У Х В А Л А

15 липня 2020 року

м. Київ

Справа № 214/6174/15-ц

Провадження № 14-114цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду

цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори Рикова Тетяна Валентинівна, про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна

за касаційною скаргоюОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П. та

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що з 09 січня 2004 року вона з відповідачем перебувала у шлюбі, який розірвано заочним рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року.

До укладення шлюбу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 14 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Чорною О. С., зареєстрованого у реєстрі за № 3367.

Під час шлюбу сторони за рахунок спільних трудових та грошових затрат, зокрема кредитних коштів, отриманих за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305-МК, укладеним між ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» (далі - ВАТ КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), отримали дозвіл на зміну цільового призначення вказаного житлового приміщення у нежитлове - магазин непродовольчих товарів, а також здійснили необхідні будівельні та ремонтні роботи з його перепланування та переобладнання, внаслідок чого вартість такого нерухомого майна істотно збільшилась.

06 липня 2012 року відповідач без згоди позивачки розпорядився на власний розсуд нежитловим приміщенням магазину непродовольчих товарів № 31, вбудованим у перший поверх житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , уклавши зі своєю сестрою ОСОБА_3 договір дарування нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131.

Уточнивши позовні вимоги, позивачка остаточно просила: визнати нежитлове приміщення АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та здійснити його поділ між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках - по Ѕ кожному з них; витребувати у ОСОБА_3 на свою користь Ѕ частину нежитлового приміщення - магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .

08 лютого 2018 року рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивачка не довела того, що вартість спірного нерухомого майна, набутого ОСОБА_2 до укладення шлюбу з нею, істотно збільшилася саме у результаті їх спільної з ОСОБА_1 трудової та грошової участі у здійсненні його переобладнання та проведення ремонтних робіт під час шлюбу.

Суд вважав, що позивачка не надала доказів на підтвердження того, що її внесок у переобладнання спірного приміщення із житлового у нежитлове у розумінні частини першої статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є достатньо значним для можливості визнання зазначеного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.

Матеріали справи також не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти, отримані ОСОБА_2 за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305-МК, були використані на здійснення переобладнання нерухомого майна та ремонтних робіт у ньому, а тому мотиви участі позивачки в поверненні такого кредиту, отриманого одним з подружжя на споживчі цілі, не мають правового значення для вирішення спору. Разом з цим, як зазначили відповідачі та підтвердила у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 , грошові кошти на проведення робіт з переобладнання та ремонту спірного нерухомого майна надали саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Крім того, наявні в ОСОБА_2 доходи від здачі в оренду належного йому на праві особистої приватної власності об`єкта нерухомого майна свідчать про можливість виконання ним зазначених робіт за рахунок власних коштів.

Як зазначив суд першої інстанції, висновок судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386 не є допустимим доказом на підтвердження обставини щодо істотного збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок його переобладнання під час шлюбу сторін, оскільки оцінку та визначення ринкової вартості судовим експертом проведено з порушенням вимог пункту 15 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440, тому що аналоги за площею, місцем розташування, територіальною дислокацією, типом приміщень підібрано із житлового фонду, тоді як об`єктом дослідження є нежитлове приміщення (магазин), що, у свою чергу, призвело до завищення вартості об`єкта оцінки.

Суд першої інстанції вважав, що позивачка не спростувала того, що на момент відчуження ОСОБА_3 нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 , належало ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. У зв`язку із цим суд зробив висновок, що укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року без згоди ОСОБА_1 не суперечить чинному законодавству.

12 лютого 2019 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлове приміщення АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 32,80 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 67,20 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 32,80 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 67,20 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31 загальною площею 43,4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що за час шлюбу сторін у результаті їх спільних трудових та грошових затрат, а саме проведеного переобладнання та ремонтних робіт, відбулося значне поліпшення та збільшення вартості спірного нерухомого майна, яке нерозривно пов`язане з об`єктом нерухомості, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386, достовірність якого відповідач у встановленому процесуальним законом порядку не спростував. У зв`язку із цим суд вважав, що наявні підстави для визнання частки у нежитловому приміщенні магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 , на яку відбулося збільшення вартості належного ОСОБА_2 майна, спільною сумісною власністю подружжя.

Також суд вважав, що укладення ОСОБА_2 у липні 2005 року, тобто у період отримання дозволу на проведення переобладнання квартири АДРЕСА_1 у нежитлове приміщення з подальшим проведенням у ньому ремонтних робіт, кредитного договору, за умовами якого він отримав грошові кошти у розмірі 15 000,00 дол. США на споживчі цілі, за відсутності доказів на підтвердження посилань відповідача про спрямування зазначених коштів на розвиток підприємницької діяльності, а також з урахуванням того, що остаточне погашення кредиту відбулося 11 листопада 2009 року, не спростовує тієї обставини, що погашення кредиту відбувалося за рахунок коштів сімейного бюджету подружжя і що зазначені кошти були використані саме на проведення переобладнання та ремонтних робіт у спірному об`єкті нерухомого майна.

Визначаючи частки кожного з подружжя у зазначеному об`єкті нерухомості, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386 вартість спірного нерухомого майна за рахунок проведених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу переобладнання та ремонтних робіт збільшилася на 270 935,00 грн, що становить 65,60 % його вартості.

З огляду на наведене апеляційний суд вважав, що є підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 62 СК України та визнання у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 32,80 %спірного нежитлового приміщення, що становить половину частки майна, вартість якої істотно збільшилася у своїй вартості за рахунок спільних трудових та грошових затрат подружжя, за ОСОБА_2 - права власності на 67,20 % приміщення.

Крім цього, оскільки розпорядження спільним майном шляхом укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року відбулося без згоди ОСОБА_1 як співвласника такого майна, суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним та витребування спірного об`єкта нерухомого майна на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пропорційно розмірам належних кожному з них часток у зазначеному майні.

У березні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року та направити справу на новий розгляд, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що спірне нерухоме майно ОСОБА_2 набув до шлюбу з позивачкою, а тому воно належить йому на праві особистої приватної власності. ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження її трудової та грошової участі у збільшенні вартості зазначеного майна, оскільки на час здійснення реконструкції спірного нерухомого майна вона не працювала та не мала доходу, за рахунок якого міг погашатися кредит, отриманий ним у ВАТ КБ «Приватбанк», а також ніколи не працювала в магазині, не здійснювала підприємницької діяльності та не була зареєстрована як підприємець, а тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 62 СК України. Суд першої інстанції правильно зазначив, що сам лише факт перебування позивачки у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного нерухомого майна, яке належало останньому на праві особистої приватної власності, не є достатньою підставою для визнання цього майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На переконання ОСОБА_2 , апеляційний суд вийшов за межі заявлених позовних вимог згідно з уточненою позовною заявою та за власною ініціативою визнав недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між заявником та ОСОБА_3 , а також безпідставно вирішив питання про витребування у ОСОБА_3 на його користь 67,20 % нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , хоча ні він, ні позивачка такої вимоги не заявляли.

Вирішуючи питання про витребування спірного нежитлового приміщення, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на відсутність підстав для визнання ОСОБА_3 недобросовісним набувачем зазначеного майна, оскільки на момент укладення договору дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року не існувало судового рішення про визнання його спільним сумісним майном подружжя, а тому на момент відчуження спірного майна відповідач діяв як одноособовий власник. Крім того, на час укладення правочину ОСОБА_3 була обізнана, що квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_2 у власність до укладення шлюбу з позивачкою і що остання не брала участі в її переобладнанні у нежитлове приміщення і в здійсненні ремонтних робіт.

21 березня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, а 07 квітня 2020 року - справу призначено до судового розгляду.

10 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з яким суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Зокрема, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування статті 62 СК України, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.

Іншою підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного зазначено частину п`яту статті 403 ЦПК України, згідно з якою суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Так, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що непослідовність та суперечливість судової практики протягом тривалого періоду свідчить про існування виключної правової проблеми, яка підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної судової практики.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.

Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Отже, спільна сумісна власність виникає, за загальним правилом, у тих випадках, які прямо передбачені законом. В усіх інших випадках, зокрема в разі створення спільного майна чи набуття його кількома особами, у співвласників виникає право спільної часткової власності.

Відповідно, за правилами статті 62 СК України за наведених умов у подружжя виникло саме право спільної сумісної власності. Право спільної сумісної власності, на відміну права спільної часткової власності, не передбачає виникнення права власності на частку в такому майні. Це є право власності без права на частку. Питання про визначення розміру часток у спільному сумісному майні подружжя можна вирішити винятково під час поділу об`єкта права спільної сумісної власності. При цьому під час поділу діє презумпція рівності часток співвласників у праві на такий спільний об`єкт.

Правила статті 62 СК України передбачають єдиний наслідок її застосування за наявності існування умов, визначених у цій статті. Таким наслідком є зміна правового режиму особистого майна одного з подружжя, яке внаслідок спільних дій чи затрат подружжя істотно збільшилося у вартості, на інший правовий режим спільної власності. Тобто режим особистого майна одного з подружжя трансформується у правовий режим спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 62 СК України не містить жодних вказівок стосовно врахування вартості особистого (роздільного) майна, вкладеного у змінене майно, що стає спільним майном подружжя.

Правила статті 62 СК України не підлягають застосуванню одночасно з правилами статті 57 цього Кодексу.

Стаття 57 СК України містить загальне правило, за яким майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, а також отримане за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування чи за кошти, які належали їй (йому) особисто, є особистою приватною власністю одного з подружжя. За своїм змістом ця норма є загальною і запроваджує універсальне правило про правовий режим особистого майна одного з подружжя. Загальні норми права - це норми, що поширюються на рід певних відносин у цілому.

Водночас положення статті 62 СК України становлять виняток із цих правил і розраховані на випадки, коли особисте майно за рішенням суду визнається спільним (у разі істотного збільшення вартості особистого майна) і, отже, включається до складу спільного майна подружжя, а в подальшому таке майно підлягає поділу між подружжям у рівних частках. Таким чином, стаття 62 СК України містить спеціальні норми, які враховують особливості конкретних випадків. Спеціальні норми права - це норми, що встановлюються з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, що регулюється загальною нормою права. Фактично спеціальні норми є винятками із загальних норм та встановлюють правила поведінки, відмінні від передбачених загальними нормами права.

Вирішуючи питання застосування до спірних правовідносин статей 57 та 62 СК України, суди повинні застосовувати правило про співвідношення загальних і спеціальних норм, відповідно до якого якщо існує спеціальна норма, то загальна норма не застосовується.

Отже, якщо суд установив наявність підстав для застосування правил статті 62 СК України (спеціальна норма), то він визнає особисте майно одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя в цілому і вправі надалі здійснити його поділ у загальному порядку. Правила статті 57 СК України (загальна норма) у такому випадку не підлягають застосуванню. І, навпаки, якщо відсутні підстави, передбачені правилом статті 62 СК України, для визнання особистого майна спільним майном подружжя, не підлягають застосуванню наслідки, визначені цією нормою, і спільною може бути визнана лише та частина такого майна, поліпшення якої здійснене подружжям. Під час вирішення таких спорів необхідно керуватися правилами статей 57, 60 СК України, а не статті 62 цього Кодексу.

Таким чином, відповідно до буквального змісту статті 62 СК України, якщо є підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном подружжя, воно може бути визнане таким лише повністю (без вирахування вартості особистого майна). У подальшому поділ такого майна необхідно здійснювати за загальними правилами, тобто порівну, або в нерівних частках, якщо для цього є передбачені у статті 70 СК України підстави відступити від засад рівності часток подружжя.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зауважила, що в разі наявності підстав, передбачених у частині першій статті 62 СК України, змінене майно за рішенням суду надалі належатиме подружжю на праві спільної сумісної власності, а не часткової.

У постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17 Верховний Суд України зазначив, що, визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

При цьому наведений правовий висновок, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, суперечить логічно висновкам, викладеним у попередньому абзаці цієї постанови, оскільки в її тексті зазначено, що стаття 57 СК України визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

З урахуванням наведеного колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановівід 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.

Разом з цим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зауважила, що необхідно розрізняти правові ситуації, коли кожний з подружжя вносить особисті кошти для придбання (набуття) спільного майна під час перебування у шлюбі, з однієї сторони, та перетворення роздільного майна одного із подружжя в результаті внесків іншого з подружжя у спільне майно. Для першого прикладу дійсно необхідно застосовувати у системному поєднанні правила статей 57 та 60 СК України; для другого випадку - у попередньому й у чинному законодавстві міститься спеціальне правило статті 62 СК України.

За змістом диспозиції частини першої статті 62 СК України усе майно, яке було особистим (роздільним) та правовий режим якого трансформувався, разом з усіма збільшеннями та покращеннями перетворюється у спільне сумісне майно подружжя. У такому майні не можна враховувати вартість майна до його перетворення у спільне, яке належало одному з подружжя, з метою залишення його у власності одного з подружжя. Саме таким є буквальне розуміння змісту статті 62 СК України, інше тлумачення змісту цієї статті неможливе.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду під час вирішення цієї справи зауважила, що питання виникнення права спільної сумісної власності майна та питання його поділу не можна суміщати, оскільки це є різними логічними діями, які саме у такій послідовності підлягають вирішенню.

Крім цього, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що зміст нормативно-правового акта необхідно визначати відповідно до волі законодавця, реалізованої у виді певного загальнообов`язкового правила поведінки.

Так, порівняльний аналіз норм права, викладених у статті 25 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України, який втратив чинність з 01 січня 2004 року на підставі СК України) та в статті 62 СК України, свідчить, що законодавець є послідовним у запровадженні та збереженні норм поведінки, викладених у статті 62 СК України, оскільки аналогічна норма була передбачена також у статті 25 КпШС України. Правилами статті 25 КпШС України, як і правилами статті 62 СК України, передбачені однакові правові наслідки у разі, якщо особисте майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Таким чином, можна стверджувати про сталість і послідовність волі законодавця, спрямованої на збереження аналізованого спеціального правила, що унеможливлює інше, ніж буквальне за змістом, його тлумачення.

Окреслена правова проблема, за твердженням колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, є винятковою за своїм значенням, оскільки її існування продовжується тривалий період, протягом якого існує різноманітна та відмінна судова практика, у тому числі у судах вищих інстанцій.

Під час застосування статті 25 КпШС України та статті 62 СК України судова практика не була єдиною. Правила цих статей розуміли і тлумачили неоднаково, що свідчить про відсутність єдиного підходу до їх розуміння, а отже, і про відмінності правозастосування.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи правила статті 62 СК України у рішенні від 03 липня 2013 року у справі № 6-13129св13, дійшов висновку, що якщо суд визнає роздільне майно дружини або чоловіка спільним майном подружжя, він не визначає часток кожного з подружжя у праві на це майно, у тому числі з урахуванням вартості первинного майна. Майно вважається спільним без визначення часток. Такі частки можуть визначатися лише в разі поділу майна подружжя. При цьому застосовуються правила статті 70 СК України. Зазначена норма не передбачає можливості збільшення частки одного з подружжя у майні на тій підставі, що у спільне майно ввійшло первісне майно, яке істотно поліпшилось за час шлюбу. Тобто розподіл спільного майна подружжя повинен здійснюватися за загальними правилами, тобто порівну (або в нерівних частках, якщо для цього існують передбачені частинами другою та третьою статті 70 СК України підстави).

Разом з цим Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц (провадження № 61-3125св19), від 01 квітня 2020 року у справі № 751/1649/17 (провадження № 61-11978св19), погодившись із правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, зазначив, що спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок обставин, передбачених законом.

Наведена непослідовна та суперечлива практика, що склалася протягом тривалого часу, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, також свідчить про існування виключної правової проблеми, яка підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду з метою формування єдиної судової практики.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі «Брезовець проти Хорватії» (Brezovec v. Croatia, заява № 13488/07)).

Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду приймає справу для продовження розгляду.

У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Виходячи з викладеного справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).

Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Прийняти для продовження розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори Рикова Тетяна Валентинівна, про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна за касаційною скаргоюОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року.

Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження на 15 вересня 2020 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: вул. Пилипа Орлика, 8, м. Київ.

Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова В. С. Князєв

С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко

В. В. Британчук Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков О. Г. Яновська