне зайняття.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи Київської міської ради про те, що спірна земельна ділянка зайнята самовільно, оскільки рішення про передачу цієї земельної ділянки відповідачу або будь-якій іншій особі Київська міська рада, як розпорядник земель комунальної власності, не приймала, а тому остання не має можливості розпоряджатися своїм майном, тобто передати дану земельну ділянку у користування та одержувати за це плату з метою наповнення місцевого бюджету, зважаючи на наступне.

За положенням статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Як зазначалося раніше, відповідач правомірно на підставі рішення господарського суду міста Києва від 08.11.2010 року володіє нежитловими приміщеннями розташованими на спірній земельній ділянці. Даний майновий комплекс на момент отримання відповідачем його у власність знаходився на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:90:234:0068, межі якої визначені у технічному звіті по встановленню зовнішніх меж землекористування суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Гарькавого Андрія Борисовича, розташованого на вулиці Червоноармійській, 10 у Дарницькому районі міста Києва, що взятий на облік Головним управлінням земельних ресурсів КМДА та внесений до чергового кадастрового плану Реєстру земельних ділянок Державного земельного кадастру (а.с. 63-71).

Таким чином, з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. У разі ж встановлення того, що суб'єкт господарювання вживав необхідних заходів до оформлення свого права землекористування, то відсутність у нього переоформлених на його ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може розцінюватися як правопорушення, а відтак і бути підставою для застосування приписів статті 212 Земельного кодексу.

Відповідач звертався до органів місцевого самоврядування з метою отримання можливості передачі земельної ділянки в оренду (а.с.72), що не заперечувалось представником позивача.

З урахуванням викладеного та враховуючи факт вжиття відповідачем заходів по оформленню спірної земельної ділянки, відсутність у нього переоформлених на його ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може розцінюватись як правопорушення, та бути підставою для застосування ст.212 Земельного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.02.2018 року у справі № 910/5702/17.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16.

Також, колегія суддів зазначає на те, що баланс інтересів власників майна в даному випадку порушується безпідставним втручанням позивача в мирне володіння відповідачем його власністю, яка використовується у підприємницькій діяльності. Обмеження права власності може бути виправданим за ст. 1 Першого протоколу Конвенції тільки тоді, коли воно здійснюється в суспільних або загальних інтересах.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

У процесі розгляду даної справи Київською міською радою не було надано беззаперечних пояснень з посиланням на відповідні докази в чому саме полягає суспільний інтерес, який би виправдовував як заходи позбавлення права власності відповідача, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

При цьому, знесення нерухомого майна є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності (аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 15.11.2016 у справі № 21-1959а16).

З огляду на наведене, обраний спосіб захисту у вигляді зобов'язання фізичної особи-підприємця Гарькавого А.Б. повернути спірну земельну ділянку в натурі є неефективним в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та може привести до недотримання справедливої рівноваги, тому в даному випадку виключає можливість задоволення позовних вимог.

Отже, місцевий господарський суд дійшов правомірного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог позивача про зобов'язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,9 га на вул. Червоноармійська,10 у Дарницькому районі м. Києва та повернути Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан, шляхом звільнення від будівель та споруд.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного рішення суду в розумінні ст. 277 ГПК України, з викладених в апеляційних скаргах обставин.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Дослідивши матеріали наявні у справі, колегія суддів робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 21.05.2018 року у справі № 910/1056/18, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2018 р. у справі № 910/1056/18 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2018 року у справі 910/1056/18 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на позивача (апелянта).

Матеріали справи № 910/1056/18 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у строки, встановлені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 17.09.2018 р.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді Л.В. Кропивна

М.А. Дідиченко