ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М. на постанову від 21 травня 2020 року у справі № 800/466/17 (П/9901/224/18, П/9901/189/18) (провадження № 11-820заі19)

у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ), Верховної Ради України (далі - ВРУ) про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, визнання протиправною й нечинною постанови в частині за апеляційною скаргою Вищої ради правосуддя (яка є правонаступником Вищої ради юстиції; далі - ВРП) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року

Короткий виклад історії справи

Указом Президента України від 19 серпня 1997 року № 856/97 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 було призначено на посаду судді Військового суду Дніпропетровського гарнізону строком на п`ять років. Постановою ВРУ від 28 листопада 2002 року № 334-ІV «Про обрання суддів» позивача обрано суддею Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону безстроково.

20 жовтня 2003 року Кваліфікаційна комісія суддів військових судів України (далі - Кваліфкомісія) прийняла рішення, яким рекомендувала ВРЮ внести до ВРУ подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону.

10 листопада 2003 року позивач подав до ВРЮ скаргу на вищевказане рішення Кваліфкомісії.

Відповідач видав члену ВРЮ Ізовітовій Л. П. доручення на проведення перевірки відомостей, викладених у матеріалах дисциплінарного провадження стосовно позивача.

При проведенні перевірки було витребувано з Кваліфкомісії дисциплінарну справу, відібрано письмові пояснення від позивача та інших осіб. За результатами перевірки дисциплінарною секцією ВРЮ було рекомендовано ВРЮ скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Кваліфкомісії від 20 жовтня 2003 року - без змін.

4 лютого 2004 року ВРЮ прийняла рішення № 16, яким скаргу позивача на рішення Кваліфкомісії від 20 жовтня 2003 року залишила без задоволення, а саме рішення - без змін, внесла подання до ВРУ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги судді.

При цьому ВРЮ встановила, що позивач порушив вимоги пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, статті 6 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII«Про статус суддів», а саме: не дотримувався вимог закону, службової дисципліни.

Постановою ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VI «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону за порушенням присяги.

Не погодившись із правомірністю рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року № 16 та Постановою ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VI, ОСОБА_1 оскаржив їх до суду.

Так, у лютому 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ВРЮ, у якому з урахуванням доповнень просив скасувати рішення цього органу від 4 лютого 2004 року щодо залишення його скарги на рішення Кваліфкомісії від 20 жовтня 2003 року без задоволення та зобов`язати ВРЮ переглянути його скаргу.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 послався на порушення ВРЮ при розгляді його скарги вимог Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (який був чиннимна час виникнення спірних відносин), що свідчить про зацікавленість і упередженість відповідача.

Крім того, у квітні 2009 року ОСОБА_1 подав позов до ВРУ, у якому просив визнати протиправною та нечинною Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року

№ 303-VІ «Про звільнення суддів» у частині його звільнення з посади за порушення присяги судді.

Позов мотивовано тим, що рішення ВРУ про звільнення його з посади судді за порушення присяги судді є незаконним, оскільки він не приймав присяги, а відтак і не може бути звільнений за її порушення.

Справа за позовом ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії розглядалася судами неодноразово.

Шевченківський районний суд міста Києва постановою від 13 липня 2007 року у справі № 2-а-37/07, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 08 лютого 2012 року адміністративну справу № 2а-8215/12/2670 за позовом ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною, нечинною постанови в частині звільнення з посади направив за підсудністю до Вищого адміністративного суду України.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 29 травня 2012 року вищевказану адміністративну справу передав до Окружного адміністративного суду міста Києва для продовження розгляду.

Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 16 серпня 2012 року у справі № 2а-8215/12/2670 залишив без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною, нечинною постанови в частині звільнення з посади на підставі пункту 8 частини першої статті 155 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час постановлення ухвали; далі - КАС України), оскільки в судовому засіданні під час оголошення ухвали суду до завершення розгляду справи позивач залишив судове засідання. Із заявою про розгляд справи за його відсутності або із заявою про наявність поважних причин відсутності позивач до суду не звертався.

Не погодившись із рішеннями національних судів, ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) заяву проти України, в якій скаржився на порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), посилаючись на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим, суперечило принципу незалежного й безстороннього суду, а також незаконне звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя.

З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 (№ 5114/09) з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об`єднані відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду.

19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності і безсторонності та статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Рішення суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

8 червня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд судових рішень з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 КАС України (в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), у якій позивач просив:

- скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 травня 2012 року, ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2012 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги: скасувати Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VІ в частині його звільнення з посади судді за порушення присяги; стягнути з ВРУ на його користь матеріальну шкоду в розмірі 1 269 863,80 грн та моральну шкоду в розмірі 1 699 907,90 грн;

-скасувати постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2007 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року, прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги: визнати незаконним і скасувати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року; зобов`язати ВРЮ поновити його на посаді судді; стягнути з ВРЮ на його користь моральну шкоду в розмірі 2 875 533,66 грн.

Верховний Суд України ухвалою від 14 вересня 2017 року роз`єднав вимоги заяви ОСОБА_1 у самостійні провадження для перегляду:

- постанови Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2007 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року, постановлених у справі № 2-а-37/07;

-ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 травня 2012 року та ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2012 року, постановлених у справі № 2а-8215/12/2670.

За наслідками розгляду вищевказаних справ за заявою ОСОБА_1 . Верховний Суд України прийняв постанови від 9 жовтня 2017 року, якими з огляду на зазначені вище висновки ЄСПЛ у рішенні від 19 січня 2017 року у справі «Куликов та інші проти України»:

- заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі № 2-а-37/07 задовольнив частково: постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2010 року скасував, справу передав на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України;

-заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі № 2а-8215/12/2670 задовольнив частково: ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2012 року скасував, справу передав на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.

Вищий адміністративний суд України ухвалами від 6 листопада 2017 року відкрив провадження у справі за позовами ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії (справа № 800/465/17) та до ВРУ про визнання протиправною, нечинною постанови в частині звільнення з посади (справа № 800/466/17).

Під час нового розгляду ОСОБА_1 18 листопада 2017 року подав до Вищого адміністративного суду України заяву про уточнення позовних вимог у справі № 800/466/17 за його позовом до ВРУ, у якій просив стягнути з цього відповідача на свою користь матеріальну шкоду в розмірі 1 269 863,80 грн та моральну шкоду в розмірі1 699 907,90 грн.

2 грудня 2017 року ОСОБА_1 також подав до Вищого адміністративного суду України заяву про уточнення позовних вимог у справі № 800/465/17, відповідно до якої просив: визнати протиправним і скасувати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року; зобов`язати ВРП поновити позивача на посаді; стягнути з ВРП моральну шкоду у розмірі 2 875 533,66 грн.

До набрання чинності КАС України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»(далі - Закон № 2147-VIII) та припинення діяльності Вищого адміністративного суду України розгляд адміністративних позовів ОСОБА_1 цим судом не закінчено.

Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України та на підставі Закону № 2147-VIII позовні заяви ОСОБА_1 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2018 року прийняв допровадження адміністративний позов ОСОБА_1 до ВРУ про визнання протиправною, нечинною постанови в частині звільнення з посади у справі № 800/466/17 (П/9901/224/18).

Ухвалою від 15 січня 2018 року Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду прийнято допровадження адміністративний позов ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, а також заяву позивача від 2 грудня 2017 року про зміну позовних вимог у справі № 800/465/17 (П/9901/189/18).

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 січня 2018 року об`єднав в одне провадження справи № П/800/465/17 та № П/800/466/17 за позовами ОСОБА_1 .

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 травня 2018 року заяву позивача щодо додаткових вимог про стягнення з ВРУ матеріальної шкоди в розмірі 1 269 863,80 грн, визначення остаточної суми заподіяної матеріальної шкоди з урахуванням індексу інфляції, стягнення з ВРУ моральної шкоди в розмірі 1 699 907,90 грн залишив без руху та надав строк для усунення недоліків шляхом долучення документа про сплату судового збору.

1 і 4 червня 2018 року ОСОБА_1 та його представник - Селюк М. Р. відповідно звернулися до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду із заявами про відмову від позову до ВРУ про стягнення матеріальної та моральної шкоди у зв`язку з відсутністю коштів на сплату судового збору.

12 жовтня 2018 року позивач подав до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зокрема, клопотання про уточнення заяви про перегляд судових рішень від 8 червня 2017 року (було подано до Верховного Суду України), у якому просив:

- визнати протиправним і скасувати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року;

- зобов`язати ВРП поновити позивача на посаді;

- стягнути з ВРП на користь позивача моральну шкоду у розмірі 2 875 533,66 грн;

- визнати протиправною та скасувати Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року в частині звільнення позивача з посади судді за порушення присяги;

- стягнути з ВРУ на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 1 269 863,80 грн із застосуванням індексу інфляції;

- стягнути з ВРУ на користь позивача моральну шкоду у розмірі 1 699 907,90 грн;

- стягнути з Верховного Суду України на користь позивача моральну шкоду у розмірі 2 875 533,66 грн.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 жовтня 2018 року не прийняв відмову ОСОБА_1 та його представника - Селюка М. Р. від позову до ВРУ про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 1 269 863,80 грн і моральної шкоди в розмірі 1 699 907,90 грн, заяву ОСОБА_1 в цій частині повернув позивачу, а ухвалою від 23 жовтня 2018 року відмовив у задоволенні, зокрема, клопотання позивача від 12 жовтня 2018 року про уточнення заяви.

З огляду на викладене на розгляді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду перебували такі позовні вимоги ОСОБА_1 :

- визнати протиправним і скасувати рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року;

- зобов`язати ВРП поновити позивача на посаді;

- стягнути з ВРП моральну шкоди в розмірі 2 875 533,66 грн;

- визнати протиправною та нечинною Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VI «Про звільнення суддів» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону.

Інші заявлені позовні вимоги не були прийняті судом першої інстанції до свого провадження.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 18 липня 2019 року адміністративний позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року № 16; визнав протиправною та скасував Постанову ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VI «Про звільнення суддів» у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону; передав на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності з огляду на обставини, викладені у пропозиції члена ВРЮ Ізовітової Л. П. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції враховував висновки ЄСПЛ, які покладено в основу рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема, недоліки і системні проблеми в процесі прийняття рішень щодо суддів, які існували на дату прийняття оскаржених актів, навіть без з`ясування обставин, які слугували приводом для їх прийняття, ставлять під сумнів їх правомірність у цілому, у тому числі й по суті порушень, поставлених за провину позивачеві. До того ж суд керувався тим, що в цій справі одночасно з визнанням оскаржених актів ВРЮ та ВРУ неправомірними цілком обґрунтованим і законним буде передати на об`єктивний і неупереджений розгляд ВРП з`ясування фактів порушення позивачем вимог законодавства при здійсненні правосуддя та прийняття у зв`язку із цим рішення як щодо наявності законних підстав для застосування до позивача дисциплінарного стягнення, так і щодо його призначення на посаду судді. При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що немає підстав для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, оскільки дисциплінарне провадження щодо ОСОБА_1 не закінчене.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині визнання протиправним і скасування рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року № 16, ВРП в апеляційній скарзі зазначила, що суд неповно дослідив докази та обставини справи, неправильно застосував норми права, а тому таке рішення є незаконним і підлягає скасуванню.

На думку ВРП, приймаючи рішення про внесення подання про звільнення позивача з посади за порушення присяги, ВРЮ діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; рішення прийнято з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мали значення для його прийняття; безсторонньо, добросовісно; розсудливо. Водночас оскаржуване рішення суду першої інстанції не містить обґрунтування його прийняття, а також оцінки аргументів учасників справи.

На підставі викладеного скаржник просив скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в частині задоволених позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року № 16 та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 21 травня 2020 року апеляційну скаргу ВРП залишила без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року - без змін.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Вирішуючи спір, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, ураховуючи, що ЄСПЛ встановив наявність великої кількості системних і загальних недоліків у роботі ВРЮ на момент здійснення провадження щодо ОСОБА_1 , які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваному рішенні дійшов правильного висновку про задоволення позову шляхом визнання протиправним і скасування рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року № 16.

Наведені в апеляційній скарзі ВРП доводи про те, що, приймаючи рішення від 4 лютого 2004 року № 16, ВРЮ діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; рішення прийнято з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано ВРЮ; обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мали значення для його прийняття; безсторонньо; добросовісно; розсудливо, - не впливають на наявність встановлених ЄСПЛ у вказаних рішеннях системних та загальних недоліків, пов`язаних, зокрема, з порядком формування складу ВРЮ, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з огляду на положення частини першої статті 308 КАС України не надає оцінки правильності вирішення судом першої інстанції справи в іншій частині заявлених позовних вимог, оскільки апеляційне провадження щодо перегляду рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року в указаній частині заявлених позовних вимог не відкривалось.

Підстави та мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

Із висновком Великої Палати Верховного Суду щодо обґрунтованості рішення суду першої інстанції в частині передачі на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності не погоджуємося зважаючи на таке.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року

№ 1-рп/99 положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Відповідно до частини четвертої статті 3 КАС України у редакції Закону № 2147-VIII закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

За таких обставин не можна погодитись із застосуванням до спірних правовідносин Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду, з чим погодилася й Велика Палата Верховного Суду, положення частини третьої статті 52 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII).

Закон № 1798-VIII прийнято ВРУ 21 грудня 2016 року та набув чинності 5 січня 2017 року.

Оскільки Закон № 1798-VIII не був чинним ні на час винесення оскаржуваних постанов ВРЮ, ні на час звернення позивача до суду із цим позовом, то його положення не можуть застосовуватись щодо правових наслідків скасування судом рішень ВРЮ.

Крім того, зазначена норма матеріального права підлягає застосуванню у випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати. Проте у цій справі предметом позову було, зокрема, скасування відповідного рішення ВРЮ, а не рішення ВРП.

Водночас відповідно до частини шостої статті 7 КАС Закон № 2147-VIII у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовуються для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Частиною другою статті 5 КАС у редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вийшов за межі позовних вимог, заявлених ОСОБА_1 , при цьому обравши спосіб захисту прав позивача, який не можна визнати ні ефективним, ні сприятливим для позивача.

Так, позивач, вважаючи свої права та законні інтереси порушеними, фактично просив суд визнати своє звільнення незаконним шляхом оскарження рішення ВРЮ від 4 лютого 2004 року № 16 та Постанови ВРУ від 22 травня 2008 року № 303-VI в частині його звільнення з посади. Проте обраний Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду спосіб поновлення прав стосуватиметься не можливості поновити права особи, яка оспорює законність свого звільнення, а питання можливості притягнення її до дисциплінарної відповідальності, що суперечить інтересам позивача.

При цьому не враховано ту обставину, що законодавством встановлено спеціальні строки притягнення до дисциплінарної відповідальності, які вже спливли. Наведене свідчить, що виконання відповідачем покладеного на нього судом обов`язку жодним чином не може змінити правового становища особи та не вплине на можливість поновлення порушених прав позивача.

Крім того, потрібно врахувати, що рішенням ЄСПЛ від 19 січня 2017 року у справі «Куликов та інші проти України» встановлено порушення Україною статей 6, 8 Конвенції щодо ОСОБА_1 при вирішенні питання про звільнення його з посади судді.

Статтею 13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов`язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).

У пункті 50 рішення від 13 січня 2011 року у справі «Чуйкіна проти України» ЄСПЛ зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань, становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункти

28-36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення від 10 липня 2003 року у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, пункт 45 та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002 II).

Станом на теперішній час в законодавстві України немає норми, яка б встановлювала порядок чи механізм поновлення порушеного права судді, звільнення якого визнано судом незаконним.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти на підставі, в порядку та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.

Конституцією України, норми якої мають пряму дію, гарантовано як право на працю, так і гарантований захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).

Відповідно до положень статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні від 25 листопада 1997 року

№ 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (частина п`ята статті 125 Конституції України).

Відповідно до частини четвертої статті 6 КАС України у редакції Закону № 2147-VIII забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Стаття 8 Загальної декларації прав людини проголосила «право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом». Це положення відтворено в Конституції України (стаття 55) і має застосовуватися системно, оскільки гарантується судовий захист як національними, так і міжнародними судовими установами.

За таких обставин вважаємо, що обраний Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду спосіб захисту прав позивача не приведе до відновлення юридичного стану, який існував до винесення відповідних рішень ВРЮ та ВРУ, та не забезпечить ефективне поновлення порушених прав ОСОБА_1 , оскільки не відповідає його законним інтересам та вимогам законодавства, яке підлягало застосуванню до спірних правовідносин.

Судді Великої Палати

Верховного Суду: О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

Ж. М. Єленіна